40. Більшовицька політика в Україні 1919–1920 рр. Та перемога радянської влади в Україні.

Установлення радянської влади в 1919 р. На початку 1919 р. радянські війська здобули вирішальну перемогу в боротьбі з Директорією. 3 січня 1919 р. Червона армія зайняла Харків, куди переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня була проголошена Українська Соціалістична РадянськаРеспубліка (УСРР) (з 1936 р.- Українська Радянська Соціалістична Республіка - УРСР). До травня 1919 р. Червона армія встановила контроль майже над усією територію України, що входила до складу Російської імперії. III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) обрав радянську форму державності. В Українівдруге (вперше - 25 грудня 1917 р.) була встановлена радянська влада.

2. Формування більшовицького режиму на початку 1919р. Фактично вся влада в Україні належала РКП(б) - КП(б)У.Комуністична партія (більшовиків) України була створена ще в липні 1918 р. у Москві, на І з'їзді більшовицьких організацій України. КП(б)У стала невід'ємною складовою частиною РКП(б) і була найбільшою її організацією. Секретарем ЦК КП(б)У було обрано Г. П'ятакова. У складі її ЦК із 15 чоловік тільки 2 були українцями.

Формально вищим органом влади УСРР був Всеукраїнський з'їзд Рад, а між з'їздами- ВУЦВК (голова- Г. Петровський). Ще восени 1918 р. на території радянської Росії був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який очолив Xристиян Раковський. Після реорганізації на початку 1919 р. він став називатися Радою народних комісарів (Раднарком).

10 березня 1919 р. на III Всеукраїнському з'їзді Рад була прийнята Конституція УСРР. Вона затвердила вищі органи влади держави і проголосила, що:

- УСРР є суверенною республікою у складі РСФРР;

- форма державного правління - радянська республіка у формі диктатури робітничого класу;

- УСРР готова у разі перемоги світової соціалістичної революції (більшовики були впевнені, що вона відбудеться в недалекому майбутньому) увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки.

3. Обмеження суверенітету України. УСРР на практиці не була суверенною державою. Державний апарат УСРР створювався як продовження відповідних структур радянської Росії.

Раднарком і ЦВК РСФРР, РКП(б) фактично керували Україною. Додатковими знаряддями централізації стали також профспілки (вони перебували під керівництвом Всеросійської центральної ради професійних союзів - ВЦРПС) і комсомольські організації (Комуністичний союз робітничої молоді України - КСРМУ - став складовою частиною російського комуністичного союзу). Українські військові частини були зведені в три армії, що підпорядковувалися Реввійськраді Росії.

Був установлений контроль РСФРР над економікою України:

- на неї поширювалася російська грошова система;

- УСРР не мала свого бюджету;

- Українська Рада Народного Господарства стала частиною ВРНГ;

- були об'єднані залізниці, поштово-телеграфний зв'язок тощо.

4. Політика «воєнного комунізму». Як і в радянській Росії, політика українського радянського уряду в цей період здобула назву «воєнний комунізм».

4.1. Суть, зміст і мета політики «воєнного комунізму. «Воєнний комунізм» - система надзвичайних заходів керування економікою, що проводилася більшовиками в 1918-1921 pp. (з 1919 р. - в Україні).

Метою політики «воєнного комунізму» були: побудова комунізму насильницькими методами, мобілізація ресурсів для боротьби з противниками радянської влади, підготовка до світової соціалістичної революції.

Політика «воєнного комунізму» містила в собі: одержавлення економіки, припинення товарно-грошових відносин, введення продрозкладки (примусове вилучення продовольства у селянства), загальної трудової повинності, введення зрівняльної оплати праці, мілітаризацію суспільства, скасування комунальних платежів, плати за проїзд в транспорті тощо.

У 1919 р. політика «воєнного комунізму» була введена в Україні.

4.2. Націоналізація промисловості. Держава намагалася взяти важелі керування пріоритетними галузями у свої руки. Була встановлена державна монополія на торгівлю найважливішими товарами - цукром, чаєм, сіллю, вугіллям, металом тощо. Приватні підприємства, які ще не були націоналізовані, повинні були дотримуватися цін, установлених Раднаркомом РСФРР. У 1920 р. були націоналізовані практично всі підприємства України.

