zbirnuk-11

ЗМІСТ

Іван Франко: інтерпретація поступу і творчості

Пахаренко Василь. Непроминальні істини Івана Франка

Тарнашинська Людмила. Франків концепт професійної „щирості” в літературно-

критичній творчості українських шістдесятників”

Градовський Анатолій. Тип і прототип (За романом Р. Горака „Тричі мені являлася

любов”)

Коваленко Валентина. „Секрети” поетичної творчості – в „Перехресних стежках”

(психологічні перегуки трактату і повісті Івана Франка)

Кошова Інна. Іван Франко “Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!”: Інтерпретація одної

поезії

Іван Франко та українське письменство

Поліщук Володимир. Михайло Максимович у працях Івана Франка

Гончаренко Альона. Аналіз „Слова о полку Ігоревім” у працях Івана Франка

Лупавка Інна. Іван Франко про творчість Івана Котляревського

Баранюк Тетяна. Письменник великого таланту (творчість Миколи Гоголя в оцінці

Івана Франка)

Книжова Ольга. Шевченкознавча спадщина Івана Франка

Пономарьова Валентина. „Хуторна поезія” Пантелеймона Куліша в інтерпретації

Івана Франка

Скорина Людмила. Модель ідеального суспільного устрою в повістях Івана Франка

“Захар Беркут” і Андрія Чайковського” На уходах”

Дудник Марина. Іван Франко і Михайло Коцюбинський

Кавун Лідія. Ідея громадівства Івана Франка та дискурс „загірної комуни” Миколи

Хвильового”

Іван Франко: компаративне прочитання

Ромащенко Людмила. Іван Франко і Теодор Томаш Єж

Баранько Юлія. Перекладач, а чи співавтор нового бачення? (“Фауст” Гете в перекладі Івана Франка)

Безрукова Ірина. Образна система у повісті Івана Франка „Борислав сміється” і

роману Еміля Золя “Жерміналь”: типологічні паралелі

Деякі питання історії, фольклору, освіти у спадщині Івана Франка

Ярмоленко Наталя. Питання генези українського епосу в фольклористичних

розвідках Івана Франка

Марценішко Вікторія. Постать Вишневецьких у спадщині Івана Франка: до проблеми валленродизму

Волинець Юлія. Богдан Хмельницький і Хмельниччина у працях Івана Франка

Мануйкін Олексій. Іван Франко про літературну освіту молоді

Тихолоз Валентина. Проблема самоосвіти у педагогічних поглядах Івана Франка

Іван Франко: інтерпретація поступу і творчості

Василь ПАХАРЕНКО

НЕПРОМИНАЛЬНІ ІСТИНИ ІВАНА ФРАНКА

Іван Франко – постать воістину титанічної сили духу. Це – один з небагатьох геніїв планетарного регістру. Син сільського коваля, сирота,

простолюдин-мужик з походження, він завдяки лише своєму розумові й силі волі досягнув найвищого в Европі рівня освічености навчався у Львівському університеті, у Віденському ж захистив дисертацію доктора філософії. Вільно володів античними, а також практично всіма основними европейськими мовами.

Іван Франко залишив визначну спадщину як поет, прозаїк, драматург,

перекладач, літературний критик, літературознавець, фольклорист, етнограф,

мовознавець, політолог, публіцист. Його твори видано у п’ятдесяти томах, але з недрукованого в совєтську добу з цензурних міркувань набереться ще на добрих десять томів. Влучно кажутьфрануознавці: "Франко – велетенське море, а кожен дослідник лише ходить його берегом".

У чому ж основна, непроминальна цінність Франкового творчого досвіду,

унікальність його таланту? Як відомо, головні чинники у творчості – емоції та інтелект (чуття і мисль, серце і розум). Ці первини символічно іменують іменами грецьких богів Діоніса і Аполона. У митцевій душі переважає зазвичай якась одна первина, у декого (вкрай рідко) вони урівноважуються. Виразні діонісійці – Мікелянджело, Верхарн, Шиллер, Шевченко, Байрон; аполонівці – Ґете, Леся Українка (у драматургії), Пушкін, пізній Мацкевич. Аполонівець також і Франко. Це спостереження висловив Є. Маланюка в есеї "Франко незнаний". Есеїст підкреслював: "При всім незаперечнім темпераменті Франка,

при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця, почуття Франка – в його поетичній творчості – завжди проходять крізь суворий фільтр його інтелекту… Світ його почувань, внутрішні "стихії" його єства, бурі і негоди його серця є – в

його поезії – завжди контрольовані потужною, але й формотворчою! – силою розуму".

