48. Драматургія Лесі Українки.

Драматургія Лесі Українки — феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. Творчість поетеси — якісно новий етап у розвитку української драматургії. За своїми ідейно-художніми якостями, рівнем мистецької досконалості вона є одним із найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.

У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності, що дозволило розширити тематичні обрії нашої драматургії, порушувати злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство. З іменем Лесі Українки пов'язаний і розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей.

49. Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка)— українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Лісова пісня» (1911) та ін. Леся не тільки писала прекрасні вірші, але й дуже любила музику, була її тонким знавцем і цінителем, сама вправно грала на фортепіано, ще й здатна була до композиторства. Її улюбленими композиторами були Шопен і Шуман, Шуберт і Чайковський, Лисенко і Бетховен. Сім звуків, сім струн, сім нот звучать по-різному, кожна з них має своє неповторне звучання. І всі поезії налаштовані на різну тональність. Надзвичайне значення у житті Лесі Українки мала музика, любов до неї прищепив дівчині М. Лисенко. Хвороба не дозволила Лесі стати музикантом, проте музика залишалася з нею протягом.

50. О́льга Юліа́нівна Кобиля́нська — українська письменниця, учасниця феміністичного руху на Буковині.

Творчий доробок

Виступивши в середині 1890-х років як українська письменниця, Кобилянська започаткувала новий, модерністський етап вітчизняної прози. Її улюблений стиль – неоромантизм, у деяких творах переважала поетика символізму. Протягом майже півстоліття Ольга Юліанівна створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, спогадів, залишила значне за обсягом листування.

Кобилянська зосередила увагу на розкритті душевного, психічного світу інтелігенції і селянства – двох верств, які становили тоді основу української нації.

Перша й одна з провідних тем її творчості – душа жінки-інтелігентки, її боротьба з консервативним міщанським середовищем за рівноправність із чоловіками, за гідне людське життя.

Модерністське осмислення духовних основ селянського життя бачимо в повістях «Земля», «В неділю рано зілля копала», оповіданнях «Банк русти кальних», «На полях», «У св.. Івана», «Час», «Некультурна», «Вовчиха».

51. Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко — український композитор, піаніст, диригент,педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка.

Опери

«Гаркуша» (лібр. Михайла Старицького за п’єсою Олекси Стороженка) (1864, незакінчена)

«Андрашіада» (лібр. М. Старицького і М.Драгоманова) (1866—67, музика не збереглася)

«Чорноморці» (лібр. М.Старицького за п'єсою Я.Кухаренка, 1872)

«Різдвяна ніч» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя, 1872—1877)

«Маруся Богуславка» (лібр. Івана Нечуя-Левицького, незакінчена, 1874)

«Утоплена» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя «Майська ніч», 1883)

«На Новий Рік» (лібр. Людмили Старицької, 1883/4, не знайдено)

«Наталка Полтавка» (п'єса І.Котляревського, вокальні номери аранжував М.Лисенко, 1889)

«Тарас Бульба» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя, 1880—1890)

«Відьма» (текст Л.Яновської, 1901, незак.)

«Сапфо» (лібр. Л.Старицької-Черняхівської, 1896–1904)

«Енеїда» (лібр. М.Садовського за І.Котляревським, 1910)

Літньої ночі (лібр. Валерії О’Коннор-Вілінської, незакінчена, 1910)

опера-хвилинка «Ноктюрн» (лібр. Л.Старицької-Черняхівської, 1912)

52. Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко — український композитор, піаніст, диригент,педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка.

 Одним з найвідоміших і найбільш виконуваних творів Лисенка для фортепіано великої форми є його Друга рапсодія, ор. 18. В її основі лежать народні теми: думка (повільна пісня) і шумка (швидкий танок). Фортепіанна творчість М. Лисенка поповнила репертуар виконавців вітчизняним матеріалом, дала імпульс для домашнього музикування, сприяла розвитку камерно-інструментальної творчості та виконавства на Україні.

53. Володимир Горовиць - найвидатніший піаніст ХХ століття, гордість і слава всього людства , з численних висловлювань знаменитих музикантів-критиків. Закінчивши Київську  консерваторію у 1920 р. він розпочав блискучу кар`єру піаніста, що тривала до його смерті у 1989 р. Тогочасна критика відзначала надзвичайну талановитість молодого музиканта, його фантастичну техніку, демонічний темперамент. З 1922 по 1925 рр. Горовиць дав біля 500 концертів у містах СРСР, здобувши славу першого віртуоза країни. Піаніст високого рівня майстерності й ерудиції, що збагатив світове музичне мистецтво фундаментальними працями в галузі історії піанізму, він увійшов у вітчизняну музичну культуру як перший теоретик фортепіанного мистецтва.

54. Групою, що цікавилась передовсім модерним малярством, було Об’єднання Сучасних Мистців України (ОСМУ), організоване Анатолем Петрнцьким, що переважно працював у ділянці театральної декорації.

На позиціях реалістичного мистецтва стояло активне в роках 1928*31 Об’єднання Мистецької Молоді України (ОММУ), до якого належали переважно студенти мистецьких інститутів.

Боротьба мистецьких напрямків велась теж в українській архітектурі, яку репрезентували секції при загальномнстецьких об’єднаннях. В 1928 р. засновано Т-во Сучасних Архітекторів України (ТСАУ), з філіями по інших містах, і всі еони відбивали різноманітні пошуки, починаючи від творення сучасної національної архітектури на основі традицій бароко, а кінчаючи на конструктивізмі.

55.  Східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником,  він детально знайомиться з іконописною традицією. Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні». Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»). В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 - А.Рішельє в Одесі (автор Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у Києві (автори - В.Демут-Малиновский,П.Клодт, О.Тон).

