1. Історія України як наука: предмет, методологія, джерела, основні концепції. Слово «історія» – грецького походження, воно означає розповідь про те, що відбулося. Як одна з гуманітарних наук історія вивчає минуле людства в усій його конкретності й різноманітності, узагальнює історичний досвід. Існує всесвітня (загальна) історія та історія окремих країн і народів.

Історія України вивчає минуле нашого народу на основних землях його проживання, а також історію його предків від найдавніших часів до наших днів. Предметом цієї науки є провідні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку.

Історія взаємозумовлена і взаємозалежна з такими явищами як історична пам’ять та свідомість. Історична свідомість – одна з форм суспільної свідомості, що дає змогу людству осмислено відтворювати, реконструювати свій поступальний рух у часі.

Історична пам’ять – це здатність людської свідомості відтворювати минуле. Вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам’ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. Одним із виявів історичної пам’яті є спогади учасників певних подій, їхні усні перекази, письмові свідчення. За своєю суттю пам’ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до перекручень і прикрашань, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп – тоді постає небезпека містифікацій минулого). Критичне сприйняття історичної пам’яті – одне із завдань історичної науки, у якої є всі можливості проникнення в її глибини та відтворення цілісної правдивої картини минулого.

У нашому курсі ми приділятимемо увагу насамперед етно- та соціально-політичному аспектам вивчення історії України. Відразу ж роз’яснимо зміст відповідних термінів. Давньогрецьке «етнос», що збігається з латинським «націо», перекладається як «народ» і означає таку спільність людей, котра усвідомлює свою відмінність від інших за територією проживання й особливостями господарства, самоврядування, культури, мови. Політика є сферою відносин націй, суспільних класів, верств, страт та інших історичних спільнот, що визначається їхніми інтересами й цілями, спрямованими на засвоєння, утримання й використання державної влади.

Історія України, як наука, протягом свого розвитку зазнала різних політичних впливів, що взагалі закономірно. Кожен народ складають окремі соціальні групи, які розглядають багатоманітну історичну дійсність з точки зору своїх прагнень і їм намагаються підпорядкувати життя всього суспільства. Тож не дивно, що минуле України, яскраве і трагічне, викликає далеко не однозначне сприйняття. Одні безмірно героїзують та возвеличують усе, що відбувалося колись на теренах Батьківщини, і твердять про необхідність гордитися ним. На думку інших, історія ця не варта оспівування, оскільки, мовляв, у ній переважали здебільшого непривабливі, а то й ганебні сторінки. Є, на жаль, і люди, байдужі до минулого.

Та, якби там не було, вже в силу геополітичного розташування України, події, що відбувалися тут, нерідко визначали історичні долі всієї Європи.

У взаємних відносинах з іншими народами кожен сприймає чужу історію теж через призму власних інтересів. Так виникає різне трактування тих самих подій – залежне від політичної позиції автора. Наприклад, війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як визвольна – з позицій українського народу, як безглуздий селянський бунт, що не мав позитивних в історичній перспективі наслідків, – з польських позицій, чи як реалізація віковічного прагнення українського народу до єднання зі «старшим братом» – з російських позицій.

Якщо брати проблему ширше, то існує кілька концепцій історії України (концепція – це певний спосіб розуміння, тлумачення, інтер­претації якогось явища, процесу, головна точка зору на них, сукупність ідей їх сис­темного висвітлення). Наукова концепція історії України, підвалини якої закладені ще наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ ст., передусім – працями Михайла Грушевського, позбавлена ідеологічних пут після здобуття Україною незалежності, активно твориться нинішнім поколінням вітчизняних істориків.

З цією концепцією намагаються конкурувати кілька інших, різною мірою віддалених від істини. Одна з них тримається на переконанні в одвічності українського етносу на займаних ним теренах, і тоді українці зображаються чи не найдавнішим народом у світі. Згідно іншої концепції, ніякої самостійної України раніше не існувало, а була «Малоросія» як складова частина держави російської. Аналогічною, щодо західної частини сучасних українських земель, є відповідна польська історична література. Радянська історична концепція, що походила від сталінського курсу «Історії ВКП(б)» й благополучно пережила свого часу дві десталінізації – хрущовську й горбачовську, ґрунтувалась на імперських російських традиціях, оснащених «класовим підходом».

Попри різні політичні впливи наука займається відшукуванням об’єктивної істини в її багатогранності. Важливе значення має методологія досліджень, тобто сукупність методів, які застосовуються дослідниками. Для досягнення творчих завдань історики використовують загальнонаукові (наприклад, метод класифікації), специфічно-історичні (хронологічний, описовий, порівняльний тощо) та міждисциплінарні (статистичний, математичний і т. д.) методи.

Основоположними принципами історичного наукового дослідження є історизм та об’єктивність. Перше означає, що будь-яке явище чи подія повинні вивчатися в розвитку, починаючи від передумов його виникнення. Друге спонукає істориків здійснювати прискіпливий критичний аналіз джерел на їх достовірність і повноту, залучати якомога більше коло джерел, різноманітних за характером, а головне – за будь-яких обставин зберігати неупередженість. Неприйнятними для вченого є свавільне відкидання одних джерел за рахунок інших, ігнорування й замовчування інформації, що суперечить особистій думці, бажання утвердити власну версію на основі ймовірних припущень, а не доведених фактів. Над істориком не повинні тяжіти ті чи інші національні, класові, релігійні та інші стереотипи.

Часто історикам доводиться звертатися по допомогу до представників інших наук – археології, антропології, лінгвістики, етнографії, математики та інформатики, соціології тощо, адже історичні джерела є різними за походженням: усні, письмові, матеріальні, і в багатьох випадках історична наука не може реконструювати минуле, особливо давнє, самостійно.

Археологія вивчає найдавніше минуле за матеріальними (речовими) джерелами. Антропологія досліджує фізичну будову давньої і сучасної людини, в тому числі її етнічні особливості. Етнографія – наука про матеріальну та духовну культуру сучасних народів. Предметом лінгвістики (мовознавства) є мови сучасних і давніх народів.

