6. Значення діяльності «Руської трійці»

Свою діяльність члени «Руської трійці» розглядали як складову частину того процесу, що відбувався в царині літератури і науки у Наддніпрянській Україні. Вони щиро вітали видання досліджень з історії України і збірок народних пісень, українських альманахів у Харкові, Києві й Петербурзі, творів І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка. Дружні зв’язки підтримували трійчани з відомими вченими М.Максимовичем, І.Срезневським, О.Бодянським.

Наслідуючи приклад українських патріотів з Наддніпрянщини та ідеологів слов’янського відродження, вони прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудження національної свідомості галицьких русинів. У цьому, вони вважали, буде їхній внесок у справу українського національного відродження і входження українців у коло вільних культурних націй Європи, насамперед слов’янських.

Важливим кроком на цьому шляху повинно було стати видання альманаху «Русалка Дністровая». Він повинен був, як казав М.Шашкевич, допомогти «воскресити в новій силі руську славу, руську власть!» Збірка перебувала під забороною до 1848 р. Ідеї заборонених цензурою альманахів «Зоря» та «Ру­сал­ка Дністровая» доніс до читачів у публікованому протягом 1845–1847 рр. у Відні альманасі «Вінок русинам на обжинки» Я.Головацький.

Праця членів гуртка мала різнобічний характер. Вони переймалися мовознавчими, етнографічними, народознавчими, літературознавчими дослідженнями, перекладацькою, публіцистичною, художньою творчістю, журналістикою, педагогікою тощо. Її багатогранний характер відчутно впливав на національну свідомість галичан.

Завдяки діяльності членів гуртка упродовж 30–40-х рр. український національний рух у Галичині зробив значний крок вперед.

 

19. Козацько-старшинська і дворянська інтелігенція іі половини xvііі – і чверті хіх ст. У формуванні української національної самосвідомості.

20. Т.Шевченко та його роль в українській історії.

Найвидатнішою постаттю національно-ви-звольного руху 40—50-х pp. XIXст. був Тарас Григорович Шевченко. В історичному розви-тку України, в її літературі, мистецтві, культурі він посідає найважливіше місце. Народився Шевченко в 1814р. в кріпацькій родині в Київській губернії, рано залишився сиротою. Згодом разом зі своїм господарем Шевченко потрапив до Петербурга. В 1838р. був викуплений з неволі. Тарас вчився в Ака-демії мистецтв, де разом з художнім виявився і його поетичний талант. Шевченко започаткував реалістичну течію українського живопису. Перша збірка  називалася «Кобзар» (1840). Вагомий внесок в український національний рух зробив Шевченко, коли працював в «Київській тимчасовій комісії що створювались з метою  розгляду давніх актів». Він вивчав старовинні письмові пам’ятки, замальовував певні об’єкти (церкви, козацькі могили), знаходив предмети старовинного побуту, записував козацькі пісні, історичні перекази та легенди. На формування історичних поглядів та політичних переконань Т. Шевченка справили неабиякий вплив народна творчість та життя кріпаків, передові ідеї суспільної думки та перші історичні дослідження П. Кулі- ша та М. Костомарова. Шевченко вважав за необхідне звільнення селян від кріпосництва, поширення освіти в народі шляхом створення сільських шкіл. Т.Шевченко ідеалізував козацьку свободу («Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Марковичу»). У поемі «Гайдамаки» поет описав події гайдамацького руху та повстання 1768р. (Коліївщину), не виправдовуючи гайдамацьку різанину невинних.? Рушійною силою історії для Т. Шевченка був народ. Твори поета стали політичною програмою українського національно-визвольного руху. Розповідаючи про історичне минуле України (козацтво, національно- визвольну війну Б. Хмельницького, гетьманів), її національне та соціальне поневолення московськими та польськими царями, він своїми творами закликав до боротьби за національне звільнення, за встановлення справедливого суспільства, засноване на загальнолюдських цінностях. Т. Шевченко засуджував колоніальну політику російських царів (поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим»). Неоднозначно поет оцінював політичні вчинки гетьмана Б. Хмельницького: «великомудрий гетьман», «геніальний бунтівник», але ставив йому в докір приєднання України до Московської держави, називаючи «нерозумним сином».