4.3. Трудові відносини. Більшовики ввели загальну трудову повинність, трудову мобілізацію. Щоб змусити людей працювати, вони дорівняли робітників до солдатів в армії. Запроваджувалися мілітаризація праці, примусова праці «буржуазних елементів». У 1920 р. була створена Українська трудова армія.

4.4. Торгівля та фінанси. При «воєнному комунізмі» торгівля була заборонена, здійснювався прямий продуктообмін; скасовувалася оплата за паливо, житло, транспорт тощо; влада намагалася повністю скасувати гроші; вводилася карткова система розподілу товарів і продуктів.

4.5. Політика «воєнного комунізму» на селі. У ході здійснення політики «воєнного комунізму» заборонялася оренда, наймана праця, робилися спроби запровадити колективні форми господарства (комуни).

а) Продовольча диктатура. Більшовицький режим увів продовольчу диктатуру. Влада поклала обов'язки на селян у примусовому порядку здавати запаси зерна та інших сільськогосподарських товарів за державними (украй низькими) розцінками, а ринкова торгівля цими товарами заборонялась і розглядалась як спекулятивна. Така політика здобула назву «продовольча розкладка» - «продрозкладка». Це була фактична конфіскація товару в селян. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні «продовольчі загони» (продзагони). У 1920 р. продрозкладка була поширена на овочі, м'ясо, молоко тощо.

б) Створення комнезамів. Для зміцнення свого режиму на селі більшовики створювали з найбідніших селян комітети незаможників (комнезами). Вони повинні були доповідати державним службовцям і членам продзагонів про те, хто із селян має запаси хліба і де їх ховають. У 1919 р. комнезами почали створюватися в українських селах.

Впровадження політики «воєнного комунізму призвело до господарської розрухи, формування адміністративних методів управління, масового невдоволення населення. Уже в 1920-1921 pp. ця політика зазнала повного краху.

5. Політика більшовиків у 1920р. На початку 1920 р. радянська влада в Україні була встановлена втретє (вперше - 25 грудня 1917 p., вдруге - 6 січня 1919 р.). Більшовики створили надзвичайні органи влади-революційні комітети (ревкоми). Ще в грудні 1919 р. у Москві був створений Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), якому передавалася законодавча і виконавча влада. У лютому 1920 p. у зв'язку з виборами до Рад усіх рівнів Всеукрревком і ревкоми на місцях ліквідувалися, і всі владні повноваження переходили до Рад.

Вибори до Рад відбувалися під контролем більшовиків, тому вони одержали 80% місць у губернських виконкомах і 70% місць у повітових виконкомах.

У 1920 р. Кремль намагався створити враження про зміну своєї політики стосовно України:

- проголошувалося визнання незалежності УСРР;

- була дана обіцянка ширше враховувати інтереси середнього селянства, забезпечити добровільність у створенні комун.

На ділі проголошення цих «змін», особливо стосовно визнання незалежності України, мало демагогічний характер. У 1920 р. в Україні затвердилася політична диктатура КП(б)У в формі радянського режиму.

Більшовики продовжили політику «воєнного комунізму». До продзагонів було мобілізовано 15 тис. робітників. Влітку 1920 р. продрозкладку здійснювала 1-а Кінна армія С. Будьонного.

Значно поширилася націоналізація підприємств, фактично була згорнута приватна торгівля. Ліквідувалися поміщицькі господарства; створювалися радгоспи (їм було відведено понад 1 млн десятин землі) і комуни, куди селяни не бажаливступати. Відповідно до закону про землю від 5 лютого 1920 р., конфіскована поміщицька земля віддавалася працюючим селянам без викупу. Поміщиків не тільки позбавляли землі та інвентарю, але і виселяли разом із сім'ями з маєтків.

6. «Червоний терор». Становлення більшовицького режиму супроводжувалося посиленням «червоного терору». У 1919 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), яку з квітня 1919 р. очолив М. Лацис. Створювалися «народні суди» й революційні трибунали, робітничо-селянська міліція.

