1.Поняття про літ. мову. Норми літ. мови. Писемна і усна форми СУЛМ. Функціональні стилі СУЛМ.(Білодід, Пилинський)

Укр. мовою називається наша мова тому, що творцем і носієм її є укр. народ.

Літ. мова – унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, яка обслуговує основні сфери суспільної діяльності, культурні потреби народу, худ. літ., публіцистики, періодики, державних установ, навчальних закладів тощо. Зародження і розвиток літ. мови пов'язаний з історією розвитку суспільства і саме поняття «літ. мова» категорія історична.

Ознаки літ. мови: наддіалектна заг.-нац. форма існування (виявл. в тому, що мова поширюється на всій мовні території, а не на окремій її частині, тобто об'єднує всіх носіїв мови, незалежно від їхньої діалектичної приналежності); поліфункціональність (полягає в тому, що літ. мова обслуговує всі сфери діяльності суспільства, вона є мовою державного спілкування людей у різних сферах діяльності, мовою науки тощо); наявність загальноприйнятих і кодифікованих норм (унормованість – упорядкованість відшліфованість норм, які регламентують уживання слів, їх вимову, утворення слів, словоформ, побудову речень; норми є обов'язковими, відшліфованими майстрами слова, обґрунтовуються в основних закономірностях мовознавчою наукою); функціонально-стильова розгалуженість (літ. мова характериз. розгалуженістю сист. стильових різновидів, залежно від змісту, мети і умов спілкування в літ. мові виділ. окремі стилі).

Мовна норма – сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Норма – сукупність найстійкіших традиційних реалізацій мовної системи, закріплених у процесі суспільної організації. Типи літ. норм: орфоепічні – це норми вимови звуків; акцентуаційні – наголошення слів; лексичні – слововживання, розрізнення значень; орфографічні – написання слів та їх частин; пунктуаційні; граматичні – вживання граматичних форм слів, побудова словосполучень і речень; стилістичні. Літ. норма фіксується в словниках, граматиках, довідниках, тобто підлягає кодифікації (це систематизація мовних явищ у словниках культури мови, що орієнтує мовців на взірцеву літ. мову).

Усна форма СУЛМ – первісна форма існування мови, єдина форма словесного спілкування (терит. діалекти, розмовна мова, фольклор). Вона довільна, поєднує різні стилі.

Писемна – розрахована на читача, вона відтворювана, може бути перенесена у просторі і збережена в часі. Характерна точність у вживанні, логічність, послідовність, лаконічність.

Стиль – функціональний різновид літ. мови, який визначається сферою її функціонування і характеризується її особливостями у виборі, поєднує систему мовних засобів у зв'язку з метою і змістом спілкування. Науковий – логічний, послідовний, має абстрактні поняття, обслуговує сферу освіти і науки (наявн. термінолог. лексики, іншомовн. слова, слова у прямому знач., вжив. абстрактних ім., складні реч.). Оф.-діл. – обслуг. сферу ділових, дипломатичних, юр-правових, вироб-ек. відносин (вис.рівень стандартизації мовн.зас., чіткий лог.виклад, стислість). Худ. – обслуг. сферу життя нар. (єдність комунік. та естет.функцій мови, викор.фразеол.од., експрес.лексика, діалектизми, архаїзми, історизми). Публ. – передача масової інф., виконує ідеологічну мету, використовується у різних виданнях (популярний, чіткий виклад, зрозумілість повідомлення, вжив.повторів, інверсій, заклики, риторичні запитання, евфемістичне забарвлення, замовчування). Розм. – щоденне, неофіційне спілкування скрізь, різна лексика.

2. Визначення понять звук і фонема. Система гол. і приг. фонем, їх класифікаційні характеристики. Фонетична і фонематична транскрипції.

Звук – найкоротша звукова одиниця, на яку членуються слова. Найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію. Фонема – мінімальна одиниця мови, що служить для утворення і розрізнення значущих одиниць мови (морфем, слів). В укр.мові 38 фонем (6 гол. і 32 приг). Оскільки фонема – це незалежна велчина, а звук – залежна, позиційно зумовлена, то одна фонема у мовленні представлена серією, сукупністю звуків. Звуки, що є різновидами однієї фонеми, називаються її варіаціями (притаманні лише одній фонемі) та варіантами (можуть втілювати в собі 2 фонеми і більше).