У 1846р. Шевченко увійшов до складу першої української  політичної організації таємної— Кирило-Мефодіївського товариства. Він приймав  участь- у розробці програми товариства та відстоював ідеї ска-сування кріпацтва, захисту селянства, боротьби з царським самодержавством та встановлення союзу слов’янських республік. 5 січня 1847р. Т.Г. Шевченка було заарештовано та засуджено до «служби в солдатах». Йому заборонили малювати та писати, поетові довелося робити це в уславлених «захалявних книжечках» — невеличких зошитах, що можна було сховати за халяву солдатського чобота. Шевченко повернувся до Петербурга після смерті Миколи І у 1858р. У 1859р. написав поему «Марія», «Російські повісті». У 1861р. Кобзаря не стало. Висновок. Літературна та політична діяльність Т.Г.Шевченка сприяла активізації національно-визвольного руху в Україні, формуванню національної свідомості, політичної активності інтелігенції та народу.

21. Кирило-Мефодіївське товариство 1846–1847 рр. і його роль в українському національно-визвольному русі.

У таких умовах на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін. Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі. Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". У ньому викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів. Крім програми, було розроблено Статут організації. У ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства. Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. "Братчики" збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати. Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників. Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Народившись у сім'ї кріпака, він завдяки своєму таланту і долі зумів здобути волю, одержати добру освіту. Його здобутки як художника були чималі. Але ще більшим виявився його поетичний талант. Його збірка поезій "Кобзар", що побачила світ у 1840 p., стала однією з основ української ідеї та українського руху. Значення "Кобзаря" виходило далеко за межі літератури. Шевченкова мова була не просто відтворенням народної мови; він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов'янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Результат вирізнявся природністю і простотою звучання, що виказувало геніальність поета. Шевченко заклав міцні підвалини сучасної української літератури, а в широкому розумінні — і українського національного відродження. Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та "Заповіт" будили національні почуття і давали бачення майбутнього України як незалежної держави. Він, як ніхто інший до нього, звинувачував російських імператорів у поневоленні України. Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу відокремлені струмені козацької традиції — простолюдний і старшинський. Його ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилися з його селянського походження. Але своїми інтелектуальними здобутками він завдячував впливам українського дворянства. Шевченка могли читати всі прошарки суспільства, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до національного і соціального визволення став ідеологічною основою нової України. Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. А його мученицька особиста доля стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

З появою таємних декабристських організацій у Петербурзі і Москві майже одночасно в 1818—1821 pp. виникають таємні товариства в Києві, Кам´янець-Подільську, Тульчині. Об´єднане південне товариство в 1823 р. обговорило і прийняло «Руську правду» П. Пестеля. «Товариство об´єднаних слов´ян», засно­ване в Новоград-Волинську братами П. і О. Борисовими і Ю. Люблінським, відстоювало ідею реорганізації Росії на фе­деративних началах. Цього часу діяло і таємне Малоросійське товариство, члени якого (І. Котляревський, В. Лукашевич, П. Капніст, С. Кочубей та ін.) співчували ідеї відродження укра­їнської державності.

Під впливом національно-визвольного руху в Європі, зокре­ма польського повстання 1830—1831 p., наростало національне відродження на західноукраїнських землях в Австрійській імпе­рії. Гурток прогресивної молоді «Руська трійця» під керівницт­вом М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького сповідував ідеї єдності всіх слов´ян, в опублікованих творах оспівував бо­ротьбу українського народу, його героїв, гайдамаччину.

Отже, перший етап національного відродження ознамену­вався культурно-національним підйомом, розвитком української класичної літератури, історії, етнографії. Юридична думка по­чала розробку і пропаганду теорії природного права, теорії на­цій і національної державності. Вітчизняна політико-правова думка на початку XIX ст. зазнала зростаючого впливу росій­ської ліберальної й особливо радикальної ідеології. Із зростан­ням національно-визвольного руху в Східній Європі в Україні в 30-і pp., як і в Росії, усе більш значне поширення одержують ідеї слов´янофільства, панславізму, месіанської ролі України у рятуванні слов´янства.

Ідеї єдності українських земель, братерства всіх слов´янських народів, демократичних перетворень суспільства і держави під­хопили організатори й учасники Кирило-Мефодіївського товари­ства (1846—1847). Воно було створено викладачами і студента­ми київських учбових закладів з ініціативи професора Київського університету Миколи Костомарова, публіцистів і письменників Миколи Гулака, Василя Бєлозерського. Незабаром у товарист­во ввійшли автор «Кобзаря» Тарас Шевченко, Павло Куліш, Оле­ксандр Навроцький, Георгій Андрузький та ін. Товариство ледь устигло виробити перші програмні документи, як було розгром­лено.

