13. Структура естетичної свідомості. Формування естетичного почуття людини.

Естетична свідомість — продукт значного історичного розвитку суспільства, вона існує як форма суспільної свідомості, що відтворює рівень естетичного освоєння світу. Існує вона також і як особиста, індивідуальна характеристика окремої людини.

Естетична свідомість суспільства, як і окремої особистості, формується тільки на основі естетичної практики в її різноманітних формах, про які йшла мова у попередньому розділі. Багатогранність естетичної практики суспільства або особи породжує і відповідну багатогранність естетичної свідомості, структура якої досить складна. Певною мірою вона є дітищем, а отже, подобою головних історичних чинників її творення. Розглянемо найсуттєвіші елементи естетичної свідомості, а саме: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал та естетичну теорію. Що ж до мистецтва, яке існує і як форма естетичної діяльності, і як форма естетичної свідомості, то про нього йтиметься в окремому розділі. Отже, зупинимося на послідовній характеристиці елементів естетичної свідомості.

Сферу повсякденної естетичної свідомості складають есте¬тичні емоції — своєрідний психологічний відгук (реакція) на явища навколишнього світу. Естетичні емоції мінливі, нестійкі та нетривалі; естетичні переживання — емоційні переживання й усвідомлення естетичних відношень (дуже близькі до цього значення за своїм змістом такі елементи естетичної свідомості, як естетичне сприймання, уявлення, враження).

Естетичні почуття інтегрують, з одного боку, естетичні пере-живання (радість від спілкування, зустріч з красою, хвилювання від сприйняття піднесеного тощо), з іншого — виступають як здатність людини переживати естетичне враження.

Почуття людини різнобічні за характером, структурою та психологічними механізмами. Деякі з них — первинні — збли¬жують людину з твариною, інші — специфічно людські. Серед останніх естетичні почуття можна визначити як найскладніші з духовних переживань.

Естетичні почуття не дані людині від народження, а форму¬ються у перші три-чотири роки життя дитини. Щодо «природ¬них Мауглі», то усі випадки, коли знаходили людських дітей у тваринній зграї, свідчать: повноцінна людська чуттєвість у них так і не розвинулася, незважаючи на тривалий час їх подальшо¬го життя серед людей; період формування естетичних та, вза¬галі, людських почуттів був для таких дітей безповоротно втра¬чений.

Естетичне почуття — основа естетичної свідомості, на якій розвиваються інші, більш складні, елементи естетичного усві¬домлення світу.

Таким чином, естетичне почуття — це наслідок суб’єктив¬ної емоційної реакції людини на об’єктивні виражальні форми природної та соціальної реальності, які оцінюються у співвідно¬шенні з уявленнями людини про красу.

44. Образ як людський тип і характер. Образ природи в українській літературі .

Ядром художнього образу є характер (грец. Charakter — особливість, відмітна риса). Характер — це тип поведінки, внутрішня сутність людини. Як відзначає Ю. Ковалів, характер "у художній літературі, передусім реалістичного спрямування, — внутрішній образ індивіда, зумовлений його оточенням, наділений комплексом відносно стійких психічних властивостей, що зумовлюють тип поведінки, означений авторською морально-естетичною концепцією існування людини".

Термін "характер" побутував ще в Давній Греції. У книзі учня АрістотеляТеофраста (327—287 pp. до н. е.) "Характери" (320 р. до н. е.) це слово означає людей, які є носіями негативних рис. Плутарх (46—127 pp.) у "Паралельних життєписах" розглядає індивідів в аспекті дихотомії "вада — чеснота". Письменники епохи Відродження створили характери з яскраво вираженими індивідуальними особливостями поведінки. У творах класицистів герої — виразники певної ідеї, вони однобічні, схематичні. О. Пушкін, порівнюючи образи класициста Мольєра і реаліста Шекспіра, підкреслював, що особи, створені Шекспіром, не є, як у Мольєра, типами якоїсь пристрасті, вади, це живі істоти, сповнені багатьох пристрастей і вад. У Мольєра скупий — тільки скупий, у Шекспіра Шейлок — скупий, кмітливий, мстивий, дотепний, чадолюбний.

Письменники епохи Просвітництва основну увагу приділяли суспільній функції персонажів, це перетворювало їх на соціальні маски. Сентименталісти і романтики виявляли інтерес до незвичайних особистостей, які протистояли обставинам, тому їх герої видавалися однотипними. Цю традицію продовжили символісти і частково екзистенціалісти. Ґ.В.Ф. Гегель вважав, що людська індивідуальність є втіленням "загальної субстанціональної дії", у якої є її рушійний пафос.На думку Гегеля, характер не може бути "іграшкою лише однієї пристрасті", він мусить проявлятися значно повніше, стати "цілим самостійним світом, повною, живою людиною, а не алегоричною абстракцією якоїсь однієї риси характеру". Цю думку відомого німецького філософа втілили в художню практику письменники-реалісти, в межах якої виокремилися два напрями. За спостереженням Ю. Коваліва, "О. де Бальзак, Г. Флобер, І. Гончаров, Панас Мирний за основу характеру індивідуальності обирали притаманну їй суперечливу, інколи непередбачувану природу, а його плинність тлумачили як наслідок незавершеності зовнішніх впливів. Абсолютизація такого погляду призвела до експериментів натуралізму. Інший шлях обрали Стендаль, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Франко, вбачаючи у характері персонажа джерело індивідуальних можливостей. Натомість Л. Толстой орієнувався на стан, а не на характер, на загальнолюдські психологічні ситуації рядової людини".

№ 12