Степан бандера і роман шухевич: борці незламної волі

Й понині представники прокремлівського політичного бомонду, численні московські й російськомовні українські засоби масової інформації антиукраїнської орієнтації зі скреготом зубовним, поряд з іменами видатних українських гетьманів Івана Виговського та Івана Мазепи, одного з лідерів Української Народної Республіки, головного отамана Армії УНР Симона Петлюри, неодмінно згадують Степана Бандеру та Романа Шухевича. На них вони накликають і, безумовно, будуть і надалі накликати прокляття доти, допоки самі існуватимуть...

Хто такі Степан Бандера і Роман Шухевич?

На жаль, переважна більшість нині сущих українців мало що або й нічого не знає про ці історичні постаті недавнього минулого України. Значна частина наших громадян чи взагалі не чула про цих національно-патріотичних борців, чи якщо й чула, то обов’язково в дусі негативних радянських стереотипів, промосковських комуністичних кліше, які вже давно набили оскомину.

А тим часом, доба Другої світової війни і перші роки після неї, драматичні події наростання визвольно-революційної боротьби ОУН—УПА, що розгорталися тоді на українських землях, особливо на теренах Західної України, були безпосередньо пов’язані передусім з діяльністю цих двох постатей — Степана Бандери і Романа Шухевича. Їхні імена відігравали велику мобілізуючу роль в активізації руху опору українського народу. Національно орієнтована боротьба українських патріотів за свою свободу і державність, яку уособлювали собою ці два видатні борці, являла глибінь небезпеки для тоталітарного режиму й імперських більшовицьких каральних органів, якому вони служили вірою і правдою. Тому-то великі військові сили й органи НКВС—НКДБ упродовж багатьох років вели справжнє полювання на них, на їхнє життя.

Славні імена цих видатних українських діячів, як і інших провідників українського народу, котрі закликали українців до боротьби за свою свободу і державну незалежність, завжди паплюжилися офіційною ро­сійською владою, а події, пов’язані з ними, фальси­фікувалися, перекручувалися, перетворювалися на повну протилежність. Багатьма пропагандистами великоросійської та антиукраїнської ідеї й досі експлуатується їхній негативний образ як «зрадників», «ворогів українського народу», «прислужників гітлерівських фашистів», «буржуазних націоналістів» тощо.

Таке сприйняття цих українських провідників — з числа зловорожих стереотипів і застарілого догматизму, які свого часу були нав’язані українському народові російською імперською ідеологією щодо «мазепинців» та «петлюрівців», а згодом — радянською комуністичною пропагандою з тим, щоб викликати в українців негативне, вороже ставлення до своїх провідників-патріотів, котрі відстоювали українську національно-державницьку ідею, послідовно стояли на позиціях інтересів власного народу.

Але настав час, коли і в цьому питанні таємне, фальсифіковане антиукраїнськими силами стає явним і спростованим. І той, хто має бажання знати правду про Степана Бан- деру та керовану ним Організацію українських націоналістів і про Романа Шухевича — Тараса Чупринку, головного командувача Української повстанської армії, той цю правду взнає. А вона, правда про Бандеру і Шухевича, полягає в тому, що ні перший, ні другий, з позицій об’єктивної неупередженої історії, з позицій відродженої історичної пам’яті, ніколи не були зрадниками ні свого народу, ні своєї країни, ні своєї ідеї — рішучої боротьби за відновлення вільної, незалежної Української держави — незалежної ні від німецького фашизму, ні від російського комунізму. Так, будучи ініціатором Акту відновлення Української держави наприкінці червня 1941 року у Львові, Степан Бандера рішуче відмовився скасувати його на вимогу гітлерівської окупаційної влади, за що впродовж 1941—1944 років був ув’язнений у німецькому концтаборі Заксенхаузен.

Степан Бандера — один з найпослідовніших провідників тих українських національних сил, котрі у своїй боротьбі неухильно й до кінця відстоювали головну мету — відродження Суверенної Соборної Української Держави. І досягнення цієї мети він бачив насамперед у консолідації всіх українських політичних сил (що, до речі, є і сьогодні надзвичайно актуальною проблемою для українського суспільства). З цього приводу у своїй праці «До проблеми політичної консолідації» (1946 рік) провідник ОУН зазначав:

«Першою і головною передумовою участі в полі­тичній консолідації є те, щоб політичні угруповання керувались одним основним політичним імперативом боротьби за здійснення головної мети — Самостійної Української Держави, і цій меті підкорили всі свої більш вузькі, партійні інтереси.

