69. Незалежна Україна в міжнародних відносинах.

 Вихід України на міжнародну арену.

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання нової держави. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня прем'єр-міністр Канади Брайан Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення дипломатичних відносин. Наступного дня було підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою і розпочало роботу перше в Україні посольство.

4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Серед західноєвропейських країн першими були Швеція (19 грудня) і Норвегія (24 грудня). Досить довго зволікали США, які до самого кінця демонстрували свою підтримку прагненню Горбачова зберегти єдиний СРСР. Однак 25 грудня Вашингтон визнав незалежність України. Того ж дня це зробили Мексика та Ізраїль, далі ФРН, Австралія та Бразилія (26 грудня), КНР (27 грудня), Японія та Італія (28 грудня), Великобританія та Данія (31 грудня). Загалом протягом першого місяця після референдуму Україну визнало 57 держав світу, а на початок березня 1992 р. — 104. Водночас 47 з них встановили з республікою повномасштабні дипломатичні відносини.

Протягом першого року існування незалежної України її державну самостійність визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі з ПО з них, а 40 держав відкрили у Києві свої п представництва.

18 лютого 1992 р. вперше в історії суверенної України в Маріїнському палаці відбулось урочисте вручення вірчих грамот Президенту республіки послом іноземної держави. Леонід Кравчук прийняв їх від Надзвичайного і Повноважного посла Федеративної Республіки Німеччина в Україні Хеннеке Графа фон Бассевітца, який з серпня 1989 р. був Генеральним консулом ФРН в Україні — першого консульства капіталістичної країни. Незабаром вірчі грамоти Президенту України вручили Надзвичайні і Повноважні Посли Австралії Кевен Олівер Фентон Хоуг (9 березня), Угорської Республіки Андраш Палді (13 березня), Італійської Республіки Вітторіо Клаудіо Сурдо (16 березня), Французької Республіки Юг Перне (15 квітня), Турецької Республіки Аджар Гермен (23 квітня), Ісламської Республіки Іран Бехзад Мазахери (24 квітня) та інші. Першим послом США в Україні став Роман Попадюк — українець за походженням.

Першими Надзвичайними та Повноважними Послами України у зарубіжних країнах стали Роман Лубківський (ЧСФР) та Олег Білорус (США), Тимчасовим повіреним у справах України в Польщі — Теодозій Старак. Послом у Канаді був призначений колишній лідер УРП Левко Лук'яненко (перебував на цій посаді до листопада 1993 р.).

26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції в Європу, коли в столиці Фінляндії Президент Кравчук підписав Гельсінський заключний акт. Ця подія знаменувала собою курс на незалежну й рівноправну міждержавну політику. Одним з найважливіших принципів документа є положення про відсутність територіальних претензій один до одного та про непорушність кордонів.

Серед перших зовнішньополітичних заяв незалежна Україна проголосила відмову від війни як засобу розв'язання міждержавних спорів. Вона декларувала також, що не вважає жодного народу своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. За ініціативою української дипломатії 20 березня 1992 р. було підписано Декларацію про незастосування сили або погрози силою у стосунках між країнами — учасниками СНД.

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. "Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою".

Створювалася дипломатична служба України. На середину 1992 р. у Міністерстві закордонних справ, яке очолював Анатолій Зленко, було понад 200 штатних працівників. Для порівняння зазначимо, що у подібних Україні за територією і кількістю населення державах у зовнішньополітичних відомствах працювало значно більше людей. Так, на початок 1992 р. в Англії у центральному апараті МЗС налічувалося 3805 працівників та у закордонних установах — 2800, в Італії — відповідно 3 і 6 тис., в Німеччині 2550 і 5250 осіб, у Франції загалом — понад 10 тис. працівників. Наприклад, російське представництво у Франції налічувало 500 представників, а українське — трьох, які суміщали свої функції з працею у ЮНЕСКО.

Україна мала також проблеми із приміщеннями для своїх посольств, оскільки всі закордонні представництва СРСР разом з їхнім майном були привласнені Росією. Українським дипломатам бракувало досвіду роботи. Однак усі ці проблеми поступово вирішувалися, зокрема за активної участі української діаспори.

