52. Що таке політична соціалізація . Які політичні і не політичні фактори соціалізації.

Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних .знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Серед факторів, що впливають на соціалізацію індивіда, особливе місце займають спеціальні інститути, що відповідають за втягнення в ту чи іншу групу нових членів та навчання їх своїм вимогам. Під інститутами соціалізації прийнято розуміти ті елементи соціальної структури, які покликані передавати індивіду зразки поведінки, норми, цінності культури. Ці інститути включають як спеціально організовані механізми цілеспрямованого впливу на особистість (школа, пропаганда та ін), так і стихійні, непідвладні громадському контролю (неформальні групи однолітків).  Разом з тим слід зазначити, що на особистість впливають не тільки власне політичні чинники, хоча вони і мають першорядне значення, а й неполітичні умови, в яких відбувається дозрівання людини. Так, до числа неполітичних чинників, що грають помітну роль в передачі політичних ідей, поглядів, цінностей, відносяться сім'я, групи однолітків, школа, робота, церква, мистецтво, культура, засоби масової інформації. Їх значення визначається тим, що в непрямій формі вони канализируют базові особистісні орієнтації на владу, конфлікт і порядок, насильство і терпимість, свободу і дисципліну які в політиці оформляються в її специфічному контексті Говорячи про фактори політичної соціалізації необхідно підкреслити, що найчастіше фактори виступають у вигляді персоніфікованих носіїв суспільного впливу, які отримали назву агентів соціалізації. Це безпосередні «провідники» соціологізірующего впливу. До їх числа відносяться викладачі, активісти громадських рухів, громадські діячі, журналісти тощо 

53. Як співвідносяться особистість , суспільство та який їх вплив на політику

У сучасному гуманітарному пізнанні «особистість» — категорія, яка визначає спрямованість людського буття, надає світоглядним знанням онтологічного сенсу. Особистість являє собою «єдність її фундаменталь­них комунікацій: діяльності, спілкування, творчості — через її ставлення до об'єкта, іншого суб'єкта, до самої себе»³⁸.

З поняттями «політична людина», «політична особа» співвідноситься поняття «політична особистість». Незважаючи на близькість цих кате­горій політичної філософії, за своїм змістом вони досить істотно відріз­няються. Особистість, по-перше, відбиває індивідуально-неповторне в людині. Не існує «масової особистості», є «масова людина» — термін, що широко вживається теоретиками політики. В історії політичної науки поняття «політична людина» і «політична особистість» виникали дисин-хронізовано. За Аристотелем, кожний вільний громадянин полісу був політичною істотою. Чимало філософів та політологів вважають, що антична філософія взагалі не користувалася поняттям «особистість». Грецька мова, визначаючи людину, використовувала терміни «проюпон» (зовнішній вигляд людини), або «гіпостасіз» (характер лиця). «Великі язичницькі мислителі античності, насамперед Платон й Аристотель, а також стоїки, не мали поняття «особистість». Специфічне людське для них було просто причетністю до чогось божественного, через що унікаль­ність людини не одержувала вираження»³⁹, — пише німецький філософ Н. Лобковец. За його переконанням, особистість — це людина, свідомість якої «сама себе констатує», «... ми є особистостями, остільки і наскільки ми сприймаємо себе як особистість». Характерна ознака особистості — її розвинута самосвідомість, здатність до саморефлексії, потреба уважно «вдивлятися» в саму себе. Не менш суттєвою ознакою особистості є її вміння цінувати і визнавати якість особистості в інших людях.

Як влучно зазначив Романо Гвардіні, «особистість» означає, що у своїй самоті «Я» у кінцевому підсумку не може бути керована ніякою іншою інстанцією, особистість належить тільки самій собі. У новітній філософ­сько-політичній літературі ми зустрічаємо приклади справжнього культу особистості. Право особистості стало важливіше за право істини. Ніяка людська інстанція не має права заважати людині вірити у те, що відкриває

її совість, і діяти у відповідності з цією вірою: особистісне буття кожної окремої людини і є те, що реалізує для неї це право⁴⁰.

