1926 Вася-реформатор

1926 Ягідка кохання 

1927 Сумка дипкур'єра (

1927 Звенигора 

1929 Арсенал 

1930 Земля 

1932 Іван 

1935 Аероград

1939 Щорс

1939 Буковина, земля українська 

1943 рос. Битва за нашу Радянську Україну 

1945 Перемога на Правобережній Україні 

1945 Рідна країна 1948  сМічурін 

1951 Прощавай, Америко!  1959 Поема про море 

71.“Поетичне кіно”: С. Параджанов, Ю. Іллєнко.

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

72.Українська державна символіка, її джерела.

Українська державна символіка, - як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, - відображує традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний її символ, нині відомий під назвою «Тризуб» .  Перша літописна згадка про тризуб як про вели-кокнязівський знак стосується ХХст.Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича.Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря , а з іншого -тризуб.  Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій , що й хрест та шестикутна зірка , тобто Мудрість, Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Життя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви ,на плитах Успенської церкви у Володимирі Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі ,в гербі французької королеви Анни. Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберега .Тризуб зображався як в орнаментах тканин, килимів, карбування , так у рукописних текстах книг, на монетах і печатках, на ювілірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.

Крім того , в українців національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно - жовта . Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.  Коли ж нація почала оживати, - відродилась і символіка. Національна барва з`являється по всій Україні і ,насамперед , у розписах церков та у церковних речах - ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто - блакитних тканин, у гербах українських земель. Жовто-блакитна барва була наствльки усвідом-леною як національна українська , що узаконення Центральною Радою жовто - блакитного прапора як державного символа, яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву , що до правомірності цього акту.

73. Українська мова – єдина національна мова українського народу, його національної культури” відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, « держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови і усіх сферах суспільного життя на всій території України»

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений “Закон про мови в Українській РСР". Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти.

74. Культура українського народу в контексті європейської культури. Кожна з більш ніж двох тисяч національніх культур, що існують у світі, мають свою специфіку, яка і робить її неповторною і унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншіми етнокультури. У будь-якій національній культурі основоположною и базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формують професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історічного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., Польсько-литовська експансія в XIV - XVI ст., Залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX - ХХ ст.) У вітчизняній традиції народна культура зіграла віключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярський знаті спрійняла католицтво і польська культура, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русіфікувалася, українське суспільство розвивалась значне мірою без повноцінної національної культурної еліті. Справжніми творцями и носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом трівалих періодів своєї історії розвивалась як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особлівої чарівності і колориту. Особливо яскраво Це виявілося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженням и продовження традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливий підйом української культури і в XVI - XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У ту ж годину відчутні и негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і вирослі в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншимі культурами. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу козаччини и забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традіція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи , зокрема на Візантійську культурну традіцію, роль України-Русі як центру християнства в східнослов'янського світу, а також як центру наук и вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатству та державній підтримці культури визначними державними діячами - К. Острозьким, П.Конашевича-Сагайдачним, І. Мазепою та ін . - Все це дозволило піднести руську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці. Українській культурі з самого її початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії i гуманізм. Говорячи про гуманістічну суть української культури, потрібно відзначіти і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII - XIX ст.) була досить спеціфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г.Сковороди, Ф.Прокоповича, П.Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання сутності та умовності людського щастя, його значення для людського існування. На відміну від філософської думки інших європейськіх країн, де проблеми бідності, хвороб и безкультур'я думки , було подолано ТЕХНИЧНИМ прогресом, підвищенням продуктивності праці, за допомогою зусіль освічених монархів і соціального експериментування. Українські міслітелі заклікають до іншого. «Споріднена праця» и самопізнання, свобода, заради якої не шкодить розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним – це всі ті шляхи и рецепти щастя, якіх дотримувались в які пропагували провідні українські мислітелі.

