25. М.Міхновський і формування ідеології українського націоналізму.

ДО ДЕФІНІЦІЇ ПОНЯТТЯ

Націоналізм -- в українській політичній термінології під кінець 19 віку поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під націоналізмом стали здебільша розуміти самостійництво. А коли у 1920-их рожах виникла ідеологічна течія, що прийняла назву «націоналістичної» та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині.

Слово «націоналізм» має дещо інше значення в окремих системах. Наприклад, в СРСР поняття «буржуазний націоналізм» уживають для того, щоб плямувати національний опір неросійських народів централізмові Москви. Постійні репресії комуністичного режиму проти «націоналізму» спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але воно не має окресленого ідеологічного, соціяльного та конституційно-політичного змісту. На ділі підрадянський український націоналізм був іноді «націонал-комунізмом», тобто прагненням до емансипації УРСР з-під влади Москви при збереженні радянського устрою. В аінгло-американській термінології розуміння націоналізму дуже широке: воно охоплює національну свідомість, принцип національної державности і національнонвизвольний рух. В англомовній літературі про Україну до «націоналізму» зараховують не тільки націоналістів у партійному значенні, але й українських патріотів інших політичних напрямків.

Для кращої диференціації націоналізму, як одного політичного руху, від націоналізму в широкому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом, можна застосувати до першого назву, що добре відома у світовій політичній і соціологічній літературі: «інтегральний націоналізм». Саме у цьому значенні розглядатиметься український націоналізм далі.

ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

«Батьком українського націоналізму» часто називають М. Махновського, Таке визначення його ролі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників новітнього українського самостійництва, але історично-правна, леґітимістична основа його концепції (програма відновлення «Переяславської конституції») чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних аргументів. Рис, притаманних націоналізмові, не знаходимо і в інших речників української самостійницької думки дореволюційного періоду: не тільки в І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Цегельського, В. Липинського, але навіть у ранніх писаннях Д. Донцова. Виникнення націоналізму було реакцією в українській духовості на події першої світової війни та визвольних змагань.

Український націоналізм виник у 1920-их роках, спершу як духовий фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державносте та шукання нових доріг у повоєнній дійсності. Перші спроби націоналістичних організацій зустрічаємо у студентських середовищах Галичини й еміграції: Група української національної молоді (Прага), Леґія українських націоналістів (Подєбради), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія національної роботи та її орган «Заграва» (1923-24; Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович), але організація окоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократи (УНДО). Публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націона-лістичної ідеології, був Д. Донцов із своєю працею «Націоналізм» (1926) й іншими публікаціями, а також редагованим ним журналом «Літературно-науковий вісник», згодом «Вісник». Інші впливові публіцисти націоналізму: Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д. Андрієвський, В. Мартинець; вони друкувалися в «Розбудові нації» (Прага).

Незалежно від цих ідейно-політичних шукань, з 1920 року існувала Українська військова організація (УВО), створена гуртом старшин, головне з-поміж складу кол. корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й ін.) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін.), з метою боротися далі за самостійність України революційними засобами. Розглядаючи себе як зародок «армії в підпіллі», УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціялістів до консерватистів, і не претендувала на політичний провід. Але поступово ненаціоналіетичні члени УВО відійшли, а керівництво наблизилося до націоналізму. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 році об'єдналася з націоналістичними ідеологічними гуртками в Організацію українських націоналістів (ОУН), що її очолив Є. Коновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націоналістичного руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтегрального націоналізму Д. Донцов залишивея поза організованим рухом.

ІДЕОЛОГІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ

Шукаючи причин невдач українських визвольних змагань 1917-21 років, націоналісти протиставляли в українській революції маси, що стихійно прагнули власної держави, слабому проводові. Критика поодиноких помилок і невдач тієї доби переросла в націоналістів у заперечення демократичних і соціялі стичних принципів, що були визначальні в національно-визвольному русі другої половини 19 -- початку 20 століття та в новітньому українському державному будівництві. Гуманістичні і демократичні традиції дорєволюційного українства націоналізм утотожнкхвав з «провансальством», тобто з національною неповноцінністю. Особливо М. Драгоманов, чільний політичний мислитель української демократії, зазнав гострої критики в націоналістичній публіцистиці. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових, революційних способів дії, що дорівнювали б ворогам у безоглядності й рішучості.

Нацоналісти проголошували себе послідовниками «ідеалістичного» світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріялістинної філософії марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на науковій основі, націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. У доктрині націоналізму є відгомін іраціоналіїстичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Европі (Ф. Ніцше, А. Верґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.). Замість об'єктивного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міти й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви хрови (сипання пам'яткових могил, крутянські річниці тощо).

Націоналістичний світогляд включав також вимогу етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту. Проте в націоналістичній етиці існував також прагматичний елемент. Націоналізм релятивізував традиційні моральні вартості, підпорядкуваівши їх вимогам політичної доцільносте, згідно з принципом -- «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіавеллізм. Націоналізм прагнув виховати новий тип українця: «сильної людини» з «невгнутим» характером, фанатично відданої ідеалам руху та готової пожертвувати для них собою й іншими.

