zbirnuk-11

свобідне користування з уходів... Міщани займали ся промислами, даючи старості невеликі датки: від ватаги уходників одного бобра, з риб по 30 риб

(щук, коропів, лящів, сомів), а як були осетри – одного осетра. Але старости для побільшення доходів замкових і своїх заводили все більші оплати, не тільки з чужесторонців, а і з місцевих міщан на право промишляти на уходах... В 1550-х рр. старости черкаські брали з уходників наперед, даючи їм дозвіл, „поклін” з ріжних припасів, або медом або грошима, і уходники одні поперед другими набивали ціну... Потім, коли уходники вертали до дому, староста бере з них як свою „вить” восьму частину всього... З уходів

канівських, як безпечніших і близших, старости хотіли брати половину здобичи і умисно не давали міщанам, що претендували на сі уходи за меньшою платою” [7, 52 – 53].

Так само, як у повісті І. Франка, облаштування оптимальних суспільних стосунків – справа старійшини Кіндрата Мухи. Ще один спільний момент у формуванні ідеальних поселень – багаті природні ресурси. Ось як описує А. Чайковський місце на березі річки Висунь (притока Дніпра), яке уходники обрали для нового поселення: „Земля тут добра, родюча, звіра в лісі буде доволі, добре місце для бджіл. Он там близько ріки стане село, тут буде наше поле, між ріками будуть наші левади і пасовисько для худоби” [9].

Аналогічні сприятливі умови були і в тухольців.

Природні багатства забезпечувати громадян утопічних держав усім необхідним, сприяли розвитку землеробства, скотарства, бортництва,

різноманітних ремесел. Разом з тим необхідною умовою існування цих поселень є їх ізоляція від оточуючого світу. Лише так громадяни могли забезпечити сталість свого суспільного укладу і захиститися від несприятливих впливів оточення. У Франковій повісті відособлення тухольської громади від ойкумени зумовлене природними умовами.

Стародавнє село Тухля – „се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна, – але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй

неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри” [4]. У повісті А. Чайковського село знаходилося на території т.зв. „дикого поля”, куди часто навідувалися татарські здобичницькі ватаги, тому представники влади без особливої потреби сюди не навідувалися. Разом з тим письменник підкреслює, що відособленість громади села Тарасівка була послідовно дотримуваним принципом. „У нас така постанова, що чужому без дозволу старшини сюди невільно входити, ми не знаємо, хто ви і чого ви хочете”, – зауважує один з головних героїв повісті Тарас посланцеві Черкаського старости. Але повністю ізолюватися від впливів довкілля ці поселення не можуть. Зовнішні впливи у їх діяльності доволі помітні. У Франка мова йде про намагання Тугара Вовка довести своє право на володіння землею та експансію монголо-

татар. У повісті А. Чайковського так само мова йде про прагнення старости приєднати Тарасівку до своїх володінь та постійні напади татарських людоловів. Зауважений агресивний вплив ззовні доводить стійкість цих ідеальних громад у боротьбі з ворогами і разом з тим унеможливлює деградацію, ентропію, що неминуче розвивається в „ідеальних” суспільствах.

Адже, як вказувала Г. Сабат, „за еталон ідеального життя утопісти приймають стан спокою. Але вічний спокій – це трагедія, а не щастя... Життя без руху, у застої веде до катастрофи, до виродження, а не до золотого раю”

[8, 67 – 68].

Цю проблему артикулює у повісті А. Чайковського головний герой: „Тарас ще в Каневі наслухався був від старих людей про славні в старовину міста, які тепер не мали ніякого значення. Роздумуючи над цим, він розумів,

що було причиною їх занепаду. Люди забагатіли, розледачіли і в першій сильнішій сутичці з сусідом впали і знівечилися. Тому він боявся за Тарасівку. Від такого нещастя може врятувати село якийсь новий татарський наскок, і цього він собі дуже бажав” [9]. Зрештою, саме неможливість протистояти впливу довкілля, руйнівним тенденціям тоталітарних спільнот і

стала можливою причиною їх зникнення.

