20. Речення як базова одиниця синтаксису. Ознаки речення. Типи речень. Поняття про просте речення. Засоби вираження головних членів речення як структурної основи двоскладного речення.

Речення – це мінімальна інтонаційно і граматично оформлена одиниця мовного спілкування, що формує і виражає окрему, відносно закінчену думку і відношення цієї думки до дійсності.

Ознаки речення: комунікативна одиниця; за допомогою речення формується думка; може членуватись на тему (дане) і рему (нове). Лінгвістичні ознаки: смислова завершеність; предикативність; модальність; інтонаційна завершеність; наявність головних членів речення.

Просте речення – найменша синтаксична одиниця з комунікативною функцією, що відображає певну ситуацію, подію. Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і реченнями.

Просте речення поділяється на: двоскладне, односкладне, перехідне.

У двоскладному реченні є або обов'язково повинні бути обидва головні члени — і підмет, і присудок, які поєднані предикативним зв’язком. За тим, як співвідноситься зміст висловлювання з дій­сністю, як уявляється в ньому носій дії, стану або змінної оз­наки і чи взагалі уявляється, двоскладні речення можна по­ділити на особові, неособові та безособові. Особові й неособові двоскладні речення за структурою од­накові. Різняться вони між собою лише реальним значенням підмета.

Засобами вираження головних членів речення є іменник, займенник, прикметник та субстантивоване слово.

21. Другорядні члени речення та способи їх вираження в українській мові. Прямий і непрямий додаток. Означення. Обставина.

Другорядні члени речення – це синтаксичні категорії, за допомогою яких пояснюються головні члени речення. Вони синтаксично залежні від головних членів речення, а в односкладних реченнях від головного члена речення. Це слова, які входять до складного речення і виконують смислову і синтаксичну функцію. 3 класи другорядних членів: а) додаток; б) означення; в) обставина. Також вирізняють ще й детермінантний член речення – це другорядний член речення, який залежить від граматичного центру і виражає обставинні значення. Детермінант виражається:

• прислівником;

• дієприслівником;

• дієприслівниковим зворотом;

• безприйменниковим непрямим відмінком;

Додаток – це другорядний член речення, що означає об’єкт дії, стану чи ознаки і відповідає на запитання непрямих відмінків. Додаток виражається:

• іменником у непрямих відмінках;

• займенником;

• субстантивованим словом;

• фразеологізмом.

Прямий додаток – об’єкт, на який безпосередньо переходить дія, або предмет, що виник як наслідок відповідної дії. Залежить від перехідних дієслів і виражається З.В. без прийменника. Напр.: Вкопували високі тесані стовпи, трамбували землю.

Непрямий додаток - об’єкт, пов’язаний з дією частково, неповно або ж тимчасово. Виражається іменником чи іншим субстантивованим словом у формі З.В. з прийменником і без нього. Напр.: Величезна калюжа заросла травами, ліловими дзвониками і скидалась на озеро.

Означення – це другорядний член речення, який відноситься до іменника чи субстантивованого слова і виражає ознаку, якість чи властивість предмета. Диференційні ознаки:

• виконує роль другорядного члена;

• залежить від іменника;

• стоїть перед означуваним іменником;

• спеціальні засоби вираження (прикметникові форми);

• поєднується з підрядним зв’язком узгодження.

За характером синтаксичного зв’язку под..на:

• узгоджені ( стоїть у тому ж числі, роді і відмінку, що й означуваний іменник. Виражається: а) прикметником. Н.: бриль золотий; б) займенником Н.: в пісню свою золоту; в) числівником або порядковим прикм. Н.: до першої збірки)

• неузгоджені (пояснюється з пояснювальним іменником способом прилягання чи керування. Виражається: а) іменником у непрямому відмінку: Н.: політику миру; б) з прийм. У Р.в. та О.в. Н.: чоловік з міста; займ. Н.: радість вступила в його серце).

Прикладка – означення, виражене іменником або іншою частиною мови в значенні іменника і узгодженого з означуваним словом у відмінку. Напр.: Ріка Дніпро впадає в Чорне море.