Фізично знищувалися «класові вороги»: поміщики, капіталісти, офіцери царської армії, члени антирадянських партій, священики, представники інтелігенції, селяни та ін. Правові і моральні норми не бралися до уваги. Методами «червоного терору» були: військова блокада, захоплення заручників, кругова порука, виселення сімей, масові страти. Знищувалися як реальні супротивники більшовиків, так і випадкові люди. Особливо багато жертв було серед повстанців-махновців, селян півдня України.

Цього часу в Україні створювалася система примусових робіт і перші концтабори, через які в 1920-1921 pp. пройшли 25-30 тис. чоловік.

41	Історична роль М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри, Н.Махна.

Михайло Сергійович Грушевський народився у м.Холм, дитинство провів у Ставрополі та Владикавказі, вчився в одній із тифліських гімназій. Вищу освіту здобув у Київському університеті св. Володимира, де його вчителем і наставником був відомий український історик, професор В.Антонович. Під його впливом М.Грушевський сформувався як історик: копітка праця з документами, сприйняття народу як творця історії. Уже на третьому курсі Грушевський розпочав роботу над своєю першою великою роботою "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.". У 1891 р. праця з'явилася друком і була удостоєна вченою радою університету золотої медалі. Критика відзначала прекрасне знання джерел, здатність до критичного аналізу історичних концепцій, дослідницький талант автора. Друга велика робота "Барське староство. Історичні нариси"(1894 р.) стала магістерською дисертацією молодого вченого. За рекомендацією В.Антоновича М.Грушевський посів кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, а згодом став ще й редактором "Записок Наукового товариства ім. Т.Шевченка". У 1897 р. він був обраний головою НТШ, яке очолював до 1914 р. Завдяки цим посадам він став однією з ключових фігур українського громадсько-політичного життя в Галичині і загалом в Україні. Завдяки своїм організаційним здібностям Грушевський згуртував плеяду українських діячів, учених, які плідно працювали на ниві української науки й громадського життя. Грушевським була задумана й почала здійснюватись ідея створення багатотомної фундаментальної праці, яка б узагальнила величезну епоху в розвитку української національної історії. Уже сама ідея подати історію України від найдавніших часів до сучасності не як "українські клапті в російській історії", а як суцільний історичний процес мала невмируще значення. Грушевський видрукував перед революцією сім томів своєї великої праці "Історія України-Руси". Крім того, він опублікував короткі історичні огляди, які відіграли чи не найбільшу роль у піднесенні української культури і самосвідомості: "Очерк истории украинского народа", що витримав з 1904 по 1911 pp. три видання, і "Ілюстровану історію України" (Київ, 1912 p.). Крім того, ним було видано три з п'яти томів "Історії української літератури". Незважаючи на те, як сприймалися ці твори в суспільстві, завдяки Грушевському відтепер наявність окремої національної історії не можна було заперечувати, так як завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури. Революція 1905-1907 pp. в Росії дозволила Грушевському розгорнути діяльність і на Наддніпрянській Україні. У Києві було організовано Українське наукове товариство, перенесено деякі видання з Галичини, налагоджено розповсюдження праць НТШ. Проте післяреволюційна реакція змусила згорнути роботу. В українському національному русі на початку XX ст. не було постаті, яка б могла зрівнятися з Грушевським своїм авторитетом, і цей авторитет насамперед завдячував науковому доробку вченого і неймовірно цілеспрямованій організаційній праці. 

