34.Загострення загальної кризи Російської імперії влітку–восени 1917 р. І її особливості в Україні. Жовтнева загальноросійська революція 1917 р. Та Україна.

Вступ до теми. Кривава виснажлива війна, розпочата 1914 р., викликала повсюдне зростання масового невдоволення в Російській імперії. Чимало страйків і заворушень проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Подібні настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Внаслідок прорахунків уряду, корумпованості й неефективності влади посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, катастрофічно знижувався життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

На початку 1917 р. історія імператорської Росії завершилася. Під натиском масового страйкового руху 27 лютого (за старим стилем) цар Микола ІІ зрікся трону, самодержавство впало, Лютнева революція перемогла. Влада зосередилася в руках ліберальних кіл Дер­жавної Думи, члени якої сформували Тимчасовий уряд. Фактично в країні встановився республіканський лад.

На місцях Тимчасовий уряд спирався на торгово-промислову буржуазію, землевласників, чиновництво та інтелігенцію, переважно кадетської орієнтації. А впроваджували його політику спеціально призначені губернські й повітові комісари. Широка демократизація суспільства сприяла на перших порах популярності нового уряду. Однак нездатність піти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів спричинила прогресуюче падіння його впливовості. У центрі й на місцях виникали альтернативні органи влади – Ради депутатів.

Боротьба Центральної Ради за автономію України. Після Лютневої революції в Україні виникли можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення громадських організацій. В першій декаді берез­ня були створені ради робітничих і солдатських депу­татів, але тут вони не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів.

3 (16 за н. ст.) бе­резня на зборах Товариства українських по­ступовців за участю понад 100 пред­став­ників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Вибори її керівництва від­бу­ли­ся 7 березня за принципом представництва всіх українських ор­ганізацій. Головою обрали М.Гру­ше­всь­­кого, який на той час ще не повернувся з Сибіру, де добував заслання.

Спершу Центральна Рада відігравала роль лише київської міської організації. Не відразу вона сформулювала політичні засади своєї діяльності, хоча й закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду права пуб­лічного використання ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах.

На час повернення Грушев­сь­кого Рада поступалась ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Він вирішив зла­мати цей статус-кво, чому посприяло прове­дення 19 березня української маніфестації. Сто­ти­ся­ч­на колона під синьо-жов­тими прапорами заповнила центральні вулиці Києва. Віче, що за­вершило захід, підтримало вимоги автономії України. Для ви­значення основних по­лі­ти­чних гасел наприкінці березня – в першій половині квітня М.Гру­шевсь­кий виступив з низ­кою публікацій, де зажадав негайно пе­рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. На них була продемонст­рована одностайність вимоги національ­но-терито­ріаль­ної автономії, а також при­хильність до ідей соціалізму.

Такою була й позиція делегатів Конгресу, що відкрився 6 квітня у Києві за уча­сті дев’ятисот представників різних політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій, в тому числі з Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Мо­скви, Петрограда. Конгрес обрав новий склад Ради зі 118 осіб, підтвердив повноваження М.Гру­шев­сь­кого як голови УЦР і призначив двох його заступників – В.Вин­ни­чен­ка та С.Єфремова.

УЦР здобула право кооптувати нових членів. В серпні її роз­рахун­ковий склад становив 798 мандатів. Повний склад ЦР збирався на загальні збори – Велику раду. Між ними діяв Комітет Цен­тральної Ради, невдовзі реорганізований в Малу раду, яка формувала політику ЦР, виступала із законодавчими ініціативами. Обидві ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою була фракція українських есерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал); українські соціал-демо­крати (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш) кількісно поступалися їй, але до січня 1918 р. відігравали у Раді провідну роль. Значний вплив мала також фракція партії соціалістів-федералістів (Дмитро Дорошенко, С.Єфремов).

5–8 травня відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С.Петлюрою і взяв курс на українізацію решти військових частин.

До цього з’їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Отримавши впевненість у своїх силах, до Петрограда прибула повноважна представницька делегація України на чолі з заступни­ками голови Ради. Основна мета візиту полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд офіційно схвалив автономію України у складі Росії (подібні переговори велися і з Петроградською Радою).

Проте цього не сталося. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив у наданні автономії, що викликало вибух політичних пристрастей. ЦР критикувалась за нерішучість. Поширювались вимоги самочинно проголосити автономію. Чет­верті загальні збори ЦР зобов’язали її підготувати відповідний універсал (державний документ у формі звернення до населення).

І Універсал був оприлюднений 10 червня на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді. Проголошення автономії України викликало друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Документ визначив Центральну Раду найвищим органом держави. Закони в Україні мали право схвалювати лише Українські Установчі Збори.

15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В.Вин­ниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С.Петлюра, з земельних справ – Б.Мартос, із міжнаціональних – С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов’язані з захистом українських інтересів за межами держави.