Створення товариства (братства) Костомаров розглядав як силу, здатну об´єднати слов´ян. Політична програма була сфо­рмульована в підготовлених Костомаровим «Книзі буття укра­їнського народу» і «Статуті слов´янського товариства святих Ки­рила і Мефодія», а також у «Записці» Бєлозерського. Програмні документи мали просвітницький характер.

Нема свободи без віри, стверджується в «Книзі буття укра­їнського народу». Віра православна вимагає захисту від царів і панства, звільнення з неволі. Автор «Книги» пояснює: слов´яни жили в братерстві ще до прийняття християнства, однак пізніше потрапили в неволю до чужих: чехи і полабці — до німців; серби і болгари — до греків і турків, росіяни — до татар. Традиції свободи пізніше відроджувалися тільки в Новгороді і козацькій Запорізькій Січі, де люди жили в республіках.

Звільнення слов´ян почнеться з України. Вільні слов´янські народи утворять єдиний союз республік нафедеративних нача­лах, де не буде кріпацтва і гноблення, а буде рівність і братерс­тво. Пізніше М.Грушевський відзначить: у «Книзі буття» вира­зилося політичне кредо Костомарова — «автократизм і класовий лад повинні бути знищені. Царство й автократизм викривляють життя громадянськості в самих основах і громадянськість не може відродитися, поки не звільниться від них». Сам Костома­ров згодом пояснював: «Ми стали уявляти всі слов´янські на­роди з´єднаними між собою у федерацію подібно древнім гре­цьким республікам чи Сполученим Штатам Америки з тим, щоб усі знаходилися в міцному зв´язку між собою, але кожна збері­гала свято свою окрему автономію....... В усіх частинах феде­рації передбачалися «однакові основні закони і права, рівність ваги, мір і монети, відсутність митниць і свобода торгівлі, зага­льне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, завідуюча зносинами поза со­юзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини стосовно внутрішніх установ, внутрішнього управління, судо­чинства і народної освіти». Частина кирило-мефодіївців схиля­лася до конфедеративного устрою майбутнього союзу.

Законодавча влада в кожній республіці слов´янського союзу відповідно до планів кирило-мефодіївців належала бНародним зборам. Виконавча влада передбачалася виборною, підзвітною Народним зборам. За таким же принципом поділу влади вибу­довувалися б і федеративні органи, до повноважень яких дода­валися б ще функції зовнішньої безпеки й оборони.

Поміркована частина членів товариства (М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський) схилялась до мирної пропаганди його мети і програми. Радикальне крило товариства (Т. Шевченко, М.Гулак, Г. Андрузький, О. Навроцький, І. Посяда та ін.) бу­дуть поділяти думку Кобзаря про необхідність «добре вигост­рить сокиру, та й заходиться вже будить», щоб розбудити «хи­ренну волю» і скинути ненависне самодержавство і кріпацтво.

Теоретичні погляди Тараса Шевченка (1814—1861), зрозумі­ло, не мають політико-правовій цілісності і системності, але спираються на чітко виражені ідеї, що йдуть із глибин народно­го духу.

Погодимося з філософом Д.Чижевським: у поезії Шевчен­ка в центрі світу, природи, історії, буття — людина. Людина, що стогнала і стогне в кайданах, від «неволі» і «неправди», що уособлюються царями, панами. У поетанарод — образ Прометея, прикутого до скелі, Україна — образ заплаканої матері. Поеми «Кавказ», «Сон», «Заповіт» та ін. передають нестримний гнів проти абсолютизму, бездушної системи влади, кріпосництва, неволі. Царі, царська Росія — є головними винуватцями поне­волення українського народу. У поемі «Сон» Шевченко нази­ває Петра І тираном, катом, людожером, «першим, хто розпи­нав Україну», а Катерину II — «второю, що її доконала». Поет не чекає змін на краще від Росії — там «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить». Немає надій у нього і на українську шляхту, шукачів російського дворянства: «І хилитесь, як і хилились / І знову шкіру дерете / 3 братів незрячих греч­косіїв...»