Чим породжений оцей раціоцентризм? Певно, галицьким менталітетом,

раціональною добою, у яку формувався митець, конкретніше – впливом М. Драгоманова. Раціоналістична настанова позначилася на творчості Франка

(надто ранній) самообмеженнями, самопригашеннями спалахів надхнення;

певною недооцінкою форми, а тому й кострубатістю; захопленням соціялістичними теоріями натуралізмом, також свідомим атеїзмом.

Водночас Франко відчував згубність абсолютизованого раціоналізму і все життя боровся з ним у собі. Отож, знаходимо у нього твори, де чуттєвий елемент підпорядковується ідейним задумам, розуму ( "Борислав сміється", "Основи суспільности", поезії збірки "З вершин і низин" тощо). Але є твори цілком протилежні, позначені безпосереднім вибухом чуття, настроєвими натяками (суто діонісійські) – збірка "Зів’яле листя". Нарешті у поемах Франко досягає вкрай рідкісної синтези аполонівського й діонісійського струменів творчости. Завдяки таким творчим пошукам митець, як той каменяр,

пробивається крізь скалу холодного розуму до світла Істини, закликає нащадків іти шляхом згармонізування духовного життя.

Таких уроків генія немало. Скажімо, Франко одним із перших і найрішучіше в Галичині виступив проти замшілого, провінційного,

малокультурного міщанського животіння, обстоював і власним прикладом утверджував життя дієве, активне, творче, духовно багате й незалежне:

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм!

З давніх брудів і думка розкута, –

Ожиємо, брати, ожиєм.

Така позиція викликала опір, а то й зненависть простих обивателів. Але поет затято стояв на своєму.

Франко щиро відданий рідному народові, усім серцем залюблений у

нього:

…Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох,

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог – не епілог.

Поет бачить у своєму народі націю молоду, сповнену життєвих сил, яка щойно починає свою творчу путь. Франкова віра у рідну націю переходить у віру у все людство, яке повинне колись витворити основи справжнього щастя,

ідучи шляхом невпинного поступу:

Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох:

Я твердо вірю в труд його могучий,

В ті міліони невсипущих рук,

Ітвердо вірю в людський ум робучий

Ів ясний день по ночі горя й мук.

Цей ідеал розквіту людства через розквіт нації завше жив у душі Франка,

визначав його життєву і містичну позицію, творчі й світоглядові шукання, його одержиму суспільну й мистецьку та наукову діяльність, його помилки і – нарешті – здобутки.

Може, найбільш актуальна Франкова ідея національного критицизму й відродження. Цілком по-сучасному, як і століття тому, звучить передмова

"Дещо про себе самого" до польського видання "Галицькі образки". На жаль, ці міркування письменника досі не відомі широкому читацькому загалу: "Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів… Так мало серед них найшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковости, вузького еґоїзму,

двоєдушности й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити… Признаюся у ще більшому гріху: навіть нашої Руси не люблю так і в такій мірі,

як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити?.. Щоб любити її історію, для цього досить добре знаю її… Як мало в історії Руси прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любови. Ні, любити цю історію надто тяжко, бо

майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту? Чи, може, маю любити свілу будущину тієї Руси, коли тої будущини не знаю і для світлости її не бачу ніяких основ?..

Коли мимо сього почуваю себе русином, то цілком не з причин сентиментальної натури. Примушує мене до цього передовсім почуття собачого обов’язку. Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне волею. Мій український патріотизм – то не сантимент, не національна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі. Я можу показувати своє незадоволення, можу потихо проклинати свою долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути його не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати се ярмо, так се те, що бачу український народ, як він, хоть і нині бідний, слабий і безпорадний,, але все-таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах жажду світла, правди і справедливости і шукає шляхів до них. Отже, варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне".

