38. Авторитаризм як тип політичного режиму та метод управління суспільством. Типи авторитаризму.

Авторитаризм властивий політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Нейтралізувати цю тенденцію може лише спротив громадянського суспільства, наявність у нього реальних важелів впливу на державу.Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади, і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо); формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що пов 'язують державу і суспільство.

В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 р.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку). І, нарешті, є ще одна категорія авторитарних режимів, що вже зникає, - монархія. Не всі монархії авторитарні. В Європі - Англія, Норвегія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія - монархії, що існують в системах парламентської демократії. Йдеться про монархії в найменш розвинених країнах, де монарху належить вся повнота влади (Марокко, Йорданія, Саудівська Аравія та ін.). Залежно від конкретно-історичних обставин, авторитарний режим може орієнтуватися не тільки на демократію, але й на тоталітаризм. Історичний факт: відбулося переростання авторитарного режиму на Кубі в тоталітарний політичний режим. Водночас авторитаризм в Іспанії, Південній Кореї, Аргентині, Чилі поступово еволюціонував у демократію.

В посттоталітарній Україні присутні елементи авторитаризму. По-перше, постійно проявляється тенденція до посилення виконавчої влади за рахунок ослаблення влади законодавчої та її концентрації в руках одного лідера. Причому, всі гілки виконавчої влади, від президента до силових міністерств, вимагають для себе ледь не виняткових повноважень. По-друге, поява різноманітних форм власності сприяє створюванню елементів громадянського суспільства. По-третє, практична відсутність принципу гласності в діяльності органів державної влади і реальної відповідальності керівників за результати своєї діяльності. По-четверте, широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (президента та уряду).

39. Спецкурс з політології. Методика його підготовки та читання.

Спецкурс – курс лекцій у ВНЗ, що являє собою більш поглиблене розкриття будь-якої спеціальності теми по лекціям запропонованим лектором.

Спецкурс з політології передбачає викладання курсу політології у вищій школ, що іґрунтується на класичних та інноваційних підходах до навчально-пізнавальної діяльності студента і постійно вдосконалюється під впливом наукових досягнень в політології, педагогіці, політичних та соціально-економічних змін в Україні та світі. На початку ХХI століття методика викладання курсу політології у вищій школі дає змогу не тільки поглибити та інтенсифікувати процес пізнання політичних явищ, а й наповнити його актуальнимгуманістичнимзмістом.

Мета дисципліни — сприяти підвищенню творчої активності студентів на всіх етапах реалізаціїмодульної навчальної програмимето-дики викладання курсу політології, допомогти розвитку їх професійно значущих особистих дидактичних здібностей та вмінь, а також освоєнню технологій навчального процесу.

Основними завданнями методики викладання курсу політології є формуваннявмінь інавичоксамостійноїроботи,підготовкитапрове-дення лекційних і семінарських занять із студентами, удосконалення їх пізнавальних умінь, мовлення, комунікабельності, творчої особистостімайбутнього фахівця.

Тематичний план дисципліни “Методика викладання курсу політології” орієнтований не тільки на теоретичну підготовку майбутніх політологів-викладачів вищої школи, а й на розвиток їх методичної майстерності, творчого потенціалу, формування практичної готов-ності до професійної участі у вузівському навчальному процесі.

Опанувавши навчальну програму, студент повинен:

• знатиосновнийзмістусіх тем,поняттяметодика,цілі,принципи, методи викладання курсу політології, форми і види нав-чального процесу;

• вміти, спираючись на знання термінів та основних положень методики викладання курсу політології, самостійно здійсню-вати розробку текстів окремих лекцій та підготовку матеріалів і робочих планів семінарів з метою виконання конкретних за-вдань з тієї чи іншої теми тамодуля.

Вивчення студентом методики викладання курсу політології завершується заліком. До заліку кожний студент повинен підготуватиплан-конспектлекції або розробитиробочийплансемінару за однією із запропонованих викладачемтем.

40.Політичні теорії релегійно-просвітницького характеру (Т.Мюнцер та М.Лютер).

