02.ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

кінцівки людини. Зміни в контрольній групі при аутопластиці таких дефектів відповідають подібним змінам у людини. Застосування біологічних аутоматеріалів в яких містяться стовбурові клітини дозволяє зменшити трофічні розлади, пришвидшити та покращити якість проростання аксонів через рівень дистального шва та знизити активність денерваційних процесів у м’язах.

ДІАГНОСТИКА ДЕФОРМІВНОГО АРТРОЗУ АКРОМІАЛЬНОКЛЮЧИЧНОГО З’ЄДНАННЯ ТА ЙОГО ЛІКУВАННЯ З ЗАСТОСУВАННЯМ ЗБАГАЧЕНОЇ ТРОМБОЦИТАМИ ПЛАЗМИ. Мазевич В.Б.

ДУ„Інститут травматології та ортопедії НАМНУ”

Деформівний артроз акроміально-ключичного зєднання – патологія, що не часто діагностується в Україні, хоча за даними літератури у віці від 20 до 30 роік ті чи інші артритичні зміни при виконанні МРТ знаходять в 68% обстежуваних, а в групі понад 30 років такий відсоток складає понад 90. В основному ці пацієнти лікуються з приводу патології плечового суглобу , але навіть в випадку встановлення істинної причини традиційне консервативне лікування дає лише тимчасовий ефект і в кінцевому етапі завершується оперативним лікуванням.

Ми пролікували 12 хворих ( 4 чоловіків та 8 жінок віком від 31 до 72 років в середньому 59 ± 15,9 ) на деформівний артроз акроміально-ключичного з’єднання. У всіх був присутній больовий синдром, що посилювалася при навантаженні в середньому до 70 ± 3,6 балів за ВАШ. Всі попередньо отримували НПВП, фізіотерапію та ін’єкції стероїдних гормонів в порожнину суглобу без ефекту. Ми проводили клінічне, рентгенологічне та УЗД обстеження. У 2 хворих при рентгенологічному обстеженні виявлено деформівний артроз 1ого ступеню, у 6 – 2ого , у 4 – 3ого. На УЗД обстеженні виявлялися звуження суглобової щілини, синовії, розростання капсули суглобу. Верифікацію діагнозу проводили виконуючи ін’єкцію 1 мл 2% лідокаїну в порожнину акроміальноключичного суглобу, в разі повного зникнення больового синдрому проба вважалася позитивною. Після цього в термін від 4 до 14 днів виконувалася інєкція 2 мл збагаченої тромбоцитами плазми (ЗТП) з концентрацією тромбоцитів в 8-12 разів вищою за базисну в крові в порожнину суглоба та параартикулярні тканини під УЗД контролем.

Результати оцінювалися за ВАШ на 3ій, 8ий та 52 тиждень після ін’єкції. Крім того проводилася оцінка УЗД динаміки синовіїту та рентгенологічний контроль величини суглобової щілини. У всіх хворих

102

відмічалося зниження больового синдрому в ділянці акроміальноключичного з’єднання на протязі 3 тижнів після ін’єкції в середньому до рівня 17 ± 5,8 балів. При УЗД відмічалося зменшення синовіїту на ранніх стадіях – через 3 тижні, та розростання рубцевої тканини в порожнині суглобу вже через 8 тижні після маніпуляції. Найтриваліше спостереження складало 3 роки без відновлення больового синдрому при збереженні спортивної активності пацієнта та без подальшого зменшення суглобової щілини при рентгенконтролі. Таким чином можна припустити що застосування 1-2 мл ЗТП в порожнині акроміально-ключичного з’єднання викликає стійкі артрофіброзні зміни подібні до змін при резекційній артропластиці, що й забезпечує стійкий позитивний ефект від маніпуляції. Але в зв’язку з невеликою кількістю пацієнтів ця методика потребує подальших досліджень.

ДОСВІД ЛІКУВАННЯ ПЕРЕЛОМІВ ВЕРТЛЮГОВОЇ ДІЛЯНКИ СТЕГНОВОЇ КІСТКИ У ХВОРИХ ЦУКРОВИМ ДІАБЕТОМ ІІ ТИПУ З ВИКОРИСТАННЯМ GAMMA 3 ТА PFNA.

Шимон В.М., Стойка В.В., Сливка Р.М., Шерегій А.А.

Ужгородський національний університет, Україна.