Метою вивчення історії України у вищих навчальних закладах є надання студентам знань про сутність соціально-політичних проце­сів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності. Практичне ж призначення цієї дисципліни полягає у здобутті вмінь аналізувати й оцінювати явища соціально-політичного розвитку українського суспільства в контексті світо­вої історії та виробленні навичок застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів. Все це, зрештою, спрямовано на форму­вання свідомості громадянина й патріота України.

2.Завдання вивчення історії України у ВНЗ та специфіка її соціально-політичного аспекту. Метою вивчення історії України у вищих навчальних закладах є надання студентам знань про сутність соціально-політичних проце­сів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності. Практичне ж призначення цієї дисципліни полягає у здобутті вмінь аналізувати й оцінювати явища соціально-політичного розвитку українського суспільства в контексті світо­вої історії та виробленні навичок застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів. Все це, зрештою, спрямовано на форму­вання свідомості громадянина й патріота України.

5. Роль християнства в соціально-політичній еволюції Русі.

Таким чином, прийняття Руссю християнства в 988 – 989 рр. вплинуло на весь подальший державно – правовий розвиток Київської держави. Досить швидко православна церква стала не тільки ідеологічною та моральною силою в державі а і великим землевласником, що відігравав значну соціально – політичну роль. Введення християнства швидко піднесло міжнародний авторитет Київської Русі і дозволило їй ввійти до кола провідних держав того часу.

Прийняття християнства створило сприятливі умови для стрімкого розвитку науки та культури, підготувало грунт для кодифікації правової системи – “Руської Правди”.

Православна церква справила великий вплив на формування нових морально – етичних норм життя, які, певною мірою знайшли своє відбиття в новій правовій системі. Подальша еволюція права відбувалась в бік гуманізації – засуджувалась кровна помста, рабство, братовбивча ворожнеча, полігамія та ін. Характерним показником стала відсутність в “Руській Правді” смертної кари.

Отже, християнська церква стала стабілізуючим фактором суспільно – політичного ладу Київської Русі та її правового розвитку.

6. Проблеми походження, суспільного устрою і розпаду Русі в історичній науці.

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов'янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