Надалі спробуємо з’ясувати, що ж являє собою в інтерпретації письменників ідеальний суспільний устрій, на яких засадах він формується.

Письменники-утопісти, на думку Г. Сабат, пропонують читацькій увазі кілька основоположних принципів. По-перше, „утопісти сумарно ідентичні в своєму постулаті що корінь усіх бід міститься в існуванні особистої власності... Приватна власність у цих апріорних утопійних державах зведена до мінімуму, а те, без чого не може обійтися людина у власному побуті,

розподіляється порівну”[2, 46]. Подібні погляди озвучені і в повістях І. Франка та А. Чайковського. Ось, наприклад, фрагмент із повісті „На уходах”: „Тут ніхто не мав свого власного поля. Все було спільне. Разом сіяли, жали, звозили, молотили, а тоді видавали на кожну сім'ю стільки хліба,

скільки було душ у сім'ї, стільки пашні, скільки в кого було худоби. З решти відкладали пайок на випадок неврожаю і ховали в бочках та солом'яних плетінках. Те саме зробили з медом і шкурами диких звірів. Решта була призначена на продаж або обмін, із цього припадало на сім'ю стільки, скільки було треба” [9]. Таким чином ідеальне суспільство уявляється як таке, де немає ані багатих, ані бідних. І. Франко констатує: „Бідних не було в громаді;

земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри та стодоли стояли завсіди отвором для потребуючих. Князі і їх бояри зависливим оком гляділи на те життя, в якім для них не було місця, в якім їх не потребували” [4].

А. Чайковський змальовує ідеальний устрій як суспільство повного матеріального благополуччя: „Не було тут ні бідних, ні багачів, не було ні голодних, ні голих...” [9]. Ставлення до бідних однозначне: „В тім діло, щоб ми всі допомогли їм з бідноти вилізти до кращого. А без нашої помочі вони ніколи не доробляться, а будуть увесь час попихачами у багачів — і вони, і їх діти з роду в рід” [9].

Другий основоположний принцип існування ідеальних суспільств – всезагальна рівність: „Деміурги утопій (Т. Мор, Т. Кампанелла, Ф. Бекон та ін.) вважали, що основний чинник, який зможе модифікувати світ на

гармонійно-ідилічний, це справедливий соціальний розподіл, і намагалися одягти в плоть ідею всезагальної рівності, – вказує Г. Сабат. – Вони наполегливо доводили, що основою процвітання ідеального суспільства має бути беззастережна одностайність” [2, 46]. Вирушаючи до нового поселення,

персонажі повісті „На уходах” за намовою Кіндрата Мухи мали вносити рівну частку грошей на закупівлю всього, що їм знадобиться. Це в місті вони могли керуватися принципом „це моє, а це твоє, того не доторкайся, не можна. Там мусить бути все наше, а що здобудемо, тим і поділимося по-

братньому... У нас там мусить стати одне гасло: усі для одного, один для всіх” [9].

Третій чинник – спільна праця усіх членів громади. Як твердить Г. Сабат, Франко усвідомлює, що майбутній устрій не може гарантувати особисту волю людини, її незалежність від обов’язків перед громадою.

Найважливіша функція громадян – брати участь у спільній праці: „Хто не працює враз із громадою, той не член громади, значить і жити не може в громаді громадським добром” [3, 45, 138]. Про це йдеться і в повісті

„Захар Беркут” („Народ робив у полю; тільки старі діди, поважні, сивобороді,

походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сіті на звіра та на рибу, то розмовляючи про громадські діла” [4]), і в повісті „На уходах”: „Кожний уходник мусив робити, що йому казала старшина і що хто міг. Лише немічні діди, хворі та діти були вільні від праці для загального добра... Все йшло в селі, мов у годиннику, ніхто не питав уранці, що йому робити. Кожний робив для всіх, всі для кожного” [9].

Четвертий принцип функціонування ідеальних суспільств – демократизм. Всі питання тут вирішуються спільно на громадських зборах.