Володимир Кирилович Винниченко народився 18 липня 180 р. на хуторі Веселий Кут в селянській родині. З семи років навчався в початковій школі. 1901р. вступає на юридичний факультет Київського університету. Ще на першому курсі, в лютому 1902р., за участь у діяльності Революційної української партії (РУП) та в політичній пропаганді Винниченка заарештовують і кидають до Лук’янівської тюрми. Так розпочалася його активна політична робота, що не припинилася впродовж двох десятиліть. Після звільнення з кількамісячного ув’єязнення йому забороняють навчатися в університеті й проживати в Києві та його околицях. Взимку 1903 Винниченко виїжджає до Галичини, де активно співробітничає в газетах “Праця” та “Селянин” – друкованих органах РУП; пише численні політичні брошури та листівки і як кур’єр переправляє літературу в Східну Україну. Але під час однієї з поїздок його заарештовує російська жандармерія. Революція 1905 в Росії підштовхнула Винниченка до нелегального повернення в Україну. За доручення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) він влітку того ж року організовує на півдні кілька селянських виступів, які відіграли помітну роль у пожвавлені політичного руху на Україні. 1906 Винниченко складає екстерном іспити за університетський курс і отримує диплом юриста. Наприкінці 1906 його втретє заарештовують. Тимчасово вийшовши на волю, Винниченко утікає за кордон. У його житті настає тривалий період еміграції. Він проживає в різних країнах – Австрії, Франції, Швейцарії та Італії, не припиняючи своєї політичної діяльності, бере участь у Стокгольмському з’їзді УСДРП, стає членом її центрального комітету. Після Лютневої революції Винниченко виходить з підпілля і приїздить до Києва. На IV з’їзді УСДРП, що відбувся у вересні 1917, Винниченко виступає проти підпорядкування національних інтересів соціальним завданням, дотримуючись політичної поміркованості. Його кредо : без національного визволення не може бути визволення соціального. Політична криза в уряді УНР призвела до виходу соціал-демократів на чолі з Винниченком з Центральної Ради, керівництво якою взяла на себе Українська партія соціал-революціонерів (УПСР).  Більшовицька січнева інтервенція примусила Винниченка залишити Київ. 9 лютого 1918 він під чужим іменем разом з дружиною виїжджає на південь, до Бердянська. Під час німецької окупації і гетьманського перевороту в квітні 1918 Винниченко переховується на Канівщині. В серпні гетьманці заарештовують його й привозять до Києва, де він понад місяць перебуває під домашнім арештом. В ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено верховний орган відновлюваної УНР – Директорію на чолі з Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади. 14 вересня 1919 він виходить з УСДРП і створює у Відні закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), а згодом, з березня 1920, редагує її щотижневик “Нова доба”. 24 травня 1920 він повертається як письменник до Радянської Росії, де подає заяву з проханням прийняти його до лав КП(б)У, але йому відмовили. 23 вересня 1920 Винниченко назавжди залишив Україну. 1933 він пише відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинувачує Сталіна у терорі проти українського народу. З другої половини 30-их років Винниченко відмежувавшись від усіх емігрантських партій і груп, поринає в літературну роботу.

Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, в т.ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра. Засудив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання. З листопада 1918 до лютого 1919 очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. У 1919 організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В 1920 повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на Батьківщину, але дозволу на в'їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору "Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)".