Розрізнення гол і приг фонем ґрунтується на: виконувана функція – відповідно до цього гол звуки можуть відрізнятися від приг своєю складотворчістю (гол – вершина складу, приг – периферія), співвідношення голосу і шуму, при твор гол звуків перешкод не виникає.

Голосні – звуки мови, які утв за допомогою голосу (тон) при вільному проходженні струменя видихуваного повітря через апарат мовлення і виконують складотворну функцію. Приголосні – звуки мови, які утв за допомогою голосу і шуму або тільки шуму під час подолання перешкод в апараті мовлення струменем видихуваного повітря.

Класифікація голосних:

1.За місцем творення:

- переднього ряду (і, и, е); - середнього (ы); - заднього (а, у, о).

2. За ступенем підняття спинки язика:

- високого піднесення (і, у); - сер.(е, о); - вис.-сер.(и); - низького (а).

3. За участю губ: - лабіаліз (о, у); - нелабіаліз (і, а, и, е).

Класифікація приголосних:

1.За участю голосу і шуму:

- сонорні (р, л, м, н, в, й, р', л', н')

- шумні (б, п, д, т, з, с, ч, ш, дж, дз, ц, ґ, к, х, г):

• дзвінкі (б, д, з, дз, дж, ж)

• глухі (п, т, с, ш)

2. За місцем творення:

- губні:

• губно-губні (б, п, м, в)

• губно-зубні (ф, в)

- язикові:

• передньоязикові: зубні (свистячі) (с, ц, з, дз), шиплячі (ж, ш, ч).

• середньоязикові (й)

• задньоязикові (к, к’, х, х')

- глоткові (г)

- увулярні (ґ)

3. За способом творення:

- щілинні (в, ф, з, с, ж, ш, г, х)

- зімкнені: проривні (б, п, д, т, ґ, к), африкати (дз, дж, ц, ч), зімкнено-прохідні (носові:м, н, бокові:л, дрижачі:р)

4. За додатковою артикуляцією:

- м'які (й); - пом'якшені; - тверді

Фонетична транскрипція – точний запис усного мовлення за допомогою фонетичного алфавіту з усіма звуковими особливостями усного мовлення. ([ ])Її використовують, щоб навчитися чути рідну мову і показати норми літ. вимови, при вивченні іноземної мови, коли написання не збігається з вимовою. Ознаки: у транскрипції між звуком і літерою наявні однозначні відношення, тобто один звук передається однією літерою, а одна літера завжди виражає один звук; усі особливості передаються за допомогою додаткових знаків (діакритичних): ',´, :, |, ||.

Фонематична транскрипція – це запис мовлення за його фонемним складом без відтінків, зумовлених різними фонетичними умовами. (| |).

3. Закономірності сполучуваності звуків у мовленнєвому потоці і пов'язані з цим фонетичні явища (акомодація, асиміляція, дисиміляція, спрощення в групах приголосних тощо).

Модифікація – видозміна, перетворення, поява нових ознак або властивостей. Фонетичні зміни виникають внаслідок модифікації. В потоці мовлення артикуляція сусідніх звуків частково перекривається, накладається одна на одну. Звідси виникають видозміни фонем, відбувається процес пристосування артикуляції сусідніх фонем, отже фонеми можуть опинятися у залежній від них позиції і змінювати свою якість. Бувають позиційні та комбінаторні зміни.

Комбінаторні (зміни, зумовлені взаємодією звуків у мовному потоці):

Акомодація – фонетичний процес пристосування вимови суміжних приг і гол звуків, внаслідок чого властивості одного звука частково поширюються на інший звук. Вияви: пристосув. гол до м'яких приг – під впливом сусідніх м'яких приг голосні набувають і-подібного звучання (сядь, кинь); назалізація гол – додаткова носова артикуляція звука (менше, монографія); напівпом'якшена вимова перед наступним і губних, шиплячих, задньоязикових і глоткового г (шість, місто); лабіалізація приг перед наступним о та у приг набувають огублення (хутро, рука).