Проблема давньоруської народності

Питання етнічної приналежності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом запеклої дискусії і науковців, і політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна, адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в IX—X ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно й одностайно вважаються державами відповідних народів. Суперечка навколо національності жителів княжого Києва пояснюється не стільки браком наукових джерел, скільки надмірною політизацією питання. 350-річна експансія Російської імперії на українські національні землі потребувала ідеологічного обгрунтування. Середньовічна історія українського народу була викривлена на користь північно-східного сусіда. Праукраїнська держава Русь без серйозної наукової аргументації була оголошена імперськими істориками першим етапом російської державності. Вже 200 років тому фундатор російської імперської історіографії М. М. Карамзін проголосив постання Київської Русі народженням Росії, а Київ — "матір'ю городів російських". Українці взагалі не визнавалися як окремий етнос, що має якісь права на свою батьківщину. Пізніше під тиском наукових фактів їм була відведена роль "молодшого брата", який у XIV—XVI ст. несподівано і невідомо звідки з'явився в Україні вже як сформований народ. Штучність і заполітизованість таких поглядів на середньовічну історію українського етносу нині не викликають сумніву. Однак до останнього часу історики в Україні були поставлені в умови, за яких заперечення офіційної концепції означало самогубство. Питання спадкоємності культурних, духовних, політичних надбань Київської Русі є ключовим в історії Східної Європи. Зокрема, нагальною потребою в справі вивчення етногенезу українців є визначення етнічної приналежності Русі, яка сформувалася на українських етнічних землях понад тисячу років тому. Русь як держава була імперією ранньосередньовічного типу, однією з тих, які в той час виникали в Європі. На заході це імперія Кароліигів, у Подунав'ї — Великоморавське князівство» на півдні Східної Європи — Хозарський каганат. Усі імперії охоплюють етнічні території кількох народів. Однак вони виникають внаслідок завойовницької політики верхівки одного народу щодо своїх сусідів. Тому в усіх імперіях є "старший брат", тобто імперська нація, культура і мова якої домінують на всій території держави. Досить згадати, яку роль відігравали російська культура та "велика і могутня російська мова" у колишньому СРСР. Який же етнос консолідував різні народи Східної Європи в державу Русь зі столицею в Києві? Як згадувалося вище, російська імперська наука стверджувала, що це були росіяни. В середині XIX ст. цю концепцію чітко сформулював М. Погодін. Він вважав, що до XIII ст. у Києві жили росіяни. Після погрому Середнього Подніпров'я татарами в 1240 р. вони емігрували в межиріччя Верхньої Волги та Оки. Лише в XIV ст., на думку Погодіна, українці заселили Середнє Подніпров'я з Волині та Галичини. Ці погляди повністю суперечать фактам. Етногенез росіян почався у Волзько-Окському межиріччі не раніше XI ст. Погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу державу російського народу виглядають абсурдно, адже виходило, що російська державність з'явилася на два століття раніше самих росіян. Підтиском неспростовних історичних фактів імперська наука дещо змінила погляди на етнічну приналежність Київської Русі. Оскільки стало неможливо далі стверджувати, що фундаторами і носіями києворуської державності були росіяни, то в суспільній свідомості почали утверджувати погляди на Київську Русь як "колиску трьох братніх народів", тобто якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна. Оскільки всі без винятку держави створювалися певними народами, то виникла потреба в існуванні окремого, своєрідного етносу — давньоруської народності, яка нібито й створила державу Русь зі своєрідною культурою (мал. 79) і була спільним пращуром (колискою) трьох братніх східнослов'янських народів. За офіційною радянською історіографією, після розгрому Русі татарами на ЇЇ підґрунті постало три споріднені етноси: російський, український та білоруський. Давньоруська народність, що нібито була далекою попередницею єдиного радянського народу, створювала ілюзію органічної єдності російської держави, приховуючи її імперську суть. Вона надавала експансії Московської держави на українські землі "пристойного вигляду" возз'єднання єдиного руського народу. В полоні цього дуже давнього політичного міфу національної єдності Російської імперії і нині перебувають більшість провідних політиків Заходу. Не спростувавши безпідставних тлумачень щодо етнічної єдності слов'янського ядра Московської імперії і не звільнивши історичну правду від політичних спотворень, ми не побудуємо міцного фундаменту української державності. Відродження Російської імперії у формі Радянського Союзу виглядатиме як відновлення історичної справедливості й возз'єднання насильницьки розірваного на частини колись єдиного етносу — давньоруської народності. Концепція єдиної давньоруської народності як колиски трьох східно-слов'янських народів завжди була підґрунтям експансії Московської держави на етнічні території українців. Вона являє собою скоріше породження імперської національної політики, ніж історичної науки. Одне з її головних завдань — розподіл історичної спадщини Київської Русі на користь "старшого брата". За офіційною радянською наукою, Київська Русь була спільною колискою лише для українців та білорусів, яким дозволялося розпочинати свою історію лише після розгрому Русі татарами. Водночас на всіх, навіть найвищих державних рівнях говорили і продовжують говорити про тисячоліття Російської держави, тисячоліття християнства в Росії, про "засновників російської державності і діячів російської культури Володимира Київського та Ярослава Мудрого". Безперечно, культурна, релігійна, політична спадщина київських князів стала важливою складовою того підґрунтя, на якому пізніше постали російський етнос та його держава. Проте це не є підставою для проголошення Володимира Святого росіянином чи діячем російської культури. Стародавній Рим дуже вплинув на формування французького етносу. Однак французи не починають свою історію із заснування Риму. Вихідці з Великобританії заснували Сполучені Штати. Однак ніхто не вважає історію Англії першим етапом розвитку американського етносу, а англійців — "молодшими братами" американців. Концепція давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульована досить пізно, після другої світової війни. Офіційна  радянська історична наука на чолі з академіком М. Покровським аж до погрому його школи в 1936 р. розглядала етнічні процеси в Київській Русі фактично з позицій М. Грушевського, проголошених ще 1904 р. Вважалося, що кожен із східнослов'янських народів у межах Києворуської імперії мав власний історичний струмінь і батьківщину. Праукраїнці Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор'я та греко-візантійської цивілізації. Обличчя білоруської нації формувалося на балтському субстраті, значною мірою впливами з Київської Русі, а пізніше у складі литовсько-польської конфедерації. Становлення російського етносу відбувалося в ході слов'янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та угро-фінськими племенами. Великий вплив на росіян справили тісні контакти з татарами у XIII—XV ст. (42]. Історична школа М. Покровського фактично не включала Київську Русь до російської історії, а розпочинала останню із Суздальсько-Володимирського князівства. 1948 р. у Ленінграді вийшла друком праця В. Мавродіна "Формирование русской наций". У ній декларувалося, що на підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у IX—XI ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй. Радикальні судження В. Мавродіна суперечили науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської історії та мовознавства — В. Ключевського, М. Грушевського, А. Кримського, О. Шахматова, М. Покровського та ін. Так, О. Шахматов ще 1919 р. пнсав, що в історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не можна говорити про існування єдиної руської мови. Контроверсійність і бездоказовість висловлювань В. Мавродіна зумовили їхнє несприйняття московськими істориками. 