Друга передумова політичної консолідації — це визнання тільки єдиного шляху, щоб досягти загальної мети. Тому що навіть при ідеальному дотриманні першої передумови консолідація жвавої політичної праці всіх угруповань була б дуже утруднена, коли б у даній політичній ситуації був більше ніж один шлях, яким можна йти до визволення і державної незалежності.

...Наша концепція консолідації — це концепція згуртування і об’єднання всіх національних сил для спільної боротьби і спільної праці на спільній державницькій платформі і в найширших державних рамках. Це не консолідація для розподілу впливів і позицій між домовленими політичними угрупованнями. Замість вузько партійного «або—або» проти інших політичних факторів, в голосі має прозвучати взаємна толерантність і синтезуючий принцип: «і—і»1.

Цих концептуальних принципів Степан Бандера свято дотримувався впродовж усієї своєї напруженої революційної діяльності. Причому, це важливо наголосити, національно-визвольний рух він орієнтував на те, що самостійну державу український народ може заслужити собі тільки власною боротьбою і працею. Концепція власної боротьби власними силами — це єдина реальна визвольна концепція. Тільки вона може бути змістом української політики незалежності...

Цій концептуальній ідеї служив і Роман Шухевич — Тарас Чупринка, генерал-хорунжий, головний командувач Української повстанської армії, талановитий стратег, блискучий майстер тактики партизанської війни, один із вірних і послідовних побратимів Степана Бандери в боротьбі за національне визволення українського народу.

Діяльність Романа Шухевича була найтіснішим чином пов’язана з національно-визвольною боротьбою, що упродовж 1930 — 1940-х розгорнулася на західноукраїнських землях. Член ОУН з 1929-го, він в 1938—1939 роках. — один з організаторів і командирів Карпатської січі — організації народної оборони, яка чинила збройний опір угорській окупації Карпатської України. З 1940-го він — член Революційного проводу ОУН(б), служив офіцером українських батальйонів «Дружини українських націоналістів», відомих під назвою «Нахтігаль» та «Роланд». Останній у складі понад 600 чоловік, як охоронний підрозділ, дислокований у 1942 році в Білорусі, охороняв німецькі лінії комунікації та діяв проти радянських партизанів.

Оскільки командування батальону, яке складалося переважно з українських офіцерів, виражало своє незадоволення щодо нацистської політики на окупованій території, зокрема в Україні, наприкінці листопада 1942-го в Могильові батальйон «Роланд» було роззброєно і розформовано. Українських офіцерів перемістили до Львова, де вони були кинуті до в’язниці гестапо. Декому з них, у тому числі Р. Шухевичу, вдалося втекти і приєднатися до Української повстанської армії. З цього часу він перебував на нелегальному становищі. Спочатку — військовий референт проводу ОУН самостійників-державників (СД), а з травня 1943-го — голова Бюро проводу ОУН(б). У серпні 1943 року на третьому надзвичайному великому зборі ОУН Роман Шухевич був затверджений урядуючим провідником Організації українських націоналістів СД в Україні. З листопада 1943-го — головнокомандувач Української повстанської армії, а з липня 1944-го — голова Генерального секретаріату і генеральний секретар військових справ Головної Української визвольної ради. У березні 1946 року Р. Шухевичу присвоєно військове звання генерал-хорунжого УПА2. Під його командуванням українські повстанські загони впродовж тривалого часу вели нерівну самовіддано жорстоку боротьбу проти ворогів України, відстоюючи національно-державницьку ідею. Героїчна військово-патріотична діяльність в ім’я національного визволення України викликала люту ненависть до її провідника, як одного з найбільших ворогів імперського керівництва Кремля.