Вважаючи націю за абсолютну вартість («українська нація є вихідне заложення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму ... нація є наїйвжций тип людської спільноти...», з «Постанов Конгресу українських націоналістів», 1929), націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходять поза межі національного інтересу. У протилежність до більшости діячів новітньої української державноети, які бачили національне визволення в контексті універсальних ідей свободи і справедливости, націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як «боротьбу за існування», що в ній вирішує сила. В основу визвольної концепції націоналізм клав програму «революції», яка у деяких речників і діячів націоналізму набула значення «перманентної революції». Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над українськими землями та повинна була тримати маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося, що ці поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української держав-ноісти. Радикально заперечуючи існуючий на українських землях лад в СРСР і під Польщею, націоналізм відкидав усяку спробу вести українську політику в межах цього реального укладу сил. Націоналісти негативно оцінювали еволюційні методи політичної дії та гнучку тактику, яку також окреслювали «реальною політикою». Все це вони засуджували як «опортунізм» та мінімалізм, яким протиставляли вимогу «принципіялізму».

Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний «всеобіймаючий» характер руху виявлявся в тому, що його послідовники підпорядковувалися повністю й беззастережно ідеології націоналізму та організаційній дисципліні. В суспільному відношенні націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати й культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником.

У націоналістичному середовищі оформилася ціла літературна школа («вісниківці», «вісниківська квадриґа»), до якої належав ряд визначних літераторів: Є. Маланюк, Л. Мо-сендз, О. Ольжич, О. Теліта. У. Самчук, Б. Кравців, в якійсь мірі також Ю. Липа та Ю. Клен. Націоналізм відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світо-глядово заанґажовану творчість теорії «мистецтва для мистецтва». Щодо українських легальних установ і організацій, діяльних поза кордонами СРСР, націоналісти намагалися поширити в них свій нплив, підпорядковуючи працю громадського сектора контролеві свого руху. До всіх інших партій, таборів і політичних центрів націоналізм ставився негативно. Рідка співпраця чи тимчасове домовленая були скорше тактичними.

26. Національні та соціальні завдання визвольної боротьби українського народу в програмах і діяльності політичних партій 1905–1916 рр. Розкол в українському національно-визвольному русі.Зародження революційних рухів. У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище селян не поліпшилося. Це спричинило до зростання серед дворянської та різночинської інтелігенції радикальних настроїв. Виникали різноманітні за поглядами революційні групи. При цьому національне питання турбувало революціонерів-народників мало.

В народництві існували 3 течії: пропагандистська, анархістська й змовницька. П.Лавров і його прихильники головним завданням вважали пропаганду серед селян і робітників ідей соціалізму й підготовку їх до боротьби проти самодержавства. М.Бакунін та його послідовники вбачали свою місію у підготовці народу до збройної боротьби проти держави й створенні союзу вільних асоціацій виробників. П.Ткачов провідною силою суспільства вважав революційну інтелігенцію, яка мала створити підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму.

Народницькі угруповання існували в Києві (гурток «чайківців», 1872–1874; «Київська Комуна», 1873–1874), Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Революційний рух призвів до розколу в середовищі українофілів і зменшення їхніх лав: старші громадівці трималися традиційних для себе поглядів, тоді як молодші покоління вступали в контакти з революціонерами й поривали зв’язки з українським рухом.

На цьому тлі вигідно вирізнялася діяльність «Братства тарасівців», що виникло у 1891 р. з невеликої групи студентів Харківського університету. «Тарасівці» не збиралися наслідувати громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. Їх метою було створення розгалуженої таємної організації, політичною програмою – досягнення повної автономії і свободи в Україні. Гуртки братства діяли щонайменше в 10 містах, у тому числі в Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі.

В Галичині народовці на той час заснували свою політичну організацію – Народну раду (1885). Згодом на основі їхніх організацій сформувалися 4 партії – Українська соціал-демократична та Національно-демократична (1899), Русько-українська радикальна (за спрямованістю – соціалістична, 1890) та Християнсько-суспільна партія (1896).

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства спричинило поширення ідеології марксизму. Перші такі гуртки почали працювати у промислових центрах України з кінця 1880-х рр. За зразком створеного В.Ульяновим (Леніним) у 1895 р. санкт-петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», з 1897 р. аналогічні соціал-демократичні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. Листівки й прокламації, поширювані ними на підприємствах, закликали робітників боротися за свої права.

Створення Росій­сь­кої соціал-демократичної робітничої партії проголосив І з’їзд соціал-демократичних організацій Росії, що відбувся 1898 р. у Мінську. На ньому 6 організацій представляли 9 делегатів (4 – з України). Влада вдалася до репресій, зокрема 142 члени Київського комітету РСДРП були заарештовані.

Після того, як у 1900 р. В.Ленін налагодив за кордоном випуск загальноросійської газети «Искра», у багатьох містах, у тому числі Харкові, Києві, Полтаві, з’явилися іскрівські групи.