1951 р. в Інституті історії AH СРСР відбулася наукова дискусія з питання існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Незважаючи на те, що погляди В. Мавродіна на той час вже дістали публічну підтримку влади, провідні фахівці з давньоруської історії (В. Зимін, В. Пашуто, Б. Рибаков, А. Сидоров та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в IX—XII ст. Таку саму думку висловив О. Санжаєв: "У Київській Русі існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних століттях дали початок трьом слов'янським народностям: російській, українській та білоруській". У заключному слові В. Мавродін погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути свої погляди щодо ступеня єдності людності Київської Русі. Результати дискусії були надруковані в журналі "Вопросы историй" (1951, № 5). Однак ЦК КПРС поклав край результатам цієї наукової дискусії у відомих тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди, надрукованих у газеті "Правда" за 10 січня 1954 р. У тезах проголошувалося, що у IX—XI ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею ця єдність розпалася на російську, українську та білоруську народності. Отже, проблема була переведена з наукової у політичну площину. Подальші дискусії на цю тему в Радянському Союзі стали неможливими. Однак історики української діаспори продовжували критику концепції давньоруської народності. Наприклад, 1964 р. у Нью-Йорку вийшла друком книга М. Чубатого "Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східно-слов'янських націй". Прихильників існування давньоруської народності в СРСР ще довго очолював В. Мавродін, який видав ще дві книжки на її захист [109, 110]. Вони є яскравим прикладом пропагандистського жанру, який у радянські часи бурхливо розквітнув у сфері гуманітарних дисциплін. Аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних: етнополітичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського мовно-культурного комплексу. Останній, мовляв, складався з книжної церковнослов'янської мови та православної культури. Проте він був поширений не лише на Русі, а й у Болгарії, Моравії, Трансільванії. Отже, зараховувати усіх його носіїв до єдиного етносу абсурдно. У Західній Європі в той час утвердився єдиний латино-католицький культурний комплекс. Тобто всі народи західної частини континенту писали та читали латиною і були носіями римсько-католицької релігійної культури. Однак ніхто не стверджує, що від Польщі до Іспанії у середньовіччя проживав єдиний народ. Відома провідна роль офіційної російської культури, зокрема мови, у колишньому Радянському Союзі. Проте під цим нівелюючим офіційним мовно-культурним покривом на своїх етнічних землях продовжували жити своєрідні етноси. Отже, єдина кирило-мефодіївська культура верхівки Русі не є доказом існування єдиного давньоруського етносу. Під етнополітнчною єдністю Русі розуміють державу з конкретною назвою Русь, якою правила одна династія Рюриковичів, а також загальноруську свідомість правлячої верхівки та вищого духовенства. Однак ці показники характерні для всіх імперій. Визначальною рисою останніх була якраз не моноетнічність, а насильницьке втримання під деспотичною владою метрополії поневолених народів. Класичний приклад — Російська імперія, яка зібрала під єдиним дахом деспотичної держави 130 народів. Вона теж була політично єдиною державою, якою правила династія Романових, а правляча верхівка у провінціях мала московсько-центристські погляди. Отже, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а тому не може бути доказом існування єдиної давньоруської народності. У СРСР, який М. Бердяєв вважав більшовицьким етапом розвитку Російської імперії, офіційні ідеологи, спираючись на факт вищезгаданої політичної єдності, розробили псевдонаукову концепцію "нової історичної спільності людей — радянського народу", своєрідного сучасного аналога давньоруської народності. Коли 1991 р. впав імперський режим, то стало очевидно, що ніякого окремого радянського народу нема, а є численні своєрідні етноси та нації, землі яких були колись загарбані імперією. Те ж сталося й у XIII ст., коли під ударами татар ранньосередньовічна імперія Русь остаточно розпалася і на її місці виявилися не якийсь давньоруський етнос, а численні народи зі своєрідною культурою і окремою долею: українці, росіяни, білоруси, ятвяги, лити, лати, ести, чудь, весь, меря, торки та ін. Концепція давньоруської народності є спробою ідеологічного обгрунтування поневолення Москвою інших східнослов'янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники "єдиної та неділимої" намагаються зберегти імперію за рецептом О. Солженіцина бодай у межах її слов'янського ядра. Погляди на Київську Русь як спільну колиску трьох східнослов'янських народів культивувалися імперією всупереч численним науковим фактам, що переконливо свідчили про безперервність культурного розвитку на українських землях від стародавніх Києва та Галича до козацької України. Про це неодноразово писали як українські, так і російські дослідники. Особливо слід відзначити праці М. С. Грушевського, який переконливо довів, що "общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності". Чи міг існувати єдиний давньоруський етнос тисячу років тому на величезних обширах держави Русь, кордони якої сягали на півночі Балтики, на півдні Чорного моря, на заході Вісли, а на сході Верхньої Волги? Нагадаємо, що до цієї давньоруської імперії входила велика кількість неслов'янських племен. Літописи згадують балтські племена (летголи, земголи, корсь, лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фінів (меря, мурома, черемиси, мещера, мордва, ліви, чудь, нарова, ям, весь, перм, югра та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, чорні клобуки та ін.). Вагомою складовою давньоруського суспільства IX—XI ст. були скандинави — варяги, про що переконливо свідчать історичні джерела та виразні археологічні матеріали. Навіть ті 15 слов'янських племен, що увійшли до держави Русь, не становили єдиного народу вже у VIII ст., бо "мали ж свої обичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов". Так само, як і в будь-якій поліетнічній державі імперського типу, в Київській Русі відбувалися консолідаційні (в тому числі етнічні) процеси навколо панівного етносу, що проживав у політичному, економічному, культурному, духовному центрі держави. Однак інтенсивність цих процесів пропорційна силі впливу центру на периферію, який не міг бути потужним через нерозвиненість комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування. Остаточно оформилася державна структура Русі наприкінці X ст., а в середині XII ст. вона фактично розпалася на незалежні князівства. Контроль Києва над периферією величезної імперії був досить умовний і нерідко зводився до збирання данини з підкорених племен. Як правило, це робилося взимку, коли замерзали численні болота та ріки. Це давало змогу здійснювати далекі мандрівки крізь лісові хащі. Враховуючи слабкий контроль столиці над різноетнічними підкореними племенами, які жили на гігантських лісових масивах в умовах бездоріжжя, консолідація населення держави в єдиний давньоруський етнос була практично неможливою. Навіть незрівнянно потужніша порівняно з Руссю надцентралізована Російська імперія за кілька сотень років панування не змогла консолідувати східнослов'янські народи в єдиний етнос, не кажучи вже про підкорені балтські, угро-фінські й тюркські народності. Про різноетнічність населення Русі писав не лише Нестор-літописець. Сучасні лінгвісти, історики, маючи численні археологічні свідчення своєрідності посуду, ювелірних виробів, домобудівництва в різних регіонах Русі, виділяють три групи племен: південно-західну (поляни, сіверяни, деревляни, золиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати), північно-східну (вятичі, радимичі), північно-західну (дреговичи, кривичі, словени) [192, с. 49]. Дослідники бачать у них праетноси українців, росіян, білорусів [82]. Для кожного з цих регіонів властиві специфічні економічні зв'язки, певні мовні особливості. Яскравим прикладом етнічної диференціації східних слов'ян часів Київської Русі є своєрідність скроневих кілець у різних літописних племен. У XII—XIII ст. назва етносу, який проживав у Середньому Подніпров'ї і власне створив державу Русь, поширилася на всі підвладні Києву землі. Однак це зовсім не свідчить про наявність єдиної етнічної самосвідомості у всього населення держави, адже Російську імперію навіть після 1917 р. нерідко звали просто Росією, але від цього всі її жителі не стали росіянами. Немає сумніву, що княжа верхівка та найвище духовенство, погляди яких відображали літописи, усвідомлювали свій тісний політичний та духовний зв'язок з Києвом. Носіями ж місцевої етнічної специфіки були народні низи, які вважали себе насамперед киянами, полочанами, суздальцями, новгородцями і лише потім підлеглими Києву руськими. Інакше кажучи, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність. Важко не погодитися з Я. Ісаєвичем, який заперечує існування монолітної давньоруської народності і наголошує на федеративності та багатоетнічності держави Русь (82, с. 80). Отже, в Русі мав місце консолідуючий вплив київського ядра держави на підкорені різноетнічні племена, і насамперед на слов'янську їх частину. Проте він не настільки могутній і тривалий, щоб на різноплемінному грунті постав єдиний давньоруський народ з єдиною мовою, культурою і самосвідомістю. Численні лінгвістичні, археологічні, історичні, антропологічні дані підтверджують гіпотезу О. Шахматова, М. Грушевського, А. Кримського про початок формування окремих східнослов'янських етносів в часи розпаду слов'янської спільності у VI—VIII ст., тобто це сталося ще до виникнення держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов'ян в єдиний народ. На думку згаданих учених та їх сучасних послідовників, східні слов'яни в епоху Київської Русі являли собою конгломерат споріднених і досить близьких етносів із своїми діалектами, що групувалися в праукраїнський, прабілоруський, праросійський, псковсько-новгородський субетноси. Отже, маємо вагомі наукові підстави заперечувати існування єдиної давньоруської народності і тлумачення Київської Русі як "колиски трьох братніх народів". Не можна ж розглядати СРСР (Російську імперію на більшовицькому етапі розвитку, за визначенням М. Бердяєва, 1936) спільною державою росіян, українців, білорусів, литовців, узбеків на тій підставі, що вони входили до однієї Російської імперії. Остання була державою насамперед російського етносу. Кожна держава мала свій консолідуючий, панівний етнос. Якщо Російську імперію від Івана Калити до наших днів будували росіяни, то є підстави вважати, що Київську Русь консолідували праукраїнці. Спробуємо аргументувати це твердження з допомогою даних археології, лінгвістики, історії, етнографії, антропології та інших наук.

