79 Теорії циклу й антициклічної політики (е. Хансен)

Теорії економічної динаміки і циклів розроблялися в рамках неокейнсіанства. Це пов’язано деякими недоробками теорії самого Дж. Кейнса. Адже він розглядав всі економічні процеси в рамках короткострокового періоду, де номінальні величини незмінні, що було обумовлено депресивним станом економіки 30-х років XX ст. і необхідністю вирішувати найбільш насущні питання короткострокового періоду, і не розраховувати на перспективу. Але перші післявоєнні роки привели до зміни економічної ситуації в провідних західних країнах, що спричинило необхідність рішення питань економічної динаміки.

Авторами теорій економічного зростання є Рой Харрод (1900-1978) («До теорії економічної динаміки») і бвсей Домар (1914). Харрод поклав в основу моделі ідею рівності інвестицій і заощаджень. Розглядаючи проблему рівноваги системи в довгостроковому періоді, він дійшов висновку, що ця рівність досягається лише як середня всіх відхилень, збігаються ж еони при досягненні оптимального темпу економічного зростання. Харрод вивів рівняння економічної динаміки, у якому знаходять висвітлення ці взаємозв’язки: g * c= S, де g — темп економічного зростання (приріст доходу до його базисної величини); c — капітальний коефіцієнт (інвестиції на одиницю приросту доходу); S — схильність до заощаджень (частка заощаджень у національному доході). «Рівновага безперервного поступального руху» буде спостерігатися тоді, коли досягається гарантований темп зростання — прогнозна, орієнтовна величина, — при якому передбачувані інвестиції дорівнюють заощадженням, які є в наявності. Можлива, на думку вченого, така ситуація, коли гарантований (бажаний) темп зростання перевищує максимально можливий при наявних техніко-економічних умовах («природний») темп. Такий період буму приведе до інфляційних процесів.

Модель Є. Домара робить аналогічні висновки, але виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиція). Загальні риси в представлених моделях: облік системи «мультиплікатора» і моделювання економічної динаміки із застосуванням взаємозв’язку інвестицій і заощаджень; визнання незмінності в довгостроковому періоді параметрів частини заощаджень у доходах і граничній продуктивності капіталу; висновок про доцільність підтримки постійного темпу зростання як основної умови динамічної рівноваги економіки, при якому можна досягти повного завантаження виробничих потужностей; досягнення динамічної рівноваги і стабільного зростання можливо при державному регулюванні економіки. Близькість поглядів при розробці моделей дозволила об’єднати їх у модель Харрода—Домара.

Надалі Елвіном Хансеном (1887-1975) («Економічні цикли і національний доход») були запропоновані багатофакторні моделі економічного зростання, що враховують також механізм циклічних коливань, зміни галузевої структури виробництва, вплив науково-технічного прогресу та ін. Він встановив, що причина циклічності, криз і безробіття — це коливання динаміки інвестицій. Тут проблема полягає в нерівномірності інвестиційних процесів, пов’язана з тимчасовими ЛАГами між інвестуванням і проявом його наслідків, а також у неоднорідності інвестицій. Оскільки Хансен крім зовнішнього джерела (первісних) інвестицій виявляє внутрішнє їхнє джерело (інвестиції похідні), концепція мультиплікатора доповнена ним концепцією акселератора. Цей показник погоджує зростання інвестицій із ростом національного доходу, показує їхній кількісний взаємозв’язок.

Цикл сприймається Хансеном як внутрішньо властивий економічній системі механізм досягнення відносної рівноваги, тому метод перманентного регулювання державних і приватних інвестицій замінений ним на метод «убудованих стабілізаторів» — маневрування державними видатками залежно від економічної кон’юнктури, щоб згладити амплітуди циклічних коливань.

67 США в 20-ті роки

Процвітання. Сполучені Штати раніше від інших високорозвинутих країн вступили в період стабілізації. США отримали найбільше від участі в Першій світовій війні. 3| країни-боржника США перетворились у кредитора, а воєнні за-І мовлення дали могутній поштовх економічному розвитку. Крім цього, США стали країною, де нова техніка, технології і системи ] управління найбільш широко впроваджувались у виробництво. ] Америка стала країною масового виробництва. Автомобілі,] пральні машини, холодильники, радіоприймачі, фотоапарати, програвачі стали звичайним явищем. Регулярними стали авіаційні пасажирські перевезення.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало по-< ширення конвеєрного методу масового виробництва.

Вперше з найбільшою ефективністю ці методи були використані на автомобільних заводах Генрі Форда в Детройті. Впровадження нових технологій призвело до укрупнення виробництва. Відповідно окремим підприємцям стало вже не під силу створення таких підприємств. Тому все більшу роль починають відігравати акціонерні товариства та корпорації - своєрідні форми колективного бізнесу. Але піднесення економіки стало основою і для небувалого розквіту середнього і дрібного бізнесу. Це стало основою для формування міцного середнього прошарку суспільства.

Найбільш інтенсивний розвиток отримали автомобільна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. У кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р. корпорації об'єднували майже половину фабрик та заводів країни. Кількість банків у США зменшилась за 1920-1929 pp. з ЗО до 24 тис, а їхні капітали збільшились на 21 млрд. доларів.

США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на позиції своїх суперників. Перевищення експорту над імпортом в 1921-1929 pp. досягло 7,7 млрд. доларів. Високі митні тарифи захищали американську промисловість від іноземної конкуренції. Важливим засобом фінансової експлуатації інших країн був вивіз капіталу. Американські капіталовкладення за кордоном з 1920 р. по 1931 р. склали 11,6 млрд. доларів, причому 40% цієї суми припадало на Європу, а 22% - на Латинську Америку. Отримуючи величезні відсотки з позичок та платежів з воєнних боргів, США перетворилися в державу-рантьє.

Економічне піднесення 20-х років мало ряд особливостей. Су-днобудівництво, виробництво залізничного обладнання, текстильна та вугільна промисловості перебували у стані застою. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. В країні було 2-3 млн. безробітних. З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту.

Це пояснювалось нерівномірністю розподілу національного багатства. Заробітна плата ледь-ледь збільшилась, в той час як прибутки великих підприємців виросли втричі. Багаті стали багатшими. Вони купували дорогі машини, будинки, яхти, але їх було мало і вони не могли замінити масового споживача в умовах бурхливого розвитку виробництва.

Несталою була і фінансова система. У 20-ті роки на Нью-Иоркській фондовій біржі - найбільшій у світі - відбувався справжній бум, викликаний небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі і прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.

Зворотнім боком економічного буму став войовничий політичний консерватизм, який вилився у скасування будь-яких соціальних програм і невтручання держави в економічне життя. Почались гоніння на профспілки, а будь-які виступи за соціальні права розцінювались як інсинуації більшовиків. Яскравим проявом консерватизму став "сухий закон", який у 1920 р. вступив у силу як XVIII поправка до конституції. Цей закон забороняв виготовляти і продавати спиртні напої по всій території США. Зворотнім боком цього закону стало зростання підпільного бізнесу спиртними напоями, наркотиками, рекет, утворення організованої злочинності.

Криза розпочалася в Нью-Йорку з краху на фондовій біржі й охопила банківську систему, промисловість і сільське господарство. Біржову паніку 23 жовтня 1929 р. зумовило катастрофічне падіння курсу акцій, ціну яких завищували біржові спекулянти. Протягом 1929—1933 рр. загальна ціна біржових акцій зменшилась у 4,5 разу.

"Обвал" курсу цінних паперів на Нью-Йоркській біржі викликав паніку в США та інших країнах Заходу. Величезна хвиля фінансово-економічних змін прокотилася по всьому Західному світові. Криза набувала всеосяжного характеру, проте найсильніше вразила США. її називали Великою депресією.

Початок кризи саме в США пояснюють такими причинами:

1) маючи майже половину золотого запасу країн з ринковою економікою, Манхеттен перетворився на світовий фінансовий центр у 1920 р. У фінансовому світі, як і раніше, провідною валютою залишався фунт стерлінгів (долар лише в кінці Другої світової війни посяде його місце). "Ізоляціонізм” і брак геополітичної економічної політики США сприяли тому, що основну частину коштів, інвестованих за кордон, використовували в економіці країн американського континенту. Банки Нью-Йорка не витримали величезного грошового потоку, і в жовтні 1929 р. відбувся відомий "обвал” із трагічними наслідками для світової громадськості. Це був урок для США, котрі розірвуть з доктриною "ізоляціонізму";

2) розвиток фермерства. Укрупнення господарств здійснювалося у процесі інтенсифікації виробництва, а місткість внутрішнього і зовнішнього ринків звужувалася. Результатом стало сільськогосподарське перевиробництво. Канада, Австралія й Аргентина потіснили США на зовнішньому ринку в поставках зерно продукції аж до кінця XX ст.;

3) спостерігалося недовантаження виробництва в традиційних галузях. Економіка потребувала заміни застарілого устаткування в текстильній, взуттєвій та вугледобувній промисловостях і суднобудуванні;

4) монополія виробництва призвела до значного скорочення малого і середнього підприємництва — головного конкурента. Пристосовуючись до ринку, великі монополістичні об'єднання зменшували обсяги виробництва, намагаючись при цьому підвищити ціни на свою продукцію.

