zbirnuk-11

котрих Франко називає «копачами захованих скарбів». Завдяки детальному показу дії «великого закону непропащої сили» та «еруптивності нижньої свідомості» митець талановито розкриває надзвичайно складний почуттєвий світ своїх героїв: Євгенія Рафаловича, в кому вгадується сам Франко, Регіни,

Барана, Стальського та Вагмана.

Хто ж такий Євгеній Рафалович? Це молодий адвокат «з ідеалістичним молоком на губах», котрий приїздить до галицького повітового міста, маючи наміри створити там «енергійний центр національного життя». Будучи справжнім русином-патріотом, чесною та порядною людиною, Рафалович

«серед важкої канцелярської праці і серед того ступішілого та запліснявілого товариства» сміливо відстоює права беззахисних «хлопів», проводить поміж ними просвітницьку роботу з метою зактивізувати їх до боротьби за свої соціальні і національні права. Він пише до віденських видань гострі статті, де намагається показати галицьке беззаконня. Молодий чоловік мріє про великі зміни у житті Галичини і задля цього прагне сконсолідувати добірні інтелігентські сили та створити потужну політичну організацію. Серед усталених феодально-патріархальних відносин з атмосферою, затруєною лихварством, брехнею, підлабузництвом, пліткарством, лжепатріотизмом,

Євгеній – зовсім інакший, тому і світ навколо себе прагне створити іншим. Ці його наміри породжують спротив з боку влади, до боротьби з якою Рафалович був готовий, вони ж є і його духовним рушієм, що вимагає неабияких психічних зусиль – праці душі і розуму.)

Внутрішній світ героя найбільше поглиблюється інтимними колізіями.

Після десятирічних сподівань на зустріч зі своєю юнацькою любовю – Реґіною Твардовською – герой зазнає болісних переживань, розпачу і душевної порожнечі: світло зорі його ідеалу, котре не давало «заснути спокійно», «заблукати в темряві егоїзму», згасло, а перехресні стежки, на яких вони зустрілися і розійшлися, стали «перелетними тінями».

Від природи Рафалович має «бистре око і добру пам’ять». Вже з перших сторінок повісті спостерігаємо розгортання його неабияких

еруптивних здібностей, коли він силкується відсвіжити двадцятип’ятирічної давності образ колишнього вчителя Стальського. Спочатку – це напружений пошук назви цьому образу через розпізнавання «фізіономії Стальського».

Далі Рафалович відчув, що «за тим першим образом у його тямці тягнеться ще щось таке неясне, але болюче, неприємне чуття, і тільки ненастанне балакання Стальського не дає тим споминам виплисти наверх і дійти до повної свідомості…». Лише коли учитель на якусь хвилю замовкає,

Рафалович іще раз напружує свою пам'ять і згадує, що Стальський був

«поганим інструктором». Чому ж «поганим»?

Вічний страх, сум і отупіння – ось відповідь, ось той настрій, в якому цілих півтора року знаходилася душа хлопчика-сироти, котрого Стальський

«… не скільки вчив, скільки бив, штурхав і всякими способами карав його».

Кожна наступна згадана Євгенієм дрібниця то стрепеняла його, мов

«наглим подувом холодного вітру», то боліла, «мов тернина, вбита у живе м'ясо». Спомин про люте псякування інструктором Євгенія за буцімто вкрадену ковбасу відживив інший – про садистськи закатованого кота, що доводилося спостерігати малому Рафаловичу. Оте «напечатане в комірках свідомості» Євгенія мявкотання катованої тварини (сильна художня деталь!)

ще не раз виживлюватиме з його памяті ту психічну травму не тільки під час спілкування зі Стальським, а й зрине принагідною асоціацією із жахливою долею заміжньої за інструктором його коханої Регіни.)

Образ Регіни – своєрідний засіб зображення Франком суті поетичної краси, що, за його переконанням, полягає не в самому понятті «краса», а,

насамперед, в чутті естетичних уподобань. Зокрема, таким «предметом естетичного уподобання» при перших зустрічах Реґіна стає для Євгенія не за її зовнішню красу («вона зовсім не красавиця і навіть не «в його густі»: ніс задовгий, уста завеликі, овал лиця не зовсім правильний), а за її ходу – незвичайну, плавну, вільну, гармонійну, котру він «пізнав би між тисячами».

Засліплений коханням, Рафалович перестає критикувати правильність її рис, однак глибока любовна рана через десять літ на перехресті їхніх

стежок являє йому іншу Регіну, де-таки домінують у його сприйнятті непривабливі зовнішні риси цієї жінки – «лице тупе», в словах щось

«нещире», «комедіантське». Євгеній уже бачить перед собою «невдатну копію» свого ідеалу. Болючий розпач, гірке розчарування охоплюють все єство Рафаловича. Надалі усвідомлюючи, що це «ржа великого страждання сточила» Регіну, він лає себе: «Я проклятий естетик! Та невже ж у мене нема ані крихітки серця?...»)

