zbirnuk-11
.pdfспроби відвідати батьківщину письменника – село Нагуєвичі, бо через мізерну кількість охочих (3-5 осіб) екскурсійну поїздку кілька разів відміняли, тоді як автобуси на чернівецький базар йшли заповнені ледве не щогодини. Тож варто відзначити тих самовідданих людей, хто в наші дні популяризує творчість могутнього Каменяра, віддає свої вміння і талант для того, щоб донести до читача його пристрасне слово, зокрема київського митця Олександра Биструшкіна. Чудова поетично-музична композиція
“Зів’яле листя”, автором, режисером і виконавцем якої він став, створена на основі однойменної збірки українського генія. Це ще один крок до пізнання Івана Франка не тільки як велета соціальної боротьби, а й людини чулої, з
численними стражданнями, болями і сподіваннями.
Література
1. Ostrowska0 M. T. T. Jeż (Zygmunt Miłkowski). Zycie i twórczość. – Kraków, 1936. – 626 s. 2. Франко І. Зібр. Творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1980. – Т. 27. – 464 с. Далі при посиланні на це видання вказуватимемо том і сторінку в тексті. 3. Bernacki W. Zygmunt Fortunat Miłkowski // Wybitni polacy XIX wieku. Leksykon biograficzny. – Kraków: Wyd-ctwo Literackie, 1998. – S. 244-252. 4. Klejner J., Maciag W. Zarys dzejów literatury polskiej. – Wrocław, 1974. –591 s. 5. Wojciehowski K. Dzieje literatury polskiej. – London, 1943. – 418 s. 6. Вервес Г. Польська література і Україна.– К.: Рад. письменник, 1985. – 381 с.
P.S. Хочеться згадати світлої пам’яті викладача, кандидата філологічних наук Яценко Віру Федорівну, під ретельним керівництвом якої відбулося ще у студентські роки моє перше наукове осягнення доробку великого Каменяра, коли писала доповідь на конференцію у Полтаві.
Висловлюю також щиру вдячність Касі ім. Й. Мяновського і Фундації ім. З. Залеського, за сприяння яких був зібраний матеріал до цієї статті. Саме завдяки матеріальній підтримці Каси ім. Й. Мяновського була видана й цитована вище книга М. Островської про Т. Єжа.
Юлія БАРАНЬКО
ПЕРЕКЛАДАЧ, А ЧИ СПІВАВТОР НОВОГО БАЧЕННЯ?
(«ФАУСТ» ГЕТЕ В ПЕРЕКЛАДІ ІВАНА ФРАНКА)
Народ породжує геніїв, що,
як напівбоги, стоять на чолі
його,
приносять йому добро i
захист...
Й.В. Гете
І. Франко – особа, що є одним з велетнів української літератури, та,
мабуть, з сміливістю можна сказати, що і світової. Він і поет, і прозаїк, і
перекладач, і літературознавець, і філософ, і … Він є водночас і практик і теоретик не тільки літератури, але і життя суспільства загалом. Спочатку широта інтересів і занять Франка просто вражає. Потім шокує. Ще пізніше вона вимагає, аби їй знаходили аналогії у світовій культурі. Але таких зовсім небагато. По-перше, універсальні генії Ренесансу, Мірандола. По-друге,
Гете – останній універсальний геній. Але, звичайно, ці аналогії досить приблизні, адже лише умовно можна порівнювати провінційну Галичину кінця ХІХ – початку ХХ століть із Флоренцією XV чи Веймаром XVIII!
Проте у цьому і криється одна із людських драм Франка, адже (цитуємо Григорія Кочура) “на українському ґрунті поет мусив бути першим громадянином, народним пророком і борцем за ідеали, які піднесуть і просвітять народ у темряві і неволі. Ось чому творець “Лиса Микити”, поеми про війну всіх проти всіх, був насамперед автором “Каменярів” і “Вічного революціонера”, співцем боротьби й особистої самопожертви”. І до сьогодні часто Франковий “молот каменярський” заступає його “тонкий різець Петрарки” [1, 126]. Напевне, нащадками цього “тонкого різця” і були
поетичні переклади Франка, які часто залишаються в тіні його оригінальної творчості.
Франко був надзвичайно освідченню і всесторонньо розвиненою особистістю. Він не просто знав багато іноземних мов, а й володів ними досконало. До прикладу, польською та німецькою він писав власні твори.