Цілковиту слушність мав С. Петлюра коли у статті "Іван Франко – поет національної чести" підкреслював, що митець у своїй творчості виступає, по-

перше, проти зовнішнього ворога, загарбника, що його насильство сковує розвиток українського народу, а по-друге, проти ворога, що затаївся в колективній душі українській, у здавен понівеченому історією національному

"Я", який ще небезпечніший, ніж перший. На думку С. Петлюри, Франко – поет національного сорому, але не того, що "спахне востаннє й згасне у часі дальшого занепаду, а того, що революціонізує свідомість, змушує глибоко заглянути у власну душу й розгоряється у полум’я відродження".

Франкові довелося жити, певно, у найтяжчу для людини мислячої епоху

– епоху духовних зрушень і потрясінь. Не оминули і його ілюзії, фантоми,

сумнівні моди того часу. Але умів митець прозорливо, як ніхто, безпомильно пізнавати суть свого часу, відкидати помилкове й минуще, а зосереджуватися на справжньому й вічному. Досі залишається малодослідженою чи й неакцентованою у франкознавстві докорінна духовна еволюція, яку протягом свого життя пройшов мислитель і митець. В естетичному ключі він рухався від народницького реалізму через натуралізм до модернізму (неоромантизму), у

світоглядовому – від соціялізму через позитивізм до націоналдемократизму.

У статті "Одвертий лист до галицької української молоді" Франко сформулював найважливіше завдання для себе, для української інтеліґенції того часу і – ще більше – нашого: "Перед українською інтеліґенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії (йдеться про лібералізацію під час революції 1905 р. – В.П.), величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний орґанізм, здатний до самостійного культурного й політичного життя…".

Сьогодні ще разючіше, аніж у Франкову добу, стає очевидною життєва необхідність для України повної реалізації цього завдання.

Людмила ТАРНАШИНСЬКА

ФРАНКІВ КОНЦЕПТ МИСТЕЦЬКОЇ «ЩИРОСТІ»

В ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ ШІСТДЕСЯТНИКІВ

Концепт, якщо розглядати його з психолінгвістичної позиції – а саме такий підхід тут найбільш доцільний з огляду на забарвленість поняття

«щирість» психоемоційними переживаннями – являючи собою спільність, є,

за тезою С. Аскольдова, «мисленнєвим утворенням, яке заміщає нам в процесі думки невизначену множинність предметів одного й того ж роду – деяких сторін предмета або реальних дій; різного роду чисто мислительних функцій» [1, 68].

Щирий, за словником Б. Грінченка, справжній, непідробний, сущий,

чистий, безпримісний, старанний, правдивий [2, 526]. У такому розумінні в

інтерпретаційному полі І. Франка концепт щирості слід розглядати як нефальшивість, справжність, істинність, як вслухання митця у свій внутрішній голос, в інтуїцію. Ще – як мистецьку совісність, коли пишеться не на догоду кон’юнктурі чи бажанню швидкої слави, а за істинним покликом серця...

На Франковому концепті щирості чи не вперше наголосив С. Єфремов,

на що звертає увагу В. Мазепа, цитуючи такі рядки: «Естетика у Франка надзвичайно широка й поєднує в собі все, що цікавить сучасну людину. Його психологічний принцип поглинув, з одного боку, всі ріжноманітні інтереси,

що входять до «інтернаціональної атмосфери» в інтелектуальному житті, але,

з іншого, і сам через те втратив ясність і виразність та повернувся почасти до того ж суб’єктивізму – індивідуального чи гуртового – що його засуджував був автор… Вся оцінка літературної творчості зводиться кінець кінцем до одного критерію – щирості (підкр. моє – Л.Т.), з якою талановитий письменник осмислює і висвітлює свої проблеми» [3, 172].

Такі тенденційні, необґрунтовані закиди на адресу І. Франка відбувалися в полемічному полі щодо проблеми зміни естетичних та етичних оцінок художнього твору, що його витворив довкола себе ранній модернізм

[3, 161 – 185; 4, 45 – 49; 5, 79 – 99].

Відомо, що Франків вірш «Посвята» Миколі Вороному (написаний

1900 р.) вперше з’явився друком у збірнику «З над хмар і долин»

(«Український альманах», 1903; далі надрукований як посвята до поеми І. Франка «Лісова ідилія» в збірнику «Semper tiro» 1906 р.) – це була реакція на відозву молодого поета М. Вороного [6] із закликом співпрацювати в новому альманасі, який, за його задумом, мав відкрити новий шлях українській літературі у її прямуванні до західного модернізму. При цьому література, на думку поета, мала би вирватися з обмежень вузького служіння народницьким ідеалам.