69 Економ розв. В Англії і франції

Великобританія в 20-ті роки. Всі післявоєнні процеси, щоі відбувались в країні, проходили в конституційних межах тради-Я ційного парламентаризму.

Краша-переможниця мала свої проблеми. Втрати від війни! були значні. З кредитора вона перетворилась у боржника. Зрослая самостійність домініонів, активізувались національно-визвольній рухи в колоніях. Післявоєнний спад виробництва призвів до зро-Я стання безробіття і загострення проблем традиційних галузейЯ виробництва (суднобудівної, вугільної, металургійної) і, відпові-Я дно, до страйкової боротьби і соціальних проблем. Проте у Вели-Я кобританії не було заколотів, повстань. Зміни відбувались ево-Я люційно в конституційних формах. Цей ззовні, здавалось, спо- 1 кійний розвиток був насичений подіями, які свідчили про поча-Я ток якісно нових тенденцій у політичному житті.

В Англії довгі десятиліття консерватори і ліберали в результаті Я парламентської боротьби змінювали один одного при владі. ЦяЯ система політичного маятника забезпечувала стабільність суспі-Я льства. Але в результаті змін в економіці, соціальній структурі і настроях населення протягом 1918-1924 р. ця система пережива- І ла серйозну кризу. її причинами були:

- швидке зростання впливу лейбористської партії, яка спира-Я лась на могутній профспілковий рух (тред-юніони);

- занепад традиційної ліберальної партії.

Новий розклад політичних сил відбився на результатах пар-Я ламентських виборів 1918 і 1923 р. У 1918 р. лейбористи мали 1 друге за чисельністю представництво у парламенті, а вже в 1923 р.Я жодна партія не мала більшості. Таким чином, на початку 20-х років противагою консерваторів були вже лейбористи, а не ліберали. Це означало, що рано чи пізно вони сформують уряд, що і відбулось у 1924 р. Р.Макдональд сформував перший лейбористський уряд. Хоча він проіснував недовго, але встиг провести низку заходів на покращення становища пенсіонерів і безробітних. В жовтні консерватори знову очолили уряд.

У 20-ті роки економіка Англії зростала повільними темпами. Швидко розвивались лише автомобільна, електротехнічна і хімічна галузі виробництва. Англійські підприємці віддавали перевагу вкладанню капіталу за кордоном: в колоніях і домініонах, де норма прибутку була значно вищою.

Найбільша проблема постала у вугледобувній галузі. Власники копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на добування, зокрема, за рахунок скорочення заробітної плати шахтарям. Власники обрали другий шлях. Він викликав один з найбільших в історії Англії соціальних виступів. Страйкова боротьба шахтарів тривала майже рік і завершилась поразкою. Це Мало серйозні наслідки для шахтарів і організованого профспілкового руху. У 1927 р. урядом було видано антипрофспілковий закон, який забороняв загальні страйки, страйки солідарності, обмежував пікетування і фінансові можливості профспілок. Поряд з цим власникам копалень було виділено 20 млн. фунтів для модернізації копалень. Цей найбільший у період стабілізації соціальний конфлікт справив значний вплив на вибори 1929 р., на яких перемогли лейбористи.

Франція у 20-ті роки. Франція вийшла із світової війни переможницею. Шовіністичні настрої домінували в країні. Гасло

"Німці за все заплатять!" охопило всі прошарки суспільства. На цій хвилі націоналізму і шовінізму на виборах переміг блок правих партій - Національний блок, який обіцяв провести соціальні реформи і взяти на себе турботи про фронтовиків. Використавши патріотичне піднесення, уряд зумів перевести невдоволення людей в стан очікування ними кращих часів і сподівань, коли всі проблеми будуть вирішені за рахунок "бошів"(Німеччини). Тим часом у країні наростала соціальна напруга. Соціалістична і радикальна партії, що опинились в опозиції, прагнули реваншу. По країні прокотилась хвиля страйків і демонстрацій. Із середовища Соціалістичної партії виділилась Комуністична.

Поворотним пунктом, який змінив розстановку політичних сил, стала Рурська криза 1923 p., яка довела, що сподівання на те, що "боші" за все заплатять, є марними і що можливе розв'язання нової війни. Провал рурської авантюри призвів до розвалу Правого блоку. Тим часом, майже всі опозиційні партії об'єднались в Лівий блок, який на виборах 1924 р. здобув переконливу перемогу. Уряд Лівого блоку проголосив програму соціальних реформ, але не зміг її виконати із-за внутрішніх розбіжностей і фінансових негараздів.

На виборах 1926 р. перемогу знову здобули праві, які на цей раз об'єдналися у блок Національне єднання. На певний час становище стабілізувалось, але не завдяки політиці уряду, а в силу економічних успіхів краши. Економічне піднесення, відновлення районів, що постраждали від війни, репарації з Німеччини сприяли погашенню соціальної напруги: значно зменшилось безробіття, збільшилась заробітна плата. Важливим джерелом фінансової стабільності став наплив до Франції багатих туристів із-за океану, які залишали тут значні суми. Таким чином, особливістю політичної стабілізації у Франції стало формування партійних блоків, які вели між собою запеклу боротьбу.

Економічний розвиток у 20-ті роки відзначався швидкими темпами розвитку за рахунок вкладення значних капіталів у відновлення зруйнованих районів, у побудову оборонної лінії Ма-жино. Важливими чинниками зростання стали репарації з Німеччини, використання копалень Саара, а також розвиток нових галузей промисловості: автомобільної, авіаційної, хімічної.

70 Господарювання фашиської німеччини

Німецькі підприємці стали лідерами в електротехнічній промисловості - Німеччина однією з перших почала переводити залізничний транспорт на електричну тягу, використовувати електроенергію у сталеплавильній галузі, хімічній промисловості.

Поряд з концентрацією виробництва йшло об'єднання банків: декілька німецьких банків контролювало 63% банківського капіталу країни: німецькі концерни відіграли вирішальну роль у створені більш як 50 міжнародних фінансових об'єднань.

Відносна стабілізація провідних країн змінилася у 1929 р. грандіозною кризою, найбільшою за всю історію. Головними причинами світової економічної кризи (1929-1933) стали над-монополізація виробництва, відсутність будь-якого його регулювання, диспропорція між зростанням обсягів виробництва і рівнем доходів значної частини населення. Платоспроможність населення зменшилася, і воно не в змозі було купувати товари, кількість яких все зростала.

Криза почалася з стрімкого падіння курсу акцій на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р. Вона охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. Так, за обсягом виробництва промисловість США відкотилась до рівня 1908 р., Німеччини і Великобританії - до рівня 1896 р. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. В США збанкрутувало 5 тис. банків, розорилося 100 тис. бізнесменів, кількість безробітних досягла 17 млн. осіб, а в Німеччині - 7 млн. Реальна зарплата зменшилася на 40%. 14% фермерських господарств розорилися.

Промислова криза збіглась із аграрним перевиробництвом. Швидке зниження цін на сільськогосподарську продукцію розорило сільські й фермерські господарства, що одразу ж позначилося на внутрішньому ринку. В багатьох країнах утворилися цінові ножиці на промислову і сільськогосподарську продукцію.

Криза завдала відчутного удару світовій торгівлі. Скорочення торгового обігу призвело до згортання міжнародних зв'язків. Конкуренція міжнародних монополій переростала фактично в торгову конфронтацію між країнами. Торгові суперечки порушили традиційні основи фінансових взаємозв'язків між країнами. У вересні 1931 р. нова хвиля інфляції змусила Англію відмінити золотий стандарт фунта стерлінгів, а весною 1933 р. від золотого стандарту відійшли Сполучені Штати. Це спричинило на світовому ринку валютне протиборство між американським доларовим блоком і англійським блоком фунта стерлінгів.

З європейських країн найбільш гострої кризи зазнала Німеччина. Спад виробництва тривав протягом трьох років. Уряд проводив деінфляційну політику, що базувалася на збереженні монопольних дій. Лише наприкінці 1931 р. він дещо знизив ціни поряд з зарплатою. Це зміцнило позиції німецьких промисловців у конкурентній боротьбі на світовому ринку. Але в той же час деінфляційна політика знижувала купівельну спроможність внутрішнього ринку. В 1931 р. посилюється кредитно-фінансова криза.

Держава, щоб запобігти краху банків і монополій, скуповує їхні акції. Таким чином вдалося врятувати Дрезденський і Берлінський банки, дві морські компанії, концерни Рехлінга, Борзіга, "Сталевий трест" та ін. Держава брала участь у 583 акціонерних товариствах, контролювала більшість банків, втручалася в систему тарифних договорів. Поліпшило економічне становище і те, що в 1931 р. Німеччина фактично припинила виплачувати репарації.

71 УКРАЇНА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1920-1939 рр.)

Перша світова війна (1 серпня 1914 р. - 11 листопада 1918 р.) призупинила еволюційний процес індустріалізації господарства України й негативно вплинула на її економічний потенціал.