56,76. Хоч як дивно, модерн вигадали не українці, а англійці вкупі з бельгійцями. Саме західноєвропейські декаденти - переважно малярі та архітектори – у 1880- 1890-х роках сформували засади архітектурно-художнього стилю, теоретично призначеного для перемоги над бундючною еклектикою «буржуазного» мистецтва кінця ХІХ століття.  Від 1893 року (дати спорудження у Брюсселі першого модернового будинку) за якихось двадцять років на планеті не лишилося жодного. Про український модерн (УМ) широкому загалу часів незалежної України відомо до прикрого мало. Більше того, саме існування УМу досі заперечується багатьма «знавцями» українського мистецтва та архітектурі.

Як мінімум до Другої світової війни ігнорувати величезний пласт «малоросійської» культури було неможливо. За різними оцінками на етнічних вітчизняних теренах (від Лемківщини до Кубані)   протягом 1902 —1939 років  було зведено понад 500 яскравих та незвичних споруд, сповнених світлого пафосу золотого українського віку,  жаль, цілком метафізичного з огляду на рідну історію. Але на початку ХХ століття, коли самий час заколихався в очікуванні небачених змін, прийшла пора втілити ідеальну Україну в життя. Найяскравіше цей процес відбувався на культурній ниві. Стиль українського модерну у архітектур - це сплав якоїсь узагальненої народної школи і мистецького неспокою ХХ століття.

57. Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші. Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. В Україні це, зокрема, Українська Гельсінська група, її протистояння із тотальним порушенням прав людини в Україні та СРСР. Наразі шістдесятники широко відомі, твори поетів та письменників цієї плеяди входять до шкільної програми. Ті, хто живий із шістдесятників, по праву користується повагою та любов'ю багатьох читачів.

58. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований уХаркові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

59. До числа принципово нових явищ, пов'язаних саме з ХХ ст., належить виникнення такого культурного феномена, як “масова культура”. Цей термін був введений американською соціологією і почав широко вживатися. Поняття “масова культура” є частиною більш загальної концепції “масового суспільства”. Сумарне визначення масового суспільства приблизно таке. Особливості сучасного суспільства пов'язані з виникненням масового виробництва і масового споживання. Бурхливе зростання населення, особливо міського, збільшення середнього терміну життя людей змінили саму структуру раніше роз'єднаного суспільства, а розвиток засобів масової комунікації привів, уперше в історії, до його об'єднання в єдине ціле. Тривалий час культура розпадалася на народну (традиційну) і професіональну культуру. В умовах індустріального суспільства практично повсюдно традиційна культура, пов'язана з сільським укладом, пішла в минуле. В принципі, вже склалося уявлення, яке коло явищ належить до масової культури. Це та частина популярних розважальних жанрі , яка відмічена печаттю шаблону і стереотипів, розрахована на споживче, а не самостійне, творче сприйняття. Крім того, це значна частина продукції засобів масової інформації (коли інформація втрачає об'єктивність, набуває комерційного забарвлення), певні явища в моді. Масова культура може вбирати в себе і переробляти найрізноманітніші явища. Наприклад, рух “хіппі”, що склався як рух соціального протесту, досить швидко був увібраний масовою культурою. Або більш вузький приклад: в 1968 р. в Парижі, після великих студентських хвилювань, у продажі з'явилися прикраси у вигляді пластмасових “булижників”. Ще один негативний чинник, пов'язаний з масовою культурою, - зниження віку людей, що охоплюються впливом засобів масової пропаганди, аж до підлітків і дітей. Могутнім каналом такого впливу стала комп'ютерна гра. Впадає у вічі різниця у змісті вітчизняних та американських мультиплікаційних фільмів. Свою роль в посиленні впливу масової культури відіграє і позиція художньої інтеліґенції з її переважаючими елітарними настроями.

60. Масова культура як явище має право на існування, але проблема в тому, що в Україні вона переважно не є українською. На відміну від елітарної, те, що можна назвати масовою українською культурою, ще досі не є емансипованим від російської масової культури. Як це було і в ХІХ, і в ХХ століттях, масова культура в Україні розвивається в рамках імперського контексту, майже не творячи власного. Елітарна культура не має такої проблеми: вже починаючи від творів модерністів, чітко простежується її окремішність, її спроможність задовільнити потреби власної освіченої публіки.

Якщо елітарна культура більше тяжіє до західних зразків, на їх ґрунті пропонуючи власні нові жанри й методи, масова культура лише переймає те, що пропонує східний сусід, в тому числі й мову, якою її творять. Проте , масова українська культура ще має шанс на розвиток – разом із розвитком та становленням питомо українського середнього класу, який і буде споживачем культурного продукту такого роду. У внутрішній організації культури існують також структурні рівні, які поділяють її на масову і елітарну культури. Висока культура-витончене мистецтво, класична музика і література-створювалася і сприймалася елітою. З перетворенням народної культури в поп-культуру висока культура трансформувалася в елітарну, основне завдання якої зводиться до збереження творчого початку і пафосу. З появою засобів масової інформації (радіо, масових друкованих видань, телебачення, грамзапису, магнітофонів) народна культура трансформувалася в масову культуру (поп-культуру).Культура стає «масовою», коли її продукти стандартизуються і поширюються серед широкої публіки. Масова культура перетворюється на галузь економіки. Через єдиний механізм моди масова культура орієнтує, підпорядковує всі сторони людського існування: від стилю одягу до типу хобі і музичних смаків, від вибору ідеології до форм сексуальних відносин. Масова культура сформувалася одночасно з суспільством масового споживання.

61. Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965—1985 рр.) в Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя — політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.

У цей час суспільно-політичне життя в Україні розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку — наступ партапарату, його ідеології, з іншого — зростання національної свідомості.