Згідно з Шевченком, людина наділена природними правами, вона від природи вільна. У неї «доля—воля». Однак давно вже — у ярмі в панів, несправедливих законів («луплять за законом»), тому що право в Росії «катами писане», тут неправосуддя («пра­вди немає в суді»). Поет славить волю запорізьких козаків, Ко­зацької держави, коли «Пишалася синами мати, / Синами воль­ними....... Він закликає пам´ятати колишню славу, вивчати славне минуле («Подивіться лишень добре, / Прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова до слова...»/), боротись за волю поневоленого народу.

Якщо в минулому для Шевченка суспільно-політичним ідеалом виступає Запорізька Січ, Козацька держава часів Хмельницько­го, то із сучасних держав — США, з їх демократією і «праведним законом» («...Коли ж / Діждемось Вашингтона з новим і праве­дним законом / А діждемось-таки колись!»). «Праведний за­кон», — синонім правди і справедливості, закон, що відповідає природному праву, оберігає свободу людини, свободу соціальну і політичну. («Бо де нема святої волі, / Не буде там добра ніко­ли. Нащо ж себе таки дурить?»). У поета тільки соціально спра­ведливе може бути правом, законом, не підвладним державній сваволі.

Національне звільнення поет пов´язує з революційними пе­ретвореннями, з відродженням слов´янського братерства. Він ві­рить: «Вогонь добрий, смілим серцем» оживить «слов´ян сім´ю велику / Во тьмі і неволі», коли обіймуться брат із братом («На­віки і віки!») і «потечуть в одне море слов´янськії ріки».

Під впливом Шевченка й американської Конституції чле­ном Кирило-Мефодіївського братства Георгієм Андрузьким (1827—?)´, відправленим у північне заслання, були підготовлені кілька варіантів, що залишилися незавершеними, Конституції Слов´янських Сполучених Штатів.

У перших двох варіантах «Конституції Республіки» 1846— 1847 р., судячи з протоколів допиту 1850 р., Андрузький перед­бачав відродження Гетьманщини, її самостійний державний розвиток чи у рамках слов´янського союзу. За проектом 1850 р. федерацію Слов´янських Сполучених Штатів повинні були скла­сти 7 штатів: (Україна з Галичиною і Кримом; Річ Посполита; Бессарабія з Молдавією і Валахією; Остзея (ймовірно Естонія, Латвія і Східна Пруссія); Сербія; Болгарія; Дон). Таким чином, у майбутній федерації немає місця Росії, що, мабуть, було не-випадковим, результатом переосмислення проектів кирило-мефодіївців.

Формою державного правління Слов´янських Сполучених Шта­тів мала стати президентська республіка. Республіканським прин­ципам, народовладдю і самоврядуванню підлеглі всі політичні й правові інститути Штатів.

Общинні управи поєднують владу розпорядчу, виконавчу і судову в межах своїх повноважень. З депутатів від громад в окру­гах передбачалося створення обраних окружних палат і дум (для рішення «мирових тяжебних справ» і угод), «совісних судів», а також духовних рад у справах духовних і для управління духів­ництвом округу. На рівні округу намічалося створення окруж­ного правління з розпорядчою і виконавчою функціями. За таким же принципом будуються й обласні представницькі, виконавчі і судові органи, а також штатів. У кожній області передбачалося створення університету, чоловічого і жіночого інститутів, семі­нарії, а в штатах — академій (духовної, наук і мистецтв, народ­ного слова, медичної). Представницькі органи в штатах за про­ектом намічалися двопалатні (нижня палата і Сенат), «вище ведення» виконавчої влади повинне було належати президенту штату, що забезпечувало б автономію цих частин федерації.

У майбутній президентській республіці передбачалося ство­рення Законодавчих зборів і Державної ради.Остання включала вищих посадових осіб держави — президента республіки, віце-президента, президентів штатів, генерального прокурора, міні­стрів. На рівні держави намічалося керівництво зовнішньою по­літикою, обороною, фінансами, промисловістю, освітою.

Таким чином, проект конституції Андрузького визначав кон­ституційні принципи, схему державних інститутів, коло влад­них повноважень різних рівнів, розрахованих на розвиток са­моврядування, ролі громад у майбутній республіці.

Висновки

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, політико-правові погляди його учасників вплинули на формуван­ня ліберального і революційно-демократичного напрямків у ві­тчизняній політичній і правовій думці. Ідеї прав людини і громадянина, демократичної республіки і федералізму, відродження української державності будуть розвивати наступні по­коління вітчизняних мислителів — М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, В. Липинський та ін.