Асиміляція – фонетичний процес уподібнення одного звука іншому, виникає між однотипними звуками. Буває прогресивна (наступний звук впливає на попередній) і регресивна (навпаки). Ас. приг: 1. за місцем і способом творення (виявл.у взаємному уподібненні зубних свистячих з, с і шиплячих ш, ж, а також близьких до них африкат дж, дз, ц, ч (принісши, зшити); 2. за участю голосу і шуму (оглушення, одзвінчення): - за дзвінкістю (вокзал; перед сонорними ас не відбувається: трохи, слива); - за глухістю (не відбувається: в абсолютному кінці слова (дуб, зуб), дзвінкі приг перед глухими не асимілюються (дубки, казка), перед с роз- і без- не оглуш (безсилий, розсипати); відбувається: г у словах кігті, нігті, вогкий, дьогтю та похідних від них; префікс з- як прийм перед глухим приг переходить у с- (з тобою); кінцевий з у прийм і префіксах роз-, без- перед глухим може переходити у с (розказати, розцвісти); 3. За твердістю та м'якістю: - за м'якістю (передньоязикові приг д, т, л, н, з, с, ц, дз перед іншими м'якими приг цієї ж групи пом'якшуються (для); передньоязикові щілинні с,з та африкати дз, ц перед губними можуть пом'якшуватися (свято, спів); - за твердістю (приг д, т, л, н перед напівпом'якшеними та р' вимовляються твердо (підлітати, трьох); губні, шиплячі, задньоязикові, р, г перед м'якими та напівпом'якшеними не асимілюється (землі, курці); зберігають тверду вимову д, т, з, с, дз перед губними, задньоязиковими, г, після і, що походив з давнього о у нових закритих складах (твій, схід, дзвін).

Дисиміляція – фонетичне явище, коли відбувається розподібнення приг у межах слова. Наслідки: кт змін на хт у займ хто; зміна чн на шн у словах мірошник, рушник, сердешний; зміна шш і жш на шч і жч у прикметникових суфіксах при творенні ступеня порівняння (кращий, вужчий); у дт, тт, внаслідок яких виникло чергування дт з с (vedti-vetti-vesti); зміна кр на хр у слові хрест і похідних (кресть-хрест).

Спрощення – зменшення кількості приг звуків у групі приг внаслідок випадіння деяких з них. Воно у групах приг в історії укр. мови пов'язане із занепадом редукованих ь, ъ, яке відбулося ХІ-ХІІ ст. Після занепаду утворилися двозвукові, тризвукові, чотиризвукові, які були складні для вимови. У СУЛМ спрощення відбувається в таких групах приг: ждн-жн (тиждень – тижневий), здн-зн, стн-сн, стл-сл, слн-сн, стц-ст, рдц-рц, зкн-зн, скн-сн, рнч-рч.

Позиційні зміни (зумовлені положенням фонем у слові (поч. чи кін. слова, закритий чи відкритий склад) та залежні від наголосу):

Редукція – послаблення артикуляції звука, що призводить до зменшення сили, довготи, а також зміни тембру звучання. Буває якісна (втрата чіткої артикуляції тих чи інших ознак тембру) і кількісна (зменшення довготи і сили звучання без зміни тембру звука). Приклади редукції: [в] переходить [у], перехід [j] в [і].

4. Чергування голосних і приголосних фонем у СУЛМ. Історичний коментар.(Жовтобрюх, Білодід)

Морфонологія – це вчення про чергування фонем у складі морфем.

Чергування голосних:

• чергування о та е з нульовою фонемою – відбуваються в коренях та деяких суфіксах : сон-сну, день – дня. У наведених словах на місці о та е у давньоукр мові стояли гол редуковані у сильній позиції. У тих формах, де їх відповідає нульова фонема стояли зредуковані у слабкій позиції. Крім того, наслідком занепаду зредукованих ь, ъ у кінці слова після сонорного, перед яким стояв будь-який приг, була поява вставлених о та е. Напр.: вьтръ – вітер, сестра – сестер, дубок – дубки, думка – думок, березень – березня.

• о та е з і – гол і, що чергується з о та е, виступає в закритому складі, а гол о та е у відкритому складі: ніс – носа, село – сільський. Давні о та е, що опинилися у закритих складах спочатку подовжилися, потім перетворилися на дифтонги, які пізніше перейшли в монофтонг і. Проте послідовної позиційної залежності від фонетичних умов у цьому чергуванні немає, а саме фонеми о та е можуть виступати в закритих складах, а і у відкритих.