В "Основних напрямах зовнішньої політики України", схвалених Верховною Радою в липні 1993 р., підкреслювалося, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в європейських співтовариствах, а також інших загальноєвропейських структурах. Однак у перші роки незалежності пріоритетними залишалися відносини з державами, що виникли після розпаду СРСР, насамперед із Росією.

Принципи зовнішньої політики України:

• Багатовекторність

• Прогнозованість і стабільність

• Збереження позаблокового статусу

• Зміцнення міжнародного миру і стабільності у світі

• Зовнішньополітичні пріоритети України

Основні напрямки реалізації:

• Подальше співробітництво з ЄС, здобуття статусу асоційованого члена ЄС. На цьому шляху передбачається приведення українського законодавства відповідно до стандартів ЄС, забезпечення прав людини, більш активний розвиток економічного співробітництва, приведення соціальної політики відповідно до стандартів ЄС та ін.

• Прагнення України до вступу в НАТО (весна 2002 р.)

• Головні пріоритети у відносинах з Росією — зміцнення стратегічного партнерства з одночасним зменшенням залежності від російських енергоносіїв; підписання угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП)

• За роки незалежності США надали Україні економічну, політичну, фінансову і технічну допомогу. У відносинах зі США Україна прагне до довгострокового, взаємовигідного і рівноправного співробітництва. Крім того, відносини України зі США не спрямовані проти будь-якої третьої країни

• Розв'язання територіальних суперечок із сусідніми державами, налагодження нормального двостороннього і багатостороннього співробітництва в усіх сферах. Територіальні проблеми залишаються у відносинах з Румунією та Росією

• Налагодження стабільних взаємовигідних економічних і політичних зв'язків з країнами Сходу, Африки і Латинської Америки

• Участь у миротворчих операціях ООН (Ліван, Ліберія, Сьєрра-Леоне, Косово (Сербія), Боснія і Герцеговина, Хорватія та ін.). Направлення українського контингенту до Іраку для участі в стабілізації становища в країні після повалення режиму С. Хусейна

Ядерне роззброєння.

Іншою проблемою, яка зачіпала інтереси не тільки України і Росії, а й усього світу, було питання про ядерну зброю, розміщену на території України. Ішлося про 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР: 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та близько 3 тис. одиниць тактичної ядерної зброї, які потенційно перетворювали Україну на третю після США і Росії військову потугу світу, з арсеналом більшим, ніж у Великобританії, Франції та Китаю разом узятих.

Україна ще в Декларації про суверенітет 1990 р. проголосила свій намір стати без'ядерною державою. Це було підтверджено і після проголошення незалежності. До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57% тактичної ядерної зброї. Однак у цей час виникла напруженість у відносинах двох держав, викликана суперечками про підпорядкування Чорноморського флоту і претензіями Росії на Крим. 12 березня Л. Кравчук оголосив, що Україна тимчасово припиняє процес вивезення ракет, оскільки через невизначеність та хаос, які панують у Росії, не існує гарантій, що ядерна зброя буде знищена і не потрапить в інші руки. 9 квітня український парламент прийняв резолюцію "Про додаткові заходи щодо гарантування без'ядерного статусу України", в якій домагався міжнародного контролю за знищенням ракет за участю України. Проте під тиском Москви і Вашингтона Україна незабаром погодилася відновити вивезення тактичної зброї. 16 квітня Президенти Кравчук і Єльцин підписали угоду, згідно з якою українські військові експерти одержали можливість здійснювати контроль за знищенням тактичних ракет, і до 6 травня всі вони були вивезені до Росії.

У зв'язку з розпадом Радянського Союзу постало питання, хто буде виконувати Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНСМ), укладений США і СРСР у липні 1991 р. 23 травня 1992 р. в Лісабоні представники України, Росії, Білорусі і Казахстану підписали протокол, згідно з яким названі держави брали на себе виконання зобов'язань за Договором про СНО-1. У листі Л.Кравчука до Президента США Дж. Буша, долученому до Лісабонського протоколу, зазначалося, що Україна гарантуватиме ліквідацію всієї ядерної зброї, розміщеної на її території, протягом семи років.