У Росії ж першої половини XIX ст. намітилися три основні течії політико-правової ідеології: ліберальна ідеологія, яка про­кладала шлях реформам державного ладу, формуванню грома­дянського суспільства; радикально-революційна ідеологія, що ставила ті ж цілі, але насильницьким шляхом, і консервативна ідеологія, яка виступала проти змін. їх співвідношення 

23. Поділ Польщі між Росією й Австро-Угорщиною та специфіка етнічного, соціального й економічного розвитку українців у складі двох імперій. Перетворення Галичини в осередок легалізації українського національно-визвольного руху.

Починаючи розгляд даної теми, студенти мають зрозуміти, що боротьба між великими європейськими державами наприкінці XУШ ст. привела до перекроювання карти Східної Європи, що внесло корінні зміни й у державну підпорядкованість українських земель. Внаслідок трьох розподілів Польщі до Російської імперії відійшла Правобережна Україна та Західна Волинь, а доАвстрійської імперії - Галичина. Згідно Константинопольської австро-угорської конвенції (1775 р.) Австрія отримала Буковину. Крім того, під посереднім контролем австрійської династії Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон - Закарпаття (Угорське королівство, до якого воно входило, підпорядкувалося Австрійській імперії).

Росія наприкінці XVШ ст. приєднала до себе Таврію, Крим, Кубань (1783), а на початку XГX ст. -Бессарабію (1812). Таким чином, українська територія була розділена між двома імперіями - Російською та Австрійською.

Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. В Україні налічувалося дев'ять губерній та три генерал-губернаторства. В подальшому цей поділ практично не змінювався. Західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими в рамках однієї Австрійської держави. Галичина і Буковина входили до "Королівства Галіції та Лодомерії", а Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва.