Після майже 10-літнього полювання на невловимого командувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича — Тараса Чупринку підрозділу радянської держбезпеки пощастило натрапити на його криївку в селі Білогорща, що під Львовом. У нерівному запеклому бою, що відбувся 5 березня 1950 року, він загинув. Каральний загін НКДБ вирішив скористатися нагодою, щоб познущатися хоча б над мертвим командувачем таких ненависних українських повстанців. Його тіло вивезли в район села Скала-Подільська Тернопільської області, де спалили, а останки кинули в річку Збруч. Лише в 2005 році підводна експедиція виявила на дні ріки останки тіла, що, цілком ймовірно, могло належати видатному борцеві за національну свободу України. Після загибелі головнокомандувача Україн­ська повстанська армія як єдина військова структура припинила своє існування.

За українську державну ідею Степан Бандера переслідувався впродовж усіх років активної політичної діяльності. Переслідувався і польськими поневолювачами українського народу, і гітлерівською Німеччиною, за цю ідею в жовтні 1959 року він був застрелений вбивцею, найнятим кремлівськими ворогами України. У дні, коли його ховали в Мюнхені, в радіопрограмі США на весь світ пролунали цілком справедливі слова про нього як про українського національного героя і заклик до українців: «Вчіться, пізнавайте ідею, за яку загинув Степан Бандера, бо це ідея вільної, державної України. Пізнавши цю ідею, ви полюбите її і почнете трудитися для неї. Будьте готові боронити честь великого національного героя Степана Бандери, бо вороги України будуть намагатися його пам’ять заплямувати».

У цих словах — типова характеристика Степана Бандери, яка давалася переважною більшістю засобів масової інформації Європи та Америки. Ось ще один вислів, цього разу на шпальтах австрійської газети «Бунте вохе»: «Степан Бандера — національний герой. Людина незламна, як Вільгельм Тель, яка присвятила все своє життя боротьбі за свободу свого народу. Спочатку він вів боротьбу проти польських поневолювачів і був засуджений ними на довічне ув’язнення. Пізніше боровся проти німців, коли побачив, що вони після переможного маршу в Україні не мають наміру дати їй сподіваної самостійності. І, нарешті, він скерував свої партизанські загони проти совєтів і завдав їм важких втрат».

Варто звернути увагу на такий факт. Нюрнберзький трибунал, що судив головних нацистських злочинців у війні 1941—1945 років, відкинув домагання представників Радянського Союзу засудити діяльність ОУН—УПА під керівництвом Степана Бандери і Романа Шухевича. Міжнародний суд кваліфікував цю діяльність як рух опору українців проти збройної агресії чужоземних військ на їхній етнічній території у Другій світовій війні.

До речі, і сама радянська влада теж не пішла на відкритий судовий процес проти ОУН — УПА та їхніх провідників. Постає природне запитання: чому? Очевидно, були вагомі підстави для відмови від такого, здавалося б, вигідного для режиму пропагандистського кроку. Фахівці резонно відзначають, що московське керівництво не вдалося до цього насамперед тому, що могли бути викритими численні факти кривавих дій провокаційних загонів НКВС-НКДБ, які під виглядом бандерівців роками тероризували мирне населення Західної України, чинили особливо жахливі насильства над людьми.

57. "Холодна війна" як фактор післявоєнного розвитку України в складі СРСР.

Біля витоків "холодної війни".

Переможне закінчення війни значно змінило міжнародне становище Радянського Союзу, який став грати роль одного з визнаних лідерів світового співтовариства. Офіційним закріпленням цього статусу стала участь СРСР у створенні ООН, де йому було

визначено місце одного з постійних членів Ради безпеки. Змінилася не тільки становище в світі, але і сам клімат міжнародних відносин. Здавалося, що міждержавні відносини, що склалися у великих держав, починають носити інший, партнерський характер. Звичайно, взаємна недовіра часом давало про себе знати. Були на те й свої причини: СРСР був занепокоєний ядерною монополією США, американці й англійці побоювалися Радянської Армії - найбільшої і найпотужнішої у світі. Турбувало їх і те, що в очах світової громадськості СРСР втрачав традиційний стереотипнийобраз ворога, його вирішальний внесок у перемогу викликав зростання симпатій до нашої країни на заході. Це проявилося і в зростанні чисельності компартій (з 1939 по 1946 р. кількість комуністів у Західній Європі зросла майже втричі).