Сильними, художньо довершеними зразками свідомого-несвідомого у процесі відтворення «скритого набутку душі» є спогади Рафаловича про Регіну. Спочатку це несвідоме упізнавання-нагадування своєї юнацької любові зустрічаємо в повісті з появою образу «дами в чорному». Часте вживання письменником неозначено-особових займенників «щось», якесь» якраз ілюструє пошук ще чітко не окресленого образу-привиду, образу-тіні,

відчуття близькості якого виводить головного героя з душевної рівноваги,

примушує тривожитися: «…те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражіння…в усім тім було щось таке, що відразу порушило в його душі якісь давні спомини і прошибло його наскрізь».

Чорний колір також символізує темінь, неясність, скритість, – отже,

неприступність для свідомості. І тільки особливі обставини (йдучи за трактатними думками Франка) допомагають Євгенію остаточно переконатися у своїх здогадах-домислах – на запрошення Стальського в домі господаря він зустрічає свою Регіну.

Далі Франко не упускає нагоди порозкошувати у несвідомому вирі чуттів під час гри головного героя на фортепіано, коли любов робила того

«артистом»: «Перед ним не було ані часу, ані простору; фізичні враження не доходили до його свідомості. Рука механічно бігала по клавішах, але він не чув ні дотику, не чув ні брязкоту, не знав чи і що грає…».

У трактаті, аналізуючи міру впливу музики і поезії на чуття й інтелект людини, митець зазначає: «Коли музика апелює тільки до нашого слуху…бє переважно на наш настрій, …переважно грає, так сказати б, на нижчих

регістрах нашого душевного інструмента, там, де свідоме граничить з несвідомим, то поезія порушується переважно на горішніх регістрах, де чуття межує з рефлексією, з думкою і абстракцією…»)

«Важкі контрасти ненастанної праці й убожества» розлого постають у думках Євгенія при вїзді у ворота руського (себто українського) села. Вони ж згодом «викристалізовують» в його уяві ідею створення програми, реалізація б якої змогла змінити долю його народу, усунути одвічні злигодні. «Ах, як багато праці потрібно!» – це зітхання стимулює думку Рафаловича до народження образу стеблини, з неї – міцної кладки, а з кладки – «тривкого» мосту (приклад поетичної градації). Тяжку незмінність існування селянина він раптом порівнює з рівними рядами сосон, серед яких заблукав «схожий на обгорілого пня» старий чоловік і не знайде тому лісові ні кінця, ні краю:

скрізь однаково.

У своїх трактатних положеннях письменник називає поетичну фантазію «самовладною панею величезного скарбу вражень і ідей» та порівнює її із сонними візіями та галюцинаціями (привидами наяву),

зазначаючи при цьому, що і природа, і поет, творячи свої постаті, чинять одне і те ж. Тому, на його думку, кожна людина уві сні або в гарячці є до певної міри поетом.

Легкість асоціювання у сні письменник пояснює через брак контролю з боку свідомості і рефлексії: «Те, що на ділі є один момент або якийсь стан,

сонна фантазія уявляє як рух, як цілий драматичний процес…»

Приміром, важка зустріч із Реґіною і, як наслідок, втрата юнацького ідеалу з його ілюзіями, поривами, безумним коханням, стали джерелом, «з

якого випливла каламутна ріка» сонного привиду Рафаловича: у чорній водяній безодні-могилі тоне його кохана Реґіна, котру він не рятує. За народною символізацією вода – біда. Інтуїтивне відчуття наближення трагедії не покидає чоловіка і тоді, коли його свідомість робиться яснішою.

Невдовзі сон виявиться пророчим.

Регіні після психічного зламу, спровокованого втратою сенсу життя,

затьмарюється свідомість: «Реґіна стоїть німа, недвижна… Витріщеними очима вдивляється у полум’я лампи, але не бачить нічого довкола себе. В її уяві мигають відірвані образи, мов обривки різнобарвної матерії…». Так,

відсутність контролю з боку свідомості легко народжує в уяві жінки дивні асоціації: полум’я лампи видається то блискучим камінцем на сонячній вершині, то діамантовою короною (уявний спогад із дитинства про мрію здобути ту корону), то обличчям Євгенія; рев хуртовини знадвору та легкий стукіт до вікна відразу ж легко повязують її увагу з тими предметами, на котрих щойно зупинився погляд – сікач на полиці для коління цукру та засвічена від лампи лисина на тімї заснулого Стальського. Глибого схована несвідомістю злість у душі до свого чоловіка-ката вчувається їй стукотом хробачка. «А справді, чи буде трепотатися? – чуже нав’язливе риторичне запитання холодно штовхає жінку на вбивство. Далі сама ж Реґіна стає жертвою нав’язливої думки божевільного Барана, котрий у свій час утопив власну дружину за зраду, а тепер в очікуванні на неї натрапляє поглядом Регіну і, сприйнявши ту за свою утопленицю, з реготом штовхає у річку Клекіт.