Україна за своїми географічними параметрами одна з найбільших держав Європи. За розмірами території вона перевищує такі великі країни як Франція, Іспанія та інші. З географічним розташуванням, різноманітністю кліматичних зон, розмірами окремих територій пов’язана значна різноманітність природних і економіко-географічних особливостей. Завдяки ним формуються етнічні, культурні, психологічні відмінності які виявляються і зберігаються в побуті. Через це територія України ділиться на ряд історико-етнографічних зон: Середнє Подніпров’я (Наддніпрянщина), Сіверщина, Полісся, Волинь, Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Поділля, Південна Україна, Східна Україна, Слобожанщина.

Середнє Придніпров’я ( Наддніпрянщина, Центральна Україна) охоплює частину Київської області, всю Черкаську і Полтавську області, частину Кіровоградської області. Це центр формування української літературної мови, політичний центр української історії.

Сіверщина охоплює територію Чернігівщини. Сіверщина – частина українського Полісся. Полісся простягається через всю північну частину України від Західного до Північно-Східного кордону. Полісся у вузькому значенні, охоплює північ Київщини і всю Житомирську область. Полісся плавно переходить у Волинь. Волинь включає в себе Волинську і Рівненську області.

На заході України лежать Прикарпаття ( Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області), Закарпаття, Буковина (Чернівецька обл.). Особливістю цих районів є багатонаціональність. Поряд з українцями тут живуть поляки, чехи, словаки, угорці, румуни.

Особливий етнографічний район Поділля, який об’єднує Вінницьку і Хмельницьку області.

До Південної України належать Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області і Крим. Окремі райони Півдня України називаються: Бессарабія, Таврія, Північний Крим. Незважаючи на те, що цей район був центром кочової скотарської цивілізації, центром грецької колонізації його активне господарське освоєння почалось лише з кінця ХVIII ст. З цього часу формується багатоетнічний склад населення півдня України з руських, українців, євреїв, греків, вірменів, болгар, татар, сербів, німців. Південна Україна один із молодих етнічних і господарських районів України.

Схід України охоплює два райони: Слобожанщину (Харківська, Сумська, частина Луганської області) та власне Східну Україну з Донецькою, Дніпропетровською і частиною Луганської областей. Залюднення Слобожанщини почалось з кінця ХVI ст., йшло протягом ХVI1 ст. Інша частина Східної України почала заселятись з кінця ХVIII ст., а інтенсивне господарювання тут почалось лише з другої половини ХІХ ст. після розвідок і знахідки вугілля і залізної руди.

Побутова культура цих районів має свої оригінальні риси, мова- діалектичні особливості, а все це впливає на особливості психології і світосприйняття населення цих регіонів.

Слід зауважити, що серед єдиного українського народу можна виділити окремі етнографічні групи, які і до сьогодні зберігають відмінності. Це українські горяни-бойки, лемки, гуцули; поліщуки, пінчуки, литвини, які живуть в Поліссі; та ряд інших – севрюки, тутейші, русини.

4. Для того, щоб охопити надзвичайно складні процеси етногенезу використовують метод узагальнення і схематизації. Використання схеми дозволяє узагальнити знання; виділити основні етапи розвитку народу і держави, поклавши в основу важливі події, які змінювали напрямок розвитку української історії; з’ясувати особливості і основні характеристики цих етапів.

Перший етап, досить умовно, можна визначити з IV-III тис. до н.е. по І-ІІ ст. н.е. цей етап можна назвати неслов’янським. Основну роль, в цей час, відігравали інші народи і цивілізації. В цей час зароджуються, розвиваються, співіснують на землях України землеробські і кочові цивілізації.

Найвідомішою культурою цієї доби є трипільська культура. Її назва походить від с. Трипілля на Київщині. Поряд з ним, відомий археолог В.Хвойко, у 1893 р. виявив пам’ятку цієї культури. Пам’ятки трипільської культури поширені від України до Молдавії і Румунії. Але найбільша кількість пам’яток зосереджені в Україні на Середній Наддністрянщині, Надпрутті і Надбужжі.

Вчені до цього часу не дійшли згоди щодо походження трипільців, але більшість з них вважає, що цей народ належить до середземноморської раси. Трипільці стали першою землеробською цивілізацією.

Трипільська культура зникла внаслідок вторгнення інших племен і перш за все - кочових. Україна завжди була територією, де перехрещувались шляхи багатьох племен і народів. Серед них такі, як племена шнурової кераміки, індоарійські, праіранські, племена сабатинівської культури Ноа і т.д. В лісовій зоні проживали осідлі праслов’янські племена.