Ось як про організацію влади оповідає бояринові Максим Беркут: „Власті у нас над громадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто,

боярине. Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, – але власті батько мій не має ніякої і не жадає

її” [4]. До складу ради входять здебільшого шановані громадяни: „Від громадської ради жаден дорослий громадянин, чи муж, чи жінка, не був виключений. І хоч рішаючий голос мали тільки старці-батьки, але при нараді вільно було й молодежі, й жіноцтву подавати свій голос під розвагу старцям” [4].

На демократичних засадах наголошує також А. Чайковський, щоправда його модель суспільного устрою ближча до традиційної пірамідальної ієрархії. На чолі громади у Тарасівці стояв старійшина – Кіндрат Муха, а для захисту поселення від татарських набігів обирали військового отамана. Усі посади в громаді були виборними.

П‘ята засада – організація судочинства. Усі суперечки в громаді так само вирішувалися колективно. Так Максим у відповідь на вимоги Тугара Вовка зауважує: „Мій батько уцитькує громаду і радить підождати аж до

громадського суду, на котрім те діло розбереться. – Громадського суду! –

скрикнув Тугар Вовк. – То й я мав би ставати перед тим судом? - Думаю, що й тобі самому се буде пожадане. Ти будеш міг усім доказати своє право,

вспокоїти громаду” [4]. Або: „Прийди завтра на копу! – І піддатися вашому холопському судові? – Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливості, а справедливому судові хіба стид піддатися?” [4] Проте в ідеальному суспільстві, на думку письменників, система судочинства рано чи пізно втрачає сенс, адже все майно спільне: „Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанню, в радощах і в горю. Громада була для себе і суддею, і впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа – громада сама, вся і завсіди, бачно берегла своє добро” [4]. Так само суд також втрачає функції караючого органу, і Франко, і

Чайковський одностайні в тому, що найгірше покарання для члена громади – вигнання: „Батьки наші казали нам: шкідливого і непотрібного члена громади, розбійника, конокрада або постороннього, що без волі громади забирав би громадські землі, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею”[4]. Так само чинять з

винним у повісті А. Чайковського: „Хто не схоче старшини слухати, того не будуть карати, лише проженуть з табору в степ” [9].

Шосте – на чолі ідеального суспільства завжди стоїть мудрий і справедливий старійшина. Г. Сабат підкреслює: „Основоположник ідеального ладу – це звеличений, зідеалізований образ. Зовнішній вигляд такого „рятівника” утопістів здебільшого не цікавить, вони змальовують його абстрактно. Правда, йому приписуються найкращі людські характеристики:

віг розумний, хоробрий, винахідливий, справедливий, незламний духом,

фізично сильний і має глибокі наукові знання, йому обов’язково притаманні прекрасні моральні якості. Надприродними властивостями він не володіє – усе в межах розумного. Казкових подвигів він не звершує, але вміє робити те,

що недосяжне для звичайної людини” [8, 95]. У Франка таким „героєм-

засновником нового життя” є Захар Беркут, у Чайковського – Кіндрат Муха і Тарас Партика. Саме ці персонажі озвучують основні засади оптимального співіснування людей у суспільстві. Між іншим, саме дидактичні прифінальні монологи цих персонажів найвиразніше ілюструють авторську ідею. Як-от,

заповіт Кіндрата Мухи: „Востаннє хочу вам один заповіт передати, мої діти:

любіться взаємно, слухайте вибраних старшин. Якщо ми на цій пустелі дотепер не пропали, то лише тому, що стояли один за одного. Кажу вам, що коли б цього не було, то по Тарасівці і сліду не залишилось би. Так буде і далі. Кожний хай громадське добро ставить понад своє власне життя. В

громаді сила” [9].

Проте в художній концепції повістей знаходимо і певні відмінності.