Вступ. Незадовільні результати лікування переломів вертлюгової ділянки за даними літератури складають від 16% до 40%. Негативний вплив на результат лікування мають остеопороз, імуносупресивні стани пов'язані з тривалою терапією гормональними препаратами, патологічні переломи та цукровий діабет. В зв'язку з дефіцитом інсуліну, який викликає зниження рівня факторів росту, ІФР-зв'язуючих білків і порушеннями в системі росту, наявність цукрового діабету погіршує результати лікування черезвертлюгових переломів від 2,7% до 8,9% (Isidro ML, Ruano B., Kasahara T. ). Це змушує з особливою обережністю ставитись до лікування даних хворих та до пошуку нових методів лікування, що дозволили б зменшити розміри оперативного доступу та травматичність оперативного втручання, проводити ранню медичну та побутову реабілітацію.

Метою роботи є оцінка результатів оперативного лікування пацієнтів з переломами вертлюгової ділянки стегнової кістки, хворих цукровим діабетом 2 типу.

Матеріали і методи. В період з 2012 по 2015 рік проліковано 17 пацієнтів, хворих цукровим діабетом 2 типу, які знаходились на стаціонарному лікуванні в клініці кафедри загальної хірургії УжНУ, з приводу переломів вертлюгової ділянки стегнової кістки. Постраждалих

103

жінок було 14, чоловіків - 3. Віковий склад коливався від 48 до 79 років, середній вік – 66 років. До травми пацієнти вели активний спосіб життя.

Рівень цукру в крові при поступленні: до 11 ммоль/л – 5 чоловік, 11,1-13,8 ммоль/л – 7 (38,4%) чоловік, більше 13,9 ммоль/л – 5 чоловік. Індекс маси тіла (ІМТ) склав 29,4 (25,7-34,2) кг/м², рівень глікозильованого гемоглобіну (HbA1c) 9,6 (7,7- 11,3)%. Частина пацієнтів (n=12) приймала препарати сульфанілсечовини по 10,5 (7-10,5) мг/добу, метформіну - по 1,5 (1-1,5) г/добу та їх поєднання, інші (n=5) отримували комбіноване лікування з інсуліном. Середня тривалість захворювання цукровим діабетом склала 8 років. Вперше виявлений діабет був в 1 випадку, в 4 хворих тривалість захворювання склала до 5 років, в 6 – від 5 до 10 років, в 6 – більше 10 років. Серед ускладнень цукрового діабету найчастіше спостерігались діабетична мікрота макроангіопатія кінцівок –11 чоловік, діабетична ретинопатія - 6 чоловік, діабетична полінейропатія - 7 чоловік. Серцево-судинні захворювання спостерігались в 13 чоловік. Всім хворим було виконано закриту репозицію та фіксації переломів за допомогою Gamma 3 або PFNA.

Після операції проводилась корекція глікемії простим інсуліном кожні 4-6 годин, орієнтуючись на рівень глюкози плазми: при рівні менше 11,0 ммоль/л разова доза – 2 од., при 11,1-13,8 ммоль/л – 4 од, при рівні 13,9-16,6 ммоль/л – 6 од. Контроль рівня цукру в крові проводився кожні 1-2 години.

Результати та їх обговорення. В ранньому післяопераційному періоді в 1 пацієнта відбулося нагноєння післяопераційної рани, рівень цукру плазми складав 13,8 ммоль/л. В 2 хворих відмічалось запалення країв післяопераційної рани, рівень цукру плазми складав 14,2 ммоль/л та

13,5 ммоль/л.

При оцінці пізніх результатів лікування відмінні та добрі результати отримали в 9 випадках, задовільні - в 4 випадках, незадовільні результати були отримані в 4 випадках. В 1 випадку протрузія шийкового гвинта конструкції в порожнину суглобу, 1 випадок незрощення перелому, 2 випадки з сповільненою консолідацією перелому та вкороченням нижньої кінцівки більше 3 см.

Висновки. Оперативне лікування переломів вертлюгової ділянки у хворих з цукровим діабетом ІІ типу без корекції рівня цукру в крові приречене на невдачу. Тільки комплексний підхід, з використанням сучасних оперативних методик та корекції глікемії протягом всього терміну лікування, дозволяє уникнути ускладнень та добитись хороших результатів.