Самими відомими стали кочові племена кіммерійців, скіфів, сарматів. І якщо про кіммерійців відомо небагато, то завдяки грекам, скіфи і їх життя змальовані досить докладно. Скіфи – один з найвідоміших народів стародавнього світу. Ці давньоіранські племена з’явились на території України в VII ст. до н.е. В VI-V ст. до н.е. була утворена перша держава на території України – Велика Скіфія. Згодом на нижньому Дніпрі і в Криму була утворена Мала Скіфія. Ці царства проіснували до ІІ ст. н.е. і припинили своє існування, поглинуті іншими племенами – сарматами, готами, аланами. Скіфо-сарматські впливи на культуру осідлих слов’янських племен беззаперечні, тим більше, що слов’яни були підкорені цими кочовиками.

Ще одним великим народом стародавньої України були греки. Грецькі міста і селища в Північному Причорномор’ї утворились в VIII-VI ст. до н.е. під час ,,Великої грецької колонізації”. У другій половині VII ст. до н.е. на острові Березань, поблизу сучасного м.Очаків, заснували місто Борисфеніду – перше еллінське поселення. Пізніше з’явились міста : Ольвія, Тіра, Пантикапей, Херсонес, Феодосія та інші.

Еліни-колоністи принесли з собою традиційну форму соціально-економічного і політичного устрою-поліс. Грецькі міста-поліси були, в основному, рабовласницькими республіками. Поряд з містами-полісами було утворено Боспорське царство. Воно охоплювало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише греки, а і місцеві племена. Колоністи займались землеробством, скотарством, добуванням солі. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця. З І ст.. до н.е. по IV ст. н.е. грецькі міста, потрапляють під владу Римської імперії. А смертельним ударом по полісам стали навали готів (ІІІ ст. н.е.) і гуннів (IV ст. н.е.).

Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала тисячу років. З цей час на півдні України утворилась унікальна етнокультурна і економічна зона, в якій етнічний світ уживався із варварським світом. Спочатку це була периферія античної цивілізації, але досить швидко греко-скіфське Причорномор’я стало оригінальним явищем в історії Стародавнього Світу..

Таким чином зазначений період відзначався особливим динамізмом подій. Економічний і соціальний розвиток відбувався паралельно із формуванням культури і етносів давніх греків, фракійців, скіфів, іллірійців, кельтів, германців, балтів. Зоною контактів цих і інших народів була і Україна. Праслов’яни знаходились в центрі цих процесів, ніби готуючись до виходу на арену історії.

Другий етап охоплює період з І-ІІ ст. н.е. до ІХ ст. н.е. Його можна назвати давньослов’янським. В І-ІІ ст. н.е. згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських і грецьких авторів. Прадавні назви слов’ян: венеди, анти, склавіни. Саме в цей час слов’яни включаються в рух народів, шукаючи своє місце в Європі. В цей період відбувається розділ слов’ян на Західних, Східних і Південно-Східних.

Паралельно етнічному розвитку у східних слов’ян в III-VI ст. н.е. утворюється і існує протодержава антів у Північному Причорномор’ї, а пізніше, протодержава волинян на заході України. Згодом, арабські географи і мандрівники подають звістки про три східнослов’янські держави: Куявію – можливо Київщина, Славію – землі давнього Новгорода, Артанія ( Арсанія) – можливо Таманська Русь, або інші землі.

Процес утворення протодержав супроводжувався війнами слов’ян з готами, гунами, візантійцями. Але ці протодержави не встояли перед навалами інших орд кочовиків - аварів і хозар.

Таким чином, перед утворенням першої східнослов’янської держави і першої української держави у східних слов’ян існувало 14 великих слов’янських об’єднань. Вони мали свою систему влади, визначені соціальні і економічні відносини, освоєну територію від Новгорода до Чернігова, Києва і Карпат. Цей час пов’язаний з іменами легендарних князів Божа, Мезомира, Кия, Аскольда і Діра.

Третій етап охоплює ІХ- ХІІ ст.. це час утворення, розквіту і занепаду першої української держави - Київська Русь. В історії Київської Русі вирізняються кілька періодів:

1)Кінець ІХ – кінець X ст. – виникнення і становлення Давньоруської держави, пов’язаний з діяльністю перших князів: Олега, Ігоря, Ольги, Святослава;

2)Кінець Х ст. – середина ХІ ст. - піднесення і розквіт Київської Русі, пов’язані з діяльністю Володимира Великого і Ярослава Мудрого;

3)Кінець ХІ – початок ХІІ ст.. – політична роздрібненість і занепад єдиної держави.

Розпад єдиної держави був об’єктивним процесом, викликаний політичними, економічними і навіть культурними причинами. Нащадки Ярослава Мудрого вирішили ,,тримати свої отчизни”, але це не спинило численні міжусобні війни. Певна стабілізація постала в 1113-1125рр., коли Київський престол посів Володимир Мономах. Але ніщо вже не могло зупинити процеси утворення нових етнічних і політичних спільнот на Північному Сході, Півночі і Південному Заході.

На територій Полоцької землі, Псковщини і Смоленщини формується білоруська етнічна спільність. Ростово-Суздальке, Володимирське, а згодом Московське князівство стає територіальною основою формування руського (московського) народу.

На території України в цей час, утворюються і розвиваються Чернігівське, Київське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства. До середини ХІІІ ст. Україна була вперше поділена між Галицько-Волинським і Чернігівським князівствами. Але вистояло в боротьбі з татарами лише Галицько-Волинська земля. Незважаючи на окупацію українських земель монголами, Галицько-Волинська земля об’єднала навколо себе більшість українських земель.

Четвертий етап історії України охоплює час з ХІІ ст. по ХІV ст. Це, час утворення і існування другої української держави – Галицько-Волинської Русі. Галицько-Волинська Русь підхопила і продовжила політичні, економічні і культурні традиції Київської Русі. Незважаючи на васальну залежність від Золотої орди, складні стосунки з Польщею і Угорщиною, Галицько-Волинська Русь залишалась основою розвитку українських земель. В цьому заслуга таких князів, як Ярослав Осмомисл, Данило Галицький та його нащадки – Юрій І Львович, Лев ІІ, Андрій.