Перебуваючи й сам під впливом подібних тенденцій, І. Франко, між тим, застерігає проти надмірного відриву у тих модерністичних шуканнях,

що заполонили мистецьке життя на переломі століть, від канви життя, яка тчеться народним духом, що у висловлюванні І. Франка артикулюється як застереження проти мли й опіуму «рожевих пестощів туману», «містичних візій». У вірші звучить заклик до поетів, чи радше морально-естетична настанова, піднесена до рівня імперативу: «Най будуть щирі, щирі, щирі!»*

І хоча маємо підстави говорити про те, що С. Єфремов тенденційно й не до кінця збагнув естетичні домінанти, задекларовані І. Франком у його творах, зокрема і в трактаті «Із секретів поетичної творчості», вирізнений ним критерій, що визначає передусім етику І. Франка-художника, а через неї – і його естетику, є досить посутнім для засадничого розуміння І. Франком літературної творчості у широкому її розумінні.

Адже в поняття щирості він вкладає розуміння суголосності відчутого, пережитого й зображеного, а точніше, адекватності перших двох компонент

* Відповідь М. Вороного «Іванові Франкові» також було вміщено в тому ж збірникові «З над хмар і долин».

творчого процесу третьому. При цьому береться до уваги та обставина,

що правда життя і правда мистецтва – речі різні.

Отже, саме така суголосність, адекватність, або, іншими словами,

гармонія зовнішнього із внутрішнім і дає в результаті той твір, який завдяки поетичній техніці, опертій на закони «психологічної перцепції і асоціації говорить нам», що мета – викликати в душі читатача освітлений автором з різних боків образ «по змозі в такій самій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті» найкраще осягається найпростішими способами,

комбінаціями конкретних образів, але так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайніші струни нашої душі, щоб відкривали нам широкі горизонти чуття і життєвих відносин» [7, 272]. «Без тієї, що так скажу,

долішньої гармонії поет може змалювати дуже гарні і пластичні образки, але вони в нашій душі не лишать глибокого сліду, прогомонять, мов припадково зачуті, хоч не раз і дотепно скомпоновані анекдоти. Про такі твори ми

кажемо: вони лишають нас холодними» (підкр. моє – Л.Т.). Ще і ще І. Франко наголошує: «Тільки той поет годен зватися правдивим поетом, хто,

малюючи нам конкретні і яркі образи, рівночасно вміє торкати ті таємні струни нашої душі, що озиваються тільки в хвилі нашого власного,

безпосереднього щастя або горя» [7, 272].

Щирість виступає як умова правдивості, реальності пережитого героєм твору, вона співмірна лише з власним пережиттям реципієнта, а також є противагою «фальшивому пафосу», властивому деяким творам, противагою вдаваності, награності і т. д.

Саме в творчості Лесі Українки Франко знаходить «безмірно ніжне,

щире чуття» [7, 271].

Устатті про Лесю Українку ця Франкова настанова «писати з душею»,

аотже, щиро, раз по раз виринає з новими рефлективними відтінками.

Наголошуючи на перевагах Лесиного поетичного письма, І. Франко показує при цьому зразки тих поезій, які попри всі «цвіти і зорі, зорі і цвіти» не будять в нас «ніякого настрою і читаються без смаку, як ремісницька робота,

не раз добра і старанна, але все-таки без душі» [7, 263].

Отже, критерій щирості постає саме тим невловимим (у розумінні артикуляції) маркером, який відрізняє добру ремісницьку роботу від справді талановитої, тієї, що написана «з іскрою Божою».

Щирість не може зродитися із недобрих почуттів, із ущербної моралі – її глибини мусять бути чистими, незамуленими. От як І. Франко показує це на прикладі «Давньої казки» Лесі Українки: «Се гумор наскрізь

добродушний, щирий (підкр. моє – Л.Т.), що пливе не з гамованої злості, не з зависті, а з глибокої любові, з ясного спокійного погляду на життя і його боротьбу.» [7, 269]. Отже, добро-душність, або душа, занурена в добро, у

любов – такі ознаки справжньої щирості, що нею освячена творчість істинних митців.

«Ще раз повторяю: читаючи м’які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівняючи їх з тими