Наприклад, у повісті А. Чайковського маємо одиничний випадок формування ідеального суспільного устрою, натомість І. Франко мотивує можливість і необхідність існування цілої низки подібних громад. Письменник упевнений,

що поодинокі громади неспроможні вистояти перед загрозою зовнішнього втручання: „Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам-один серед громади слабий і безрадний, так і

одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих

сусідніх громад може надати їм силу і може в кождій громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські. Тож ніколи, працюючи всілякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував і про сусідні громади. Він за молодших часів часто ходив по громадах, бував на їх копних зборах,

старався пізнати добре їх потреби й людей, і всюди ради та намови його змагали до одного: до скріплення дружніх, товариських і братерських зв'язків між людьми в громадах і між громадами в сусідстві. А зв'язки ті були тоді ще досить живі й сильні; ще роз’їдлива князівщина та боярщина не здужала була порозривати їх до решти, – тому й не диво, що під проводом так усіма любленого, так досвідного і громадському ділу відданого чоловіка, як Захар Беркут, ті зв'язки живо відновилися і зміцніли” [4]. Характерний у цьому контексті монолог головного героя, у якому він порівнює громади з міцним ланцюгом: „Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, готовий прийняти всякі зв'язки. Сей ланцюг – то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих, творчих духів. Кожде колісце в тім ланцюзі – то одна громада,

нерозривно, з самої природи зв'язана з усіма іншими, а, проте, свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої потреби. Тільки така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною й свобідною. Нехай тільки одно колісце трісне,

розпадеться само в собі, то й цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв'язок розірветься. От так і упадок вольних громадських порядків у одній громаді стає раною, котра приносить недугу, а то й заразу для цілого тіла нашої святої Русі. Горе громаді, котра добровільно станеться тою раною,

котра не ужиє всіх сил і способів, щоб удержати себе при здоров'ю! Ліпше би було такій громаді щезнути з лиця землі, запастися в безодню!”[4].

Певні відмінності знаходимо також у ставленні письменників до проблеми релігійного укладу. Тухольська громада зберігає відданість

язичницьким віруванням, натомість персонажі А. Чайковського спираються передусім на християнські постулати.

Підсумовуючи все вище вказане, підкреслимо, що принципи художнього групування матеріалу, а також концепції побудови ідеального суспільного устрою у повістях І. Франка та А. Чайковського подібні. Витоки ідеального устрою митці знаходять у минулому (відповідно ХІІІ чи ХVІ

століттях). Ідеальні поселення збудовані на засадах рівності, братерства,

майнової спільності, справедливості, що цілком вписується в рамки соціалістичних переконань. Можна припустити, що схожість ідейного стрижня повістей зумовлена не так запозиченням А. Чайковським окремих мотивів повісті І. Франка, як принциповою подібністю роздумів і концепцій,

створених більшістю письменників та філософів-утопістів. Обидва автори називають свої твори історичними повістями, хоча історичній атрибутиці тут відводиться другорядне місце. Натомість і Франко, і Чайковський ставили собі за мету привернути увагу до тих позитивних чинників нашої історії, які б сприяли оптимізації існуючого суспільного устрою. Як зауважив І. Франко в останніх рядках своєї повісті: „Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?” [4]

Література

1. Черва Б. „Наперед українці” / До національної ідеї Івана Франка. – К.: Фундація ім. Олега Ольжича, Видавництво ім. Олени Теліги, 1994. – 38 с. 2. Сабат Г. Франкова утопія досконалого „громадівства” // Слово і час. – 2003. – №5.–С.39 – 46. 3. Франко І. Повне зібрання творів: У 50 Т. – К., 1980-88. 4. Франко І. Захар Беркут // http: // lib.dnipro.net/ koi/ su/ ukraina/ franko/ zahar_b.txt. 5. Мельничук Ю. Андрія Чайковського // Чайковський А. Повісті. – Львів: Каменяр, 1989. – С. 3 – 10. 6. Крип’якевич І. Історія України / Відп. Ред. Ф.П. Шевченко, Б.З.Якимович.–Львів: Світ,1990. – 520 с. 7. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 тт., 12 кн. – Т.7. – К.: Наук. думка, 1995. – 624 с. 8. Сабат Г. У

лабіринтах утопії й антиутопії. – Дрогобич: Коло, 2002. – 160 с. 9. Чайковський А. На уходах // Чайковський А. Повісті. – Львів: Каменяр, 1989. – С. 3 – 10.