Політична особистість, таким чином, є означення розвинутої, мислячої та відповідально діючої політичної людини. Якщо масова політична людина може брати участь в політичному житті стихійно, діючи імпульсивно або ж ангажовано, то вже політична особистість діє усвідомлено і цілеспрямовано. Саме тому її роль як суб'єкта політичної дії значно вагоміша і помітніша.

Теоретична думка здійснила класифікацію типів особистості. Залежно від критерію, така типізація здійснюється у психологічний або ж у соціаль­ний спосіб. У відповідності з останнім, а саме зважаючи на характер діяльності, можливості і міри впливу на перебіг соціальних та політичних подій, виділяють, зокрема, звичайну (рядову), історичну та видатну осо­бистість. Звичайна, або рядова особистість — це представник народу, який живе «родовим», спільним життям, але в силу власних здібностей свідомо виражає інтереси спільноти. 

Політична особистість, таким чином, є означення розвинутої, мислячої та відповідально діючої політичної людини. Якщо масова політична людина може брати участь в політичному житті стихійно, діючи імпульсивно або ж ангажовано, то вже політична особистість діє усвідомлено і цілеспрямовано. Саме тому її роль як суб'єкта політичної дії значно вагоміша і помітніша.

Теоретична думка здійснила класифікацію типів особистості. Залежно від критерію, така типізація здійснюється у психологічний або ж у соціаль­ний спосіб. У відповідності з останнім, а саме зважаючи на характер діяльності, можливості і міри впливу на перебіг соціальних та політичних подій, виділяють, зокрема, звичайну (рядову), історичну та видатну осо­бистість. Звичайна, або рядова особистість — це представник народу, який живе «родовим», спільним життям, але в силу власних здібностей свідомо виражає інтереси спільноти. 

Особа пов'язана з суспільством та державою безліччю видимих і неви­димих уз. Серед них особливе місце належить зв'язкам, що інтегрують людину в систему державницького життя, зумовлюють її статус грома­дянина. За стародавніх часів, коли в античному світі виникали міста-держави (поліси), справжніми громадянами вважалися ті, кому ці поліси надавали повні права, в тому числі право на земельну та іншу власність.

Так, сучасник Леонардо да Вінчі італійський філософ Лоренцо Валла писав: «Древні філософи — Цицерон та інші говорили: «Перше місце мають посідати інтереси держави. Друге — інтереси близьких, а останнє — власні інтереси». Це не більш ніж красиві слова. Істина полягає у зворотному: на першому місці для мене перебувають мої інтереси, на другому інтереси моїх близьких, а на останньому — інтереси всіх інших — тобто суспільства або держави» («Про насолоду та справжнє благо»).

Привабливість прагматично спрямованої філософської та політичної теорії, причому не тільки у країнах, що розвиваються, пояснюється тим, що неопрагматики (Дж. Д'юї, К. Уест, X. Патнем, Р. Рорті) приділяють велику увагу світові повсякденності звичайних людей. «Наші норми і стандарти, — пише X. Патнем («Реалізм з людським обличчям»), завжди відбивають наші інтереси і цінності». Популярність прагматистської політичної теорії пояснюється і тим, що вона закликає до «відродження соціальних сил, які надають підтримку невдахам, знедоленим, тим, хто занепав» (К. Уест).

Наявність плюралізму інтересів, з одного боку, вимагає, по-перше, усвідомлення ієрархії їх вагомості та пріоритетності у визначенні політики держави, насамперед соціальної, яка безпосередньо виходить на людину; по-друге вироблення соціополітичних механізмів узгодження цих інте­ресів, значна частина яких має конфронтуючий характер.

Суспільство і держава, влаштовані на демократичних засадах, мають змінити жорстку модель суб'єкт — об'єктних політичних відносин (держава, керуючі — громадяни, керовані) на більш гнучку, справедливу і «людську» систему, в якій громадяни розглядаються не як об'єкт впливу та благодіяння з боку державно-політичного процесу, а як рівноправні взаємозалежні і взаємозумовлені основні полюси політичного життя