У Російської імперії видатки на війну впродовж 1914-1916 рр. становили понад 30 млрд руб. Тимчасовий уряд, що прийшов до влади після Лютневої революції 1917р., продовжував війну, видатки на яку з лютого до жовтня 1917 р. дорівнювали 20 млрд руб., що призвело до збільшення зовнішніх боргів.

Порушилися сталі господарські відносини. Підприємства перейшли на випуск військової продукції. За 1914-1916 рр. виробництво машинобудівної, металообробної, хімічної галузей збільшилося на 200-300 %, проте в інших галузях почався спад. У 1917 р. криза охопила всі галузі промисловості. Лише за травень - липень 1917 р. припинили діяльність 339 підприємств. У сільському господарстві зменшилися посівні площі та врожайність. Сільське господарство натуралізувалося. У 1916 р. почалася продовольча криза. Було розірвано зв'язки з ринком. Збут сільськогосподарської продукції перетворився на джерело поставок провізії для армії.

Фінансова система була зруйнована. Обмін банкнот на золото припинився, дозволявся випуск кредитних квитків для фінансування військових витрат держави. У результаті цього банківські квитки фактично перетворилися на паперові гроші. Царський уряд здійснив емісію грошей, що посилило інфляцію.

Почалося падіння курсу рубля. Індекс зростання цін за 1913-1916 рр. становив 702 %. Тимчасовий уряд продовжував емісію грошей. Ціни на хліб у 1917 р. збільшилися порівняно з 1914 р. у 16 разів, на картоплю - у 20, цукровий пісок - у 27, м'ясо - у 5 разів. В обігу були царські гроші, керенки, випущені Тимчасовим урядом, марки, облігації державних позик, зобов'язання казначейства. Відбувався процес розпаду грошової системи Росії. Перед країною виникла загроза фінансового краху.

Війна посилила регулятивну роль держави в економіці Росії. У 1915 р. були створені чотири державні Особливі наради з оборони, палива, перевезень і продовольства, які вирішували питання державних замовлень, введення твердих цін, обмеження свободи торгівлі адміністративно-примусовими методами.

Тимчасовий уряд зберіг Особливу раду з оборони, а також створив Економічну раду, що мала розробити загальнодержавний економічний план, і Головний економічний комітет, завдання якого полягало у практичному впровадженні економічних заходів. Тимчасовий уряд намагався контролювати приватні монополії, встановивши державний контроль за цінами, щоб акумулювати в Державному бюджеті переважну частину підприємницького прибутку.

Господарство Західної України зазнало значних втрат. У перший рік війни влада реквізувала в Галичині та на Буковині майже 500 тис. коней, 1,6 млн голів великої рогатої худоби, 1,6 млн овець і свиней, 14 млн птиці. Почався спад основних економічних показників у сільському господарстві. Значної руйнації зазнали 233 тис. селянських господарств, зокрема у повітах, де відбувалися воєнні дії Як наслідок, порушилися звичні господарські відносини, зменшилися обсяги сільськогосподарського виробництва, погіршилося економічне становище селянства.

Банки перестали обліковувати векселі, деякі відмовилися виплачувати грошові вкладення. Залізничний транспорт переважно здійснював військові перевезення, не забезпечував промислове виробництво сировиною, зокрема паливом. Більшість фабрично-заводських підприємств було закрито. У серпні 1914 р. в окремих галузях оголошено воєнний стан. На повну потужність працювала лише нафтова галузь, яку контролював німецький капітал.

В умовах російської окупації Галичини та Буковини (вересень 1914 р. - червень 1915 р.) торгова і промислова діяльність активізувалась і набула воєнно-спекулятивного характеру. Посилився вплив російського й англійського капіталу.

72 Економіка сша після 2 світ війни

. Сполучені Штати Америки закінчили другу світову війну, будучи безперечним лідером капіталістичного світу. Ще до війни вони мали у своєму розпорядженні величезною економічною потужністю і були найбагатшою державою. Однак саме друга світова війна сприяла посиленню могутності США, призвела до їх пануванню в післявоєнному світі.

За роки війни національний дохід США подвоївся, більш ніж удвічі зросло промислове виробництво. У країні був створений добре налагоджений виробничий механізм, що спирається на місткий внутрішній і міжнародний ринки. Постачання сировини, продовольства і військового спорядження союзникам, що фінансуються державою, стимулювали оновлення основного капіталу. Сума військових підрядів склала 175 млрд. дол., А чистий прибуток американських монополій - 70 млрд. дол. Посилився процес концентрації виробництва: кількість великих підприємств з кількістю робітників понад 10 тис. збільшилася в 7 разів. Війна прискорила процес інтенсифікації сільського господарства: механізація і хімізація виробництва стимулювалися величезним попитом на американське продовольство, що дозволило фермерам різко збільшити свої доходи.

Військові дії, а отже, і руйнування не торкнулися території США, і ресурси країни з населенням майже в 150 млн. чоловік у кілька разів перевершували ресурси інших капіталістичних держав. У результаті після війни США давали 60% промислової продукції капіталістичного світу. На їх частку припадало 50% світового видобутку вугілля, 64% - нафти, 53% - виплавки сталі, 17% - виробництва зерна, 63% - кукурудзи. Сполучені Штати зосередили у своїх руках 2 / 3 золотого запасу і 1 / 3 експорту капіталістичного світу.

Економічна перевага США базувалося на їх фінансової потужності. На Бреттонвудської конференції 1944 р., яка встановила систему золотого валютного стандарту, долар була закріплена роль світової конвертованої валюти, його золотий вміст визначилося в 35 дол. за 1 унцію золота. Долар став розрахункової та резервної грошовою одиницею, нарівні із золотом він був гарантом вартості банкнот. Одночасно були створені Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), які значною мірою залежали від США, що надали їм початковий капітал.

Після другої світової війни Сполученим Штатам вдалося уникнути кризи реконверсії, подібного кризи 1920-1921 рр.. Ця пояснювалося тим, що в результаті так званого налагодженого попиту в країні було близько 129 млрд. дол. ліквідних накопичень, готових створити стимул для виробництва товарів широкого споживання і для капітального будівництва.

Однією з проблем реконверсії стала швидко зростаюча інфляція. Вона була викликана зростанням цін, який відбувся після скасування в кінці 1946 р. державного контролю над цінами і заробітною платою. Припинення інфляції президент назвав першочерговим завданням в економічному посланні Конгресу в січні 1948 р.

У цьому ж році економіка США, вичерпавши стимулюючий вплив військової і післявоєнної кон'юнктури, вступила в стадію економічного спаду. У 1949 р. промислове виробництво скоротилося на 6%. Безробіття збільшилася з 2 млн. чоловік в 1948 р. до 3,4 млн. в 1949 р., що склало 5,5% робочої сили. Прагнучи не допустити кризи, республіканська адміністрація Трумена запропонувала програму реформ, що одержали назву "справедливого курсу". Вона передбачала підвищення мінімуму заробітної плати, будівництво дешевого житла для сімей з низькими доходами, надання допомоги фермерам та фінансову підтримку штатам на цілі освіти, введення системи медичного страхування та ін Виконання програми було спрямовано на розширення платоспроможного попиту, який розглядався нео-кейнсіанцями як один з "стабілізаторів" американської економіки. Деякі заходи були проведені в життя. Так, мінімум заробітної плати збільшився з 40 до 75 центів на годину, зріс обсяг страхових допомог, система пенсійного забезпечення додатково охопила 10 млн. чоловік, був прийнятий закон про будівництво 800 тис. квартир для низько прибуткових сімей протягом шести років.

Пом'якшення повоєнної рецесії сприяли здійснення "плану Маршалла" і війна в Кореї. "План Маршалла", або програма відродження Європи, був запропонований державним секретарем США Дж. Маршаллом в його виступі в Гарвардському університеті в червні 1947 р. Він передбачав надання допомоги європейським державам за умови використання її для зростання виробництва та фінансової стабілізації, співпраці з іншими країнами в зниженні торговельних бар'єрів, поставки в США дефіцитних матеріалів, збереження та заохочення приватних американських інвестицій та надання щорічних звітів Конгресу США. У "плані Маршалла" погодились брати участь 16 європейських країн, у тому числі Великобританія, Франція, Італія, Західна Німеччина та ін Протягом чотирьох років дії "плану Маршалла" Конгрес США виділив 13 млрд. дол., 2 / 3 з яких було витрачено на закупівлю американських товарів. Завдяки "плану Маршалла" США позбулися від надлишків продукції, не знаходила збуту усередині країни, а також змогли збільшити інвестиції в економіку європейських країн.

Стимулюючий вплив на американську економіку зробила війна в Кореї, що почалася в січні 1950 р. Закон про військове виробництво, прийнятий у вересні цього ж року, розширював втручання федерального уряду в економіку і соціальні відносини. Він давав президенту право встановлювати черговість вирішення виробничих проблем, розподіляти ресурси, будувати нові заводи, надавати податкові пільги приватному капіталу в цілях заохочення військового виробництва, вводити контроль над цінами, заробітною платою. У грудні 1950 р. в країні було введено надзвичайний стан і вже протягом першого року війни в Кореї чисельність збройних сил США збільшилася більш ніж в 2 рази, виробництво військових літаків - у 5 разів, танків, бронетранспортерів та інших видів озброєння - в 4, 5 рази і т.д. Витрати на виробництво атомної і розробку термоядерної зброї в 1952 - 1953 рр.. склали 5 млрд. дол., що більш ніж в 3 рази перевищувало витрати попередніх років.