Разом з тим постійне протистояння князя і галицького боярства підривало основи політичної стабільності держави. Це призвело до занепаду сильної централізованої влади, а згодом і поділу Галицько-Волинської землі між Польщею, Угорщиною, Литвою.

П’ятий етап охоплює XIV-XVII (1340-1648рр.). Це недержавний період в історії України. Більш ніж на триста років Україна попала під владу Литви, Польщі, Угорщини, Молдавії. Землі України були поділені між цими країнами.

Більшість земель – Берестейщина, Пінщина, Волинь, Чернігово-Сіверщина, а з 1362р. Київ, а потім Поділля перейшли під владу Литовської держави. Протягом XIV ст.. склалася унікальна держава: офіційна мова – білоруська, більшість населення – білоруси і українці, більшість земель – українські, кордони держави проходили по території сучасної Миколаївської області. Лише князь був литвином за походженням.

Приєднання українських земель до Литви відбувалось без особливих потрясінь і конфліктів. Литва змогла витіснити ослаблених татар з Центральної України і Поділля. Українці підтримали литовську владу, яка була м’якшою і толерантною, а українські князі ще певний час зберігали автономію. За литовської доби відбувалось відродження ремесла і торгівлі, закріпачення селян.

Смерть останнього галицько-волинського князя в 1340 році призвела до боротьби між Польщею, Угорщиною і Литвою за ці землі. В 1349р. Польща захопила Галичину, 1377р – частину Західної Волині, 1430р.- Західне Поділля.

Польща, на відміну від Литви, намагалась перетворити ці землі на свою провінцію, нав’язати політичну і правову систему, обмежити вплив православної церкви через поширення католицизму. До 1569р. ці впливи відчувала досить обмежена територія України. Полонізація і окатоличення не зачіпали більшу частину України.

Ситуація докорінно змінилась після Люблінської Унії (1569р.), яка об’єднала Польщу і Литву в одну державу – Річ Посполиту. Тепер Польща могла і поширювала свої впливи на всю територію України. Українська верхівка швидко перейняла культуру польських колонізаторів, ополячившись і прийнявши католицизм.

Запровадження фільваркової системи в господарстві, культурний і релігійний тиск - утворення греко католицької церкви, вже через кілька десятків років викликає активний спротив з боку українського козацтва, селянства і частини міщанства. На початку 90-х років ХVІ ст. починається масові козацько-селянські повстання, які продовжувались до 30-х років ХVІІ ст.

Цей етап можна поділити на такі періоди: 1)1340-1569рр.- Україна, відносно автономна територія під владою Литви і їй вдається зберегти свої традиції, церкву, культуру;2)1569-1648-українське суспільство починає відчувати активні впливи Польщі в усіх сферах життя, українців поставили перед вибором або асиміляція, або активний захист своєї унікальності.

Треба вказати на зародження і існування ще двох явищ нашої історії, які мали визначний вплив на розвиток України.

Протягом ХV-XVІ ст. формується нова соціальна верства - козацтва. Це була маргінальна верства, що утворилась на межі землеробської і кочової цивілізації, між слов’янськими та тюркськими народами, між християнством та магометанством. Козацтво протягом своєї історії істотно впливало на українське суспільство.

Важливим фактором українського життя протягом більш ніж трьохсот років стало Кримське ханство - держава татар, нащадків Золотої Орди. Ханство було засноване в 1449 році , а в 1475р. стало васалом Турецької імперії. Характерною рисою економічного життя ханства стало регулярне пограбування, взяття в полон і продаж невільників з українських земель. Вже в 1482р. кримський хан спустошив і пограбував Київ. Загалом від 1450р. до 1556р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на Україну. Існування Кримського ханства загрожувало поступовому розвитку українських земель.

Шостий етап охоплює 1648-1657рр. Це була спроба відновлення української держави після більш ніх трьохсот років. Ідея відновлення української держави почала реалізовуватись в ході війни, яку очолив Б.Хмельницький. Б.Хмельницький і його соратники почали будувати центральну і місцеву систему влади, налагоджувати організацію війська і дипломатичної служби. Але боротьба за незалежність йшла в несприятливих зовнішніх умовах і багато в чому трималась на авторитеті і неабияких здібностях і енергії Б.Хмельницького.

Незважаючи на Переяславський мир 1654р., за життя Б.Хмельницького, Україна зберігала самостійність в своїй внутрішній і зовнішній політиці.

Сьомий етап охоплює 1657-1917рр. Це черговий недержавний етап в історії України. Після смерті Б.Хмельницького українська пануюча верства не змогла обрати такого-ж активного, хитрого і розумного лідера. В умовах посилення соціального протистояння, захисту власних егоїстичних інтересів відбувається розкол владної верхівки. Формується три табори: один – пропольський, на чолі з І.Виговським, другий – промосковський, на чолі з І.Брюховецьким, третій – протурецький , на чолі з П.Дорошенком.

За кожним з цих угрупувань стояли тисячі озброєних українців. Зіткнення цих угруповань призвели до Руїни – першої громадянської війни, яка точилась то затухаючи, то розгортаючись до 1687р. Підсумком цієї Руїни став поділ України на три частини між Московщиною, Польщею, Туреччиною. Лівобережна Україна відійшла до Москви, Правобережна – Польщі, Південна Україна – Туреччині.

Разом з тим на території Лівобережної України, сучасні Полтавська, Чернігівська і Сумська області, з 1687 по 1785рр. існувала українська автономія під назвою Гетьманщина.

Коли ми говоримо про Гетьманщину то маємо на увазі те, що незважаючи на постійні обмеження політичної і економічної самостійності з боку Московської держави і Російської імперії на цій території існувала своя особлива система органів влади, свій адміністративний лад, своя система права.

За цей час свідомість української панівної верхівки трансформувалась від боротьби за збереження автономії до мовчазної підтримки ліквідації цієї автономії в обмін на права російського дворянства.

З 1687 по 1917рр. відбувався ряд важливих подій. Після поділу Польщі, до Росії, а значить до України приєднано Правобережжя. Українська земля розширилась до р. Збруч. Після російсько-турецьких війн приєднано чорноморські степи і Крим, а згодом Бессарабія. Таким чином продовжилось формування території України.

