28. Основні цінності політичної думки України хуііі- поч. Хх ст. Проблема індивідуального і державного.

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки П.Орлика Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794). Його політична концепція містить такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян.Починаючи з 40-х років XIX ст. і до 20-х років XX ст. в україн¬ській політичній думці майже неподільно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та прак¬тичній діяльності велику увагу приділяли аналізу подій, пов'яза¬них із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вважа¬ли народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу — єдиним критерієм суспільного прогресу.Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов'язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Думки співзасновника М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, грома¬дянські свободи, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіїв- ського товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркевич, Т. Шевченко та ін.

Наступний етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841— 1895). Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п'яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за держа¬вою з її політичною системою і конституцією можливості коор¬динації соціально-економічного життя, створення конституційно- репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких по¬літичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його пар¬ламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п'яте, ідея федерації і «громадянського соціаліз¬му» як вирішальної умови перебудови царської імперії на авто¬номічних засадах.М. С. Грушевський. Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад:1) покладаючи провину за поневолення українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну внутріш¬ню незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати одностай¬ність української політики, Грушевський вважав основою полі¬тичної платформи українського народу вимогу широкої націона¬льно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці на демократичних засадах, що уможливило б також надійне забезпечення прав національних меншостей;2)забезпечення українському народові державного права, тобто повної незалежності української держави через федерацію: тільки широка національно-територіальна автономія та федера¬тивне забезпечення державного права України можуть стати за¬порукою вільного політичного й національного розвитку україн¬ського народу;3) широке самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи лю¬дини і громадянина щодо порозуміння різних національних і кла¬сових груп;4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релі¬гійних та інших прав національних меншостей на нових, автоно¬мних засадах;5)паралельно з об'єднанням і формуванням нових українсь¬ких національних організацій розвиток процесу творення терито¬ріальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки українського громадянства, а й національних меншостей.

29. Формування і розвиток національної школи політології в сучасній Україні: утвердження політології як навчальної вузівської дисципліни. розвиток фундаментальних досліджень (філософія та соціологія політики, та ін.)

Інституціоналізація політичної науки була новим щаблем у розвитку соціального і політичного знання. В Україні вона проходила в два етапи: спочатку виникла «політологія», яка була обмежена стереотипами історичного матеріалізму і наукового комунізму, а тільки потім став вибудовуватися понятійний апарат і методологія нової політичної науки. В Україні у 80-ті роки XVII ст. в Академії Ієзуїтів та Йозефінському університеті викладався курс «Політичні і комерційні знання»'. Лекційні курси «Політичне право і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» в різні часи читалися також у Львівському університеті.У радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими навчальними дисциплінами як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер. Політологія як новий навчальний курс починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР, при тім «політологами» починають себе називати колишні апологети «наукового комунізму», а свої знання починають видавати за політологію. Так, при Київському національному, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються кандидатські та докторські дисертації, видається чимало наукової та навчальної літератури, спеціальні журнали та збірники.Значний внесок у розвиток сучасної політології в Україні зробили В.І.Бурдяк, Д.Г.Видрін, О.Ю.Висоцький, В.П.Горбатенко, О.В.Картунов, Ю.А.Левенець, В.В.Кривошеїн, М.В.Томенко, О.Л.Тупиця та інші.

Сьогодні в Україні розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних університетах (Харківському, Київському, Львівському), наукових установах та громадських об’єднаннях (інститут національних відносин і політології), Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська Асоціація політологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на утвердження загальнолюдської політичної культури, формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні. З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук, членом якої з 1999 р. є й Україна.