За час війни в Кореї в промисловість США було інвестовано до 30 млрд. дол., Тобто більше, ніж за всю другу світову війну

73 Особливості розвитку Англії після 2 світової війни

Розвиток Великої Британії після Другої світової війни характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, позиції її політичних і економічних суперників у перші повоєнні роки (Франції, Японії, Німеччини) значно ослабли, і це дало змогу Великої Британії до 1963 р. утримувати 2 місце в капіталістичному світі за рівнем промислового виробництва. Війна завдала Великій Британії менших збитків, ніж іншим провідним країнам Людські втрати у світовій війні становили 245 тис. вбитих, 275 тис. поранених, 53 тис. тих, що безвісти зникли. Показник цей був значно меншим, ніж у 1914-1918 pp. З іншого боку, погіршився фінансовий стан держави, зменшились золотовалютні запаси, значними були збитки від бомбардувань, втрати суден; розвиток гальмували неоновлений основний капітал у промисловості, втрати капіталовкладень за кордоном (25 %). Державний борг зріс у 4 рази. Під тиском національно-визвольного руху почався розпад Британської колоніальної імперії. Зросла політична та економічна залежність від США. Частка Великої Британії у світовому капіталістичному виробництві впала з 11,2% у 1948 р. до 7,1 % у 1970 р Наприкінці 60-х pp. вона займала вже 4 місце в світі за рівнем економічного розвитку, але відставала в найновіших галузях виробництва.

У повоєнний період у Великої Британії при владі знаходились, змінюючи одна одну, лише дві партії — лейбористи і консерватори. За 50 післявоєнних років лейбористи урядували 17 років, а консерватори — 33. Лейбористи, які спиралися на профспілки (партія заснована у 1900 p.), проголосили своєю метою поступове реформування британського суспільства за допомогою державного регулювання. Консервативна партія (заснов. у 1867 р.) виступила за збереження «вільної конкуренції», пріоритет приватної власності, обмеження впливу держави на економіку.

Згідно з «планом Маршалла» Велика Британія отримала від США 2,8 млрд. дол. у вигляді кредитів та поставок продукції. У 1948-1949 pp. було вже ліквідовано нормування хліба, картоплі, одягу і тканин, а на масло, жири та м'ясо.

За 50-60-ті pp. воно розповсюджувалось до 1954 р. З 1952 р. королевою Великої Британії є Єлизавета II. З 1968 р. загострилася проблема Ольстера — самоврядної частини Великої Британії (Північної Ірландії). Тут переплелися релігій ні та національні проблеми. Конфліктувала корінне населення — католики і протестанти — вихідці з Англії та Шотландії. Католики піддавались дискримінації, їх виборчі та деякі громадянські права обмежувались. Справа неодноразово доходила до збройних сутичок і терористичних актів. У 1969 р. у Північну Ірландію були введені британські війська, але це не вирішило проблеми. У 1979 р. до влади прийшли консерватори, і уряд очолила Маргарет Тетчер — «залізна леді». Вона суттєво змінила економічну політику, відмовившись від державного регулювання і по вернувшись до свободи ринкових відносин. Ця політика дістала назву неоконсерватизму або тетчеризму. М. Тетчер почала проводити монетаристську політику, обмеживши кількість грошової маси в обігу, змінила податкову політику, зменшивши прямі по датки на великі прибутки і збільшивши на середні. Це призвело не тільки до зростання капіталовкладень, але й до поляризації суспільства. Зменшені були соціальні витрати У промисловості проводилась структурна перебудова, яка передбачала розвиток, насамперед, наукоємних галузей з метою подолання відставання. З 1980 р. Велика Британія змогла забезпечувати себе нафтою (її видобувають на шельфі у Північному морі) і навіть почала її експортувати, що мало величезне значення для вирішення енергетичних проблем.

Знову була проведена денаціоналізація державних підприємств, але з тією особливістю, що їх акціонерами стали 9 млн. рядових британців. Тим самим Тетчер знову ж «вбила декількох зайців». По-перше, для розвитку економіки були залучені кошти мільйонів британців, що дало поштовх розвитку промисловості, а держава зекономила великі кошти. По-друге, велика кількість людей, яка працювала на цих денаціоналізованих підприємствах, стала більш зацікавленою в результатах своєї праці. По-третє, цим була знята соціальна напруга в британському суспільстві. Опора на дрібних власників розширила соціальну базу уряду консерваторів, підвищивши й рівень життя. 2/3 сімей стали власниками будинків або квартир. Намагаючись послабити політичний вплив лейбористської партії, Тетчер вирішила розхитати їх соціальну опору — профспілки. У 1982 р. уряд прийняв закон про зайнятість, який обмежив право на страйки. У 1984-1985 pp. цілий рік продовжувався страйк шахтарів, але уряд витримав цей натиск, не задовольнивши їхні вимоги. В результаті профспілковий рух став слабкішим. Якщо у 1980 р. Британський конгрес тред-юніонів нараховував 12,2 млн. чол., то у 1990 р. — 8 млн. чол.

Зовнішня політика М. Тетчер була суперечливою. У 1982 р. Велика Британія рішуче вступила у військовий конфлікт з Аргентиною за Фолклендські острови і перемогла, довівши «хто є хто» у світовій політиці. Це призвело до зростання особистого авторитету Тетчер у Великої Британії. Вона підтримувала «перебудовчі» процеси в СРСР, схвалювала об'єднання Німеччини. Проте розходження в консервативній партії з питань європейської політики призвели до відставки М. Тетчер у 1990 р. Новим Прем'єр-міністром став Д. Мейджор (консервативна партія), який у цілому продовжував політику своєї попередниці. Навесні 1997 p., після тривалої перерви, на парламентських виборах перемогли лейбористи. У квітні 1998 р. лейбористський уряд під писав з політичними силами Північної Ірландії угоду про статус цієї території, за якою передбачалося створити тут свій парламент. Таке право надавалося і Шотландії. У 1999 р. здійснено реформу палати лордів, скорочено кількість її членів; У травні 2005 р. на парламентських виборах лейбористи знову перемогли, а Т. Блер утретє обійняв пост Прем'єр-міністра.

74 Особливості розвитку франції після 2 світової війни

Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати і масштаби руйнувань були меншими, ніж у роки Першої світової війни, більшість підприємств не працювало (більше 60%), існувала карткова система, не вистачало сировинних, продовольчих ресурсів. Масовим було безробіття. Процвітали «чорний ринок» і спекуляція, дорожнеча (ціни зросли у 6 разів). Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське – вдвічі. Нараховувалось близько 600 тис. безробітних. У колоніях розгорнулась могутня національно-визвольна боротьба: була проголошена незалежність Демократичної Республіки В`єтнам; у Лаосі, Камбоджі розгорілась партизанська боротьба; Сирії, Лівані відбувались сутички місцевого населення з французькими військами.

Політична атмосфера характеризувалася величезним впливом сил руху Опору, бурхливим зростанням демократичних і антифашистських сил. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах у жовтні 1945 р. в Установчі збори ФКП набрала найбільшу кількість голосів і п’ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Всі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці та інші протиріччя змусили де Голля піти у відставку (наступні 12 років він не приймав участі у політичному житті, проте, пильно стежив за ним). Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту (40-годинний робочий тиждень, двотижнева відпустка, що оплачується тощо). Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п’ять банків, електростанції і т.д.) і створено державний сектор економіки, який виробляв 15-20% промислової продукції і контролювала 35-40% капіталовкладень. Власники націоналізованих підприємств, що співробітничали з гітлерівцями не отримували компенсації. Встановлювався робітничий контроль на підприємствах з числом працюючих більше 50.. Збільшені заробітні плати на 80%, пенсії і допомоги на 80-130%. Створена єдина державна система страхування тощо.

Розвиток Франції у повоєнний період

Тимчасовий режим (1944-1946 рр.)

Четверта республіка (1946-1958 рр.)

П`ята республіка (1958- по теперішній день)

Наслідки Другої світової війни для Франції

Людські втрати

Загинуло: 200 тис. військових і 173 тис. цивільних громадян

Матеріальні втрати

Грошова одиниця Франк втратив ¾ своєї вартості, капіталовкладення за кордоном скоротились на 40-50%. Франція знову стала боржником. Руйнування і втрати були відносно незначними.

Територіальні зміни

Відновлення довоєнних кордонів. Початок розпаду французької колоніальної імперії.

Соціально-економічні наслідки

Падіння ВВП до рівня 1891 р. Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське – більше ніж вдвічі.

Близько 600 тис. безробітних. 2 млн. репатріантів.

Ціни порівняно з довоєнним часом зросли у 6 разів. Існувала карткова система. Не вистачало предметів першої необхідності. Припинилась зовнішня торгівля.

Політичні зміни

Припинення існування Третьої республіки. Встановлення Тимчасового режиму. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП).