Територіально-адміністративний устрій..Територіально-адміністративний устрій. Три поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) призвели до територіального розриву українських земель і загарбання сусідніми державами. Водночас відбулось їх внутрішнє сполучення під владою обох імперій. Наддніпрянська Україна (Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь), що становила 90% етнічних українських земель, входила до складу Російської імперії. Галичина, Буковина та Закарпаття належала до Австро-Угорської імперії. Із 12 млн. українців, 8.5 млн. (78%) знаходилися в складі Російської імперії, а 3.5 млн. (22%) – Австро-Угорської імперії. Після Віденського конгресу 1815р. до Російської імперії перейшло Царство Польське і у його складі Холмщина, Підляшшя, Посяння – споконвічні землі українців.Українські землі у складі Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний край і Новоросію. На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Лівобережна Україна); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам. На чолі губерній стояли губернатори й генерал-губернатори. У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники. Повіти ділились на стани, які очолювали поліцейські пристави. Казенна палата, як державна установа, відала збиранням державних податків. Цивільна влада спиралась на військову. На початку XX ст. в губерніях було засновано ще й охоронні відділення (охранку) для виявлення й покарання політичних противників самодержавства. Населення поділялось на стани: дворянство, духовенство (привілейовані), міщанство, селяни. Запроваджуючи загальноросійський адміністративний устрій, царизм здійснював колонізаторську політику, зміцнюючи воєнно-феодальний деспотизм. Не було адміністративної єдності і в українських землях, які знаходились у складі Австро-Угорської імперії. Східна Галичина була частиною "королівства Галіції і Лодомерії" із центром у Львові. "Королівство" поділялось на 12 округів (дистриктів). Буковина виступила окремим округом з центром у місті Чернівцях. Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його територія поділялась на чотири адміністративні одиниці – "Жупи". Керівникам – жупанам – належала вся повнота влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували поліцейсько-судову владу. Політика Габсбургів була спрямована на поневолення українців, їх асиміляцію. 2. Соціально-економічний розвиток  Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму. Ознаками цього періоду були: розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму у сільське господарство; руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переведення селян на місячну, що означало повну ліквідацію селянських господарств; занепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового перевороту й завершення його у 60-80 рр. XIX століття. Земля ставала об'єктом купівлі-продажу, аграрних відносин. Власниками землі стали купці, заможні міщани, багаті селяни. У 25 разів збільшились посівні площі Півдня внаслідок чорноморської колонізації. Фабрики з найманою працею сприяли розвитку галузей промисловості, пов'язаних із видобутком корисних копалин, переробкою сільськогосподарської сировини. На Лівобережжі зароджуються металургійні підприємства, будуються перші цукроварні. На підприємствах обробної промисловості працювали 700 тис. робітників. Розвиток торгівлі активізував процес буржуазної модернізації. Засновані міста Одеса, Херсон стали важливими портами обігу. Із 4 тис. діючих в імперії ярмарків половина відбувалася на українських землях. Купці збагачувались, нагромаджуючи капітал, пускали його в обіг. Відсутність транспортних магістралей сприяла розвитку чумацького промислу. Чумаки щорічно перевозили 40 млн. пудів зерна, 8 млн. пудів солі, перевозили й продавали інші товари. Багаті чумаки ставали підприємцями. Залишки феодально-кріпосницької системи загострювали соціальні протиріччя. Протягом першої половини XIX ст. відбулось близько 2400 селянських виступів. Устим Кармелюк за 22 роки (1813-1835 рр.) на Поділлі здійснив близько 1000 нападів на панські маєтки. Значний селянський рух розгорнувся на Правобережжі. Це "Київська козаччина" у 1855р., "похід у Таврію за волею" у 1856р. та ін. Виступали наймані робітники. Однак, їх рух не був ще масовим. У 60-х роках XIX ст. царизм змушений був піти на здійснення реформ, причинами цьому були: – поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.), яка розвінчала імперську роль "жандарма Європи" і показала всьому світові економічну та військову відсталість Росії. – загроза селянської війни, яка могла призвести до небачених потрясінь існуючої системи, до її загибелі. У 1861р. ліквідоване кріпосне право, у 1864р. було проведено земську, судову, освітянську реформи. З 1870р. у містах вводилось самоврядування. Проведено реформи в галузі збройних сил та ін. Незважаючи на свою обмеженість, непослідовність та половинчатість, реформи сприяли економічному розвитку українських земель, перетворенню їх в індустріальну базу імперії. Завершення промислового перевороту у 60-70-х рр. ХІХ ст. вело до промислового будівництва на Півдні, до формування нових промислових регіонів: Південного та Донецько-Криворізького. На початку XX ст. Донбас давав 70% усього вугілля імперії. Іде концентрація виробництва та капіталу, виникають монопольні об'єднання ("Союз рейкових фабрикантів" – 1882р., "Союз мостобудівних заводів" – 1884р. та ін.). Посилюється суспільна та політична активність нової верстви суспільства – підприємців (буржуа), найманих робітників. Напередодні Першої світової війни українські землі давали 26% загальноімперського прибутку, 50% якого осідало в центрі. Українці залишались селянською нацією. У 1897р. в містах їх проживало 16%, а серед жителів міст українці становили 33%. Подальшому зміцненню капіталістичних відносин сприяла Столипінська аграрна реформа початку XX ст. Селянин здобував право виходу з общини, відходив на окремий відруб – хутір, ставав приватним власником. Протягом 1906-1913 рр. на Схід Росії емігрувало 1.2 млн. осіб, 25% із них повернулось. Внаслідок реформи із земельних громад вийшло 25% дворів, 50% селянських дворів перейшли у приватну власність. На початку XX ст. українські землі давали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи. Ці землі давали Росії 80% цукру та багато іншої продукції. Ішов прискорений процес обезземелення та соціальної диференціації на селі. У 1914р. уже налічувалось 2 млн. малоземельних селян, їх наділ становив 2 десятини, а 50% із них не мали ні коня, ні корови. Українське село було у постійному соціальному напруженні, піднімалось на боротьбу. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам. характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам. У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес обезземелення селян. Промисловість розвивалася слабко, виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні інвестиції. Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила сировина. Посилюється соціальна диференціація, зростає еміграція українців. До 1914р. їх виїхало близько 1 млн. Активного розвитку капіталізм набув після реформ 1848р. Скасовується кріпацтво, розвивається фабрично-заводська промисловість,особливо нафтовидобувна та будуються залізниці. Криза феодально-кріпосницької системи, суперечливі риси розвитку капіталізму загострювали соціальні конфлікти. У першій половині XIX ст. набував нового розмаху опришківський рух у Прикарпатті (20-ті роки). 