75) Український авангард і європейська художня культура кінця XIX - початку XX

Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Осередками авангардних пошуків ставали не лише молоді акторські групи або журнали, а й мистецькі виставки, яких на той час було чимало й які набували іноді епатуючого характеру: одеські "Салони" скульптора В. Іздебського, київське "Звено", харківська "Голубая лилия" студії Є. Агафонова, приголомшуючі "Будяк" та "Выкусь". Вони сприяли активній європеїзації українського малярства й пластики, формуванню нової художньої свідомості. Український образотворчий авангард відобразив у собі пошуки мови пластичного вираження складних переживань часу через дисонансну побудову картини, динамічні контрасти, перехрещення в просторі кольорових площин, розірваність форм, кричущу перенапругу барв і фактур. Зовсім в іншій площині розгорталась у перші десятиріччя XX століття творчість М. Бойчука, який пізніше створив українську школу монументального живопису (20—30-ті pp.), значення якої виходить за регіональні межі. XIX ст. — час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її «золотим віком» — як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів і здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення. З іншого боку, розвиток освіти і підвищення рівня письменності підвищили попит на книгу. Якщо ще на початку сторіччя вона була доступна лише вузькому прошарку аристократії і дуже багатих підприємців, то на кінець сторіччя вона з'явилася в оселі кожної письменної людини. Змінився і сам письменник, його суспільне становище. Літераторство перетворилося у професію, у автора з'явилася можливість пером заробляти на життя. Бурхливі події початку сторіччя залучили письменників в гущу подій. Стендаль воював в армії Наполеона, Джордж Байрон брав участь в грецькому повстанні проти турків, Шандор Петефі загинув, воюючи проти карателів Миколи I, Лев Толстой обороняв Севастополь, Еміль Золя активно втрутився у справу Дрейфуса… Літератор починає усвідомлювати, як ніколи раніше, свою відповідальність за виховання суспільства. Тема «поет і громадянин» проходить червоною ниткою не тільки в творчості Олександра Пушкіна та Миколи Некрасова…Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу. В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.

78.Модерністські напрями в українському театрі.

Неупереджений погляд на історію світового театру, становлення його форм, жанрів, театральних систем показує, що кожна доба у видовищному мистецтві починалася з появи нової міфології, культу, відповідного свята, навколо якого виростали форми громадського спілкування й розваги, і нарешті поставав театр. Причому початково - у таких формах, де театральне видовище ще не виділилося з форми громадського спілкування. Це було таїнство, присвячене якомусь богові, містичній сутності або обожненій особі - містерія. Так само називався і видовищний жанр, з якого у майбутньому проростали театральні системи.

Реформатор театру Лесь Курбас розірвав рамки провінціалізму, зірвав з традицією побутовізму та реалістичного етнографізму, який паралізує творчість і насаджує шаблон. Курбас спирався на символізм і класицизм, а також філософський інтуїтивізм  і заклав основи “естетичного, рефлексологічного театру”, театру негайного впливу (“Цар Едіп”, “Вертеп” (1918), “Гайдамаки” (1920)).

Курбас Лесь ( Олександр Степанович, український радянський режисер , актор , театральний діяч , народний артист УРСР ). Організатор труп " Тернопільські театральні вечори " ( 1915 ) , "Молодий театр" (1916) , "Березіль " ( 1922 , з 1934 - ... Український театр ім Т Г Шевченка). Кращі акторські роботи: Астров ( "Дядя Ваня" Чехова) , Хлестаков («Ревізор» Гоголя) , Гнат ( " Безталанна " Карпенка- Карого) , Едіп ("Цар Едіп " Софокла ) , Макбет ( "Макбет" Шекспіра) . К. здобув популярність як режиссер-експериментатор , один з основоположників українського радянського театру. Його режисерське мистецтво еволюціонувало від умовних форм студійного театру ( "Цар Едіп" , 1918 ) через синтез умовного і психологічного ( "Гайдамаки" по Шевченку , 1920 ) до театру філософського ( " Диктатура " Микитенка , 1930 ; "Народний Малахій " , 1928 , і " Маклена Граса" , 1933 , Куліша ) . Курбас розробив режисерську методологію , основою якої стала створена ним система " образних пересозданія " . Під його керівництвом працювали актори і режисери , які стали видатними майстрами української сцени: А. М. Бучма , І. А. Мар'яненка , Я. Д. Бортник , В. С. Василько , М. М. Крушельницький , А. І. Сердюк , Б. Ф. Тягно , Д. Е. Мілютенка та інші. Автор кількох інсценівок , режисер фільмів " Вендетта " , " Макдональд " (обидва - 1924) , " Арсенальці " ( 1925).

79. Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак(Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства. Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбув­ся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал». В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.р.и» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу. Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.