Але досконалого знання мови замало для створення ціннісного перекладу,
необхідне так зване “відчуття” мови, котрим, безумовно, був наділений Іван Якович.
Франко був першим українським перекладачем, що використовував наукові підходи до “штуки перекладання”. Франко не був першопрохідцем у цій галузі, але він розширив стежку, що єднала нас із зарубіжними літературами, до широкого шляху розуміння літератур інших народів. Багато Франкових перекладів були на цьому шляху дороговказами для наступних поколінь перекладачів, а деякі залишаються неперевершеними і сьогодні, й
такі, що були повністю опубліковані лише через десятиліття по смерті майстра. Перекладацька діяльність І. Франка була одним з тих духовних
“золотих мостів”, що з’єднувала культуру нашого народу з іншими культурами. Завдяки його праці як перекладача українські читачі одержали цілу бібліотеку вибраних творів видатних письменників світу: Й.В. Гете,
А. Міцкевича, Е. Золя, О. Пушкіна, М. Некрасова… Безумовно, всі перекладницькі роботи Івана Яковича є чи не
найціннішим пластом української перекладної літератури, проте на особливу увагу заслуговує Франківський переклад “Фауста” Гете. Філософські погляди цих двох титанів світової літератури є досить схожими. Скажімо, щодо земної цивілізації в цілому, то український мислитель вважає, що і в природі,
і в розвитку людства поступ забезпечують два керманичі, як їх визначив Й. Гете, – голод і любов. [Дет. про це див.: 2]. “Голод – се значить матеріальні й духовні потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде” [3, 230]. І.Франко виступав за еволюційний
розвиток суспільства, розвиток, пов’язаний з волею, старанням та працею людей, розвиток без суспільних потрясінь, бунтів, революцій і повстань. Він сповідує філософію науки, філософію праці, філософію поступу. Окрім того, Франкова концепція двоїстості людини, його відчуття, переживання власної творчості йдуть саме від Гетевого “Фауста”.
Франко вбачає у “Фаусті” основні риси, що характеризують нову літературу, навіть більшою мірою, ніж в “Божественній комедії” Данте або в “Гамлеті” Шекспіра. Питання тут не лише в тому, що в основі “Фауста” лежить ідея розвитку вільної особи, і не лише в тому, що в ній повною мірою втілена ідея олюднення потойбічних сил “та боротьби здорової природи людської з безплодною спекуляцією” [4, 155]. Справа в тому, що Фауст, за словами Франка, в своїх шуканнях правди життя, в своєму постійному неспокої приходить до висновку, що єдине виправдання і зміст життя полягають “у діланню для добра суспільного, ось що становить велику правду сеї драми, ось що ставить її – хоч далеко не викінчену в артистичнім згляді – високо понад все, з чим її досі порівнювано, понад Іова, Данте “Комедію”, Шекспірового “Гамлета” [5, 94].
Ідея перекладу “Фауста” зародилася в голові молодого Франка, ще під час його навчання в гімназії, коли він прочитав його в оригіналі. У митця з’явилося бажання донести цей твір всім писемним представникам українського народу, що вдалося реалізувати повною мірою. Франко почав роботу над “Фаустом” ще в 70-х роках XIX ст. Початок “Фауста” в перекладі Франка був надрукований в журналі “Правда” у 1880 p., в. 1 – 24. У 1875 р. в журналі “Друг” (№ 17) з’явився переклад пісні з “Фауста” – “При кужильці”.
Внаступні роки Франко продовжує наполегливо працювати над перекладом.
В1881 р. Франко, живучи влітку на селі, посилено працює, зокрема, над “Фаустом”. Він лише у листі до І. Белея: “Отсе аж нині здобуваюсь на обширніший лист до тебе. Досі не було часу – робота в полі коло вівса, котра раз у раз перериває мені роботу коло “Фауста”. В перервах ладив я переводи з Гете, котрі послав тобі, читав Гетеві драми, Рейнеке-лиса та Дарвіна” [4,
134]. У 1881 р. була підготовлена наступна частина “Фауста”. В серпні 1881 р. Франко писав І. Белею, який керував тоді журналом “Світ”, про необхідність видати “Фауста” окремою книгою. 10 вересня в № 8 – 9 журналу “Світ” було вміщено повідомлення про те, що Франко закінчив переклад “Фауста”, а також звернення до читачів допомогти видати цей переклад. Нарешті, 25 лютого 1882 р. в № 2 журналу “Світ” було оголошено про вихід “Фауста” з друку. До 150-річчя з дня народження Гете Франко переклав третій акт другої частини “Фауста” під назвою “Гелена і Фавст” і написав передмову до свого перекладу.