10 років на Буковині успішно діяв загін на чолі з Мироном Штолюком, а у 40-х рр. вибухнув селянський рух під проводом Лук'яна Кобилиці. Не припинялася боротьба західняків-українців і у наступні роки XIX- початку XX ст. 3. Суспільно-політичний і національний рух. У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі. Причинами декабристського руху стали: – вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства; – усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав. Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло "Південне товариство", яке нараховувало 100 членів. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – "Руську правду", яка передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї, як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу. Після виникнення у 1822 р. "Північного товариства" у Петербурзі, розпочалася спільна робота цих організацій. Також була укладена угода між "Південним товариством" і "Польським патріотичним +товариством", члени якого ставили за мету відновлення незалежності Польщі, однак на практиці вона не була реалізована. Тісні стосунки у "Південного товариства" були також із "Товариством об'єднаних слов'ян", яке виникло у 1823р. у Звягелі (суч. Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів. "Об'єднані слов'яни" у своїй програмі ставили за мету визволити всіх слов'ян і об'єднати їх у демократичну федерацію. Це мало відбутись в результаті військового повстання за участю народних мас. Ця організація була також непослідовною у вирішенні українського національного питання: серед слов'янських народів -членів федерації – не згадуються ні білоруси, ні українці. Після поразки повстанців 14 грудня 1825р. у Петербурзі і 3 січня 1826р. Чернігівського полку на Київщині, декабристський рух було придушено. П'ятьох керівників товариств, у їх числі П.Пестеля, М.Бестужева-Рюміна і С.Муравйова-Апостола (керівників "Південного товариства") було повішено. Сотні повстанців заслано до Сибіру і на Кавказ, де тривала війна з горцями. Причинами поразки декабристів були відсутність підтримки повстання з боку народу, нерішучість керівників повстання, тактика оборони. Виступ декабристів був першою спробою повалити самодержавство, їх ідеї сприяли розгортанню українського визвольного руху. На початку XIX ст. в Україні виникають таємні масонські ложі. У 1818р. у Полтаві було засновано ложу "Любов до істини", а в 1821р. у Києві – "Малоросійське товариство". Член полтавської ложі В.Лукашевич пропагував ідею відокремлення України від Росії, однак більшість членів масонської ложі не підтримала його. У 1826р. В.Лукашевича було ув'язнено в Петропавлівський фортеці у Петербурзі, після цього він до кінця свого життя був під наглядом царської охранки. Кирило-Мефодіївське братство. У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього входив геній українського народу – Тарас Шевченко. У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього входив геній українського народу – Тарас Шевченко. Програма братства передбачала визволення слов'ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу – Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму. У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років. Значення братства: Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху. Суспільно-політичний і національно-визвольний рухи у Наддніпрянщині у 2-й половині XIX - на початку XX ст. У цей період з'явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:. У цей період з'явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме: -- виникнення громадівського руху; виникнення громадівського руху; - посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів; - створення українських національних партій. На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р. громади об'єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку. Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі. У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському грунті народництва. Народники вбачали сільську общину основою майбутнього соціалізму. Наприкінці XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби – страйки. У 1869р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії відбувся перший страйк. Марксистські гуртки та організації, що виникають у цей час, намагаються з'єднати свою ідеологію з робітничим рухом. Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху. Строкатість національного складу населення (осілість єврейства, заселення росіянами півдня і сходу), асиміляція і обрусіння українців, негативно позначились на формуванні й діяльності перших політичних партій. РСДРП, БУНД і есери, що мали значний вплив, були російсько-єврейськими за своїм складом. Вони боролись за встановлення демократичного устрою в Росії, нехтуючи національними інтересами українського народу, вороже до нього ставились. Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900р. у Харкові – Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за чисельністю, слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902р.), Українська соціал-демократична спілка (1904р.),Українська демократична партія (1904р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи. Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже усі українські політичні партії припинили свою діяльність включно до 1917р. Лише радикально-демократичним діячам вдається у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період. Суспільно-політичне життя та національний розвиток у західноукраїнських землях. У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає "Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії", що ставило за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті. У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає "Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії", що ставило за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті. Важливу роль відіграє гурток "Руська трійця" (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету перетворення української народної мови на мову літературну. Видаючи альманах "Русалка Дністровая", гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала переорієнтовуватись на народ. Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною. Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г.Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та виборення автономного устрою. Організовувались загони української національної гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851р. реставрованою австрійською монархією. Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету "Слово". Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство "Просвіта", створюють у Львові клуб "Руська бесіда". З 1880р. починають видавати газету "Діло", а у 1885р. створюють політичну організацію – Народну Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у 1890р. створюють першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України, видавалися газети "Народ", "Хлібороб". Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства. На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.