Обставинна (детермінанти) – другорядний член речення, який характеризує дію, стан чи вказує умову, за яких ця дія відбувалася. Диференційні ознаки:

• другорядний член речення;

• виражається прися., дієприсл., прийм., відмінковими формами іменника, інфінітивом;

• підпорядковується дієслову;

• поєднується з опорним словом або предикативним центром способом підрядного зв’язку прилягання.

Види обставин:

• способу дії Н.: Веселкою моя надія грала;

• міри та ступеня Н.: Просто на південь ледь помітно вогники;

• місця Н.: Ми їхали тепер від села до села;

• часу Н.: У різні часи по-різному виявляється героїзм людини;

• мети Н.: Кличе мати повечеряти;

• причину Н.: З голоду і холоду півень не співає ;

• умову Н.: Не зоравши, не посієш;

• уступку Н.: Незважаючи на пізню годину, ми ішли додому.

22. ПОНЯТТЯ ПРО ОДНОСКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ. СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ РІЗНОВИДИ ОДНОСКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ І ЛІНГВІСТИЧНІ ЗАСАДИ ЇХ ВИДІЛЕННЯ. ОДНОСКЛАДНІ ТА НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ. КОМУНІКАТИВНІ УМОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ НЕПОВНИХ РЕЧЕНЬ.

Односкладні (одночленні) речення – це речення, в якому є один з головних членів (або підмет, або присудок). Це речення, граматичну основу яких становить один головний член і для вияву повноти і своєрідного характеру свого змісту вони не потребують другого головного члена. Н.: Неповторні картини дитинства. Головний член односкладного речення – не співвідносний ні з присудком, ні з підметом, хоч формально може уподібнюватись до одного з членів речення. Структурно – семантичні типи (за головним членом речення):

1. дієслівні:

• означено-особові (гол.член виражений формою 1-ої або 2-ої особи одн. і мн. дієслова) Н.: Вірю, прагну, будую, ллю недаремно піт.

• неозначено-особові (гол.член виражений формою 3-ої особи мн., а діючі особи не названо) Н.: На складі пального закопували бочки в землю.

• узагальнено-особові (з дієслівним присудком, що означає дію, яка відноситься до будь –якої особи)Н.: У колективі нічиєї межі не переореш.

• безособові (гол.член у безособовій формі виражає процес, стан незалежно від активного діяча) Н.: Вечоріє; Не спиться;

• інфінітивні (вказують на дію або стан поза особою. Вир. незалежним інфінітивом) Н.: Та звідки зайцю цю дорогу знати?

2. іменні

• номінативні (стверджують наявність предмета чи явища. Вир. імен. у Н.в) Н.: Весна! Блакить. У поле трактори ідуть;

• генітивні (вказують на кількісний вияв реалій. Вир. імен. у формі Р.в) Н.: А качви, качви! Немає тепер таких заплавів.

• вокативні (вказують на особу, виражаючи емоції і почуття. Вир. імен. у формі Кл.в.) Н.: о мій Андріє! Який пасаж.

Неповне речення – речення, в якому одна з ланок його будови відсутня і водночас фіксується свідомістю, є зрозумілою. Відсутність члена зумовлена контекстом. Типи неповних речень:

• контекстуальні (пропущений член усвідомлюється з контексту)Н.: найду долю-одружуся, не найду-втоплюся.

• ситуативні (пропущений член усвідомлюється з ситуації) Н.: І тоді Вася зрозумів….Туди дядю, туди… Там балка.

• еліптичні (уявлення про неназваний член встановлюється з його змісту)Н.: Аби тільки з хати, вже й тінь її пропала.

Неповні речення в сучасній мові продуктивні і вживаються досить часто. Значно рідше вживаються ситуативні неповні речення, які виникають у певній ситуації. Ці речення представлені у розмовно-діалогічній мові. У СУЛМ часто вживаються такі неповні речення, в яких відсутній член виявляється за допомогою інших членів, які разом з ним (відсутнім членом) утворюють словосполучення. Н.: Тут як дасть близько важкий, аж здригнулася земля.