Проте нове положення СРСР, розширення його меж, наявність потужної армії, зростання впливу в світі породили у Сталіна прагнення до подальших територіальним домаганням, реанімації, здавалося, забутої ідеї світової революції. Вже на Потсдамській конференції (17 липня - 2 серпня 1945 р.) Сталіну вдалося домогтися встановлення польсько-німецького кордону по Одеру-Нейсе і великих репарацій з Німеччини (включаючи і її західну зону).

Тоді ж радянські представники внесли пропозиції про зміну режиму чорноморських проток (включаючи створення там радянських військово-морських баз), повернення СРСР відійшли до Туреччини в 1921 р. Карського і Ардаганське округів, необхідності спільного управління (з участю СРСР) Танжером (Північна Африка), заявили про свою зацікавленість у зміні режиму управління Сирією, Ліваном, колишніми італійськими колоніями в Африці. А у вересні 1945 р. Сталін зажадав підкріпити статус великої держави протекторатом СРСР над Тріполітанія (Лівія). У лютому 1946 р. Молотов заявив, що тепер ні одне питання міжнародного життя не повинно вирішуватися без участі СРСР. Лише під серйозним тиском Заходу радянські війська залишили в 1946 р. Іран.

Стурбовані зростанням апетитів Сталіна, США і Великобританія стали всерйоз замислюватися про стримування "радянської експансії". У березні 1946 р. колишній прем'єр-міністр Англії Черчілль вимовив у Фултоні (США) у присутності президента США Трумена промову, в якій прямо заявив, що Радянський Союз прагне до "безмежного поширення своєї сили і своїх доктрин" у світі. На його думку, це являло велику небезпеку для "великих принципів свободи і прав людини". Силі СРСР він запропонував протиставити силу англосаксонського світу. При цьому допускався ядерний шантаж СРСР. Один із планів, схвалених військовим і політичним керівництвом США, передбачав використання 196 атомних бомб для знищення 20 найбільших радянських міст.

У лютому 1947 р. президент США Трумен у своєму посланні конгресу розгорнув конкретну програму заходів з "порятунку" Європи від радянської експансії ("доктрина Трумена"). Передбачалося надати широкомасштабну економічну допомогу європейським країнам, утворити військово-політичний союз західних країн під егідою США (ним став блок НАТО, створений у 1949 р.); розмістити поблизу радянських кордонів мережу військових баз США (в першу чергу в Греції та Туреччини); підтримувати внутрішню опозицію в країнах Східної Європи; при необхідності використовувати збройні сили проти СРСР і його союзників. Все це повинно було сприяти вирішенню двох головних завдань: не допустити подальшого розширення сфери впливу СРСР і комуністичної ідеології (доктрина стримування соціалізму), по можливості, змусити СРСР піти у свої колишні межі (доктрина відкидання соціалізму).

Ці заходи і публічно висловлені плани радянське керівництво оголосило закликом до війни проти СРСР, що відразу ускладнило і без того непросту ситуацію у світі.

Влітку 1947 р. Європа виявилася остаточно розділеною на союзників США і союзників СРСР. Оформлення відповідних військових та економічних альянсів ставало лише справою часу.

Апогей "холодної війни".

Кульмінацією "холодної війни" стали 1949-1950 рр.. У квітні 1949 р. була створена Організація Північноатлантичного договору (НАТО). У тому ж році СРСР провів перше випробування ядерної зброї.

Самим гострим зіткненням двох сил на початку 50-х рр.. став корейський конфлікт. Він показав, що "холодна війна" легко може перерости в збройне зіткнення. У конфлікті. за згодою ООН, взяли участь американські війська. Американське військове командування мало намір застосувати атомну зброю, і лише побоювання, що СРСР візьме аналогічні заходи у відповідь, стримало його від цього. Крім СРСР, допомогу КНДР надавали КНР та інші соціалістичні країни. З встановленням лінії фронту на 38-й паралелі конфлікт втратив колишню гостроту і придбав позиційного характеру. Розпочаті ж США масовані бомбардування КНДР (в тому числі напалмових бомбами) не принесли їм військового успіху, зате сприяли наростанню антиамериканських настроїв в Азії, що активно використовувала у своїй зовнішній політиці сталінське керівництво. Почалися мирніпереговори, в результаті який 27 липня 1953 р. було підписано угоду про перемир'я.