104

ЗАСТАРІЛИЙ ЗАДНІЙ ВИВИХ ПЛЕЧА ЗІ ЗВОРОТНІМ HILL-SACHS ПОШКОДЖЕННЯМ:

ВІД ДІАГНОСТИКИ ДО ЛІКУВАННЯ Логвиненко В.В.,* Литвин В.В.**

ДЗ "Дніпропетровська медична академія МОЗУ"* КЗ "Міська клінічна лікарня № 16" ДОР" **

м. Дніпропетровськ, Україна

Поширеність задніх вивихів плеча серед загальної кількості всіх вивихів цієї локалізації незначна і за даними літератури складає від 1 до 5%. Інтерес до цієї проблеми викликаний великим відсотком (50-80%) вчасно не діагностованих травматичних задніх вивихів та підвивихів, які "переходять" протягом 3-х тижнів у групу застарілих (не вправлених, вклинених) і потребують зовсім іншої тактики лікування і довших термінів реабілітації.

Мета роботи. Визначити клінічні та променеві ознаки заднього вивиху плеча зі зворотнім пошкодженням Hill-Sachs і поліпшити методику оперативного втручання та оцінити результати проведеного лікування.

Матеріали и методи. У період з 2011 по 2014 р., на стаціонарному лікуванні у травматологічному відділенні КЗ "МКЛ №16"ДОР" знаходились 6 хворих з анамнезом застарілого заднього вивиху плеча зі зворотнім пошкодженням Hill-Sachs. Всі хворі були чоловіками віком від 43 до 74 років (середній вік 53,8 років).

Пацієнтам проводились клінічне, рентгенологічне дослідження та виконувалась магнітно-резонансна томографія (МРТ). Всім хворим проведено відкрите вправлення вивиху та усунення нестабільності плечового суглоба шляхом відновлення цілісності суглобової губи лопатки з наступною реінсерцією до суглобового краю гленоїду анкерними фіксаторами. Реабілітаційний період склав близько 8 тижнів. Аналіз результатів лікування проводили за шкалою UCLA.

Результати та їх обговорення: Всі хворі із заднім вивихом плеча, що звернулися за консультацією, мали в анамнезі травму плеча давністю від 3 тижнів до 4 місяців, при чому четверо із них неодноразово зверталися за лікарською допомогою та знаходились на амбулаторному лікуванні з приводу забою плеча та остеохондрозу. І лише двом пацієнтам був виставлений попередній діагноз задній вивих плеча. Даний факт ще раз підтверджує, що первинна діагностика цієї патології складна із-за варіабельності клінічних проявів пошкодження та відсутності патогномонічних тестів. В свіжих випадках заднього вивиху плеча окрім болю в плечовому суглобі, має місце вимушене приведення кінцівки та

105

порушення зовнішньою ротації, інші рухи як правило зберігаються, і навіть звичне "пружинення" кінцівки може бути відсутнім. Тому такий стан речей часто призводить до легковажного відношення травматолога до травми, та постановки діагнозу: забій плечового суглоба. Тим паче, що на рентгенологічному знімку, виконаному в стандартній прямій проекції, як правило, неможливо чітко встановити наявність або відсутність заднього вивиху плеча навіть досвідченому спеціалісту. Виконання аксіальної проекції значно допомагає в діагностиці, але цим найчастіше нехтують, особливо за наявності вираженого больового синдрому. В таких випадках проведення консервативного лікування призводить до виникнення застарілого заднього вивиху, який значно обмежує рухи у суглобі та унеможливлює проведення клінічних тестів направлених на діагностику можливих пошкоджень мʼякотканинних структур плечового суглоба (ротаційної манжети плеча, суглобової губи гленоїда, капсули суглоба та ін.).

Найбільш інформативним методом діагностики в цьому випадку залишається МРТ, яка дає змогу оцінити стан кісткових і мʼякотканинних структур та співвідношення в суглобі. На магнітнорезонансних томограмах, як і на аксіальних рентгенограмах, у хворих із заднім вивихом плеча і зворотнім пошкодженням Hill-Sachs, головка плечової кістки визначається дозаду від суглобової западини лопатки, суглобова щілина відсутня, імпресійний перелом візуалізується по передній поверхні головки плечевої кістки. Додатково на МРТ можливо визначити пошкодження сухожиль обертаючої манжети плеча, стан суглобової губи лопатки, наявність набряку кісткового мозку головки плечової кістки.

