4.Міфологія і мистецтво східних слов’ян.

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. Божественна ієрархія виглядала приблизно так : на перше місце було поставлено Перуна — бога-гро-мовержця , далі йшли боги місяця (Хоре), сонця (Дажбог), вітру, а можливо і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине боже­ство жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження.

Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релі­гійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з при­родою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цьо­го настає весна, а потім літо. З йця-райця з'являється все живе на Землі. Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своє­рідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ.

5.Трипільська культура.

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Основним заняттям трипільців було землеробство. Трипільські племена також займалися й скотарством. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії. Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні. Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

6. Кімерійці, скіфи і сармати в Україні.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.