У першій половині XVI ст. в Західній Європі выдбувся суспільний рух за ідеологічною формою. Рух Реформації, оскільки його найближчими цілями були «виправлення» офіційної доктрини римо-католицької церкви, зміна церковної організації, перебудова взаємовідносин церкви й держави. Вона від самого початку розкололася на бюргерську й народну.

Вождем бюргерської Реформації був Мартін Лютер .Спершу Лютер виступив досить різко проти церкви, папи, священиків. Церква, на його думку, не є єдиним посередником між Богом і людиною. А спасіння людини не залежить від церковних таїнств, обрядів і жертв на користь церкви, а досягається безпосередньо, чистою вірою в Святе Письмо, у Слово Боже, як воно є в Євангелії. Тому його вчення називалося євангельським.Виступ Лютера з 95 тезами про індульгенції розбурхав увесь німецький народ, який побачив у них те, що хотів бачити, а не те, що мав на увазі Лютер, а саме: заклик до повстання проти феодалізму, до боротьби за свободу, проти католицької церкви, проти земельної власності світських і духовних феодалів, до революційного виступу проти церковних і світських властей.

Реформація сприяла створенню світської суверенної держави. Але обґрунтування, дане цьому Лютером, мало цілком релігійний характер. Бог, писав Лютер, створив два царства: Боже і світське. І зробив він це через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною.Існування двох царств, детерміновано ще й тією обставиною, що світ складається в основному не зі справжніх християн. Якби в ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону, любили б один одного.

Держава, за вченням Лютера, повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основується на насильницькому штучному пануванні.Лютер, отже, проводив ідею, що царства світу цього мусять триматися силою (мечем), управлятися за допомоги примусових законів. Світська влада справді інакше не може. Просто іншими способами не можна очистити землю від зла, навести порядок, зберігати спокій християн, карати злочинців і под.Але світська влада обмежена справами земними, людськими та безсила у справах віри, совісті.За вченням Лютера, Бог створив людей нерівними: одним визначив бути володарями, іншим уготовив долю підвладних.

Отже, система Лютерових політико-правових поглядів пронизана суперечностями. Лютер був ініціатором Реформації, спровокував селянське повстання, вимагав реформації церкви. Водночас у своїх працях він захищав тезу про те, що влада походить від Бога і що обов´язок християнина - безумовно їй коритися. Втім, він часто відходив від середньовічного світогляду, коли вів мову про форми й методи діяльності державної влади, про природне право і природний розум та ін.

Дещо іншим шляхом пішла народна реформація, очолена Томасом Мюнцером, який надав реформаторському рухові характер відкритої безкомпромісної боротьби проти всяких феодальних порядків, гнобительської влади князів, засилля церкви.

Вождь селянської війни в Німеччині вважав, що весь світ повинен зазнати такого потрясіння, в результаті якого зверхників над народом буде скинуто з трону правління. Але скинути гнобителів не можна, покладаючись лише на Бога. Тут потрібні люди, які володіють мечем. Поки світські й духовні правителі грубою силою придушують селян, іншого виходу немає. І майбутній устрій, захищаючись, теж буде вимушений вдаватися до меча.

Будучи революціонером, не вирішував у деталях форми державного устрою, але вважав, що простий народ стане в ньому джерелом і суб´єктом політичної влади. І все ж у поглядах Мюнцера були й республіканські ідеї. Зокрема, він чітко сформулював вимогу забезпечити охорону основ держави, визначення напрямку державної політики і постійний контроль над нею самими народними масами.Однак Мюнцер залишився в цілому теологом, а тому черпав докази правоти своїх переконань у Біблії. А як людина активної революційної дії він прагнув до практичного втілення Царства Божого на землі, яке, на його думку, може бути досягнуто тільки в результаті боротьби. Під Царством Божим Мюнцер розумів такий суспільний лад, в якому більше не існуватиме ні класових відмінностей, ні приватної власності, ні відокремленої державної влади, яка є чужою і протистоїть суспільству. В ньому всі люди будуть рівними. Мюнцер, отже, набагато випередив свій час. Тогочасне суспільство ще не дозріло для реалізації його ідей.