З урахуванням того, що у всіх хворих консервативне лікування не дало бажаних результатів, проводилось оперативне втручання, яке складалося з 2-х основних етапів. На першому етапі здійснювалось відкрите правлення вивиху з двох доступів, тобто виведення голівки плечової кістки із заднього "зачіпу", який був створений зворотнім HillSachs пошкодженням. Таке пошкодження окрім дефекту суглобової поверхні головки плечової кістки, обумовлювало вторинне пошкодження суглобової губи гленоїда лопатки по задній поверхні та розриви сухожилка підлопаткового м'яза. Саме ця комбінація і була причиною тієї клінічної картини, з якою ми зіткнулися в момент госпіталізації хворих, та тих скарг, що вони пред'являли. На другому етапі проводилось усунення нестабільності плечового суглобу, за рахунок відновлення цілісності суглобової губи лопатки з наступною реінсерцією до суглобового краю гленоїду титановими анкерними фіксаторами. За необхідності здійснювали артропластику задньої поверхні капсули суглоба та

106

сухожилка підлопаткового м'яза. В післяопераційному періоді використовували "косиночну" іммобілізацію строком на 3 тижні з курсом фізіо-функціонального лікування та раннім початком дозованих вправ лікувальної фізкультури (по Neer).

Період спостереження склав від 6 місяців до 3 років. В 4 випадках спостерігали відмінні результати (середній бал за UCLA склав 31,8), функція відновилась в повному обсязі протягом 6-8 тижнів, больовий синдром повністю відсутній, хворі повернулись до своєї професійної діяльності. В 1-му випадку досягнутий добрий результат (26 балів), хворий відмічав невеликі обмеження рухів при ротації та задній девіації, що не впливали на його повсякденну діяльність. Ще в 1-му випадку у хворого спостерігали задовільний результат (21 бал). Хворий відмічав обмеження рухів при ротації плеча та його відведені, що супроводжувалися помірним болем, який підсилювався при фізичному навантаженні.

Висновки.

1.Клінічні прояви заднього вивиху плеча неспецифічні, а рентгенограми плечового суглоба в прямій проекції як провило не інформативні, тому необхідно додатково виконувати рентгенографію в аксіальній проекції, а при неможливості МРТ.

2.Ознаками заднього вивиху на аксіальних рентгенограмах і МРТ є зміщення головки плечової кістки дозаду, відсутність суглобової щілини. На МРТ додатково можливо оцінити стан мʼякотканинних елементів плечового суглоба.

3.Методика оперативного вручання повинна включати в себе вправлення вивиху та усунення нестабільності плечового суглоба, що дає змогу отримати хороші результати лікування.

ЗНАЧИМІСТЬ КЛІНІЧНИХ ТЕСТІВ В ДІАГНОСТИЦІ ЗАСТАРІЛИХ УШКОДЖЕННЬ АХІЛЛОВОГО СУХОЖИЛКА. Кулева О.В.

ДУ «Інститут травматології та ортопедії НАМНУ», м. Київ, Україна

Вступ: ушкодження ахіллового сухожилка (АС) становлять 1932% від загальної кількості ушкоджень сухожилків людини. На

107

амбулаторному етапі не діагностується від 20 до 58 % травм п’яткового сухожилка. В зв’язку з цим виникає необхідність у виконанні травматичних та трудомістких операцій, спрямованих на відновлення застарілих ушкоджень цієї локалізації. Інструментальні методи (УЗД та МРТ) роблять ситуацію ще більш заплутаною. Клінічна діагностика ушкоджень АС включає: пальпацію та виявлення діастазу між кінцями ушкодженого сухожилка, дослідження амплітуди активного згинання стопи, тест Томпсона, функціональну пробу та зворотній тест Silfverskiöld. В задавнених випадках діастаз та зменшення амплітуди активного згинання стопи присутні не завжди, тест Томпсона може бути невірнопозитивним через неушкоджений сухожилок m.plantaris та інтактний паратенон. Модифікований тест Silfverskiöld застосовують для діагностики варіантів вкорочення триголового м’яза литки, з метою діагностики подовження литково-камбалоподібного комплексу.

Метою роботи є визначення діагностичної цінності клінічних ознак ушкодження АС в задавнених випадках (наявність діастазу, дефіцит активного згинання стопи, тест Томпсона, функціональна проба,

зворотній тест Silfverskiöld).