• Чергування о з е після шиплячих та й – у словах пшениця – пшоно, шести – шостий, черниця – чорний, вечеря – вечора. Раніше в цих словах після шиплячих ішов гол е і шиплячі були м'якими. Проте в певних фонетичних умовах е після шиплячих та й змінилося на о у позиції перед складом з голосним не переднього, а сер і зад ряду о, а, у, и відбувалася лабіалізація е, а потім перехід в голосний о. Так, у слові жонатий е лабіалізується і переходить в о, бо в наступному складі є голосний а, а в слові женити е зберігається, бо в наступному складі голосний и походить з голосного і.

• Чергування и з о та е у фонемо сполученнях р, л, ро, ло, ре, ле – у словах брови – чорнобривий, дрова – дровітня, глотка – глитати, лоск – лисніти. Такі чергування охоплюють невелику кількість слів. Виникло чергування у зв'язку з розвитком редукованих після р, л, а саме ь, ъ у сильній позиції, перейшли в о та е (локалізувались). Кров – кръвь, блиск – бльскъ. ь, ъ занепадаючи у слабкій позиції викликали посилення р, л до ступеня складотворчості. Проте складотворні сонанти в сх.-слов мові не збереглися. Втрата складотворчості зумовила появу після них гол и (кров – кривавий, глотка – глитати).

Чергування приголосних:

• Чергування к, х, г із шиплячими ч, ш, ж – це чергування належить до найдавніших слов'янських чергувань, що зумовлені першою перехідною палаталізацією задньоязикових ґ, к, х перед голосними переднього ряду і, и, е. Цей тип відбувається при словозміні та словотворенні.

• Чергування к, х, г з ц', с', з' – друга перехідна палаталізація (и, ъ).

• Чергування однієї приг фонеми із звукосполученням з двох приг: чергування б – бл, п – пл, в – вл, м – мл, ф – фл (зі старослов'янського сполучення губних з j); черування б – бj, п – пj, в – вj, м – мj, ф – фj, р – рj (сполучення з й в особових формах дієслів типу пити - п'ю).

• Чергування приг передньоязикових зубних із шиплячими – це чергування д – дж, д – ж, т – ч, з – ж, с – ш, ц – ч (носити – ношу, ходити – ходжу). Зі старослов'янської ці чергування зумовлені впливом приголосного j на попередній зубний приг: крутjа – круча, писjу – пишу.

5. Сучасний укр. правопис як система загальноприйнятих правил написання і переносу слів. Принципи укр. правопису. Поняття орфограми та її типи. Основні орфографічні правила.

Український правопис — система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі. Укр правопис складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту).

Принципи укр. правопису:

• Фонетичний – принцип написання слів, за яким слова пишуться так, як вони вимовляються: наголошені і ненаголошені а, у, о, і; написання і в закритих складах; о, е після шиплячих; чергування приг; спрощення; подовження.

• Морфологічний – принцип написання, за якого морфеми або певний звук у морфемі пишеться однаково в різних формах, незалежно від свого звучання: префікси роз-, без- перед шиплячими; префікс з-; написання дієслівних форм на шся і ться; написання літер, що є сумнівними приголосними (кігті – кіготь, просьба – просити); написання ненаголошених е, и, о у позиції перед наголошеним у (зозуля).

• Історичний – окремі сучасні написання не пояснюються не вимовою, не будовою, а пишуться за традицією: я, ю, є, ї – що позначають дві фонеми; дж, дз на позначення однієї фонеми; написання слів з е, и, о, які не перевіряються наголосом (левада, келих).

• Смисловий – під час написання слів відбувається розрізнення значень слів: написання власних і загальних назв, написання слів і прийменнико-іменникових конструкцій та часток не, ні з повнозначними частинами словами, написання складних слів.

Орфограма – це правильне написання за відповідним правилом або за традицією, яке обирається з кількох можливих варіантів. Сукупність лінгвістичних умов орфограми веде до встановлення орфографічного правила їх вживання. Орфографічне правило – коротка, чітка рекомендація для певного способу позначення на письмі як зразкового.

Види орфограм:

• Літерні

• Нелітерні

Літерні – це літери, до написання яких треба застосувати певне орфографічне правило: просьба - просити; це морфема, до написання якої треба застосувати певне орфогр правило: прізвище, спитати, київський.