29 червня до Києва прибули міністри Тимчасо­вого уряду – Олександр Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Уряд вже не заперечував проти автономії Ук­раїни, одначе просив залишити її остаточне санкціону­вання Всеросійським Установчим Зборам. Делегація обіцяла, що прий­маючи Закони стосовно України, уряд узгоджуватиме їх з УЦР. Не викликала несприйняття, як раніше, ідея українізації військових частин. Фактично, російський уряд був вимушений визнати ЦР вищою крайовою владою в Україні.

Проте знайдений компроміс став причиною урядової кризи в самій Росії. На знак протесту проти цих найменших поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але все ж більшістю голосів угода була підтримана.

2 липня з Петрограда надійшла теле­грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України. У відповідь 3 липня Центральна Рада проголосила ІІ Уні­версал. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. З одного боку, цей Універсал можна розцінювати як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії.

Катастрофічні поразки Росії на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння підривали позиції Тимчасового уряду. Розпочате більшовиками 3–5 липня збройне повстання в Петрограді ще більше загострила ситуацію. Наслідками липневої політичної кризи в Росії стали новий склад Тимчасового уряду (на чолі з прем’єр-мініст­ром О.Ке­ренським) і посилення, після придушення повстання, жорстокості у владних структурах.

На початку серпня В.Винниченко, в супроводі інших діячів, прибув до Петрограда для затверд­ження складу Генерального секретаріату Тимчасо­­вим урядом. У портфелі делегації лежав й проект Статуту Генерального секретаріату. Однак нова російська урядова комісія кате­горично відкинула цей документ і замінила його на Тимчасову інструкцію, яка перетворювала Генеральний секре­таріат на місце­вий орган Тимчасового уряду. Із засудженням таких дій Петрограду на адресу УЦР надійшли сотні теле­грам з рішеннями й резолюціями зборів і мітингів.

Явна неспроможність Тимчасового уряду вирішувати нагальні соціально-економічні та політичні питання в умовах загальноросійської кризи літа–осені 1917 р. спричинила зростання авторитету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, більшовизацію й полівіння політичних настроїв народних мас.

Серпнева спроба реакційного заколоту, очоленого генералом Л.Корніловим, хаос, безвладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З’їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В.Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

Телеграфні повідомлення про переворот почали надходити в Україну з другої половини дня 25 жовтня. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не ма­ли. Того самого дня Малою радою було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. До його складу ввійшли представники різних політичних партій та організацій, зокрема й більшовики – Г.П’ятаков, В.Затонський.

Щоб привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголосила на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які ста­новлять лише її частину.

Проте штаб Київського військового округу, відданий Тимчасовому уряду, відмовився від співробітництва з Кра­йо­вим комітетом, а більшови­ки заявили про вихід з Малої ради. За допомогою козачої дивізії та загону чехосло­ваків частини КВО заарештували більшовицький революційний комітет.

29 жовт­ня Генеральний секретаріат перебрав на себе справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. Нас­тупного дня М.Грушевський представив загальним зборам УЦР проект конституції України як складо­вої частини федеративної Російської дер­жави. Збори поширили владу Генерального секретаріату, крім центральних губерній, також на Херсонську, Катери­но­с­лавську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Вороне­зьку. 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючо­го КВО підполковника Пав­ленка. Того самого дня припинився страйк робітників Ки­єва. Значна частина червоног­вардійців міста перейшла до загонів вільного козац­тва, відданого українській владі.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української На­родної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією, на­ці­оналі­зацію землі, запровад­же­ння 8-го­дин­ного робочого дня, встановлення дер­жа­в­но­го контролю над ви­ро­б­ни­ц­т­вом, розширення місцевого самоврядуван­ня, за­без­пе­чен­ня свободи слова, друку, віри, зіб­рань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

У перший місяць після жовтневого перевороту Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень впроваджувалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ґрунт для приходу до влади більшовиків, які здійснювали величезну агітаційну роботу і збільшували з кожним днем вплив на маси.

Суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні посилювалися. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд прийняв рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом послугувалося ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну, чому Рада не перешкоджала. 4 грудня більшовицький Петроград висунув до неї вимогу взяти участь у бороть­бі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», інакше протягом 48 годин Рада народних комісарів оголошувала війну Центральній Раді.

Того ж дня в Києві відкрився з’їзд предс­та­вників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеу­країнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР, висловив­ши повну підтримку Центральній Раді. Генеральний сек­ретаріат у офіційній відповіді Раднаркому рішуче відкинув спроби втрутитись у дер­жавне й політичне життя УНР. Крім того, уряд прийняв рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Більшовики та їхні прибічники (загалом 124 делегати), будучи у значній меншості, залишили з’їзд, мотивуючи це рішення його неправочинністю.

