5. Зайнятість: сутність, форми та ефективність.

Покращання ефективності використання людських ресурсів є стратегічним завданням подальшого розвитку світової та націо­нальної економіки. Праця — це не тільки господарський ресурс, а й найважливіший соціальний інститут, оскільки як свідома, ці­леспрямована та організована діяльність вона є основою і джере­лом існування людини та суспільства, становить форму самови­раження і самоствердження особи й громадянина. Праця здійснюється тільки через зайнятість як окремої особи, так і пев­ної частини населення країни певною справою. Форми, види, об­сяги та результати зайнятості економічно активної частини насе­лення залежать від того, як і яку політику зайнятості здійснює держава.

Зайнятість — це суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, що, як правило, дає їм дохід у грошовій або іншій формі. В широкому розумінні сучасне поняття зайнятості є певною сукупністю соці­ально-трудових відносин між людьми з приводу:

по-перше, забезпечення населення робочими місцями;

по-друге, формування розподілу і перерозподілу трудових ре­сурсів (робочої сили) з метою участі у суспільно-корисній праці;

по-третє, забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

Зайнятість є комплексним поняттям, що включає економічну, соціальну та демографічну сутність. Зайнятість перебуває у центрі всіх аспектів соціально-економічного розвитку. Багатство суспільства значною мірою залежить від маси праці, яка застосо­вується, та її продуктивності. Отже цілком виправданим, природ­ним є прагнення держави до розширення масштабів зайнятості. За умов зниження зайнятості і зростання відповідно незайнятості та безробіття скорочуються можливості суспільства щодо збіль­шення національного доходу, зростає «навантаження» на пра­цюючих, загострюються трудові відносини.

У ринковій економіці зайнятість населення є результатом вза­ємодії пропозиції робочої сили, попиту на неї, ціни і конкуренції. На пропозицію робочої сили, крім демографічного чинника, знач­ний вплив справляють бажаний рівень доходів, пропозиція робо­чого часу та інтенсивності праці, бажання працювати за наймом чи займатись підприємництвом тощо. Попит на працю визнача­ється обсягами залученого капіталу, обсягами виробництва і по­питом на продукцію, ціною трудових послуг залежно від корис­ності (продуктивності) праці та конкуренції на ринку праці.

Повна зайнятість — це така зайнятість, за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом на неї у суспільно­му виробництві. У макроекономічному розумінні вона може бути досягнута за будь-якого рівня залучення робочої сили, якщо цей рівень відповідає задоволенню потреб населення у робочих міс­цях за умов економічної доцільності пропонованих робочих місць. Повна зайнятість не може бути 100 %-ю, тому що завжди існує певний рівень (4—6 %) добровільного безробіття. Навіть за радянських часів, коли потреба у працівниках була найбільшою, максимальна зайнятість населення України не перевищувала 97,6 %. Це означає, що певна кількість працездатних громадян з різних причин не працює або не бажає працювати.

Раціональна зайнятість передбачає поєднання економічної та соціальної ефективності і передбачає соціально прийнятний для даного етапу розвитку суспільства рівень безробіття, урахування зростання соціальної напруги в суспільстві зі зростанням кілько­сті вимушено безробітних, економічних можливостей суспільст­ва щодо забезпечення для них мінімальних життєвих стандартів.

Під ефективною зайнятістю розуміється такий її рівень і структура, які в даний момент забезпечують максимальну еконо­мічну віддачу від використання кожної одиниці ресурсу праці.

Ефективна зайнятість розглядається з двох точок зору: еконо­мічної, як найбільш раціональне використання модельних ресур­сів, і соціальної, як найбільш повна відповідність інтересам лю­дини праці.