Міжнародне становище

Участь де Голля і «Вільної Франції» у боротьбі проти фашизму, а також роль, яку у цій боротьбі відіграв рух Опору, дали змогу Франції, незважаючи на важку поразку 1940 р., завершити війну у стані переможців. Франція зберегла статус великої держави. Отримала місце в ООН і РБ ООН, окрему окупаційну зону в Німеччині та Австрії, на рівні з іншими державами підписала договори з союзниками Німеччини і прийняла участь в роботі Міжнародного воєнного трибуналу.

75 Економ чудо ФРН

У першій половині 1948 р. США, Велика Британія і Франція скликали у Лондоні розширену конференцію за участю представників Бельгії, Нідерландів та Люксембурга, де обговорювалися питання проведення в Німеччині грошової реформи, припинення дії міжспілкової Контрольної Ради по управлінню Німеччиною, підготовки основних положень німецької конституції. Натомість у червні 1948 р. СРСР зібрав у Варшаві нараду міністрів закордонних справ Польщі, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехосло-ваччини, Югославії та Албанії, яка засудила рішення Лондонської конференції.

18 червня 1948 р. розпочалася грошова реформа в Тризонії. "Рейхсмарки" замінювались новою валютою — німецькою маркою. Метою реформи було насамперед приборкання інфляції та створення стабільної грошової одиниці. Незважаючи на протести уряду СРСР, закон про валютну реформу набрав сили. Відповідно до реформи було припинено стримування зростання цін, ціни на продукти харчування різко підскочили. Цілком очевидно, що валютна реформа провадилася з метою активізації капіталовкладень та стимулювання приватних інвестицій і, як засвідчило майбутнє, вона цілком виправдала надію німецьких громадян. У магазинах з'явилися товари, зник "чорний" ринок, зростало виробництво.

Проте ситуація різко загострилася. За вказівкою з Москви радянський представник у міжсоюзній комендатурі Берліна маршал В. Соколовський вийшов з неї на знак протесту з приводу проведення грошової реформи, і радянські війська взяли під свій контроль усі комунікації між Західним Берліном та західними зонами окупації Німеччини. Радянська сторона повністю блокувала Берлін, що призвело до проблем із забезпеченням населення продовольством, тому західним країнам довелося терміново налагоджувати "повітряний міст", який діяв близько року.

У вересні 1948 р. у Бонні розпочала роботу парламентська рада під головуванням лідера ХДС К. Аденауера, що завершила підготовку конституції, яка почала діяти 23 серпня 1949 р. після її ствердження окупаційною владою. Консттиуція закріпила основні цивільні та політичні права громадян і йроголосила Західну Німеччину (ФРН) демократичною, федеративною й водночас перехідною державою. ФРН із самого початку свого існування висунула ідею об'єднання Німеччини на демократичній основі. До складу ФРН увійшли II земель (після об'єднання земель Баден-Вюртемберг і входження до ФРН Саара земель стало 10), кожна з яких мала свої конституцію, законодавчі, судові та виконавчі органи. За формою правління ФРН стала парламентською республікою, вищий орган влади — Бундестаг (федеральний парламент). На спільному засіданні Бундестагу й такого ж числа депутатів ландтагів (парламентів земель), що утворювали Федеральні збори, обирався на 5 років президент республіки, який мав обмежені повноваження і виконував представницькі функції. Першим президентом ФРН було обрано професора Теодора Гойса, який належав до табору лібералів.

Лідер партії, що перемогла на виборах, призначався федеральним канцлером (главою уряду). Канцлер перебував при владі до закінчення повноважень Бундестагу, якщо останній не висловлював йому недовіри. Конституційний суд мав право скасувати будь-який закон.

У серпні 1949 р. на виборах до бундестагу переміг блок ХДС/ХСС, який утворив в коаліції з ВДП перший уряд ФРН. 15 вересня доктора Конрада Аденауера обрано федеральним канцлером. Він переміг на виборах з перевагою усього в один голос, при цьому канцлер говорив: "Оскільки я твердо вирішив взяти на себе відповідальність, я б вважав за дурість, що сам себе не обрав".

20 вересня 1949 р. приступив до виконання своїх обов'язків коаліційний уряд. Цим актом скінчився процес формування Федеративної Республіки Німеччини.

Радянська сторона, готова до такого розвитку подій, ЗО травня 1949 р. затвердила .конституцію, розроблену Народною радою, а 7 жовтня 1949 р. проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Як і усю Німеччину, на дві зони було розділено Берлін: його східна частина стала столицею НДР, а західна — самокерованою територією, економічно та політично пов'язаною з ФРН.

Президентом НДР став комуніст Вільгельм Пік, а главою уряду — соціаліст, близький до СЄПН, Отто Гроте-воль. СЄПН фактично узурпувала всю владу у країні й розпочала будівництво соціалізму за радянським зразком. Розкол Німеччини, який тривав 40 років, завершився. У його здійснення зробили "свій внесок" обидві протиборствуючі сторони — СРСР та країни Заходу, кожна по-своєму.

Німецьке "економічне диво"

Із середини 50-х років у ФРН спостерігається прискорене економічне зростання. Усього за три роки обсяг промислового виробництва збільшився в 2,5 рази. Кількість безробітних скоротилася, життєвий рівень швидко підвищувався, і незабаром ФРН за цим показником наздогнала провідні західні країни.

В основі німецького "економічного дива" були цілком конкретні причини, але насамперед ФРН зобов'язана своїми досягненнями працьовитості, таланту й цілеспрямованості німецького народу. Крім того, за планом Маршалла, ФРН одержала до 1952 р. товарів на суму 3071,1 млн доларів. На відміну від східної, західна частина Німеччини не була сильно зруйнована в роки Другої світової війни, втрати виробничих потужностей склали біля 10%. На початок 50-х років'ФРН не була надмірно обтяжена військовими витратами, ЇЇ експорт тільки за 1950-1951 рр. зріс на 75%. На високі темпи економічного розвитку країни вирішально вплинула реалізація принципів, що лягли в основу валютної реформи Ерхарда, яка дозволила ліквідувати штучні бар'єри для приватного підприємництва, встановити вигідні податкові ставки. Ерхард заохочував розвиток нових промислових галузей, наприклад електронної, створюючи для них особливий режим сприяння. Йому вдалося збудити дух підприємництва, "заразити" західних німців бізнесом. Ерхард намагався створити державу "народного капіталізму" і "депролетарізувати" робітників за допомогою продажу акцій та співучасті їх у керуванні виробництвом. Він виключав застосування методів державного регулювання економіки, в "одержавленні" йому ввижався соціалізм.

Німецькому "економічному диву" сприяла й наявність дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн німців Із Східної Пруссії та інших регіонів. Заробітна плата робітників у перші повоєнні роки була значно менше довоєнної, а робочий тиждень становив 50-52 години.

До початку 60-х років Федеративна Республіка перетворилася на одну з найбільш економічно розвинених держав світу. Країна завоювала потужні позиції у виробництві устаткування, машинобудування, автомобільної, хімічної та лісової промисловостей. Відмовившись від марної ідеї силою зброї захопити увесь світ, уряд ФРН сприяв утворенню транснаціональних корпорацій, де німецькому капіталу належала одна з провідних ролей.

Криза 1973-1975 рр. призвела до посилення інфляції, росту безробіття, зростання цін, але її наслідки не були такими хворобливими, як в інших країнах, оскільки у ФРН були більш високі зарплата та пенсії. Проте 1974 р. тодішній канцлер ФРН В. Брандт мусив піти у відставку після того, як з'ясувалося, що один з його близьких співробітників був агентом розвідки НДР. Його спадкоємцем на посаді канцлера став соціал-демократ Гельмут Шмідт, віце-канцлером і міністром закордонних справ став впливовий політик Ганс Дітріх Геншер. Суттєвих змін у політичному курсі ФРН зміна уряду не викликала.

З 1983 р. в економіці ФРН розпочалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Країна стала найбільшим експортером товарів у світі, в тому числі найскладнішого устаткування. Західнонімецька марка перетворилася на одну з провідних валют. Модернізація економіки привела до збільшення заможності середнього класу.

1987 р. Гельмута Коля знову обрано канцлером ФРН.

82 Основні ідеї німецької школи ордолібералізму

У Німеччині на початку 30-х років існувало три школи науковців-неолібералів, що займалися пошуком шляхів переходу німецької економіки від тоталітарного, військового, режиму до демократичної економічної системи ринкового типу. Це – по-перше, найстаріша німецька школа неолібералізму; подруге, фрайбурзька; по-третє, кельнська.

Першу школу німецьких неолібералів очолили Олександр Рюстов (1885 – 1963) і Вільгельм Репке (1899 – 1966) А. Рюстов у 1932 р. запровадив поняття “ліберальний інтервенціонізм” на противагу „абсолютній безсистемності” тодішньої соціально-економічної практики. Під цим терміном вчений розумів державне „втручання: не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку”. Подібні ідеї висловив у своїй статті “Державний інтервенціонізм” у 1929 р. й В. Репке. Ці економісти розробили загальні основи і пріоритети теорії і політики неолібералізму, його соціальні функції та особливості на відміну від класичного лібералізму. Особливу увагу вони приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку між ними. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу – суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію.