Більшовицький наступ на Україну. Перші ешелони більшовицьких військ прибули до Харкова, що став їхнім форпостом, 9 грудня. Туди ж приїхала й група делегатів, що залишили київський з’їзд рад. На нашвидкуруч інсценізованому альтернативному з’їзді, 200 делегатів якого представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих, було проголошене встановлення радянської влади, обрано Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив урядовий орган – Народний сек­ретаріат. Прізвища його членів були невідомими Україні. Навіть Харківські більшовицький комітет і рада робітни­чих депутатів не бажали визнавати цього уряду.

ЦВК оголосив про по­валення Центральної Ради й Генерального секре­таріату, скасу­вав їхні розпо­рядження, поширивши на територію України постанови та декрети РНК, в тому числі про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підп­ри­ємств. Тим часом червоні частини (30 тис. воїнів) повели наступ на Донбас, центр і південь України. Першим зазнав удару Ка­теринослав, де заздалегідь було підготовлено пов­стання робітників.

Українська влада вживала енергійні заходи для припинення аг­ре­сії. Було створено Особливий комітет оборони України. Засновувалася армія на заса­дах доб­ровільності та оплати. Нарешті відкинувши ідеї автономії та федералізму, Ма­ла рада 9 січня 1918 р. ухвалила ІV Універсал, який проголосив самостійність УНР.

У ньому мовилося, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам.

У відповідь проти ЦР спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи в Миколаєві та Одесі. 16 січня підняли повстання окремі частини Київського гарнізону і робітники заводу «Арсенал». Того ж дня неподалік станції Крути, обороняючи Київ від наступу переважаючих більшовицьких сил, 420 студентів, гімна­зистів і юнкерів прийняли нерівний бій і, в більшості своїй, полягли. Іншої сили Центральна Рада на цьому важливому напрямі виставити не спромоглася.

Війська УНР придушили повстан­ня в Києві, однак наступ більшовиків продов­жився. 25 січня члени Малої ради й Ради народ­них міністрів (таку назву дістав Генеральний секре­таріат після проголошення ІV Універсалу) зали­шили Київ. Врятувати УЦР могла ли­ше допомога країн Четверного союзу.

Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат ого­лосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн ще 11 грудня 1917 р. Розуміючи, що присутність українців – це додатковий важіль впливу, делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на їхню участь у пе­реговорах.

Робота мирної конференції розпочалася 28 грудня (9 січня 1918 р.) у Брест-Литовському. Нечи­сленна українська делегація завзято захищала національні інтереси й зажадала забезпечення територіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Ук­раїні». Це викликало різке за­перечення австрійської делегації.

На останній, найдраматичніший етап переговорів росіяни привезли представників харківського Народного секре­таріату й намагалися подати ситуацію так, ніби вла­ди Центральної Ради в Україні вже не існує, а пов­ноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені радянського уряду. Ці інсинуації українська делегація відкинула. Не знайшли вони розуміння і в представників Четвер­ного союзу.

Австро-Угорщина, знемагаючи під тягарем воєнних, особливо продовольчих про­блем, погодилася укласти таємну угоду про створення в Галичині й Буковині окремого автономного коронного краю. Зрештою представники країн Чет­верного союзу і УНР підписали досить справедливий мирний договір. Кор­дони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія. Сторони відмовляли­ся від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін військовополоненими й надлишками сільськогоспо­дарських та промислових товарів, зобов’язалися відновити взаємні економічні відносини.

Проте на той час ЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира. Рада на­родних міністрів підписала заклики до Ав­стро-Угорщини й Німеччини з проханням про допо­могу.

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.).

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напружених дискусій визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників.

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія.

По-друге, ідея самостійності не набула ще поширення, визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з'їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання про українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам'ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.

Боротьба за реалізацію автономістських планів розгорталася стримано. Спираючись на рішення Українського військового з'їзду, Всеукраїнського національного конгресу та ін., виражаючи революційні настрої та інтереси українського народу, Центральна Рада дедалі активніше вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших українських партій — В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. На цьому етапі основні вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній для українців формі прохань. Як казав В. Винниченко: «Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постуляту...» Традиційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року.

Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загострило украінсько-російські відносини. Виступаючи на селянському з'їзді, М. Грушевський багатозначно заявив: «Свято революції скінчилося. Настає грізний час!» Це був справді час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже на боці Тимчасового уряду були державна і військова сила та влада, а на боці Центральної Ради — лише моральний вплив та підтримка неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке, з одного боку, не дало б підстав Петрограду втрутитися в українські справи і зброєю придушити опозицію, з іншого — не вносячи дезорганізації, дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності», Центральна Рада знайшла таке рішення: 23 червня 1917 р. вона приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком 

Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що можна вдержати», мусила визнати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов'язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків 3—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули до активних дій самостійників. 4—6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов'язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

3) до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин;

4) українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської).

І хоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв'язаний, а ніби відкладався на певний час. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасового уряду, оскільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.

Серпнева спроба реакційного корніловського заколоту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувається З'їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь на це міністр юстиції Тимчасового уряду порушив слідчу справу проти членів Центральної Ради. Водночас для переговорів до Петрограда були викликані лідери Генерального секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.

Отже, проголошення автономії, здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 p.), яке виявилося у трьох Універсалах Центральної Ради, пояснюється такими чинниками: автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українська політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішить національне питання; самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, домінування неукраїнського населення в містах тощо.

Жовтневе більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду, з одного боку, радикально вирішували частину проблем та конфліктів, з іншого — породили нові. Намагаючись втримати ситуацію під контролем, Центральна Рада вже в день петроградського перевороту ініціює утворення в Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до складу якого входили представники різних політичних та громадських організацій, серед них більшовики — Г. П'ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.

У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, які користувалися підтримкою рад робітничих і селянських депутатів та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжуючи «петроградський почин», більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. Їхня спроба розгортання повстання в Києві зустріла активний опір з боку сил підконтрольних КВО. Протягом 29—31 жовтня тривали жорстокі бої. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою, намагаючись відстояти національні інтереси, радівці активно почали впливати на розвиток подій. Вони уклали компромісну угоду з більшовиками і примусили штаб Київського військового округу та комісара Тимчасового уряду в Києві 31 жовтня погодитися на умови миру, запропоновані Центральною Радою (припинення збройного опору, безперешкодне виведення з міста викликаних штабом КВО військ, розформування офіцерських загонів тощо). Протягом короткого часу Рада дедалі більше ставала господарем становища — вона призначила тимчасовим начальником КВО члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка, роззброїла невдовзі більшовицькі загони в Києві, Дарниці, Броварах. Нарешті в Центральної Ради виявилося в цей критичний період достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під свій контроль більшу частину України.

Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 p., вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. На жаль, універсал мав суттєву суперечність — широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливають нові, головним чином, зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової війни, посилення впливу німецького фактора на українські землі.

Наприкінці 1917 р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів — в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії — майже 75%. За таких несприятливих обставин більшовицькі організації України вирішили енергійними діями завоювати маси і перехилити шальку політичних терезів на свій бік. Була розгорнута широка агітаційно-пропагандистська кампанія, основою якої стало твердження про контрреволюційність та буржуазність Центральної Ради. Крім того, більшовики активно підтримували ліве крило українських партій, намагаючись підірвати вплив, авторитет Центральної Ради, її внутрішню єдність. Дестабілізуючим чинником став і зовнішньополітичний тиск, який дедалі більше набував характеру воєнної загрози (наприкінці листопада більшовики утворили в Могилеві при ставці революційний польовий штаб, який готувався для боротьби не тільки з прихильниками старого режиму, а й з радівцями; 1 грудня 1917 р. новий верховний головнокомандуючий більшовик М. Криленко звернувся з відозвою до українського народу).

Ці та інші політичні, організаційні й воєнні дії більшовиків були спрямовані на створення сприятливих внутрішніх та зовнішніх умов для реалізації основного завдання — захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму на її території. Спочатку це завдання вони намагалися вирішити легітимним (законним) шляхом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, підрив внутрішньої єдності Центральної Ради, зовнішній силовий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Спираючись на цю більшість, можна було вихолостити національний характер Центральної Ради та шляхом переобрання трансформувати її у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, який в перспективі міг би стати однією з середніх ланок централізованого апарату управління Радянської Росії. Проте цей стратегічний план більшовикам реалізувати не вдалося.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, який надійшов до Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі, підписаному В. Леніним та народним комісаром закордонних справ Л. Троцьким, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого — робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На роздуми відводилося 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

У цей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот та захопити владу демократичним шляхом, але сил для цього в них виявилося замало. Серед 2,5 тис. делегатів вони становили лише незначний відсоток і тому не могли оволодіти владними важелями. На цьому етапі національний рух ще зберігав монолітність та вплив, а більшовики не набрали сили. Ось як характеризував баланс сил більшовик В. Затонський: «...поки що серед українців розколу нема і він не передбачається.., а більшовиків лише невелика купка...» За цих обставин закономірно, що Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК, як замах проти УНР, як чинник, здатний «розірвати федеративні зв'язки». Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з'їзд рад і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні. Саме у цьому пролетарському центрі 11—12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медвєдєв). Незважаючи на те, що на харківському з'їзді було лише 200 делегатів, які представляли 89 рад (з-понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані правочинними Радянською Росією. І це не випадково, оскільки перебіг подій у Харкові дав змогу Раднаркому залишатися ніби в затінку і кваліфікувати збройне протистояння в Україні як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою.

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 p., Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними вузлами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР. Цього періоду обидві протидіючі сторони збирали та концентрували сили. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та Г. Орджонікідзе.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії