1. Макроекономічний аспект вивчення економіки. Основні етапи розвитку макроекономіки як науки

Економіка є складною соціально-природною системою, основними елементами якої є природа, суспільство і людина як результат взаємодії двох перших елементів. Тому на неї впливають як природні, так і соціальні чинники, стихійні і більш-менш усвідомленні або об’єктивні і суб’єктивні фактори.

Загальна структура економіки як науки вже розглядалася у курсі попередньої складової економічної теорії – політичної економії (загальної економічної теорії). Кожна складова економічної науки вивчає економіку в певному аспекті, тобто об’єкт досліджень економічних наук є єдиним – економіка. Але кожна вивчає цей об’єкт із різних боків, на різних рівнях або в різних аспектах.

Таким чином, кожна складова єдиної економічної науки має свій певний предмет або аспект дослідження та вивчення.

Який же предмет має макроекономіка? Які відповідні методи досліджень застосовує макроекономіка?

Треба підкреслити, що на Заході (особливо в США, Канаді, Великій Британії) економічна теорія складається, як правило, з двох частин: мікроекономіки та макроекономіки („Економікс”) і треба визнати, що „Економікс” більш уваги приділяє механізму функціонування ринкової системи, а не дослідженню етапів її розвитку або її складових елементів, що традиційно робилось класичною політичною економією, починаючи ще з часів В. Петті, А. Сміта та Д. Рікардо – її засновників.

Іншими словами, якщо політична економія більш аналізує історичний розвиток економічних систем та їхніх складових елементів (підсистем), з’ясовує глибинні закономірності розвитку і функціонування на певних її етапах, відповідає на запитання „Що це таке і як воно виникло, і за яких умовах перетворюється на інше?”, то „Економікс” більш аналізує структуру і функції кожного елемента цієї структури (системи), тобто відповідає на запитання „Як система функціонує?”

Саме з огляду на функціональний підхід в „Економіксу” не має значення порядок розгляду категорій. Головне – показати їхню взаємодію і коригування одного іншим. Не має значення і порядок розгляду складових частин „Економіксу” – макро- та мікроекономіки.

Кожна з цих складових вивчає одну й ту саму головну економічну проблему – як задовольнити постійно зростаючі потреби людей за обмежених ресурсів.

Але, якщо мікроекономіка вирішує цю проблему на рівні окремих домашніх господарств або підприємств (фірм), то макроекономіка – на рівні всього суспільства або національної економіки.

Рецепти найбільш ефективного вирішення цієї проблеми макроекономікою беруть на озброєння і впроваджують в практику політики та чиновники різних рівнів, тобто макроекономіка, крім сугубо теоретично-позитивної (теоретично-пізнавальної) функції, виконує і нормативно-практичну функцію, являється теоретичною основою економічної політики держави (державного регулювання економіки).

Таким чином, предметом макроекономіки є дослідження ефективною функціонування національної економіки з метою максимального забезпечення поточних і майбутніх потреб суспільства, ефективного і безпечного для природи і людства використання всіх ресурсів.

Серед конкретних об’єктів макроекономічного аналізу знаходяться такі явища і процеси, як національний дохід і багатство нації, темпи і фактори економічного зростання (або складу), галузева і територіальна структура суспільного виробництва і пропорції відтворення суспільного продукту, пропорції і співвідношення між потоками матеріальних, трудових і фінансових ресурсів як в середині країни, так і з іншими країнами, а також такі явища, що виникають при цьому, як інфляція (дефляція), безробіття (зайнятість), економічні кризи (піднесення), нестабільність тощо.

Слід підкреслити, що макро- і мікроекономіка не протистоять, а доповнюють одна одну. Так, тільки інтегруючи результати діяльності всіх суб’єктів господарювання і ринків, можна зробити певні висновки відносно стану національної економіки в цілому, її відносин з іншими країнами, розробити макроекономічну модель поліпшення ситуації. При цьому макроекономісти можуть абстрагуватися від поведінки окремих суб’єктів господарювання, яка приблизно однакова – отримати максимальний прибуток або користь від спожитих благ. Або абстрагуватися від конкуренції між ними, несуттєвого коливання цін на окремих ринках (але відстежуючи відповідність попиту і пропозиції і впливаючи на неї) тощо.