Друга школа сформувалася навколо Вальтера Ойкена (1891 – 1950) – завідувача кафедри політичної економії Фрайбурзького університету. Разом з професорами кафедри Францом Бьомом, Гансом Гросманом-Дьортом і Леонгардом Мікшем В. Ойкен розпочав публікацію наукових праць під назвою “Лад економіки”. Дослідники фрайбурзької школи розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині, в межах якої розроблялися класифікації національних господарств, виділивши спільні стадії господарського розвитку для різних країн, принципи класифікацій національних господарств, критерії визначення стадій історичного та економічного розвитку, трактування економічної системи. Ці розробки лягли в основу теорії і політики господарського ладу В. Ойкена.

Починаючи з 1948 р. неолібералізм “фрайбурзького гуртка” або “школи В.Ойкена” стає офіційною економічною концепцією ФРН. Цього ж року за редакцією В. Ойкена публікується перший номер неоліберального щорічника “Ордо”. За В. Ойкеном, “Ордо” означає “порядок” економічної системи саме тому німецька школа неолібералізму отримала назву “ордолібералізм”.

Третя, кельнська, школа німецьких економістів представлена А. Мюллер-Армаком, Людвігом Ерхардом (1897 – 1977) та їх учнями. У її межах була розроблена концепція соціального ринкового господарства. Термін “соціальне ринкове господарство” запропоновано А. Мюллер-Армаком після 1946 р. для характеристики форм переходу від мілітаристської, надіндустріальної фашистської економіки до мирної і розглядався ним як тимчасовий захід для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови народного господарства. Потім це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу, послідовно реалізовану у 50 роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда.

Основу ордолібералізму складають теорії “ідеальних типів економічних систем”, “соціального ринкового господарства” і ”сформованого суспільства”.

Вихідним пунктом системи поглядів “школи В. Ойкена” стало вчення про “ідеальні типи економічних систем”, викладене у праці “Основи національної економії” (1940). Суть її розкривається в таких міркуваннях В. Ойкена: економіка будь-якої країни складається із множини однакових елементів – грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, процента, тощо. Але чому економіки різних країн неоднакові? Щоб пояснити, що саме складає першопричину відмінності економічних систем, В. Ойкен конструює моделі двох ідеальних або чистих типів господарств: “централізовано керовану”, або примусову економіку, та “мінове господарство”, або ринкову економіку.

У централізованокерованому господарстві усі рішення здійснюються зверху, з єдиного центру. Це суперечить принципу вільного вибору, загрожує відсутністю рівноваги, інфляцією, хронічним дефіцитом і поступовою саморуйнацією економіки. Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу.

Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць – ринковий або адміністративний та процес прийняття економічних рішень – добровільний або примусовий. Не менш важливою ознакою класифікації В. Ойкен називає особливості генезису економічного ладу, а саме: “природно зростаючий” і “законодавчо встановлений”. Перший формується еволюційно, у процесі історичного розвитку; другий устрій виникає в результаті свідомих економіко-політичних рішень.

Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до “природно зростаючих”. Водночас, тип господарства залежить від вибору самого народу, тому, якщо постає ця проблема вибору, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти у створенні соціальних інститутів. Наприклад, створити ринок, якщо його немає. Отже, В. Ойкен проголошує ідею свідомого створення конкурентного ринкового устрою в умовах зруйнованого господарства у післявоєнній Німеччині. Найважливіше завдання держави при цьому полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади. Для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства необхідно створити економічну політику держави, яка водночас жорстко регламентує межі державного втручання в економіку.

Неоліберальна модель В. Ойкена представила три наріжні принципи теорії конкурентного ринкового ладу [101, с. 987 – 988]:

- індивідуальної свободи – дотримання ідеалів свободи і гідності людини на основі приватної власності та господарської незалежності економічних суб’єктів.

- сильної держави, яка не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди установленим: це – “законодавчо встановлений лад” для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.

- системності в економічній політиці, що має враховувати концепцію економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей – щоб не перетворитися на “політику експериментів”, тобто подолання проблем, причиною яких є постійне втручання держави.

Констатуючими принципами політики конкурентного ладу є:

- недоторканність приватної власності,

- конкурентні відкриті ринки,

- стабільність грошового обігу і національної валюти,

- свобода і захист господарських угод,

- свобода дій підприємця та його відповідальність,

- сталість економічної політики.

До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію належать:

- антимонопольна політика – контроль за монополіями з метою припинення антиконкурентних дій, регулювання діяльності монополій в галузях, де вони неминучі;

- політика перерозподілу доходів – коригування ринкового механізму розподілу доходів без обмеження прагнення підприємців до інвестування;

- соціальна політика – забезпечення мінімальної заробітної плати, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей;

- екологічна політика – захист природних ресурсів від хижацького використання, боротьба із забрудненням довкілля.

85 гоподарський розвиток україни 50-90рр

Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи. Реформа 1957 р. та створення раднаргоспів. Структурні зрушення в народному господарстві та загострення соціально-економічної ситуації на початку 60-х років. Господарська реформа 1965 р. Посилення застійних явищ у соціально-економічному житті 70-х—першій половині 80-х років, спроби реформування господарської системи в другій половині 80-х років та їх невдача

Із закінченням відбудови народного господарства України в 1950 році продовжувався його подальший розвиток на основі директивних п’ятирічних планів: п’ятого (1951—1955 рр.), шостого (1956—1960 рр.), сьомого (1961—1965 рр.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея «догнати і перегнати» індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США та інших економічно розвинутих країн. Результатом командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

У 50-х— першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими порівняно з західними країнами темпи економічного зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно вповільнилися. За 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно збільшувалася на 12,3%, національний дохід — на 11,7%, за 1959—1965 рр. — відповідно на 8,8% і 7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у СРСР його обраховували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9%, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв’язку — 4,7, будівництва — 8,2, торгівлі — 11,1%.

За 1951—1965 рр. було побудовано 1960 великих підприємств. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі примітивної індустріалізації. Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов’язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи «Б» відставали від групи «А». Питома вага виробництва засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 р. до 72,4% у 1965 р.

Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася з 20% у 1950 р. до 6,6% у 1965 р.

Різко зросло значення металургії, особливо порівняно з довоєнними роками. У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 р. в 4 рази, виплавлення чавуну — у 3,5, сталі — в 1,4, виробництво прокату — у 3,7, труб сталевих — у 3,1 раза. Сталі вже виплавлялося більше, ніж чавуну. За 1951—1965 рр. було побудовано і здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.

Важливу роль в індустріальному комплексі відігравали машинобудування та металообробка, середньорічні темпи зростання яких у 50-х роках становили 16,5%. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо. До речі, першу електронно-обчислювальну машину було винайдено і виготовлено саме в Україні. До середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізорний, Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. За обсягом виробництва сільськогосподарських машин Україна займала провідне місце в СРСР. Лише за 1960—1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. в Україні було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25% зайнятих у промисловості.

При всій значимості реформи 1953 р., яка вперше гостро поставила питання про необхідність переходу від адміністративних переважно до економічних методів, поставлені нею завдання не були вирішені. Економічні методи не стали домінуючими. Оскільки реформа зачепила в основному сільське господарство, а завдання зі зміни механізму господарювання в інших галузях народного господарства і не ставилося, не мінявся кредитно-фінансовий механізм у цілому, то цього і не могло статися.

Але це не означало, що ідеї реформи 1953 р. не отримали свого розвитку. Всі наступні роки свідчать про нові спроби подолання командно-бюрократичних методів і ліквідації жорсткого централізованого керівництва економікою.

Після 1953 р. Хрущов починає ліквідовувати недоліки в системі управління на мікро- та макрорівнях і здійснює наступні зміни:

підвищення ролі й розширення прав союзних республік у господарському будівництві;

розширення прав і самостійності директорів;

впровадження нового порядку планування, що обмежує число директивних показників згори;

скорочення звітності керівним організаціям, що дублювала офіційну статистичну звітність;

скорочення і спрощення управлінського апарату.

У середині 50-х років було здійснено ряд реформ, спрямованих на ліквідацію жорсткого централізованого керівництва народним господарством і посилення економічних стимулів і особистої матеріальної зацікавленості в результатах праці. Протягом 1953—1955 рр. здійснювались заходи з вивільнення місцевої ініціативи і послаблення диктату центру, розгорталася боротьба з бюрократизмом. Було здійснено низку значних заходів з розширення прав міністерств і союзних республік, усунення надмірної централізації в управлінні й плануванні.

Лише протягом 1954—1956 рр. у відання міністерств союзних республік були передані підприємства й організації цілих галузей народного господарства: харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, паперової, роздрібної торговельної мережі, громадського харчування, автомобільного транспорту, річкового флоту й охорони здоров’я. Безпосередньо в українське республіканське підпорядкування було передано понад 11 тис. підприємств. Так, якщо у 1953 р. продукція промисловості союзного підпорядкування становила близько 70%, а республіканського, обласного і районного разом — тільки 30%, то в 1956 р. — відповідно 45 і 55%, а безпосередньо частка республіканської і місцевої промисловості України зросла до 67% усієї продукції промисловості, що планувалася, проти 35% у 1950 р.