У липні–серпні 1903 р. у Брюсселі і Лондоні відбувся ІІ з’їзд РСДРП. Основна частина делегатів дотримувалася платформи, яку пропагувала «Искра» щодо необхідності встановлення диктатури пролетаріату і побудови партії на засадах «демократичного централізму» (що означало жорстку підпорядкованість місцевих комітетів центральному керівництву).

Незгодні з платформою «Искры» соціал-демократи («економісти», представники єврейської партії «Бунд») залишили з’їзд. Невдовзі й самі іскрівці розкололися на «твердих» і «м’яких». Прибічники Леніна вважали, що тільки організація професійних революціонерів, яка підтримує в своїх лавах залізну дисципліну і постійно очищується від інакомислячих, може стати ефективним інструментом боротьби з царизмом. Натомість «м’яким» іскрівцям (лідер – Ю.Мартов), була до вподоби демократична побудова європейських партій парламентського типу.

Вибори центральних органів партії закріпили перемогу переважаючих чисельно ленінців – більшовиків. «М’яких» іскрівців з цього часу почали називати меншовиками.

У місцевих організаціях РСДРП більшовицька фракція домінувала в Катеринославському, Миколаївському та Одеському комітетах. Навпаки, у Харківському і Київському, а також у Союзі гірничозаводських робітників було більше меншовиків.

Під кінець XІX ст. багато українських діячів усвідомили, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, має невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало місцевих соціалістів зро­зуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм лишатиметься су­спільним рухом зі слабким місцевим корінням.

У січні 1900 р., виникла політична сила, яка планувала поєднати боротьбу за національні права з соціальною революцією. Революційну українську партію заснували у Харкові Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, Б.Мартос та інші. До 1902 р. кредо партії виражала написана колишнім активним членом «Братства тарасівців» адвокатом М.Міхновським (1873–1924) брошура «Самостійна Україна»: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». РУП мала місцеві організації – вільні громади – у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові, проводила масштабну видавничу і культурно-просвітницьку діяльність, розраховану передусім на селян, сільськогосподарських робітників, ремісників.

Поступово у партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення. Значній частині рупівців не подобалися категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання. Не знаходячи підтримки у більшості членів РУП, М.Міхновський у 1902 р. засновує Українську народну партію, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став вчений-соціолог М.Порш. Тоді ж відкололася група на чолі з Б.Ярошевським, що проголосила себе Українською соціалістичною партією.

Інша частина, керівне ядро якої утворили письменник В.Винниченко (1880–1951), журналіст С.Петлюра (1879–1926) і М.Порш, у грудні 1904 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Програма УСДРП не містила положення про диктатуру пролетаріату і за змістом більше нагадувала програму німецької соціал-демократії, ніж російської. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетських, церковних і монастирських земель у власність органів місцевого самоврядування (муніципалізацію земель). Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України і вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату.

У січні 1905 р. ще одна частина діячів партії на чолі з М.Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку, котра досить швидко приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації. Активні контакти спілчани підтримували з бундівцями – членами «Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі й Росії» (скорочено – Бунд, що в перекладі з єврейської означає «союз»).

Взагалі представники єврейського народу відрізнялися значною політичною активністю. Крім марксистського Бунду, їх ідейно згуртовували націонал-сіоністи. Оскільки євреї, як і українці, намагалися вибороти собі культурну автономію, в багатьох питаннях вони надавали сприяння українському руху. Зокрема, рішуче підтримував вимоги української автономії палкий теоретик сіонізму В.Жаботинський з Одеси.

Виникали й інші українські партії. Так, у 1904 р. з ініціативи Є.Чикаленка (1861–1929) утворилася Українська демократична партія. Її розкол спричинив появу Української радикальної партії на чолі з письменниками Б.Грінченком (1863–1910) та С.Єфремовим (1876–1939). Обидві партії – невеликі за складом – стояли на ліберальних позиціях. Після подолання розбіжностей, в 1905 р., вони об’єднались в Українську демократично-радикальну партію.

Взагалі ж, брутальний тиск з боку владних інституцій як Російської, так і Австро-Угорської імперій, цементував у політичній культурі народних мас недовіру до будь-якої державної влади, сприяв поширенню анархічних ідеалів та ідей. Перша анархістська група в Україні виникла в 1903 р. у м. Ніжині Чернігівської губернії. В наступному році з’явилося ще кілька таких груп (Одеса, Житомир тощо).

27	Україна в період першої російської революції 1905-1907рр.

 

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 pp. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904—1905 pp.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особливості.

І фаза — «піднесення» (січень—жовтень 1905 p.):

— наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;

— політизація народних мас;

— активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

— поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

— переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 р.):

— коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;

— діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;

— активне формування багатопартійної системи;

— посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів;

— організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).

III фаза — «спад» (січень 1906 — червень 1907p.):

— посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);

— помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;

— перехід більшості політичних партій у підпілля;

— поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);

— спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;

— перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 p.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 p.), У Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Слабкість та незрілість парламентської форми правління, з одного боку, і необхідність консолідації опозиційних сил — з іншого зумовили появу нової альтернативної моделі організації влади — Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня—грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки більшовиками, то надалі — після жовтня 1917 р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови пролетарської держави.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість — характерні риси селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібно розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).

З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 pp., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.