42 Жан-Батіст Сей.Про фактори виробництва

Жан-Батіст Сей (1767-1832) – видатний і послідовний продо-

вжувач економічних ідей Адама Сміта у першій третині ХІХ ст. у

Франції. Його основним твором є “Трактат політичної економії, або

Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і спожи-

ваються багатства” (1803 р.). У 1828-1829 рр. вийшла його праця

“Повний курс практичної політичної економії”, яка стала підсумком

всього життя Сея.

Найбільше значення в теоретичній спадщині Сея має його теорія

ринків, яка згодом одержала назву “закону Сея”, в якій стверджується,

що обмін продукту на продукт автоматично приводить до рівноваги

між купівлею і продажем. На думку Сея, сукупний попит і сукупна

пропозиція завжди зрівнюються, або, іншими словами, вартість ство-

рених товарів виражається сукупними прибутками, на які й купують-

ся товари за вартістю, тому кризи надвиробництва в ринковому госпо-

дарстві неможливі. Він припускав лише можливість надвиробництва

окремих товарів.

З першою частиною цього твердження можна погодитися, оскіль-

ки попит породжує пропозицію, але друга частина себе не виправдала.

Цей закон правильний, якщо вважати, що гроші лише знаряддя обміну,

але в ринковій грошовій економіці можливе надвиробництво – над-

лишок пропозиції над грошовим попитом. Справа в тому, що розвиток

товарного обміну посилює суперечність між вартістю і споживною вар-

тістю, приводить до виокремлення грошей як товару особливого роду,

до виникнення розриву між актами купівлі та продажу.

Формуючи закон вартості, Сей виходив з таких справедливих тве-

рджень:

збут одних товарів позитивно впливає на збут інших. Успішна тор-

гівля в одній галузі дає кошти для купівлі продукції інших галузей;

чим більше товаровиробників, тим більший збут продуктів;

за підтримки споживачів (регулювання рівня заробітної плати) ві-

дбувається розвиток виробництва, оскільки збільшується плато-

спроможний попит.

Економічні переконання Сея зводяться до твердження, що діяль-

ність підприємців і робітників є єдиним джерелом багатства.

Рівноправними чинниками створення вартості Сей вважав зем-

лю, працю і капітал. Відповідно до трьох основних джерел він виді-

лив три види прибутку: заробітна плата (за працю), відсоток (плата за

капітал) і рента (плата за землю).

Грошам Сей відводив роль засобу обміну, оскільки людям потрі-

бні не гроші, а те, що на них купують.

Вартість, за Сеєм, залежить від корисності товару, витрат на

виробництво товару та попиту (пряма залежність) і пропозиції (обер-

нена залежність).

Із вищезазначеного можна зробити висновок, що Ж.-Б. Сей від-

мовився від трудової теорії вартості А. Сміта.

44.Еконоічні поглади соціал утопістів

Головною особливістю утопічного соціалізму було те, що його автори

намагались вирішити проблеми побудови справедливого суспільства негайно,

спираючись на тогочасні суспільні інституції – державу, науку, мораль,

політику та тогочасну економічну базу.

Соціалісти-утопісти шукали виходу в просвітительстві: потрібно, щоб

суспільство усвідомило, що капіталістичний лад суперечить людській

природі. Утопічний соціалізм з’являється майже одночасно в трьох своїх

різновидах: у Франції – сенсімонізм і фур’єризм, а в Англії – оуенізм.

А.Сен-Сімон хотів зрозуміти смисл всесвітньої історії. Вважав, що в

історичному розвитку людство проходить 3 стани: 1. Рабовласн., 2.

феодальн., 3. промисловий. Каже, що переход від одного стану до іншого

здійснюється при взаємодії росту знань і покращенням господарювання.

Найбільш прогресивний - промисловий період. Кожен стан проходить через 2

стадії: органичну і критичну. Вважав, що конкуренцію замінить

ассоціація.

Ш. Фур"є. Негативно відносився до ідеї політичної революції. Але як всі

соціалісти виражав негативне ставлення до ринку. Вважав, що приватна

власність породжена анархією, а конкур. створює нерівномірний розподіл

багатства, а торговля через конкур. веде до монополії. Експлуатацію

робітників вбачав саме в їх обмані як покупців. Сусп-во поділяв на

багатих і бідних, і вважав, що це не обов"язково веде до економічної

кризи. Вихід він бачив в переході до суспільної власності. На зміну

конкуренції прийде змагання в якому виграють всі. Поступово зникне

відмінність між фізичною і розумовою працею. Роль держави у Фурье не

значна, тому його називають попередником анархізму.

Роберт Оуен (1771-1858)- соціаліст. О. був одночасно і теоретиком і

практиком. Він виступав за створення нового суспільства за допомогою

просвітительства й законодавства. О. виступає проти будь-яких форм

приватної власності, бо вони шкодять приватним власникам. Капіталізм

базується на прагнені отримання прибутку. Гроші є недоліком капіталізму,

вони спотворюють обмін і розподіл. Тому потрібно ліквідувати гроші, вони

повинні бути замінені картками, які відображають кількість праці

, які відображають кількість праці

робітника.