Розширення прав республіканських організацій в управлінні народним господарством безпосередньо відбилось на системі показників державного плану. Загальнодержавну і внутрівідомчу статистичну звітність з номенклатури промислової продукції в державному плані на 1955 р. було скорочено втричі порівняно з 1953 р., а кількість показників народногосподарського плану — на 46%.

Принципові зміни вніс М. С. Хрущов і в систему управління аграрно-промисловим сектором. Так, нові перспективи в розвитку матеріально-технічної бази і розширенні можливостей для здійснення технічного прогресу в сільському господарстві відкрилися після рішень лютневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС і сесії ВР СРСР. Березневий (1958 р.) Пленум ЦК КП України обговорив питання про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) і прийняв постанову «Про підсумки лютневого Пленуму ЦК КПРС і завдання КПУ по дальшому розвитку колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій».

У цілому заходи, яких було вжито в ході здійснення реформування сільського господарства, стимулювали його розвиток. З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів’я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. Із 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951—1958 рр. обсяг валової продукції збільшився на 65%, то з 1959 по 1964 р. — лише на 22%. Зменшилися середньорічні темпи розвитку.

Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. Це призвело до зменшення доходів колгоспників і зростання заборгованості перед державою. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Але цих заходів було недостатньо.

Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 рр. становили 16,5% усіх інвестицій у господарство. Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1,8, а в радгоспах — у 2,5 раза. Але фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. у 1958 р. до 0,87 крб. у 1965 р. у колгоспах і, відповідно, у радгоспах — з 0,92 до 0,77 крб.

Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на Північному Кавказі, яке розпочалося в 1954 р., законсервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4 усіх посівів у 1950 р. до 40,9% у 1960.

У діяльності М. С. Хрущова, що здійснив позитивні зміни в системі управління економікою, було немало і негативних моментів, що особливо яскраво виявилися в його нещадній боротьбі з травопільною системою землеробства і спробою нав’язати повсюдне вирощування кукурудзи. За період з 1955 по 1964 рр. надмірно розширювалися посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних ґрунтово-кліматичних умов. У 1955 р. планувалося посіяти понад 5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 р., у 1962 р. посіви кукурудзи досягли понад 20% усієї посівної площі. Однак урожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофуражних культур (ячменю, вівса).

86 Розвиток радянської економічної науки в 30—90-ті рр.

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з 30-х років, були її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.

Політична економія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, проголошувала суб’єктивно створювані ними господарські форми справді

соціалістичними і єдино можливими. Учені-економісти в своїх до­слідженнях змушені були користуватися недостовірними статистич­ними джерелами, були позбавлені можливості користуватись до-

сягненнями зарубіжної наукової думки, що робило неможливим об’єктивний економічний аналіз.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це відповідало інтересам бюрократичної системи, якій не потрібна була правда про об’єктивний стан виробничих відносин радянського суспільства.

Деформація завдань політичної економії соціалізму призвела до її переродження. Спроби вирішити проблему методу політичної економії, ізолювавшись від світових досягнень у галузі методології, закінчилися ототожненням методу політекономії з формально-логіч­ними процедурами.

Відхід від предмета економічної теорії проявився у формуванні специфічної проблематики: теми досліджень формулювались, виходячи з тези про визначальну роль партії в організації суспільно-економічного життя, про переваги соціалізму над капіталізмом.

На рівні теоретичних проблем це проявлялося в тім, що коли посилювався процес формування гальмівних факторів соціально-еко­номічного розвитку, визрівали умови кризи радянської економіки, у політичній економії соціалізму, як і в інших розділах суспільство­знавства, інтенсивно обговорювалися проблеми прогресивності соціалізму. Саме у цей період посилено дискутувались питання соціалістичного способу життя, його переваг над капіталізмом.

Щоправда, в радянській економічній науці спостерігалися періодичні пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності та, у зв’язку з цим, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів.

Так, у 60-х рр. у зв’язку з розпочатою кампанією щодо впровадження госпрозрахунку необхідно було довести тезу про те, що товарно-грошові відносини відіграють певну роль у стимулюванні виробництва і можуть бути використані як важелі саморегулювання і за умов планової економіки.

З’являються наукові праці з цього питання, в яких категорії ціни та ціноутворення, прибутку, ренти розглядаються як регулятори

виробництва, але сфера їх вільного впливу обмежується окремою господарською одиницею. Суспільний розвиток, на думку авторів, повинен бути підпорядкованим плановому регулюванню з боку дер­жави, яка одна тільки може забезпечити ефективне зростання соціалістичного виробництва.

Особливо гострою була проблема заробітної плати. Її розв’язан­ня зв’язувалось із вирішенням питання про характер робочої сили. Якщо підприємство визнавалось ланкою економіки, де на товарно-грошовій основі поєднуються фактори виробництва, то логічно було б визнати й товарний характер робочої сили. Однак спробу деяких учених (зокрема українських — В. Корнієнка та Ю. Пахомова) включити робочу силу у сферу товарно-грошових відносин було зустрінуто шквальною критикою.

Визнати товарний характер робочої сили за соціалізму означало спростувати тезу про винятковість цього способу господарювання і докорінно змінити підходи до визначення заробітної плати. За товарно-грошових відносин заробітна плата має виступати у формі ціни робочої сили, яка встановлюється на ринку під впливом попиту та пропозиції. Це суперечило тезі про плановий характер ціноутворення за соціалізму.

У 70-ті рр., у зв’язку зі згортанням економічної реформи, що була спрямована на часткове використання механізмів саморегулювання, економісти знову звертаються до аналізу методологічних проблем політичної економії та проблем економічного зростання і його показників. Робиться висновок, що країна досягла в своєму економічному розвитку якісно нових рубежів — стадії розвинутого соціалізму.

Однак наприкінці 70-х та у 80-х рр. в економічній теорії стають помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про необхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувається перегляд раніше догматизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.

Звичайно, перегляд підходів до аналізу відбувається в межах ідеї соціалістичного вибору. Ідеться про дальше вдосконалення соціалізму на базі нових науково-теоретичних розробок, про нові методи господарювання, про використання товарно-грошових відносин, про зміну характеру планування і т. д.

У 80—90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв’язок з продуктивними силами, надбудовою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманітних факторів на розвиток суспільного виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття.

До предмета політичної економії було включено категорію господарського механізму, що стало значним кроком уперед в аналізі закономірностей макро- та мікроекономічного рівнів, уможливлювало використання методів аналізу, сформульованих неокласичною школою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірностей функціонування господарського механізму, підготували перегляд усієї концепції економічного устрою суспільства.

60 АНГЛИЙСКИЙ ИМПЕРИАЛИЗМ

Утрата промышленной монополии. 1870-е гг. были пиком экономической

мощи Англии на международной арене. На ее долю приходилось половина мировой

добычи каменного угля, выплавки чугуна и обработки хлопка. Удельный вес Англии

в мировой торговле составлял 65%. Монопольное положение этой страны как

«мастерской мира» делало возможной политику свободной торговли. Считалось, что

английские товары в силу своего качества и дешевизны не нуждаются в

протекционизме и запретах на ввоз иностранных товаров. Однако уже с 1880 г.

положение начинает быстро меняться.

На первый план выходят США и Германия. К этому времени в этих странах

завершился промышленный переворот. Он происходил на более высокой

технической базе, чем в Англии. В результате роста производительности труда и

повышения качества продукции германская промышленность стала превосходить

английскую. К середине 80-х гг. немецкие товары начали все сильнее конкурировать

с английскими на внешних рынках и проникать даже на внутренний рынок Англии.

В то же время английская промышленность, техническая база которой

сформировалась еще в первой половине XIX в., оставалась примерно на том же

уровне, что и в 70-х гг. В этом наглядно обнаружился начинающийся кризис

капиталистического способа производства. В Англии — самой старой

капиталистической стране — господство капиталистических отношений в

промышленности начинало сдерживать рост производительных сил. При наличии

огромной колониальной империи вывоз капитала оказался для английской

буржуазии более прибыльным, чем его применение внутри страны. Тем самым резко

сокращалась финансовая основа преобразования английской промышленности.

Между тем английские фабриканты почти 100 лет безраздельно пользовались

промышленной монополией на мировом рынке, не нуждаясь в постоянном

техническом обновлении производства. Много лет они получали монопольную

прибыль уже в силу своего исключительного положения. Когда же оно исчезло, они

предпочли не идти на большие капиталовложения, связанные с конкурентной

борьбой на рынках Европы и США, а использовать возможности колониальной

торговли.

Последняя основана на неэквивалентности обмена: поступающее из колоний

сырье и полуфабрикаты, закупались промышленниками по монопольно низким

ценам, а готовые изделия сбывались в колонии по монопольно высоким ценам.

Колониальная торговля давала английским промышленникам возможность получать

высокие прибыли и без постоянного преобразования технического базиса

производства. Английский капитализм приобретал паразитический характер

Колониальная империя стала, таким образом, во главу угла политики

господствующего класса. Население английских колоний к 1860 г. составило 145

млн. человек. Шла эксплуатация даже аграрных стран Европы, откуда тоже

поступало дешевое промышленное сырье. Но торговля с колониями давала более

высокую прибыль, хотя она в ряде случаев значительно снижалась расходами на

содержание колониальной армии и администрации.