Центральне місце у зовнішній політиці СРСР, як і раніше займали європейські проблеми. Влітку 1948 р. вибухнув перший берлінський криза, коли радянські війська повністю блокували західні зони в Берліні. США та їхні союзники були змушені постачати Західний Берлін за допомогою "повітряного мосту" на протязі року. У травні 1949 р. була створена ФРН, після чого радянська сторона не заперечувала проти утворення НДР (7 жовтня 1949 р.), передавши їй всі цивільні правомочності. Після зриву паризьких переговорів про укладення мирного договору з Німеччиною(березень-червень 1951 р.) лідери НАТО прийняли план переозброєння Європи, в першу чергу ФРН (1952 р.).

У цих умовах обидві сторони виявили непоступливість у пошуках кроків, які ведуть до послаблення протистояння в Європі.

До кінця життя Сталіна намітилася певна еволюція його позиції в оцінці міжнародної обстановки. Якщо раніше він виходив з ідеї непримиренності протиріч між соціалізмом і капіталізмом, то тепер (можливо, з тактичних міркувань) заявив, що іноді міжімперіалістичних суперечності можуть виявитися сильніше і привести до гострого конфлікту між капіталістичними країнами.

Що це означало, яких заходів слід намічав Сталін, залишилося незрозумілим - він незабаром помер. Щоправда, в одному зі своїх останніх інтерв'ю - в грудні 1952 р. - він заявив, що хоче припинення війни в Кореї, а сам він готовий зустрітися з новим президентом США Д. Ейзенхауером для налагодження радянсько-американських відносин.

Головним уроком корейського протистояння, як і в цілому відносин Схід-Захід у 1945-1952 рр.., Стало усвідомлення того факту, що від жорсткої зовнішньої політики не виграє ніхто, а у випадку її продовження "холодна війна" може перерости в "гарячу". Розуміння цього закладало передумови коригування зовнішньополітичної доктрини спадкоємцями Сталіна.

На Дунайській конференції 1948 p., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 p., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав — США, Англії та Франції.

Навіть у розпалі «холодної війни» Україна виявила певну дипломатичну активність. Представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломати в 50-х роках працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Можна, звичайно, погоджуватися чи не погоджуватися з думкою західних істориків про те, що функції українського Міністерства закордонних справ були тоді чисто «церемоніальними, декоративними та символічними», але слід визнати: оскільки Україна не була самостійною державою, то не могла мати незалежної зовнішньої політики. На всій її міжнародній діяльності лежить печать лімітованості. Наркомат закордонних справ республіки створювався як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних намірів керівництва СРСР.

На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру щодо зовнішньої політики. Договори, в яких було досягнуто врегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною 1945 p., підписували представники союзного Наркомату закордонних справ і це вже при наявності Наркомату закордонних справ республіки.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилися без відповіді.

Отже, основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни і відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з іншого — бажання створити зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарної держави у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксальне «послаблення для посилення». Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

58. Післявоєнна відбудова України. ОУН-УПА в боротьбі проти радянської влади на Західній Україні. Ліквідація греко-католицької церкви та її наслідки.

. Ключовий напрям повоєнної історії України окреслився низкою заходів, здійснюваних як радянською владою, так і всім українським суспільством, з метою пристосування до нових геополітичних обставин. Адже з війни УРСР вийшла не тільки зруйнованою і спаплюженою, але багато в чому й зміцнілою: розширилися, охопивши майже всі етнічні терени, її кордони, докорінно змінився склад населення, зросла політична й економічна вага в СРСР. Республіка, хоч і не здобула можливості проводити самостійну зовнішню політику, зробилася членом багатьох впливових міжнародних організацій, а її західними сусідами стали держави з такою ж соціалістичною орієнтацією. Крім того, суттєвий вплив на весь розвиток СРСР після Другої світової війни справило наростання міжнародної напруженості, ідеологічне та політичне протистояння США, назване «холодною війною».

Відбудова народного господарства. Останні роки сталінського режиму. Повертаючи в ході жорстоких боїв з німецької окупації власні території, Радянський Союз постав перед проблемою відновлення значною мірою зруйнованої економіки. Відбудовні роботи починалися відразу після відступу ворожих військ. Найбільша увага приділялася вугільно-металургійному комплексу, оскільки воєнні заводи гостро потребували палива й металу, а також відновленню електростанцій.