Матеріали і методи: Матеріалом для роботи стали результати обстеження та хірургічного лікування 40 пацієнтів із застарілим однобічним підшкірним розривом АС віком від 19 до 71 року , що лікувались у клініці ДУ ―ІТО НАМН України‖. Чоловіків було 26, жінок – 14. Дані з історій хвороби були використані з урахуванням вимог комітету з біоетики ДУ ―ІТО НАМН України‖. Давність ушкодження становила від 3 тижнів до 18 місяців. В усіх випадках результат клінічного дослідження верифікований під час операції. Досліджували такі клінічні ознаки: наявність діастазу, дефіцит активного згинання стопи, тест Томпсона, функціональна проба, зворотній тест Silfverskiöld. Чутливість та специфічність досліджувальних тестів вираховували за допомогою чотирипольної таблиці.

Результати ревізії при операціях показали доволі поліморфну картину, що залежало від давності ушкодження, наявності сухожилка m.plantaris, цілості паратенону, наявності та вираженості регенерату АС

Висновки: Тест Томпсона та обернений тест Silfverskiöld є високоспецифічними (1,0) ознаками ушкодження ахіллового сухожилка при чутливості відповідно 0,7 та 0,6. Функціональна проба є високочутливою (1,0) та специфічною (1,0) ознакою ушкодження ахіллового сухожилка, що дозволяє застосовувати її з діагностичною та диференційною метою у задавнених випадках.

108

"НЕЩАСЛИВА ТРІАДА ЛІКТЬОВОГО СУГЛОБА" - ОСОБЛИВОСТІ ДІАГНОСТИКИ ТА ЛІКУВАННЯ.

Страфун О.С. м. Київ

Взакордонній літературі «нещасливою тріадою ліктя» називають важку травму ліктьового суглоба, що поєднує: вивих передпліччя, перелом голівки променевої кістки, перелом вінцевого виростка ліктьової кістки.

Метою роботи стала розробка диференційованої тактики лікування пацієнтів із "нещасливою тріадою ліктьового суглоба" в залежності від термінів ушкодження, його характеру та наявності поєднаних ушкоджень.

Ми проаналізували результати лікування 27 випадків «нещасливої тріади ліктьового суглоба», які були прооперовані у відділі мікрохірургії та реконструктивної хірургії верхньої кінцівки в період з 1999 по 2014 роки. Вік пацієнтів у середньому складав 39,4 ± 12,6 роки і коливався від 17 до 66 р. Чоловіків та жінок в даному дослідженні було порівну (14/13).

В11 випадках (41%) спостерігалося ушкодження правої верхньої кінцівки, у 16 (59%) хворих був ушкоджений лівий ліктьовий суглоб.

Серед прооперованих хворих лише половина пацієнтів поступили до нас в межах двох тижнів після травми. Друга половина хворих були з наслідками травм, а 7 з них – з наслідками оперативних втручань. Переломи голівки променевої кістки за класифікацією Mason були 1го типу в 3 випадках, 2го типу – в 10, 3го типу – в 14 хворих. Переломи вінцевого виростка за Regan-Morrey 1го типу спостерігалися у 7 пацієнтів, 2го типу – в 14, та 3го типу – в 6 хворих .

Групі хворих, що поступили в гострому періоді виконували: металоостеосинтез голівки променевої кістки, відновлення (шов або пластика) латеральної коллатеральної зв’язки з латерального доступу, а з медіального доступу металоостеосинтез вінцевого виростку, відновлення цілісності передніх відділів капсули ліктьового суглоба та відновлення (шов) медіальної коллатеральної зв’язки.

Впацієнтів, яких оперували в хронічному періоді, окрім відновлення зв’язкового апарату та остеосинтезу вінцевого виростку ліктьової кістки у випадку сильного руйнування або видалення голівки променевої кістки виконували її ендопротезування.

Термін післяопераційного спостереження становив від 3 до 120 місяців. Віддалені результати лікування були оцінені у 22 з 27 пацієнтів за шкалою Mayo Elbow Performance Score (MEPS).

Результати лікування пацієнтів залежали від терміну початку лікування та ступеню тяжкості поєднаних ушкоджень. Загалом за MEPS в прооперованих нами пацієнтів з «нещасливою тріадою» ліктьового

109

суглоба вдалось досягнути відмінних результатів у 5 випадках (23%), добрих – в 10 (45%), задовільні результати були відмічені в 5 випадках (23%), а незадовільні в 2 хворих (9%).

