1.Культура: підходи до вивчення, сутність, ознаки.

Термін «культура» (лат. cultura — обробіток) Культура — це система цінностей, переконань, зразків та норм поведінки, визнаних певною людиною, соціальною групою, суспільством. Останнє визначення не суперечить попередньому, а доповнює його, бо культурою є не самі собою норми, цінності, а саме норми й цінності як засоби, що забезпечують підтримку соціальної діяльності, її розвиток. Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення цінностей різних ідей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових і знаково-символічних формах. Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книг, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, власної діяльності людина накопичує власний досвід, робить своїм здобутком культуру своєї сім’ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.

2.Функції культури

Культура розвивається одночасно із формуванням суспільства: народжується ним і впливає на нього. Вона виконує свої функції, вирішує коло завдань у системі суспільного життя. До основних функцій культури відносять:

■ функція соціальної пам'яті (зберігання і розповсюдження людського досвіду);

■ освітня і виховна (освоєння через соціалізацію знань, умінь, навиків, мови, цінностей, норм, традицій);

■ комунікативна (формування комплексу взірців поведінки, діяльності, які служать засобами в системі спілкувань, взаємодій між соціальними елементами);

■ регулятивна (освоєння і трансформація цінностей, ідеалів та норм з регуляції поведінки людей в суспільному житті);

■ практична функція - вироблення наукових основ цілеспрямованих культурних змін і культурної політики.

3. Самобутність культури східних слов’ян.

Слов’яни – велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов’янську, західнослов’янську, південнослов’янську. Відомості, що їх містять твори римських, візантійських та інших давніх авторів, і матеріали археологічних розкопок дають можливість охарактеризувати господарство й заняття слов’янських племен. Головним заняттям давніх слов’ян було землеробство. Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. апіта - душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов’яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Релігійні вірування слов’ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.