Симон Васильович Петлюра - український політичний діяч, лідер українського націоналістичного руху під час громадянської війни 1918-1920 р. Вчився в православній духовній семінарії, звідки був виключений за участь в українському революційному русі. Емігрував у Львів. З 1900 р. - член Революційної української партії, потім Української соціал-демократичної партії. Після повернення до Росії працював вчителем, бухгалтером (на Кубані); співробітничав у київських газетах "Громадська думка", "Рада"; з 1906 р. - редактор газети "Слово". В 1907 р., з від переслідування поліції, виїхав у Петербург, потім у Москву; працював бухгалтером, брав участь в українських кружках "Кобзар" і "Громада". В 1907 р. написав передмову до виданої в Києві п'єсі Е. Н. Чирикова "Євреї", де співчутливо відгукнувся про національні сподівання єврейського народу. З 1912 р. - редактор газети "Українське життя". В 1914 р. був мобілізований в армію, а з 1915 р. став головою Головної контрольної комісії Всеросійського земського союзу по Західному фронті. Після лютневої революції 1917 р. організував і очолив Український фронтовий комітет. У травні 1917 р. був вибраний у Всеукраїнський військовий комітет Центральної Ради в Києві й став його головою. У правительстві Центральної Ради займав пост секретаря (міністра) по військових справах. Після розгону Центральної Ради й установлення влади гетьмана П. Скоропадського очолював Київське губернське земство й Всеукраїнський союз земств. Примкнув до повстання проти гетьманщини; з листопада 1918 р. - член Директорії (правительства) і головний отаман військ (головнокомандуючий) Української народної республіки (УНР); з лютого 1919 р. - голова Директорії.  Незважаючи на те, що правительство Директорії врочисто проголосило політику національної автономії й надання євреям всіх національно-політичних прав, а також створило міністерство по єврейських справах, діяльність Директорії, якою фактично управляла "отаманська група" на чолі з Петлюрою, ознаменувалася кривавими єврейськими погромами. Взимку 1919 р. війська Директорії, що відступали під ударами Червоної армії, перетворилися в банди вбивць і грабіжників, що нападали на євреїв у багатьох містах і містечках України (Житомир, Проскурів та інші). За даними комісії Червоного Хреста, під час цих погромів було вбито біля п'ятдесятьох тисяч євреїв. Петлюра не міг (відповідно до численних свідчень, і не намагався) покласти кінець кривавим бешкетуванням, які затвора його армія. На одну із прохань євреїв, щоб він, скориставшись своєю владою, припинив погроми й покарав погромників, Петлюра відповів: "Не сваріть мене з моєю армією". Лише в липні 1919 р. Петлюра направив військам циркулярну телеграму, а в серпні 1919 р. видав наказ по армії, що різко засуджував погроми, що декларував, що євреї не є ворогами українського народу, і грозивший суворим покаранням погромникам. Відповідно до українських націоналістичних джерел, кілька самих завзятих погромників були страчені. У жовтні 1919 р. залишки військ Петлюри, розбитих Червоною армією, бігли в Польщу. В 1920 р. Петлюра уклав угоду з поляками про спільні воєнні дії проти Радянської Росії. Після встановлення миру між Радянською Росією й Польщею (1921) Петлюра продовжував очолювати своє правительство й залишки армії у вигнанні.  Улітку 1921 р. В. Жаботинський і представник Українського правительства у вигнанні М. Славинский підписали угоду про створення єврейської міліції для захисту єврейського населення від погромів під час походу, що планувався, армії Петлюри на Україну. З 1924 р. Петлюра був політичним емігрантом у Парижі, де очолював українські антибільшовицькі організації.  Петлюру застрелив Ш. Шварцбард, вся родина якого загинула під час погромів на Україні. Суд у Парижі виправдав Ш. Шварцбарда. Українські націоналісти наполягають на тому, що Петлюру не можна вважати відповідальним за погроми, тому що він не мав достатню владу над недисциплінованими частинами номінально підлеглої йому армії. Більшість єврейських істориків заперечують проти цієї думки.  Інший погляд на діяння Симона Петлюри:  Стосовно звинувачень Петлюри в єврейських погромах в Україні, треба зазначити, що, будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра всіляко протидіяв погромам — їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» і деморалізовані частини більшовицьких військ. В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Логічно, що законна влада намагалася навести лад на своїй території (1919 року було видано закон, який поновлював смертну кару — були організовані військово-польові суди), а більшовицькі вожді й агітатори провокували безлад і різанину, аби потім прийти в образі «месії». 

Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині  селянина-бідняка с. Гуляйполе Єкатеринославської губернії. Мав  початкову освіту, але читав лекції в університеті Сорбони. Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія,  "безвладний лад", "вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно  відображав інтереси і прагнення українського селянства. Саме ідеали, устремління Н.Махна підкреслюють і віковічні  прагнення українського народу до свободи. Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками  політичної влади, проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме  цим накликав на себе найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть  імущих". Категорично заперечуючи керівну роль партії у суспільстві,  Н.Махно ніби попереджував про той глухий кут, до якого потрапить  величезна комуністична країна у кінці ХХ ст. Натомість, Н.І.Махно  пропонує суспільству багатопартійність - рівні права і змагальність усіх політичних партій і груп у впливі на людей і пропаганді своїх ідей і  доктрин.