Найбільша кількість відмінних та добрих результатів (83% в групі) була нами отримана при лікуванні свіжих випадків «нещасливої тріади» коли після відновлення травмованих структур було застосована рання дозована активна реабілітація, зокрема вдалося отримати обсяг згинальнорозгинальних рухів який коливався від 100º до 120º.

Найбільш поширеними ускладненнями оперативного лікування пацієнтів з «нещасливою тріадою ліктя» були: гетеротопічна осифікація у 6 хворих (27%), головним чином на рівні передньої капсули, виражене обмеження рухів у ліктьовому суглобі в 5 пацієнтів (23%). Транзиторні ушкодження ліктьового нерва, що самостійно пройшли в межах одного місяця після операції відмічалися у 4 хворих (18%). Швидко прогресуючий артроз ліктьового суглоба відмічався у 3 хворих (14%). Повторний вивих передпліччя спостерігався у 2 пацієнтів

(9%).

ВИСНОВКИ:

1.Результати лікування пацієнтів з «нещасливою тріадою» залежать від тяжкості і задавненості травми та характеру попереднього оперативного лікування. Збереження голівки променевої кістки та вінцевого виростка ліктьової кістки є запорукою відновлення функції в ліктьовому суглобі.

2.Лікування «нещасливої тріади ліктьового суглоба» необхідно здійснювати в наступній послідовності. По-перше, відновлення конгруентності плече-ліктьового суглоба шляхом остеосинтезу перелому вінцевого виростка (типу II або III). По-друге, синтез або ендопротезування переломів голівки променевої кістки (типу II або

III) та відновлення або пластика латеральної коллатеральної ліктьової зв'язки, якщо це можливо.

3.При поєднанні «нещасливої тріади ліктьового суглоба» з ушкодженням Ессекса-Лопресті окрім реконструктивної операції на ліктьовому суглобі необхідно виконувати корекційні втручання для усунення променевої косорукості та конфліктів що розвиваються у дистальному радіо-ульнарному зчленуванні.

110

ОПТИМІЗАЦІЯ ЛІКУВАННЯ ПОСТРАЖДАЛИХ З ВОГНЕПАЛЬНИМИ ПЕРЕЛОМАМИ ДОВГИХ КІСТОК ШЛЯХОМ ЗАСТОСУВАННЯ ОПТИМАЛЬНИХ СХЕМ АПАРАТІВ ЗОВНІШНЬОЇ ФІКСАЦІЇ

Цівина С.А. *, Лакша А.А. *

* Головний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» МОУ

Вступ. Вогнепальні поранення кінцівок характеризуються значною тяжкістю травми і тривалим терміном лікування, що обумовлено багатоуламковими переломами з дефектами кісткової тканини та масивним руйнуванням м’яких тканин, значним мікробним забрудненням рани з наявністю сторонніх тіл та вторинних ранячих осколків, порушенням мікроциркуляції й високою частотою ранніх та пізніх ускладнень. При вогнепальних пораненнях кінцівок пріоритетним методом хірургічного лікування є позавогнищевий остеосинтез.

Незважаючи на досягнення в лікуванні вогнепальних переломів довгих кісток залишається висока частота ускладнень, незадовільних анатомічних та функціональних результатів лікування, відсутня обґрунтована методика вибору зони введення кісткових імплантантів за анатомічними показниками, що враховують розповсюдженість ударнохвильового остеопорозу в кістковій тканині, і за біомеханічними принципами.

З біомеханічної точки зору найбільш надійна фіксація кісткових уламків при переломах досягається при максимальній відстані між імплантантами (за рекомендаціями провідних спеціалістів, імплантанти вводяться на відстані 2-4 см від місця перелому). Враховуючи пошкодження структур кістки внаслідок ударно-хвильового остеопорозу (невідоме розповсюдження зони цього пошкодження при пораненні кістки снарядами, що ранять, з різною енергією) ці зони небажані для введення імплантантів.

Мета: підвищення ефективності комплексного лікування поранених з вогнепальними переломами довгих кісток з урахуванням виникнення ударно-хвильового остеопорозу в ділянках переломів.

Матеріали і методи дослідження. Матеріалом біомеханічних досліджень були трупні нефіксовані великогомілкові кістки людини, які піддавалися осьовим компресійним циклічним навантаженням за допомогою універсальної випробовувальної машини TIRA-TEST 2151. Вогнепальний перелом був нанесений на препарат гомілки за допомогою з карабіну Remington 700 SPS Varmint з характеристиками снаряда, що

111