Більш детально цю проблему можна розглянути на семінарі, заслухавши реферат на відповідну тему.

Основні етапи розвитку макроекономіки як науки. Макроекономіка є однією з наймолодших складових економічної науки. В університетах Європи та Америки її почали вивчати як окрему дисципліну лише в другій половині ХХ ст., але окремі макроекономічні ідеї почали складатися ще в пізньому Середньовіччі з формулюванням централізованих держав на чолі з монархами. Саме тоді з’явились перші самостійні або окремі макроекономічні погляди, які пізніше А.Сміт назвав меркантилізмом (від італ. merchante –торгівець, купець). Ці уявлення ґрунтувалися на необхідності захисту розвитку національних промисловості та торгівлі для успішного становлення централізованих держав. На думку меркантилістів, оскільки саме реальні гроші – золото та срібло – втілювали в собі на той час багатство народу, націй, то через торгівлю з іншими країнами можна збагатіти, експортуючи товарів більше, ніж імпортуючи, обкладаючи при цьому вищим митом імпортну продукцію і застосовуючи невеликі митні ставки на експортну продукцію (або ліквідуючи їх зовсім).

Один із представників цього напрямку економічної науки француз

Ж.Боден ще в 1576 р. обґрунтував підвищення рівня цін (тобто інфляцію) зміною співвідношення між зростаючою кількістю реальних грошей (золото, срібло), що було викликано їх напливом у Європу з щойно відкритої Америки і приблизно тією самою кількістю товарів, що вироблялися в Європі в той час.

В основному, макроекономічну спрямованість мали також дослідження засновника класичної політичної економіки – англійця В.Петті (1623 –

1687 рр.), який уперше в світовій практиці розрахував національний дохід Англії – перший макроекономічний показник.

Цей самий напрямок економічної науки розвивала французька школа фізіократів, засновник якої – Ф.Кене (1694 – 1774 рр.) вперше розробив макроекономічну модель господарського кругообігу ресурсів і продуктів – так звану „Економічну таблицю” (1958 р.).

Оскільки за освітою Ф.Кене був лікарем, він свою модель господарського кругообігу побудував за аналогією з кровообігом людського організму, де всі його органи пов’язані між собою й обслуговують один одного.

Виходячи з припущення, що сільське господарство – головна і єдина продуктивна галузь економіки, він поділяв феодальне суспільство на три класи: 1) продуктивний клас селян; 2)клас землевласників; 3) клас промисловців і торгівців (безплідний клас).

Саме рух ресурсів і продуктів між цими класами й утворює кругообіг і відтворення продуктів, ресурсів і продуктивних сил суспільства, тому держава, на думку Ф.Кене, не повинна втручатися в цей природний економічний порядок, тобто він був прихильником економічного лібералізму (економічної свободи).

Недоліками цієї геніальної на той час макроекономічної моделі було те, що, по-перше, розглядалася тільки модель простого відтворення продукту, тобто в незмінних масштабах за кожний період часу (наприклад, за рік). По-друге, недостатньо розкривався механізм ринкового саморегулювання цих потоків продуктів і ресурсів, товарів і грошей.

На останнє запитання відповів найбільш відомий і послідовний представник класичної теорії англійський економіст А.Сміт (1723 – 1790 рр.). Виходячи з того, що кожна людина, реалізуючи свої здібності і ресурси, прагне досягти максимального добробуту або цього прибутку (такий тип поведінки він назвав поведінкою „економічної людини”), а також існування вільної конкуренції і вільного ціноутворення на всіх ринках (ресурсів і продуктів), які забезпечують так званий „природний порядок” і спрямовують „невидимой рукой” цей потік ресурсів і продуктів одне русло, А.Сміт прийшов до головного свого висновку – про автоматичне саморегулювання руху товарів і капіталів через ринок за мінімальномого втручання в цей процес держави. Вона повинна забезпечувати тільки військову безпеку, справляння суддівських функцій і утримання громадських закладів, що не можуть бути вигідними окремим особам або невеликим групам.

Протилежний макроекономічний підхід до оцінки саморегулюючих можливостей ринку запропонував німецький вчений і організатор пролетарського руху К.Маркс (1818 – 1883 рр.). Аналізуючи сучасний капіталізм за допомогою розробленого ним та його однодумцем і соратником Ф.Енгельсом (1820 – 1895 рр.) методу діалектичного та історичного матеріалізму, К.Маркс прийшов до інших висновків, а саме, що в умовах постійного нагромадження капіталу зростає частка того капіталу в вартості продукту, що втілюється у машинах, механізмах, обладнанні, сировині, паливі тощо і скорочується частка вартості живої праці робітника – відповідно постійного і змінного капіталу, виходячи з того, що саме останній (праця найманого працівника) утворює приріст додаткової вартості продукту. Як наслідок цього – скорочується прибуток на вкладений капітал або норма прибутку (закон тенденції норми прибутку до зниження), зменшуються стимули для подальшого інвестування. Крім того, скорочується ще більш сукупний попит за рахунок скорочення частки зарплати найманих працівників у вартості валового національного продукту і національного продукту і національного доходу. Внаслідок цього в економіці періодично виникають кризові явища ,відбувається абсолютне і відносне зубожіння населення, зростає соціальна напруга в такому суспільстві, яку можна зняти, на думку К.Маркса і Ф.Енгельса, тільки революційним шляхом – зміною суспільного ладу на більш справедливий устрій, спрямований на задоволення потреб усіх верств населення – комуністичний спосіб виробництва.

Серед інших теорій, які також критично ставились до класичної теорії, треба відмітити вчення англійського економіста Т.Мальтуса (1766 – 1843 рр.) і так звану історичну школу німецьких вчених Ф.Ліста (1798 – 1846 рр.), В.Рошера (1817 – 1894 рр.), Б.Гільдебранда (1812 – 1878 рр.), К.Кніса (1821 – 1898 рр.) та інших. Але на відміну від критики Маркса й Енгельса, ці критичні вчення аналізують не внутрішні чинники нестабільності капіталізму, а зовнішні (випереджаюче зростання населення – у Т.Мальтуса або необхідність урахування різних соціальних інституцій у кожній окремій країні – у представників історичної школи).

Більш глибокий макроекономічний аналіз капіталізму в ХХ столітті запропонував англійський вчений Джон Мейнард Кейнс (1883 – 1946 р.р.). Досліджуючи світову економічну кризу 1929 – 1933 р.р. („Велику депресію”) за допомогою розробленого ним інструментарію агрегативних понять (сукупного попиту, сукупної пропозиції, загального рівня цін тощо) і сучасних методів математичного аналізу й моделювання, він прийшов до головного висновку – про необхідність систематичного і активного втручання держави в регулювання ринкової системи. До основних важелів такого втручання Кейнс відносив податково-бюджетну (фінансову) і грошово-кредитну політику, а безпосереднім об’єктом регулювання він вважав сукупний попит (теорія ефективного попиту).

Ця теорія і наукова школа мала своїх послідовників і стала домінувати протягом кількох десятиліть – до 70-х років ХХ століття, коли в капіталістичному світі відбувалась нова економічна криза в вигляді стагфляції (поєднання стагнації та інфляції).

На цьому тлі почала інтенсивно відроджуватися так звана „неокласична теорія” у вигляді таких теорій як монетаризм (М.Фрідман), теорія раціональних очікувань (Р.Лукас та ін.), теорія економіки пропозиції (А.Лаффер та ін.). Їх застосування на практиці дозволило подолати ці кризові явища у 70-ті роки. Але проблема визначення ступеня та засобів втручання держави в економіку не вирішена остаточно і тому дискусії продовжуються.