Релігію О. вважає теж недоліком існуючого суспільного ладу, оскільки

вона не виконує функцій виховання нової людини, суперечить принципам

суспільної справедливості, закріплює нерівність як моральний закон.

46 Історичне значення економічного романтизму

Економічний романтизм, як одне із самостійних напрямів економічної думки постмануфактурного періоду, являють собою якісно новий етап в історії теоретичної економіки, і про це свідчать наступні обставини.

По-перше, С. Сісмонді і П. Прудон - лідери економічного романтизму - у своїх працях змогли обгрунтувати численні неспростовні докази про неспроможність смітіанських ідей про «економічне людину» і «невидиму руку», т. е. про гарантоване в умовах економічного лібералізму гармонійному і поступальному розвитку економіки і автоматичною саморегуляції господарського механізму.

По-друге, їм належать аргументовані судження про-тив сентенцій так званого «закону Сея», відкидаючи які, вони характеризували виникнення криз у постмануфактурной економіці розвинених країн тієї епохи не як випадкове явище, а як іманентна властивість господарства, організованого на принципах laissez faire.

Нарешті, по-третє, економісти-романтики, перебуваючи в «опозиції» по відношенню до економічного вченню класиків, протиставили «класичній школі» концепції соціально-економічних реформ, окремі положення яких не втратили свою актуальність аж до теперішнього часу.

Аргументоване неприйняття ключових положень класичні-кой політичної економії, системне відображення власних поглядів на істота і роль економічної науки послужили С. Сісмонді і П. Прудона основою для спроб обгрунтувати альтер-нативні концепції про її предмет, метод і призначення в суспільному, в тому числі господарської, життя.

Ці дослідники з'явилися основоположниками нового напрямку економічної думки, а їх творчість стала одним з кращих досягнень політичної економії на етапі постмануфактурного розвитку економіки.

Відомі французькі історики економічної думки Ш. Жид і Ш. Ріст ще за кілька десятиліть до появи економічного вчення Дж.М. Кейнса, і, відповідно, теоретичного осмислення положень державного регулювання економіки відзначали, що, безумовно, «Сісмонді був першим проповідником принципу державного втручання» і що насамперед завдяки йому в політичній економії «стає доречною соціальна політика». При цьому, однак, пишуть вони, він завжди зберігав «таємну симпатію до старого режиму корпорацій і привілейованих цехів», але, засуджуючи ці установи, як «не відповідають інтересам виробництва», постійно задавався питанням, «чи не можна почерпнути в них досвід для приборкання зловживань конкуренції ». Вони переконані також у тому, що, закликаючи до державного втручання і відкриваючи «реакцію проти абсолютного лібералізму», родоначальник економічного романтизму дав підставу К. Марксу почерпнути у нього ідею «про концентрацію майн у невеликого числа власників і про зростаючу пролетаризації робочих мас» і що навіть виникнення поняття «додаткова вартість» міг передбачити саме С. Сісмонді, оскільки К. Маркс, подібно йому, «пояснює прибуток тим, що робітник продає не праця свій, а силу своєї праці» 74.

В одному з кращих творів Й. Шумпетера «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942) мають місце в чому аналогічним оцінки творчої спадщини С. Сісмонді. У цій роботі, зокрема, підкреслюється, що не слід вважати Д. Рікардо єдиним, «хто вплинув на економічну теорію Маркса», що твори С. Сісмонді та ряду інших авторів «у багатьох відносинах паралельні його (К. Маркса. - К. Ц.) власної ». Сказане підтверджується тим, пише Й. Шумпетер, що К. Маркс «без кінця підкреслює зростаючу злидні трудящих мас». Крім того, уточнює він, «близькість вчення Маркса до вчення Сісмонді» очевидна в його «поясненні криз», а також «в ??теорії додаткової вартості і в інших місцях» 75.

Крім того, слідом за М. Кондратьєвим можна з повною визначеністю визнати: «Сісмонді в загальнотеоретичних поглядах, тобто у вченні про цінності і ціною, у вченні про розподіл і доходи, загалом залишався на грунті доктрини класиків. Але, вражений картиною економічних криз та зубожіння частини масового населення, відкинув саме ті побудови класиків, які висловлювали їх оцінне ставлення до достоїнств ладу вільної конкуренції ».

Очевидно, правомірно також ще одне положення Н. Кондратьєва, відповідно до якого боротьба С. Сісмонді «проти класиків» виникала не стільки з теоретичних розбіжностей «в перед-уявлення про суспільний ідеал», скільки в пробудженні ін-Тереса «до проблеми історичної відносності та мінливості суспільно-господарського ладу», і в цьому сенсі він і Ф. Ліст «можуть вважатися разом з Контом і Миллем ідейними родона начальниками історичної школи в соціальній економії» 76.