Протягом 1945–1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й обладнання деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. вдалося відновити близько третини довоєнного індустріального потенціалу республіки.

Оскільки демобілізація з армії затягувалася і робочих рук не вистачало, на початковому етапі відбудови широко використовувалася примусова праця як німецьких військовополонених, так і радянських людей. Останні залучалися шляхом трудових мобілізацій, у тому числі через оргнабір сільських трудівників, особливо молоді. З осені 1946 р. почала створюватися мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-за­водсь­ко­го учнівства. Вони також комплектувалися переважно методом мобілізації.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла П’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%.

Із закінченням війни радянський народ пов’язував сподівання на краще життя. Однак природа тоталітарної держави не змінилася. Керована диктатором країна вступила у воєнне протистояння з колишніми союзниками. Розгорнулася «холодна війна». З ідеологічних міркувань Кремль відмовився одержувати міжнародну фінансову допомогу згідно з американським «планом Маршалла» сам і примусив до цього новопосталі соціалістичні режими Центральної і Східної Європи. Через те промисловий розвиток СРСР відбувався в умовах триваючої ізоляції від зовнішнього світу, при відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва, а левова частка капіталовкладень у 1946–1950 рр. пішла на відбудову важкої оборонної індустрії. Щоб позбавити США атомної монополії, значні кошти були витрачені на створення ядерної бомби.

Наприкінці 40-х рр. становище з робочою силою полегшилося. У народне господарство за післявоєнну п’ятирічку влилося 2,2 млн. колишніх воїнів, з них 350 тис. – у промисловість. У 1950 р. чисельність робітників і службовців, зайнятих у народному господарстві, досягла 6,9 млн. чол., тобто на 724 тис. більше, ніж у передвоєнному 1940 р.

Поступово, ціною величезного напруження сил рани війни були в основному загоєні. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, в Україні почало добуватися залізної руди, вироблятися продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Статистичні дані тих років стверджували, що післявоєнна п’яти­рі­чка була виконана достроково, а промислове виробництво в республіці зросло на 15% порів­няно з 1940 р. Насправді ж довоєнного рівня в промисловості вдалося досягти тільки в наступній, V п’ятирічці, що тривала з 1951 по 1955 рр., а в сільському господарстві – ще пізніше. У 1950 р. валова продукція сільськогосподарського виробництва становила 91% довоєнного рівня.

Найменш розвинутими залишалися західні області. Про необхідність їх індустріалізації говорилося багато, але увагу звернули в основному на Львів.

Успіхи індустріального зростання забезпечувалися низькою часткою заробітної плати робітників та службовців у національному доході, а також нееквівалентним обміном між містом і селом. Оплата праці в громадському господарстві колгоспів була вкрай низькою, а підсобні господарства колгоспників обкладалися надмірними податками і обов’язковими натуральними поставками. Показовий приклад: якщо в 1928 р. на центнер проданого державі жита селянин міг купити в магазині 17 кг цукру, то в 1952 р. – лише 900 грамів.

У сільське господарство України спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Тож, витримавши величезне навантаження в роки війни, колгоспи не відчули полегшення. Ситуація ще більше погіршилася у зв’язку з тяжкою посухою 1946 р., що охопила південні області, неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів’я худоби. Попри це, обов’язкові поставки сільгосппродукції майже не знизилися. Держава відбирала у селян продовольче зерно, кидаючи їх напризволяще. Близько 800 тис. чол. померли від голоду взимку 1946–1947 рр. (У той самий час СРСР надавав широку підтримку європейським країнам, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва»: в 1946 р. експорт зерна до них склав 1,7 млн. т.)

Тягарем на село лягло будівництво МТС, доріг, шкіл, лікарень, електростанцій, на що держава грошей не виділяла. Багато колгоспних коштів пішло на меліоративні роботи (в 1945–1948 рр. – 150 млн. крб.), які очікуваного ефекту не дали.

Потреби культурного будівництва, як і раніше, фінансувалися за залишковим принципом. Установи культурного профілю, особливо клуби і школи, нерідко споруджувалися методом «народної будови», оскільки централізованих коштів не вистачало.