Варто зазначити, що до перекладу “Фауста” Франко підійшов надзвичайно ґрунтовно. Для нього перекласти означало не лише відтворити твір рідною мовою, а й донести всі переживання та відчуття, що сповнювали читача оригінального твору. Для цього читача треба ввести в події, що відбувалася 1790 року в Парижі, а саме – Великої революції. Тому з неменшою відповідальністю та самовідданістю автор створив передмову, яку цілком виправдано можна вважати науковою розвідкою. У передмові автор зазначає: “Фавст був об’явом революції, тої самої, котра спалахнула в Парижі грізним пожаром, зруйнувала автократичне королівство, панування шляхти, і оголосила “права чоловіка”. Тільки коли в Франції революція вибухла на суспільно-політичнім полі, в Німеччині вона обняла поле духове: філософію і штуку. Але різниця була тільки формальна: зміст революції був один і той сам: обалення середньовікових границь, що путали свободу
чоловіка, обалення в ім'я вроджених природних прав людини-одиниці” [6, 174].
У передмові Франко також обговорює історичне значення Фауста та універсальність його ідей і дає вдумливий аналіз його змісту. Він пише: “З тим історичним значенням “Фауста” безпосередньо в'яжеться і його
загальнолюдське значення. Ані наука сама собою, ані свобідне й безжурне життя, ані почесті, ні слава, – ніщо те не може ущасливити чоловіка, як довго той чоловік все й всюди має на оці тільки себе самого. Аж коли він всі свої
здобутки, всю силу поверне на працю коло ущасливлення других, коло запевнення їм безпечного, хоч і ненастанним трудом окуплюваного, життя й розвитку, тоді чоловік може бути щасливим. Ся велика правда, котрою завершується Фавст, надає тому творові ще й тепер, у наш вік, живу революційну силу. Він не то, що не застарілий для нас і по ідеях, але,
противно, може і в тім згляд, – не згадуючи про незрівняну поетичну красоту – служити нам надовго ще взірцем і провідником. Так я понімаю
“Фавста”, і таке його понімання спонукало мене перекласти на нашу мову”
[6, 178 – 179].
Франко закінчує свою передмову аналізом метричної форми пере-
кладу: “Я старався переводити Фавста вірно, оскільки мож дословно,
подавати кожну думку автора по змозі в такій самій формі, як сам автор, –
наскільки се було згідне з духом нашої мови. Я майже всюди задержував таке саме метрум, яке в оригіналі, позволяючи собі хіба декуди замість 4-
стопового ямбу ужити 5-стопо-вого, замість 5-стопового – 6-стопового, і
навідворіт, і то лиш там, де в самім оригіналі такі, не однаково довгі, стихи помішані. Де приходили у автора штучні комплексії стихів (октави, як в при-
співці та в першім прологу, терцини і др.), то я старався їх в такій самій формі передати. Вільнішого перекладу і значніших ритмових відступлень допускався я тільки там, де в оригіналі стихи різноритмові або де таке відступлення потрібне було для вірнішого перекладу” [6, 180].
Насамкінець Франко дає коротке, але цікаве розкриття основної теми твору та робить дуже цінне зауваження щодо символіки Фауста: “Певна річ,
що побіч символічного значення, фіґури трагедії, особливо ж трагедії про Гелену, живуть своїм індивідуальним життям. Нам здається, що треба в ньому поперед усього бачити те, що в нім є, поетичний твір, треба відчути те, що він дає безпосередньо — чисто людські ситуації і конфлікти ...
Символічне значення тих фіґур і конфліктів повинно являтися не як ребра і кості, що вистирчують скрізь із худого тіла, а радше, як золотавий розблиск,
що обливає цілість і надає їй широку загальнолюдську перспективу” [6, 180].