Тим часом ставлення до ядерної зброї в Україні зазнало змін. По-перше, з'ясувалося, що роззброєння потребує величезних коштів. За підрахунками фахівців, повне знищення ядерної зброї на території України обійдеться у 2,8 млрд дол. Приблизно стільки ж коштували 9 т урану й плутонію, що містилися в тактичних ракетах, переданих Росії. Але "згадали" про це після того, як була вивезена остання ракета. Небажання Росії сплатити Україні гроші за вивезений уран і плутоній стало однією з причин гальмування українського роззброєння.

По-друге, постанова Верховної Ради Росії від 21 травня 1992 р. стосовно Криму була розцінена в Україні як загроза її територіальній цілісності. У цій ситуації багато політиків почали виступати за збереження в Україні ядерної зброї як гаранта безпеки з огляду на російську загрозу. В державі розгорнулася дискусія про можливість збереження ядерного статусу України.

Зміну в підході України до ядерного роззброєння засвідчила промова А. Зленка в 00Н ЗО вересня 1992 р. Міністр закордонних справ заявив, що Україна готова знищити свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантій безпеки і фінансової допомоги.

18 листопада того ж року Верховна Рада України після довгих зволікань ратифікувала Договір про СНО-1, зробивши, однак, до нього 13 застережень. Найважливішими з них були вимоги надійних гарантій національної безпеки з боку ядерних держав і надання Україні достатньої фінансової і технічної допомоги для потреб ядерного роззброєння. Ці застереження були негативно сприйняті Москвою і Вашингтоном. Представник держдепартаменту США заявив, що Вашингтон не зацікавлений у візиті Л. Кравчука у США до того, як Київ виконає свої ядерні зобов'язання.

Врешті-решт було знайдено компроміс. 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України підписали тристоронню заяву, згідно з якою Україна має одержати компенсацію за вартість високозбагаченого урану, що міститься в ядерних боєзарядах, розміщених на її території. Три президенти вирішили, що всі ядерні боєзаряди будуть вивезені з території України до Росії для розкомплектування в якомога коротший час, протягом якого Росія надасть Україні компенсацію у формі поставок низькозбагаченого урану для потреб її атомної енергетики. США і Росія пообіцяли надати Україні гарантії безпеки, як тільки Договір про СНО-1 набере чинності й Україна стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що не володіє нею. Президент США Біл Клінтон пообіцяв надати технічну і фінансову допомогу для демонтажу цієї зброї. Тристороння угода без зволікань була ратифікована українським парламентом.

Під час візиту Л. Кравчука до США в лютому того ж року було домовлено, що Україна одержить американську фінансову допомогу в розмірі 750 млн. доларів. Таким чином, хоч далеко не всі проблеми вдалося вирішити, головні перешкоди на шляху до ядерного роззброєння України були усунуті.

Україна в міжнародних організаціях.

Після здобуття незалежності в основу діяльності України на міжнародній арені було покладено власні національні інтереси.

Активністю і динамізмом відзначалася позиція України в Організації Об'єднаних Націй (ООН). Незалежна Українська держава брала участь у роботі всіх сесій Генеральної Асамблеї ООН. Делегація республіки виступила з цілим рядом пропозицій стосовно проблем роззброєння, врегулювання збройних конфліктів. У врегулюванні одного з них (на теренах колишньої Югославії) український батальйон здійснює місію миротворчих сил ООН.

Визнанням авторитету України як члена ООН стало й те, що в 1997 р. Головою її 52-ї сесії став міністр закордонних справ України Г. Удовенко. У 2000-2001 рр. Україна була включена як непостійний член до Ради Безпеки ООН і протягом місяця головувала на її засіданнях.

Безядерний статус України, її прагнення до європейської інтеграції визначили поступове зближення країни з Північноатлантичним блоком (НАТО). У липні 1997 р. в Мадриді глави 16 держав і урядів і Генеральний Секретар НАТО Хав'єр Солана з одного боку та Президент України Л. Кучма з іншого, підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО». Сторони зобов'язались розширювати співпрацю та розвивати особливе партнерство з метою забезпечення стабільності і миру в Європі.

Україна і держави СНД.