В другій половині ХІХ ст. на сході і півдні України починає формуватись потужний промисловий центр, який відіграв вирішальну роль в економічному розвитку Росії і СРСР. В центрі і на півдні України розвиваються капіталістичні відносини в аграрному секторі.

В соціальній сфері відбувається повільне формування української інтелігенції, яка самоідентифікується через українську літературну мову, національну культуру ( література і мистецтво), а згодом – утворення політичних організацій. Останні з’являються на Великій Україні на початку ХХ ст. і заявляють про себе в ході революції 1905-1907рр. і національно-демократичної революції 1917-1920рр.

На Західній Україні процеси політичного розвитку українського суспільства проходили швидше ніж на Східній Україні. В економічному відношенні всі українські землі залишались малорозвинені і бідні. Саме з Буковини, Закарпаття і Галичини, що знаходились під владою Австро-Угорщини, почалась масова еміграція українців за океан, до Бразилії, Аргентини, США і Канади.

Восьмий етап охоплює 1917-1920рр. Двісті шістдесят років українці не мали своєї держави. Події революції і громадянської війни засвідчили великий потенціал українського суспільства в політичній сфері. За чотири роки українці створили чотири держави: 1) УНР – періоду Центральної Ради (листопад 1917р. – квітень 1918р.); 2) Українська держава під керівництвом гетьмана П.Скоропадського (квітень 1918 – грудень 1918рр.); 3) УНР періоду Директорії (грудень 1918 – листопад 1920рр.); ЗУНР ( листопад 1918 – липень 1919рр.). Але українське суспільство було розколоте на багатих і бідних. Тому цілком зрозумілим є підтримка частиною українців радянської влади з її радикальними соціальними гаслами. Протягом 1917-1920рр. радянська влада в Україні проголошувалась тричі і остаточно утвердилась в 1920р.

За роки громадянської війни на території України перебували німецькі, австрійські, французькі, румунські війська, війська ,,білого” генерала А.Денікіна.

Виявом соціальної активності українців став масовий селянський рух під керівництвом Н.Махно, Н.Григор’єва та інших т.зв. „отаманів”.

Показовим в ці роки було ставлення т.зв. світової демократії – США, Франції, Британії до української незалежності. Ці держави не визнали незалежної України і системою міжнародних дооговорів закріпили черговий поділ України. Найбільша частина України – УСРР - УРСР стала складовою частиною Радянського Союзу ( СРСР ); Галичина ввійшла до складу Польщі; Закарпаття – Чехословаччини; Бессарабія і Буковина – Румунії.

Дев’ятий етап охоплює 1920 – 1991рр. Україна в черговий раз втратила свою державу, але отримала особливий автономний статус у складі СРСР. Однозначно оцінювати цей період не можливо, адже він містив в собі іноді взаємовиключні процеси і явища. За роки радянської влади остаточно сформувались територія і кордони України. В 1939р. – Закарпаття, в1954р. - Крим увійшли до складу України. До позитивних явищ слід віднести формування промислового, інтелектуального, робітничого потенціалу. Українські політичні діячі, науковці, митці могли завжди розраховувати на продовження своєї кар’єри в Москві.

Разом з тим за сімдесят один рік на Україні тричі був голод: 1921-1922рр., 1932-1933рр., 1946-1947рр. Можемо сміливо говорити, що голод використовувався владою як інструмент насилля, залякування і примусу населення. Голод і Велика вітчизняна війна мали катастрофічні демографічні наслідки.

Слід згадати про важкі екологічні і соціальні проблеми нагромаджені за роки радянської влади, які зараз вимушені вирішувати українці. Серед них наслідки Чорнобильської катастрофи, техногенне забруднення, бідність шахтарських регіонів, викривлена структура промислового виробництва.

Але головна складність та, що за роки царського, а згодом московського (радянського) правління українська верхівка фактично втратила навички самостійного мислення і почуття соціальної відповідальності перед тим, ким управляє.

Десятий етап починається в 1991р. З проголошення незалежності України. Аналіз цього періоду завдання майбутніх істориків і студентів.

* *

*

 

 

Основні етапи етнополітичної історії України

Хронологія подій

 

1	1 етап	ІV-III тис. до н.е.- I–ІІ ст. н.е	Неслов’янський етап історії України. Зародження праслов’янських племен
2	ІІ етап	І-ІІ ст. н.е.- ІХ ст. н.е	Давньослов’янський етап української історії. Перші протодержавні утворення слов’ян
3	ІІІ етап	ІХ ст.-ХІІ ст.	Перша українська держава-Київська Русь. Використання термінів „Русь” і „Україна”
4	ІV етап	ХІІ ст.-ХІVст.	Друга українська держава - Галицько-Волинська Русь. Використання термінів „Мала Русь”, „Русь”
5	V етап	ХІV-XVIIст. 1340-1648: 308років а)1340-1569; б)1569-1648	Недержавний період в історії України: а)Україна під владою Литви; б)Україна під владою Польщі Використання термінів”Русь”,”Україна”
6	VІ етап	1648-1657 9років	Спроба відновлення Української держави під проводом Б.Хмельницького. Використання термінів ”Русь”, „Україна”, „Землі Війська запорізького”
7	VII етап	1657-1917 260років	Недержавний період в історії України. Україна під владою інших країн: Австро-Угорщини,Московщини-Росії, Польщі. Використання термінів „Малоросія”, „Юго-Западний край”, „Новоросія”, „Україна”. Існування української автономії під назвою „Гетьманщина”
8	VIII етап	1917-1920 4роки	Друга спроба відновлення Української держави в ході національно демократичної революції і громадянської війни. Використання терміну „Україна”
9	ІХ етап	1920-1991 71рік	Недержавний період в історії України. Україна у складі Польщі і СРСР Фіксація назви „Україна”, „українці”. Початок формування української політичної нації.
10	Х етап	1991-?	Україна незалежна. Продовження формування української політичної нації