Зіставлення думок Франка з трьох передмов (двох до першої частини
“Фауста” й однієї до другої частини), показує, що його розуміння Гете (між перекладом першої частини “Фауста” й другої) незрівнянно виросло й має чимало нових відмінних поглядів і щодо проблематики, і щодо мистецької структури. Змінився і підхід до перекладу, не зважаючи на те, що образність,
мова й ритміка другої частини «Фауста» більш складні [Дет. про це див.: 7, 118 – 136].
Як вже зазначалося раніше Іван Якович мав надзвичайне чуття мови,
саме це чуття допомагало у створенні й перекладу “Фауста”. Оскільки німецька мова має набагато більшу кількість одно та двоскладних слів, ніж українська. Як відомо, “Фауст” був написаний чотиристопним ямбом, і, щоб відтворити цей віршовий розмір в українському перекладі автор вдавався до скорочень, зміщення наголосу, використання діалектизмів та архаїзмів. Як стверджує літературознавець Яким Я. Ярема, “Франко старався якнайкраще передати німецький твір, зберегти думку й форму оригіналу, не відходити від першотвору та не збагачувати перекладу власними образами, передусім метафорами та епітетами. Але це не було легким для проведення і тому вірність перекладу Франко осягав коштом чистоти мови, що принижувало літературну вартість праці. Вірші оригіналу, що на перший погляд видавалися простими, крили в собі чималі труднощі для перекладача.
Франко, щоб зберегти рими оригіналу, часто вживав діялектизм, слова з неправильними наголосами, а навіть і зайві слова. Треба сказати, що Франко боровся з великими труднощами, що лежать в характері української і німецької мов” [8, 83].
Крім того, при тодішній неусталеності норм літературної мови, Франко черпав слова із навколишніх локальних говірок, і тепер читачеві необхідні спеціальні пояснення не тільки лексичного, але й граматичного характеру.
Але цікавий факт: з часом Франко відмовляється від таких локальних мовних особливостей і намагається привести мову своїх перекладів до норм
"великої" України.
Також Франко не обмежується лише перекладом та історичною розвідкою, автор створює яскраву палітру власного бачення образів твору.
Іван Якович в своєму аналізі послідовно і логічно проводить одну ідею,
розглядаючи обидві частини твору як нерозривне ціле. Він вказує на зв'язок між появою Фауста і французькою революцією. Образ Фауста також є проявом вільної індивідуальності, Фауст від особистого переходить до суспільного, до служіння суспільству. Твір Гете, за словами Франка, хоч і корениться в тій боротьбі за індивідуальну волю, яка відзначала німецьку літературу, проте наближається до завдань, що їх ставила перед собою пізніша демократична література. «Сесь, – пише він, – зворот від особистих мук і роскошей до ограниченої але тривкої і твердої праці для суспільності – се вказує в “Фаусті” твір наших часів, у котрих питання особистого життя уступили на друге місце перед питаннями суспільними” [9, 402].
У “Фаусті” показана боротьба сильної особи проти суспільного зла, “проти гнітучих пут суспільного існування” [3, 48]. Франко простежує еволюцію образу Фауста і розкриває шляхи, якими Фауст приходить від утвердження своєї особистої егоїстичної волі до розуміння порочності і недосконалості суспільного устрою. У складній і різноманітній тканині твору український письменник вибирає те, що є в ньому основним і істотним, що живе у віках і створює йому безсмертну славу.
Отже, “Фауст” Гете в перекладі Франка – це бездонний океан, зі своїми неоціненними скарбами, котрі лишень починають “розкривати” для пересічного читача дослідники творчого доробку Івана Яковича.
Література
1. Кочур Г. Український переклад // Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. Ірпінь, 27 – 29 жовт. 2003 р. / Ред. кол. Чередниченко О. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», – 208с. 2. Горохов П.
Гете и немецкая классическая философия // Вестн. Оренбург. ун-та. – 2002. – №8. – С.112
– 119. 3. Франко І. Філософські праці // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. 4. Франко І. Перша передмова до перекладу «Фауста» Гете // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.26. – С.155 – 160.
5. Возняк М. Перша передмова І. Франка до перекладу «Фауста» // Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955. – С.88 – 95. 6. Франко І. «Фавст» Гете (Передмова) // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.13. –
С.174 – 180. 7. Журавська І. Франко і зарубіжні літератури: Монографія. – К.: АН УРСР, 1961. – 382с. 8. Яким Я, Ярема І.Франко і «Фауст» Гете // Дослідження творчості Івана Франка. – К.: ВЦ ЛМУ ім. І. Франка, 2003. – 242с. 9. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.18.