Підписання 8 грудня 1991 р. угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) констатувало факт розпаду СРСР як суб'єкта міжнародного права і перехід зовнішньополітичних питань виключно до юрисдикції колишніх союзних республік. Україна активно приступила до налагодження добросусідських взаємин між державами Співдружності, її делегація виступила з низкою важливих пропозицій на зустрічах керівників глав держав і урядів, що відбулися 1992 р. Але, насамперед з ініціативи Росії, з'явилися тенденції до перетворення СНД у наддержавну політичну структуру чи навіть державу. Пробним каменем стала ідея про створення об'єднаних збройних сил, від якої Україна рішуче відмовилася, сконцентрувавши головну увагу на створенні власної армії. У 1992-1993 рр. надії на краще, пов'язані зі співдружністю, стали розвіюватися. Негативну роль у цьому відіграла позиція Росії щодо енергоносіїв (нафти, газу тощо) та її ставлення до проблеми Чорноморського флоту і майбутнього Криму. Питання про Крим стало однією з причин загострення відносин між Україною та Росією. Ситуація стала особливо вибухонебезпечною після 21—22 травня 1992 р. у зв'язку з постановою і заявою Верховної Ради Російської Федерації, що фактично проголошувала відторгнення Севастополя від України. Лише виважена позиція керівництва України забезпечила вихід з гострої політичної кризи. Істотну роль відіграла й підтримка України з боку ООН, західних держав.

Проблема розподілу Чорноморського флоту залишалась наріжним каменем українсько-російських відносин аж до підписання в 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору. 31 травня цей договір підписали у Києві Президент Росії Б. Єльцин та Президент України Л. Кучма. Сторони визнали непорушність існуючих між ними кордонів та розділили Чорноморський флот. Одночасно Росія брала в 20-річну оренду базу в Севастополі.

Як і раніше, у нинішній період співробітництво з Росією та країнами СНД має для України стратегічний характер, в першу чергу в економічній сфері. З обранням Президентом Росії В. Путіна двосторонні українсько-російські відносини стали набувати характеру жорсткого прагматизму. В той же час наша держава не відкидає ідею інтеграції української економіки в СНД. Разом з тим, вона враховує той очевидний факт, що як цивілізована економічна структура типу Євросоюзу (ЄС), СНД ще не утвердився. А тому пріоритет Україна віддає двосторонній співпраці з державами, що входять до його складу.

Сучасні етапи розвитку України:

• Забезпечення подальшого зростання економіки

• Сприяння зростанню життєвого рівня населення

• Унеможливлення фінансових криз зразка 1998 р.

• Реформування системи пенсійного і соціального забезпечення

• Вирішення проблеми диверсифікації джерел постачання енергоносіїв

• Реконструкція паливно-енергетичного комплексу, особливо вуглевидобувної галузі (за період вересня 1991 р. — липня 2002 р. загинуло 3700 гірників)

• Створення сприятливих умов для іноземних інвестицій

• Остаточне розв'язання проблеми зовнішньої заборгованості

• Зміцнення банківської системи

• Сприяння розв'язанню проблеми зайнятості населення, особливо в деяких регіонах. Зупинення нелегальної міграції робочої сили за кордон

• Створення умов для легалізації тіньового капіталу, який на сьогодні складає майже половину

• Зменшення податкового тиску на всі категорії громадян і суб'єкти господарської діяльності

• Сприяння подальшій структурній перебудові економіки

• Завершення земельної реформи і загалом реформування аграрного сектору економіки

• Сприяння розвитку зовнішньої торгівлі. Забезпечення позитивного зовнішньоекономічного сальдо

• Вирішення проблеми фінансування освіти, науки і системи охорони здоров'я. Завершення освітньої реформи

• Погашення заборгованостей перед населенням

• Здійснення політичної і адміністративної реформ. Забезпечення подальшої демократизації суспільства

• Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 p.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

• Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.

• Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

• У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

• В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

• Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

• Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

• Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

• Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України — до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

• Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття пової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

• У своїй інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. Л. Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовекторної політики нашої держави. Серед магістральних наппрямів значилися США, ЄС, та Росія, які, на думку українського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом с надійною запорукою успішного просування України на євроінтеграційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже — гарантією стабільності на східних кордонах.

• На початку 2001 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу. На цей час за кордоном діяло 55 українських посольств, 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 10 генеральних консульств.

• Протягом 1991—2000 pp. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991—1994) в його основу було покладено принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом».