Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
istoriya_ekzamen (1).docx
Скачиваний:
174
Добавлен:
05.03.2016
Размер:
700.83 Кб
Скачать

32. Державна дума Росії 1906–1916 рр. І українці в ній.

17-го жовтня 1905 року проголошено скликання Державної Думи з законодавчими правами, тобто з компетенціями, що жаден закон не може бути оголошений без ухвали цієї Думи. II грудня 1905 року дано пояснення, хто саме матиме виборчі права: землевласникидідичі, власники будинків у містах, усі, хто мав окреме помешкання, хто діставав платню або пенсію; мали також права представники селян та робітників. Таким чином виборчі права були доволі широкі. 20 лютого 1906 р. дано нове «Положення» про Державну Думу, за яким встановлювалося двопалатний парлямент: 1) Державну Раду, яка існувала раніше, стала Вищою Палатою; половина ії членів мала бути обраною, а половина — призначена урядом, і 2) Державна Дума. Жадне рішення Державної Думи не могло бути дійсним без апробації Державної Ради; по схваленні Державною Радою кожне рішеная йшло до царя на затвердження. 26 квітня 1906 року проголошено новий закон, що встановлював такий порядок: вище управління належить цареві, а законодавча влада — двом її Палатам: Державній Раді і Державній Думі.^ Вибори до Державної Думи дали перемогу опозиційним елементам. У цей час значною мірою вже були приборкані повстання і праві елементи та організації благали царя не давати конституції, а зберігати самодержавство.

Виборці поділялися на 4 курії: 1) землевласників-поміщииків 2) міського населення, 3) селян і 4) робітників. Курії мали неоднакове число голосів: поміщики мали найбільше, бо один голос поміщика дорівнювався 45 голосам робітників; пролетаріат великих міст діставав мізерне число виборців: у Москві, наприклад, тільки 17 робітників мали виборче право. Навпаки — селяни дістали багато місць тому, що уряд сподівався, що вони дадуть людей консервативних поглядів. Уряд уживав різних заходів, щоб не допустити до Думи небажаних осіб. Для цього робили труси, заводили судові процеси, арештовували людей (особи ж, які були під арештом або під слідством, не мали ні активного, ні пасивного права голосу). Особливо гостро переслідував уряд представників прогресивної преси: був час, коли майже всі редактори ліберальних газет були або арештовані або чекали слідства.

У Думі сформувалася Українська Парламентарна Громада, де якої приступило 45 послів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова І. Шраг; серед членів були: В. Шемет та П. Чижевський — від Полтавщини, М. Біляшевський та барон Ф. Штейнгель — від Києва, А. В'язлов — від Волині. Парламентарна Громада мала свій пресовий орган — «Украинский Вестник», редактором якого був М. Славинський, а секретарем — Д. Дорошенко. У журналі взяли участь найкращі наукові сили України: М. Туган-Барановський О. Лотоцький, М. Грушевський, 1. Франко, О. Русов та інші.

Політичною платформою Української Парламентарної Громади була автономія України. М. Грушевський уклав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою Громади.

Увесь час відношення між Думою і урядом були гостро ворожі. На деклярацію уряду Дума відповіла чотирма вимогами: 1) відповідального перед Думою міністерства, 2) скасування Державної Ради, 3) примусового відчуження поміщицьких земель на користь малоземельних селян та 4) амнестії засудженим за політичні справи. Уряд відмовив по всіх пунктах. Після того Дума зустрічала вороже всіх міністрів, а урядові в цілому висловила «недовір'я». Промови депутатів друкували й ширили по всій імперії.

Після розпуску Думи 180 її депутатів, переважно кадетів (серед яких були й українці), зібралися у Виборгу (у Фінляндії, яка мала автономію) і уклали заклик до населення — не давати солдатів до армії і не платити державних податків.

Незабаром після розпуску Думи вибухли повстання в Свеаборзі та Кронштадті. Збільшився терор: за 1906-й рік забито 768 й поранено 820 представників влади. Новий прем'єр-міністер П. Столипін почав реформи всього урядового апарату і — рішучу боротьбу з революційним терором. На час, поки не було Думи, створено військові суди, за вироками яких страчено протягом року 683 осіб.

У січні 1907 року відбулися вибори до 2-ої Державної Думи. На цей раз її не бойкотували жадні партії. Несподівано для уряду більше як половину всіх депутатів вибрано з лівих партій; октябристів, з поміркованих — тільки 32 і правих — 22; решта депутатів була від національних меншостей та від безпартійних. Ніхто з депутатів 1-ої Думи, які підписали Виборзьку деклярацію, не мав права бути обраним до 2-ої Думи.

Змінилося співвідношення депутатів від України: із загального числа 102 лівих — соціял-демократів, трудовиків та конституційних демократів (к.-д. або кадетів) було 65; від центру — октябристів, мирних обновленців, поміркованих та правих — 29.

У 2-ій Думі теж була Українська Громада, що мала 47 членів і видавала часопис — «Рідну Справу — Вісті з Думи». У ній друкували промови членів, заяви Громади. Громада домагалася автономії України, місцевої самоуправи, української мови у школі, суді, церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, Громада вимагала створення катедр української мови, літератури та історії в університетах, введення української мови в учительських семінаріях.

2-га Дума існувала лише 103 дні; 3-го червня 1907 року її розпущено. Призначено нові вибори, при чому виборчий закон значно змінено. Вибори до 3-ої Думи, восени 1907 року, дали 50 правих, 71 помірковано-правних, 27 націоналістів — разом 148 правих; 154 октябристів; 28 «проґресистів». Разом 54 кадетів, 13 большевиків, 20 соціял-демократів, 26 поляків, литовців та мусулман; лівих — 141.

Новий виборчий закон 1907 року настільки змінив основний закон про Думу, що його називали «державним переворотом». Він дав перемогу великим землевласникам і зменшив число депутатів селян та робітників. У Полтавській губернії, наприклад, на 117 виборціввеликих землевласників було тільки 38 селян. Багато українців опинилося у тюрмах, на засланні; збільшилася еміграція за кордон.

Не зважаючи на таке становище, українське питання притягало до себе увагу в 3-ій Думі: надто бо великі були досягнення українців в різних галузях культури та економіки. Перше питання, якому Дума змушена була приділити увагу, це було українське шкільництво. У 1908 році 37 послів внесли проект про українську мову навчання у початкових школах. Цей проект викликав протест збоку чорносотенних послів та «Клубу Русских Националистов», і йому не дали ходу. Року 1909 професор Київського університету І. Лучицький поставив питання про українську мову в судах України. Це питаная також викликало протест і було поховане.

У 1913 році, з приводу бюджету, ряд ораторів звертали увагу Думи ва самоправство адміністрації в Україні. Видатні посли — А Шингарьов, П. Мілюков, О. КеренсьКий, Г. Петровський та інші — домагалися свободи національного розвитку та автономії України, а професор С. Іванов вимагав катедр українознавства в університетах України. Того ж 1913 року єпископ Нікон вимагав введення української мови в школах.

Ці приклади свідчать про великі досягнення українців за XIX століття.

У 1907-1912 роках реакція зміцнюється. У 3-ій Думі головну ролю грали октябристи (154). Головою Думи був октябрист Хомяков, а після нього — С. Гучков, теж октябрист. З-тя Дума відбула свій законний реченець і була розпущена у 1912 році. 4-та Дума виявилася лівішою, ніж 3-тя: у ній було по 150 представників правих та лівих партій і 130 октябристів та «центровиків». Октябристи 4-ої Думи були більш схильні до опозиції і не раз вступали у спілку з лівини партіями. Головою Думи обрано октябриста — М. Родзянка. Внаслідок нового виборчого закону селянство України було позбавлене права висилати представників до Думи. Не було вже й української фракції, а тому для введення української мови у народних школах України не було більшости в той час, коли навіть малі народи Кавказу дістали школу з рідною мовою; дістали її також татари, естонці, латиші.

Важливою подією стали вибори до Державної Думи навесні 1906 р., щоправда майже всі ліві партії бойкотували їх. Загалом від України було обрано 102 депутати (за партійною ознакою з них 38 були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 – трудовиками, так називалась парламентська фракція, що об’єднувала, в основному, безпартійних селян). 45 депутатів об’єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І.Шрага. Політичною платформою громади стала вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити відомий історик, політичний і громадський діяч М.Грушевський, проте 8 липня 1906 р. Дума була розпущена.

Вибори до ІІ Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них взяли участь усі вітчизняні політичні сили. Серед 102 депутатів Україну представляли 40 трудовиків, 34 члени правих партій, 11 кадетів, 11 соціал-демократів (6 представників «Спілки», 3 меншовики, 1 більшовик, 1 член УСДРП). Українська громада складалася з 47 депутатів, з переважанням представників лівих партій. Основні вимоги залишилися незмінними: автономія краю, допущення української мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., ІІ Дума також була розпущена.

До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство позбулося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи.

Після падіння революційного піднесення, у 1907–1909 рр. царизм розгорнув репресії. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися переслідування українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Комітет у справах друку заборонив вживати в друкованих виданнях терміни «Україна», «український народ». Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 р.

Український визвольний рух опинився в складному становищі. У вересні 1908 р. відбулося створення міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців. Активними діячами ТУП були М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чикаленко, С.Петлюра, Л.Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням Товариство вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви.

Утиски з боку царату продовжувалися й надалі. В 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. У Державній Думі розгорнулася гостра дискусія з українського питання, що справило велике враження на суспільство. Незважаючи на загрозу репресій, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.

33

Лютнева загальноросійська революція 1917 р. та політичні альтернативи її розвитку. Багатовладдя в Україні.

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту револющйної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі украінсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революцюнерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]