21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і прийняла атрибути державності – герб, прапор, гімн, які символізували Україну як одну зі складових СРСР. Однак культурне життя республіки загалом було складним і суперечливим. Однією з найхарактерніших рис періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набула відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди всьому суспільству.

Сталін вважав українців найбільш «зіпсованими» буржуазною ідеологією в роки окупації. Тому прояви національної свідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів – усе це кваліфікувалося, як український буржуазний націоналізм, космополітизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального чи фізичного знищення діячів культури. Погром місцевої інтеліґенції та керівних кадрів мав на меті зміцнити позиції сталінізму в республіці.

Період «політичних ігор» з Україною та українцями закінчився. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінювала іншу. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників – А.Жданова. Протягом 1946–1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобутки української культури.

У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК КПУ про небезпеку українського націоналізму засудила «Нарис історії української літератури». Було змінено склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та «Перець».

Переслідування охопили відомих діячів культури, освіти, науки. З’явилися погромні рецензії на твори Ю.Яновського, А.Малишка, М.Рильсь­кого, О.Довженка. Було засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націо­на­ліс­тичних істориків». Оперу К.Данькевича «Богдан Хмельницький» розкритикували за те, що росіянам у ній відводилось не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувались у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнав переслідувань і В.Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Поета змусили публічно каятися в своїх «гріхах». Як непатріота було «розвінчано» також письменника-гумориста О.Вишню.

Л.Мельников, який з грудня 1949 р. змінив М.Хру­що­­ва на посаді першого секретаря ЦК Компартії України, ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру.

Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися й інших національностей, що проживали в Україні. Це добре відчули на собі, зокрема, представники єврейської культури. З кінця 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з «низькопоклонством перед Заходом». Розвінчуючи досягнення західної культури і цивілізації загалом, сталіністи піддали цькуванню «космополітів» (з грецької це слово перекладається як громадянин світу і означає людей, байдужих до батьківщини, до свого народу). Під цим приводом здійснювалась боротьба проти єврейських митців, критиків, діячів культури, лікарів, звинувачених в антипатріотизмі. Апофеозом такого курсу стало оспівування досягнень російської культури, а русифікація впроваджувалася як патріотична процедура.

Репресії повоєнних років, хоч і не стали такими масовими, як у 30-ті рр., все ж дозволили Сталіну тримати народ в атмосфері страху. Тотальній перевірці було піддано колишніх остарбайтерів, які за своє підневільне перебування за кордоном підозрювалися в ненадійності. Органи внутрішніх справ вважали неблагонадійними й тих, хто, перебуваючи на окупованих територіях, не протидіяв фашистському режиму. Таким чинилися обмеження при прийомі на роботу, в зарахуванні до вищих навчальних закладів, у просуванні по службі тощо.

Радянізація західноукраїнських земель. Боротьба українських націоналістів з СРСР. Вигнання німців за межі республіки не принесло в Західну Україну миру. Якщо індустріалізація регіону здійснювалася в обмежених масштабах, то примусова суцільна колективізація землі і майна місцевого селянства була проведена у стислі строки, в основному за 1948–1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об’єднали 98% селянських господарств. Потім за кілька місяців власті провели примусове укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх залишилося не більше 800.

Методи колективізації західноукраїнського селянства були такими ж брутальними й безжалісними, як і ті, що застосовувалися у східних областях у 30-ті рр. Основними засобами виступали примус, «розкуркулення», депортації. Не дивно, що селяни чинили відчайдушний опір. Намагаючись протистояти державі, яка відбирала власність і перетворювала селян у найману робочу силу, найрішучіші відправлялись у ліси.

Через очолювані Степаном Бандерою партизанські загони ОУН–УПА пройшли сотні тисяч чоловік. Навесні 1945 р., за даними органів держбезпеки УРСР, загальна чисельність ОУН–УПА становила 90 тис. осіб. Гаслом боротьби було: «За самостійну Україну без більшовиків і москалів».

До 1946 р. включно ОУН–УПА намагалася утримувати під своїм контролем великі території, вести бої значними силами із застосуванням мінометів та артилерії. У багатьох селах нелегально діяли національно-державні структури ОУН (станичні, кущові, районні, надрайонні, окружні, обласні й крайові проводи), підтримувані загонами УПА, тобто фактично існувало двовладдя (підпілля й ради).

Найуживанішими тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на противника, як правило, із засідки, наскоки на адміністративні центри, нищення комунікацій, диверсії, замахи на представників партійно-радянського апарату, пропаганда ідей ОУН поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів тощо. Використовуючи терор проти партійно-радянських керівників, правоохоронних органів, командного складу радянської армії, ОУН–УПА прагнула показати свою силу і вселити страх у населення розплатою за підтримку радянської влади.

Сталін кинув проти оунівців армійські формування, але швидко придушити опір не вдалося. Збройні удари (понад 9200 оточувально-винищувальних операцій) чергувалися з пропозиціями амністії. Постійні облави, блокади цілих районів призводили до того, що загони УПА зазнавали значних втрат.

Курс ОУН–УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнській людності. Він дав підстави потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів на повну силу розгорнути свої безмежні можливості, безпідставно поширивши дії проти ОУН–УПА на значну частину населення. У східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис. так званих співучасників і посібників угруповань ОУН–УПА. Про масштаби протистояння в західноукраїнських областях свідчить хоча б той факт, що кожен другий в’язень радянського ГУЛАГу другої половини 40-х рр. був українцем.

Свавілля, беззаконня стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні. Траплялося, що бандитськими оголошувалися цілі села, нерідко фальсифікувалися карні справи, практикувалися прилюдні демонстрації трупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів. Спеціальні загони НКВС, перевдягнені у форму оунівців, здійснювали провокації, вбиваючи вчителів, лікарів тощо.

З 1947 р. головне командування УПА змінило тактику збройної боротьби. Бойові дії вели лише дрібні загони партизанськими методами. 5 березня 1950 р. загинув командувач УПА Р.Шухевич. Ця втрата теж відчутно послабила армію. Однак опір УПА поступово згас тільки у середині 1950-х рр.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Виконуючи польсько-українське рішення 1944 р. про взаємну репатріацію населення, на 1 січня 1945 р. в Україну виїхало менше 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також люди, вимушені жити у знищених війною селах. Однак більшість українців Закерзоння не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» їх виїздити. В хід пішло все – від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку і вбивств. Активну участь у спротиві насильницькій депортації взяли формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах не вщухали кілька років.

На початок серпня 1946 р., коли офіційно оголошувалось закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР переселилося понад 480 тис. осіб.

У березні 1947 р. польська комуністична влада вирішила виселити всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). Горезвісна операція «Вісла» розпочалася 28 квітня о 4-й годині ночі. В результаті дій 6 польських дивізій, об’єднаних в оперативну групу, та військ держбезпеки 140575 українців було депортовано, 2274 заарештовано, 655 вбито, 1466 вояків ОУН–УПА взято в полон. 3873 особи потрапили до концтаборів. У 1947 р. до смертної кари були засуджені 372 українці (всього в 1944–1956 рр. – 573).

Ця акція не лише підірвала базу ОУН–УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі.

Одним із елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона Української греко-католицької (уніатської) церкви, що мала 4440 приходів і понад 5 млн. віруючих. У квітні 1945 р. в пресі греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Невдовзі органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й.Сліпого та багатьох єпископів. Всіх їх засудили до багаторічного ув’язнення. У 1946 р. було проведено неканонічний (у ньому не взяв участі жоден єпископ) церковний собор, який прийняв постанову про приєднання до руської православної церкви. Після цього почався тиск на священнослужителів, щоб вони переходили до руської церкви. Тих, хто не підкорився, було негайно заарештовано органами МВС–МДБ і депортовано до Сибіру. Та греко-католицька церква не зникла – вона пішла у підпілля.

Антирадянських позицій трималася значна частина української еміграції. Її Центральне представництво було засноване 1 листопада 1945 р. у західній зоні окупації Німеччини. За кордоном поновилася діяльність ОУН–М та ОУН–Б, деяких українських партій. Створився Український національно-державний союз. За океаном, у США, було у 1949 р. засновано Панамериканську українську конференцію. Її очолив отець В.Кушнір.