Нелітерні – написання службових слів окремо від повнозначних (до школи); написання складних слів разом і окремо (вельмишановний – вельми добре); написання слів окремо або через дефіс (по-зимовому, по зимовому); написання слів через дефіс (пліч-о-пліч); написання слів з переносом слів з рядка в рядок (зіл-ля, видав-ниц-тво); скорочення слова.

Основні орф правила: перенос слів, написання складних слів, написання власних і загальних назв, апостроф, м'який знак, подовження, подвоєння, чергування, спрощення, написання не, ні з різними частинами мови, написання префіксів, суфіксів, абревіатур.

7. Фразеологія української мови. Визначення фразеологізму. Типи фразеологізмів. Співвідношення між лексичним складом і значенням фразеологізму. Джерела формування фразеологізмів.

Фразеологія – це розділ мовознавства, який вивчає фразеологічний склад мови в його сучасному стані й історію розвитку; це вся сукупність фразеологічних одиниць певної мови.

Становлення і розвиток української фразеології пов’язана з діяльністю Потебні, Булаховського, Медведєва, Скрипника, Удовиченка; рос.вчені – Виноградов, Ларін, Шанський.

Специфічність об’єкта дослідження викликає труднощі у визначенні місця фразеологічного рівня в ієрархії мовної структури. Деякі мовознавці (Архангельський) виділяють фразеологічний рівень, бо фразеологізми якісно відрізняються від лексичних одиниць. Ін.вчені (Нікітін) вважають, що фразеологія належить до лексичного рівня. Частина мовознавців (Кодухов) відносять фразеологію до проміжного рівня, бо фразеологізми мають ознаки двох рівнів: лексичного й синтаксичного.

Предмет вивчення: стійкі сполучення двох і більше слів, що створюють семантичну цілісність і відтворюються у процесі мовлення як готові словесні оформлення.

Основне завдання Ф.: вивчення особливостей структури фразеологічних одиниць, особливостей фразеологічної семантики, виявлення особливостей їх функціонування в мові, дослідження зв’язку і відношень з іншими мовними системами, зясування їх походження, законів розвитку фразеологічного складу, функціонально-стилістичних властивостей та системно-семантичних зв’язків.

Фразеологізми – це специфічна одиниця, яка характеризується такими ознаками:

• семантична цілісність

• стабільність компонентного складу

• відтворюваність

• емоційно-експресивний характер фразеологічної семантики.

Типи класифікації Ф.:

1.Семантична класифікація ф. (Виноградов):

Фразеологічні зрощення – це стійкі семантичні неподільні сполучення слів, загальне значення яких не випливає із значень їх компонентів: пекти раків;

Фразеологічні єдності – це семантично неподільні фразеологічні одиниці, цілісне значення яких частково умотивоване значенням компонентів: не нюхати пороху;

Фразеологічні сполучення – це звороти, до складу яких входять слова з вільним і фразеологічно зв’язаним значенням, причому цілісне значення фразеологізму майже повністю мотивоване значенням його сполучень: брати участь, наглий шлях

Ідіома – це стійкий неподільний зворот мови, що виражає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його компонентів.

Шанський виділяє 4-ий клас фразеологічних одиниць – фразеологічні вирази – стійкі за своїм складом ф.о., які відтворюються у мові, але складаються зі слів з вільним лексичним значенням. Види:

1-комунікативного характеру (відповідають речення): вовків боятися – в ліс не ходити;

2-некомунікативного характеру (відповідають словосполученню): вищі навчальні заклади.

2.Морфологічна класифікація Ф. (відповідно до лексико-граматичної природи стрижневого слова, співвідношення з певною частиною мови):

Іменникові: житейське море

Прикметникові: милий серцю

Дієслівні: іти по гарячих слідах

Прислівникові: як один день

Вигукові: чи ти ба!