Марина ДУДНИК

ІВАН ФРАНКО І МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Вже більше ста років об’єктом дослідження українського

літературознавства є постать І. Франка, яка у періоди політичних та суспільних зрушень зазнавала різних інтерпретацій відповідно до уподобань часу. Здавалося б, за цей термін видатний мислитель «розкрився» вповні, та перед літературознавцями постають все нові й нові грані його діяльності. На сьогодні зацікавленість І. Франком виявляється у дослідженні його творчих та товариських відносин з діячами ХІХ-ХХ ст. Злам віків приніс зміну поглядів, думок, переконань, породження геніїв та лідерів, які взамодіючи творили нашу історію, культуру. Тому постає питання: в чому ж полягає їх взаємодія? Вирішення зазначеної проблеми потребує глибокого,

конкретноособистісного аналізу, що ми й намагатимемося зробити.

Належного осмислення заслуговують дружні стосунки, співпраця,

листування між Іваном Франком та Михайлом Коцюбинським.

Познайомилися вони під час подорожі І. Франка до Галичини у червні

1890 р. (не знайдено відомостей, за яких обставин вони зустрілися), хоча

«заочне» знайомство між ними відбулося значно раніше, з моменту утворення у 1898 році Українсько-руської видавничої спілки, головними засновниками і редакторами якої були І. Франко та В. Гнатюк. Спілка

М. Коцюбинського зберігаються автографи трьох листів Франка до Коцюбинського і 12 листів Коцюбинського до Франка, також І. Франко листується із дружиною Коцюбинського Вірою, авторкою низки науково-

популярних статей, яка займалася виданням творів чоловіка. Із Франком

спілкувалася з приводу написання ним передмови до збірки Коцюбинського

«Дорогою ціною». На початку 90-х років, як вважають, Коцюбинський перекладає твори І. Франка з української мови на російську «Хороший заробок», частково «Ліси і пасовиська».

М. Коцюбинський займався активною видавничою діяльністю,

пропагував видання «Галицького літературно-наукового вістника» (1898 р.),

залучав не лише до друку його літературного розділу, де часто друкувалися твори Лесі Українки, О. Мордовця, О. Маковея, І. Франка. У свою ж чергу І. Франко залучав до співпраці Коцюбинського у часописі «Життя і слово»: «Крім белетристики (коротких новелістичних творів), мені були б пожадані праці про просвіту, соціальний та громадський побут нашого народу, а надто критика літературна та дописи про біжучі факти» [том 50, 78], на що Коцюбинський не зреагував, тобто не написав нічого.

Як відомо, М. Коцюбинський був укладачем двох альманахів,

перший – «Хвиля за хвилею», вийшов у 1900 р. і призначався виключно для інтелігенції, наступний – «З потоку життя» (1905 р.), який вже розширював тематику творів, тобто, як стверджував М. Коцюбинський, потрібно не тільки апелювати до інтелігенції, а й писати про неї. До участі в альманасі був запрошений і Іван Франко, який надсилає 15 дистихів під назвою «Стріли»,

також томик творів «Малий Мирон і інші оповідання» із зверненням до Коцюбинського «Шлю Вам тим часом томик своїх оповідань – виберіть собі відтам, що Вам подобається (може, «Отця гумориста»?); сей томик іще досі не вийшов у світ» [50, 112]

За час (1890 – 1909 р.р.) Франко і Коцюбинський активно співпрацюють, обмінюються творами, які потім розповсюджують серед своїх знайомих, шлють один одному періодику. Зокрема, М. Коцюбинський надсилає І. Франку «Подольские епархиальные ведомости», які були потрібні останньому для статті «Дотеперішні праці про Івана Вишенського» (стаття С. Лебедєва про Вишенського), за що він висловлює щиру вдячність і у відповідь передає журнал «Діло» [1, 20].