Ірина БЕЗРУКОВА
ОБРАЗНА СИСТЕМА ПОВІСТІ ІВАНА ФРАНКА “БОРИСЛАВ
СМІЄТЬСЯ” І РОМАНУ ЕМІЛЯ ЗОЛЯ “ЖЕРМІНАЛЬ”:
ТИПОЛОГІЧНІ ПАРАЛЕЛІ
Перш за все варто зазначити, що твори Франка і Золя не були випадковими у їхніх творчих біографіях. Обидва твори входять у цикли: “Борислав сміється” у бориславський цикл (власне, цією повістю цикл і завершується), а “Жерміналь” – у цикл “Ругон Маккари”. Отже, говорити про випадковість, відокремленість творів аж ніяк не доводиться.
Задум написати повість “Борислав сміється” виник у Івана Франка у
1879 році. Виношуючи тему, письменник детально вивчав побут та умови праці робітничого Борислава. Крім того, займався дослідницькою роботою,
переклав брошури і книги – Ф. Лянге “Питання робоче і його значення на тепер і на будуще”, А. Шеорле “Що таке соціалізм?”, Г. Шеля “Суспільно-
політичні сторонництва в Німеччині”, написав статті “Що нас єднає, а що ділить?”, “Трудівники і робітники”, “Солідарність”, “Промислові робітники в Східній Галичині”, “Про працю”. Ще в батьковій кузні майбутній письменник чув розповіді про бориславських ріпників, про їхнє тяжке життя,
про те, як їх ошукують. Чимало даних про життя ріпників Іван Франко одержав від свого вітчима Гриня Гаврилика, який працював “при ямах” [1, 181]. Потім, уже навчаючись у старших класах гімназії, у Львівському університеті, Іван Франко бував серед робітників, що добували нафту, навіть сам спускався у ями і штольні [1, 180]. Отже, як бачимо, поява повісті
“Борислав сміється” глибоко закорінена у минуле і сучасне Франкового
життя, має соціально-психологічні передумови.
Не менш обґрунтованим є і створення Емілем Золя роману
“Жерміналь”. Суспільна обстановка середини 80-х років (а роман
“Жерміналь”, нагадаємо, вийшов друком 1885 року) сприяла поглибленню інтересу художника до соціальних проблем. Страждання народу в умовах затяжної кризи, що охопила у 80-ті роки Францію, викликала реакцію у відповідь: по країні прокотилася хвиля страйків. Особливо активними були шахтарі, що виступили в Монсо-ле-Мін (1882), Анзені (1884), Деказвілі
(1886). Задум роману “Жерміналь” склався в результаті уважного вивчення життя. “Роман цей, – писав Золя, – бунт найманих робітників. Суспільство отримало поштовх, від якого воно несподівано тріщить – словом, боротьба праці і капіталу. В цьому все значення книги, вона передбачає, за своїм задумом, майбутнє, висуває питання, як стане найбільш важливим у ХХ столітті”. Створенню роману передувала велика підготовча праця.
Еміль Золя побував на шахтах Анзену, у робітничих селищах, розмовляв з робітниками, техніками, вивчав соціалістичні теорії суспільного розвитку,
політекономію. Потрібно було пізнати “цілий новий світ”, – писав він у статті “Права романіста” [Цит. за: 2, 48 – 49].
Цікаво, що художні полотна українського і французького авторів виникли майже одночасно, але цілком незалежно один від одного: роман Золя був опублікований у 1885 році, а роман Франка друкувався у 1881 – 1882 рр. у львівському журналі “Світ”. Окрім того, Іван Франко був знайомий із твором Золя, адже саме він першим переклав українською мовою
“Жерміналь” [3, 123].
Перш ніж перейти до порівняння окремих образів творів, відзначимо,
що науковці майже одноголосно зазначають, що головним героєм обох романів є робітнича маса [4, 35; 2, 51]. Головний герой роману Івана Франка
– робітничий Борислав, його стихійна сила, енергія, гнів, ненависть, помста,
мужність, самовідданість, рішучість, солідарність, монолітність. Це Борислав