3.Генетична класифікація (групування за джерелом походження, Булаховський):

• Прислів’я і приказки

• Професіоналізми, що набули метафоричного вжитку

• Усталені вислови з анекдотів, жартів

• Цитати й образи з Біблії

• Ремінісценції античної старовини

• Переклади поширених іншомовних висловів

• Крилаті слова письменників

• Влучні фрази видатних людей

Джерела Ф.:

• Виробнича діяльність (з ремесел, рибальства та мисливства): розплутувати вузол, як на мене шитий, кувати залізо, закинути вудку

• Військова справа: підняти меч

• Театрально-музична сфера

• Термінологічні вислови різних галузей науки: підписати вирок

• Вислови картярської гри: козир у руках

• З біблійних виразів: таємна вечеря

• З античності: сади Семіраміди

• Пов’язані з народними звичаями: стати на рушник

• Вірування, забобони, ворожіння: як пороблено

• З дотепного народного мовлення: не до солі (нІколи)

• Приказки, прислів’я: про вовка промовка, п’ятами накивати

8. Похідне слово як об’єкт словотвірного аналізу. Поняття про словотвірну мотивацію. Способи словотвору в українській мові. Словотвір іменників в українській мові. Словотвір прикметників та словотвір дієслів в українській мові.

Словотвір (дериватологія) – розділ мовознавства, у якому вивчаються способи та засоби творення слів з новим лексичним значенням.

Похідне слово (мотивоване) – слово, утворене від твірних одиниць (мотивуючих); це хронологічно вторинне щодо того, від якого воно утворене: книжка (від книга), водний (від вода).

Ознака похідних слів – мотивованість їх значень ін..словом того самого кореня та складніша морфемна будова.

Мотивація – похідність.

Словотвірна мотивація – це відношення між двома однокореневими словами, значення одного з яких або визначається за допомогою іншого (переможець – той, хто переміг) або повністю збігається з іншим в усіх формах, крім частиномовного значення (бігти – біг, швидкий – швидко).

Похідні слова утворюються від твірної основи за допомогою словотворчих формантів (афіксів).

Словотворчий формант – найменший у формальному й семантичному відношенні словотворчий засіб, яким мотивоване слово відрізняється від мотивуючого: суфікси, префікси, постфікси, інтерфікси, афіксоїди, флексія із словотвірною функцією; усічення основи слова, накладання морфем, чергування звуків, зміна наголосу.

Твірна і похідна основи формують словотвірні пари. 2 види зв’язку: ланцюговий (вода – водний – водник) та радіальний (вода – водний, водяний, підводний, водиця).

Способи словотвору – структурно різні шляхи й прийоми творення нових слів у результаті використання всіх наявних у даній мові словотворчих ресурсів.

Класифікація способів словотвору:

І. Морфологічні (похідне слово утворюється за допомогою морфем):

1.Афіксальні способи словотворення – творення нових слів за допомогою афіксів шляхом поєднання їх з твірною основою.

Суфіксальний – утворення слів за допомогою суфіксів (ім., прикм., дієсл., присл.):

субстанціальна (матеріально виражена): учитель – учительський,

нульова (нульовий суфікс після усічення): наривати – нарив, плакати – плач.

Префіксальний (префікс приєднується до цілого слова (дієсл., ім., прикм., присл.), утв. та сама частина мови): працювати – запрацювати, мудрий – премудрий, писати – підписати.

Префіксально-суфіксальний – одночасне приєднання префікса і суфікса до твірної основи: одвірок, удосконалити. 2 групи префіксально-суфіксальних утворень: 1- слова, утворені приєднанням префіксально-суфіксальної пари до твірної основи; 2-слова, утворені на базі прийменниково-іменникових сполучень, де прийменник переходить в префікс: без роду – безрідний, за озером – заозерний.

Постфіксальний – приєднання до цілого слова постфікса: знати – знатися (у всіх зворотних дієсловах).

Суфіксально-постфіксальний – до твірної основи одночасно приєднуються суфікс і постфікс –ся- (дієслова від іменникових та прикметникових основ): листуватися (ува+ся), колоситися (и+ся), женихатися (а+ся), сміятися (я+ся).

Префіксально-постфіксальний – до цілого слова приєднується префікс і постфікс –ся-: вдуматися, зглянутися, розростися, виспатися, добудитися, заговоритися, зневіритися, набігатися, об’їстися, відвоюватися, проговоритися – вичерпність або результат дії.

Префіксально-суфіксально-постфіксальний: насмілитися, приземлитися.

Флективний – за допомогою флексій утворюються словоформи, проте окремі флексії у певних позиціях здатні утворювати похідні слова з новим значенням – виконувати функцію словотворчих формантів: ворон – ворона (іменникова флексія –а-).