С 1870-х гг. значение колониальной империи для английской буржуазии

сильно выросло. Колонии стали жизненно необходимы как для обеспечения

сверхприбылей, так и для смягчения за их счет нарастающих классовых

противоречий в метрополии.

Поэтому в 1860—1880 гг. происходит быстрое расширение английских

колониальных владений: за 20 лет их население возрастает почти вдвое и достигает

268 млн. человек. Расширение Британской империи продолжалось и впоследствии,

но уже значительно более медленными темпами — в 1900 г. ее население равнялось

310 млн. Это было связано с тем, что с 1880-х гг. на арену дележа колоний активно

вступили другие промышленно развитые страны — Франция, Германия, а несколько

позже — США и Япония

Особенности английской колониальной империи состояли в широкой

колонизации. Английские эмигранты составляли в ряде колоний ядро местных

капиталистов, интеллигенции и квалифицированной рабочей силы. Этим

господствующий класс Англии решал сразу два вопроса: 1) сокращение резервной

армии труда в метрополии, что в сильной степени смягчало накал классовой борьбы,

и

2) создание в колониях капиталистического уклада, тесно связанного с

английским капитализмом экономически и политически.

Неблагоприятно

сказался на экономическом развитии Англии разразившийся с 1874 г. и

продолжавшийся 20 лет мировой аграрный кризис. Предпосылки его были созданы

окончанием гражданской войны в США и освоением огромных территорий

Среднего Запада, что вызвало приток на английский рынок большого количества

дешевого американского хлеба. Импорт американской пшеницы с 1866 по 1873 г.

увеличился с 10,8 млн. до 90,4 млн. бушелей, т. е. в 8 раз.

Сельское хозяйство самой Англии в это время развивалось на

капиталистической основе. Однако подавляющая часть земли принадлежала

крупным земельным собственникам-лендлордам, которые сдавали ее в аренду

капиталистам-фермерам. Лендлорды составляли верхушку правящего класса Англии

и пользовались огромным влиянием в правительстве, в консервативной партии.

Земельная рента, составлявшая главный источник их доходов, ложилась тяжелым

гнетом на сельское хозяйство Англии, удорожая его продукты. Поэтому фермеры не

выдерживали американской конкуренции. Не обремененная рентой продукция

заокеанского сельского хозяйства обходилась много дешевле английской даже с

учетом транспортных расходов. Поднялась волна массового разорения английских

фермеров. Капитал стал покидать аграрные отрасли хозяйства Англии.

Резко упали цены на сельскохозяйственную продукцію

Аграрный кризис имел и другие последствия. Массовое разорение фермеров и

сокращение спроса на рабочую силу в сельском хозяйстве привели к началу XX в. к

увеличению резервной армии труда в городах, избытку неквалифицированной

рабочей силы. Это обострило социальные противоречия английского капитализма

61 Французский «ростовщический» империализм

Мировое промышленное производство за период с 1870 по 1913 гг. выросло в 5 раз, французское же — только в 3 раза. Так же, как для Англии, для Франции этого времени огромную роль играл вывоз капитала. 75% накопленных во Франции капиталов вывозилось и только 15% вкладывалось в хозяйство Франции. Доходы от вывоза капитала, как и в Англии, были больше доходов от своей промышленности. Франция вывозила капиталы все же меньше, чем Англия, но не Англию, а Францию принято называть мировым ростовщиком. Почему? Потому что англичане вывозили капитал преимущественно в производительной форме: сами ехали с ним в колонии и вкладывали там в хозяйство. А Франция вывозила капиталы преимущественно в ростовщической форме, в форме кредита: давала взаймы другим государствам.

Таким образом, ростовщический характер французской экономики сохранялся. Отставая по развитию промышленности, Франция лидирует по концентрации банков, по развитию финансового капитала.

Как и Англия, Франция в это время захватила большие колониальные владения, территория ее колоний была в 20 раз больше территории самой Франции. Но колонии не играли существенной роли для французского хозяйства. Достаточно сказать, что накануне первой мировой войны в колонии направлялось лишь 10% экспорта капитала и 10% экспорта товаров из Франции.

62 німеччина імп.

Германский «юнкерско-буржуазный» империализм

Германский империализм принято называть «юнкерско-буржуазным» и «военно-государственным». Юнкерско-буржуазный потому, что в Германии сильные позиции занимали помещики-юнкера. Они сохранили господствующее положение в сельском хозяйстве, активно участвовали в промышленной и банковской сфере, в их руках оставалась армия. Человек, не имевший дворянского звания, не мог сделать военной карьеры. Как традиционные военные, они были заинтересованы в милитаризации, росте военных ассигнований, военных приготовлениях. Но германская буржуазия тоже была заинтересована в военных приготовлениях: ее обделили при разделе колоний и она стремилась к их переделу в свою пользу.

Германский империализм принято называть также военно-государственным, потому что здесь государство в военно-политических целях усиленно вмешивалось в хозяйственную жизнь. Оно не только давало военные заказы промышленникам, но и занималось организацией промышленных предприятий, ставило перед промышленниками конкретные задачи. Короче говоря, в Германии раньше, чем в других странах, начинается государственное регулирование промышленности.

Промышленное производство Германии за период с 1870 по 1913 гг. развивалось опережающими темпами, германская промышленность обогнала английскую и французскую и к началу века вышла на первое место в Европе и на второе в мире.

При этом впереди шла тяжелая промышленность. На первое место в мире вышли германская металлургия и германская химическая промышленность. Германия стала монополистом и по производству анилиновых красителей. Первое место в мире занимала германская электротехническая промышленность. Германия производила половину электротехнических товаров мира, и отсюда в другие страны вывозились динамо-машины, трамваи, электролампы.

Поскольку предприятия тяжелой промышленности, особенно новых отраслей, получивших преимущественное развитие в Германии, не могли быть мелкими, Германия выходит на первое место в Европе по концентрации производства. Высокая концентрация облегчала образование монополий, и в начале XX в. Германия становится классической страной монополий.

Среди германских монополий особое место занимал военный концерн Круппа. Созданный при участии государства и действовавший по государственной программе, он стал государством в государстве. В состав концерна входили не только военные предприятия, но и шахты, металлургические и машиностроительные заводы. Поскольку артиллерийские заводы строились тогда, когда еще недостаточно были развиты другие отрасли промышленности, они строились по феодальному принципу «самообслуживания». Крупповские пушки готовились из крупповской стали на крупповских станках.

Как и в других странах, монополизация сделала наибольшие успехи в новых отраслях промышленности. В электротехнической промышленности возникли корпорации, сохранившиеся до настоящего времени: «Всеобщее электрическое общество» (АЭГ) и общество «Сименс».

Два концерна возникли и в химической промышленности. В старых отраслях пока преобладали низшие формы монополии. Из них можно отметить «Рейнско-вестфальский угольный синдикат» и «Германский стальной синдикат».

63 Американский империализм

К концу XIX в. США превратились в крупнейшую индустриальную державу. Если мировое промышленное производство с 1870 по 1913 г. выросло в 5 раз, то промышленное производство США — в 8,6 раза. США выходят на 1-е место в мире по промышленному производству.

В американской промышленности в это время происходят структурные изменения: прежнее ведущее место занимала легкая промышленность, теперь на первое место выдвигается тяжелая. Решающую роль в этом сыграли новые отрасли: электротехническая, нефтяная, резиновая, алюминиевая, автомобильная. Развитие этих отраслей было связано с достижениями науки и техники. Американская промышленность все еще испытывала недостаток рабочих, поэтому изобретательство, новая техника получили здесь особенно благоприятную почву.

В результате серии изобретений Эдисона в области электротехники в 80-х годах XIX в. рождается знаменитая фирма Эдисона, которая в дальнейшем перерастает в крупнейшую электротехническую корпорацию «Дженерал Электрик». Электротехническая промышленность становится одной из ведущих отраслей промышленности в США.

Одной из первых монополий США стал основанный Рокфеллером нефтяной трест «Стандард Ойл», который уже в 1880 г. перерабатывал свыше 90% всей американской нефти. Рокфеллеру удалось договориться с железнодорожными компаниями о пониженной плате за перевозку грузов своего треста, что значительно облегчило ему конкуренцию с соперниками.

Под давлением общественного мнения в 1890 г. был принят «антитрестовский» закон Шермана. Законом запрещались объединения, стеснявшие свободу конкуренции, т.е. формально запрещались монополии. Однако закон Шермана был бессилен именно против трестов. Он предусматривал меры против «сговора» нескольких фирм на рынке, т.е. был направлен против монополий низшего порядка — картелей и синдикатов, а когда эти фирмы сливались в одну, т.е. возникал трест, закон не усматривал здесь сговора, да и не мог вмешиваться во внутренние дела фирм.

После закона Шермана усиленное распространение получает новая форма монополий — холдинг-компании. Холдинг — это общество, которое держит портфель акций разных фирм, получает дивиденды и распределяет их между пайщиками.