Розбурхана уява безтямного чоловіка по-своєму реагує і на ті незначні зміни у «запліснявілому» житті міста, котрі пов’язані із поведінкою і діяльністю Рафаловича: для Барана Євгеній видається антихристом. Саме ця владна думка підпорядковувала собі й інші: на що б не глянув Баран – песа,

крука, дим із комина – все йому здається знаками нечистого. Тому, аби попередити люд про його появу, він робить містом нічний обхід, гучно тарабанячи праником об балію.)

Отже, Іван Франко як «копач духовних скарбів» вважав, що пізнання ролі «нижньої свідомості» (несвідомого) дає можливість не тільки пізнати індивідуальну манеру особистості; а й ознайомитися із особливостями процесу поетичної творчості взагалі.

Література

1. Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості. – К., 1981. 2. Панченко В.Є. Любов і

боротьба Євгенія Рафаловича //Дивослово, №8. – 1999. – С.32.

Інна КОШОВА

ІВАН ФРАНКО. «НАДХОДИТЬ НІЧ. БОЮСЬ Я ТОЇ НОЧІ!»:

ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ОДНІЄЇ ПОЕЗІЇ

Збірка ліричних пісень «Зів’яле листя» (1896) – визначний шедевр поетичного генія Івана Франка, «чи не найбільш особистісний, вистражданий твір» (О. Пахльовська), де поет «здобувається на тони свої, особисті,

відважується говорити про свою драму» (М. Євшан). Водночас «Зів’яле листя» («архітвір української літератури», словами Б. Тихолоза [1]) – одна з найбільш досліджених збірок у франкознавстві. Їй присвячені студії Т. Бовсунівської й І. Собецької [2], Т. Гундорової [3], М. Ільницького [4],

М. Кодака [5], І. Папуші [6], Б. Тихолоза [1], В. Хархун [7] та ін.

Одначе аналіз збірки на рівні однієї поезії, інтерпретація одного тексту видається нам надзвичайно цікавою і новою, адже, за Р. Бартом, «текстові притаманна багатозначність», він «відкритий до нескінченності» та «всуціль символічний» [8, 493, 498]. Поезію «Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!»

обрано для інтерпретування, оскільки вона наскрізь символічна, а крім того,

здається, саме ця поезія дасть нам можливість зрозуміти природу почуття ліричного героя «Зів’ялого листя».

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!

Коли довкола світ увесь засне,

Я тільки сам замкнуть не можу очі:

Загиб спокій, і сон мина мене.

Я сам сиджу, і риюсь в своїй рані,

Іплачу й тужу, плачу і клену,

Імрії всі летять, біжать, мов п’яні,

До неї! Бачать лиш її одну.

Ібачиться, що з мріями отими Й душа моя летить із тіла геть;

Іщось, немов крилаті серафими.

Несе її – і чую я їх лет.

До мене ж безграничная тривога,

Бліда розпука підсідає вмить І чорні думи, мов з фортуни рога,

На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні,

Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,

Івиють звірі, люті та голодні,

Істогне бір, і гіллям б’ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому І весь тремчу, гадюка серце ссе,

Не видно шляху, тільки голос грому Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома,

Мов млинове каміння, тисне грудь, –

Бездомний – я бажав би бути дома,

В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю І за любов знайшов погорду й глум,

Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,

Із твоїх уст солодкий нектар пить,

Втвоїх очах душею потонути,

Втвоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»

І заревло скажене божевілля У серці: «Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

А сповняться бажання всі мої!»

І чую, як при тих словах із мене Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, –

Се віра в чорта, віра в чудеса [9, 83 – 85].

Цей вірш багатьма семантичними нитями тісно пов'язаний з іншими поезіями збірки. Одразу зазначимо, що це лише одна з безлічі можливих спроб інтерпретації, намагання глибше осягнути, знайти символічний код даного тексту. Оскільки, за З. Фройдом, сам твір не може нічого додаткового сказати «від себе», то мусимо почати пошуки «багатозначних сигналів у смисловій структурі тексту», який має явний смисл і прихований (див.: [10, 107]). Отож, спробуймо здійснити «мандрівку текстом» (Р. Барт), прочитати його «повільно», розгортаючи рядок за рядком.

Основу цієї поезії складає психологічно-сповідальний код, що розкриває внутрішній стан поета. Психологічна семантика твору формується переважно системою тропів, з-поміж яких найперше виділяються метафори

(зокрема символи). Символічний код вірша вельми важливий. Декодування таких символів, як: ніч, безодня, вітер, звірі, ліс, розпуття, грім, шлях, дім,

рай, дощ, чорт, чудеса відкриває приховані смисли (символ, за Шіллером, є

синтезом реального та ірреального; «дає змогу, – як пише Р. Барт, –

побачити, вгадати якесь інше місце дії, ніж те з якого промовляє висловлювання так, як ми його розуміємо» [11, 518]).

Центральним образом вірша виступає ліричне Я. Поезія написана у формі монологу, єдиним «співбесідником» ліричного героя є «рев вихрів», «скрип обмоклого гілля» (Та дощ січе, скрипить обмокле гілля, / Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»), а ще озивається внутрішній голос (І

заревло скажене божевілля / У серці: «Ні! Чи ж виходу нема?). Настрій цієї поезії, як і всього «Третього жмутку», до якого вона входить,

найтрагічніший, гіркий, болючий, сумний, межовий. Кризова психічна ситуація, в яку потрапив ліричний герой через свою нерозділену любов,

привела його до внутрішнього спустошення, зневіри і розв’язки у смерті.

Дванадцять строф цієї поезії – ніби дванадцять сходинок у душі, кожна з яких – інший нюанс внутрішнього почування (однак, зауважу, сходинки,

здається, ведуть вниз). 1-2 строфи – страх, неспокій, самотність; 2-3 – мрія; 4- 7 – тривога, розпач, утома, безсилля; 8-9 – бажання; 10-11 – відчайдушна

«божевільна» боротьба-непокора; 12 – злам, падіння.

Перша строфа вводить нас в атмосферу неспокійної ночі (Загиб спокій,

і сон мина мене). Час ночі має смертельне значення; ніч втаємничує,

затемнює події; це заглиблення у світ несвідомого. За Х. Керлотом, ніч належить жіночому началу і несвідомому, завдяки чому вона асоціюється з чорним кольором і смертю [12, 342].

У другій строфі з’являється образ мрій, що, «мов п’яні», летять до коханої,

забирають душу ліричного героя, залишаючи натомість «безграничную

тривогу» і «бліду розпуку». Душа, за християнською інтерпретацією, «дана Богом, як животворче начало, для того, щоб управляти тілом» [13, 71].

Душа – це віталістична (життєва) сила людини; вона є немовби міст від тіла до духу, який від Бога. Душа не тотожна духу. Вона може піднятися до духовного стану, але може бути продана і дияволу. Битва за душу між добрим і злим началом відбувається протягом усього життя (див.: [14, 173]).

«Ріг фортуни» замість добробуту і щастя «ллє чорні думи» в душу ліричного героя і затьмарює світ.

Починаючи з четвертої строфи, з’являється символічний образ тьми (слова

«затьмить», «темно», «темне»). Тьма, введена у світ після пришестя світла, є регресивною; вона традиційно асоціюється з принципом зла і з первинними несублімованими силами. Образ темряви, що використовується як характеристика людини, це своєрідне вираження її пристрастей [12, 526].

Символічне значення образу тьми увиразнює кольорова гама поезії, яку складають кольори: чорний (уявлення про нього створюють слова: ніч, світ засне, чорні думи, світ затьмить, темно скрізь, виють звірі, не видно шляху,

темне тощо), криваво-червоний (створений фразою «риюсь в своїй рані») і

блідий («бліда розпука»). Червоний колір означає пристрасть, чуттєвість;

криваво-червоний відтінок несе значення смерті, крові, ран, муки. Чорний

відповідає стадії гниття, затемнення; неоплатоніками пояснюється як

«падіння»; за К.Г Юнгом, чорний уособлює всі попередні щаблі, що відповідають «сходженню в пекло». Символом смерті є також і блідий колір,

що асоціюється з «мертвотною блідістю» (див.: [12, 552 – 558]).

Отже, картина «затьмарення світла» у душі ліричного героя, що окреслюється у 1-4 строфах, далі (5-7 строфа) деталізується, підсилюється.

Словесний ланцюжок безодня, холод, слизь, вітер, темно скрізь, виють звірі,

стогне бір, гіллям б’ється ліс, розпуття пусте, не видно шляху увиразнює смертельну ситуацію, в яку потрапив ліричний герой. Безодня є символом смерті і символом зла. Ці два смисли нерозривно пов’язані між собою.

Безодня ототожнюється з «країною смерті», пеклом, а звідси можливий