zbirnuk-11

що Ярема Вишневецький відіграв справді важну роль у подіях 1648 – 1651

років, що головно він підняв духа польської шляхти по перших погромах, що йому належиться перше місце в збаразькій арістеї. Та, з другого боку, не все,

що подали нам про нього його панегіристи, можна брати за чисту монету”

[Т. 31, С. 226]. Справді, Ярема зображується у польських віршах тенденційно, його дії завжди правильні, єдино вірні, поради – найкращі.

Постать князя таким чином просто гіперболізується, а суб’єктивність письменників призводить до того, що вже у перших віршах можна побачити елементи легенди або міфологізації у створені постаті. Кожна подія подається за чорно-білою схемою: українці повинні бути демонізовані,

поляки завжди виступають хоробрими, завжди роблять правильно, а погані вчинки, які вони, можливо, чинять, виправдовуються старозавітним правилом розплачуватися за скоєне зло тим самим. Тобто з боку Яреми помста не є чимось поганим, навпаки, вона трактується в категоріях необхідності й загальноприйнятого обов’язку. Тому так спокійно описуються масові страти козаків і мирного населення, які й нині важко читати. Франко наводить промовистий приклад з твору Кучваревича про покарання поляками козаків-втікачів: “В часі збаразької облоги кн. Ярема мав 9 серпня їхати на під’їзд, але один русин повідомляє йому про перешкоди: тому не їде, бо в понеділок після обіду зрадив раніше визначений русин, в другий – уранці.

Третього, як утікав, наші зловили і, відрізавши йому руки, відрізавши й ноги,

викинули за браму. Погані справи погано кінчаються” [Т. 31, С. 244 – 245].

Після берестецької битви князь у полон не брав – він карав “на горло” всіх пійманих козаків і селян-повстанців без жалю. Від рук Вишневецького загинуло кілька тисяч козаків. У ході цих каральних операцій Ярема Вишневецький раптово захворів і 22 серпня 1651 року помер у своєму таборі,

у Паволочі. Раптова смерть тридцятидев’ятирічного князя давала привід до різних чуток, які ще більше деморалізували польське військо. Говорили, що князя отруїли, що Хмельницький, дізнавшись про смерть Яреми, сказав: “От,

княже Вишневецький, ти, хто ще донедавна прагнув панувати над усією

Україною, нині задовольняєшся тільки чотирма ліктями землі!” [Т. 42, 111].

Можливо, появу чуток спричинило небажання самих поляків акцентувати на не зовсім героїчній смерті опоетизованого Вишневецького, яка значно різнилася від мученицької загибелі його родича Байди. Смерть від гострої форми дизентерії є дещо прозаїчнішою, аніж на гаку від стріли турка.

Кончина лютого князя викликала радість поміж козацтвом і посполитими в Україні, в народі його ім’я згадували з ненавистю як відступника від прабатьківської віри і зрадника Вітчизни.

Таким чином ще за життя князя Яреми у польському середовищі почала формуватися легенда про князя-лицаря, єдиної опори й останньої надії Речі Посполитої. Ця легенда, на диво, виявилася живучою впродовж усього часу, чи не найяскравішим свідченням чого став роман Генріка Сенкевича “Вогнем і мечем”, у якому відбувається глорифікація жорстокого і свавільного Яреми. Намагання окремих польських учених поставити під сумнів історичну правдивість та обґрунтованість творів Сенкевича незмінно наражалася на рішучу відсіч з націонал-патріотичного табору – як зазіхання на польські святині й підрив національної державності. “Зокрема, коли польський історик Ольгерд Гурка спробував у 30-х роках переконати колег, що польську державу вже, як-не-як, відновлено й час,

отже, зайнятися деконструкцією історичних міфів та дегероїзацією фальшивих ідолів на кшталт Яреми Вишневецького, десятки поважних істориків стали на захист Сенкевича як правдивого авторитета польської історіографії” [15, 28 – 29.].

Як засвідчили праці Франка, постать князів Вишневецьких, без сумніву, є цікавим явищем як для історика, так і для літературознавця. Вони стають ще цікавішими, зважаючи на те, що в кожного письменника, вченого,

які повинні бути обережними у своїх міркування і висновках, вони пробуджують масу емоцій, тому важко стає втриматися на об’єктивних позиціях. Адже це настільки сильні процеси, що вони цілковито

суб’єктивізують погляд автора. Власне, саме так і діє міф. Власне, таким є міф про Ярему Вишневецького.

Звертаючись до постатей Дмитра і Яреми Вишневецьких, ми постійно оперуємо сталою опозицію: вірність – зрада. Вони зумовлюють одна одну,

але можуть існувати не в парі: коли є зрада, це означає, що була порушена

(знищена) вірність; але вірність може існувати без свого антипода, тобто за відсутності зради, до якої не дійшло чи й не дійде взагалі. Вважаючи, що межі індивідуальної і групової (політико-державної, військової) “моралі” не збігаються, І. Франко разом з тим застерігав від їхнього повного розриву і протиставлення, від безоглядного застосування в політиці принципу: “Мета виправдовує засоби”, відстоюючи інший моральний постулат: “Чиста справа вимагає чистих рук”. Тому він відкидав обвинувачення у валленродизмі, яке висували проти нього деякі польські політики, вважаючи, ніби він як публіцист, вчений-соціолог, політолог “впихається поміж поляків”, щоб боротися “проти всього, що ... полякам може служити захистом і користю”

[Т. 46, кн. 2, С. 278]. У зв’язку з цим Франко писав: “Як українець люблю понад усе свій народ і свою народність і прагну в міру своїх сил і можливостей служити їх піднесенню і збагаченню. Але неблагородними,

нечесними способами погорджуюсь навіть для досягнення такої мети, а

неблагородним, нечесним ... було б кидання образ на народ (поляків. – В.М.),

у якому я хотів би бачити опору розвитку і самостійності мого власного народу” [Т. 46, кн. 2, С. 276].

Література

1. Чабаненко В. Щоб слава наша не вмирала: Івана Франко про козацтво //

Літературна Україна. – 2004. – 17 червня. – С. 7. 2. Івакін В. Князі Вишневецькі та українське товариство // Нові дослідження пам’яток козацької доби: Збірник наукових статей. – Львів, 2002. – Вип.11. – С. 152 – 155. 3. Дет. про це див.: Войтюк А. Поезія Адама Міцкевича в оцінці Івана Франка // Адам Міцкевич і Україна. Матеріали міжнародної конференції, присвяченої 200-річчю від дня народження видатного польського поета. – Дрогобич.: Вимір, 1998. – С. 52 – 54. 4. Забужко О. Філософія

української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К., 1993. 5. Франко І.

Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів: У 50 т.

–К., 1984. – Т. 41. – С. 194 – 470. Далі, посилаючись на це джерело, вказуватимемо у тексті том і сторінку видання. 6. Чухліб Т. Дмитро Вишневецький – герой української середньовічної пісні // Історія України. – 2005. – №5. – С. 1 – 4. 7. Грушевський М. БайдаВишневецький в поезії й історії // Наука і суспільство. – 1989. – №4. – С. 54 – 61; №5. – С. 55 – 61. 8. Борисов С. Апогей Дмитра Вишневецького // Наука і суспільство. – 1996. – №11

–12. – С. 40 – 43. 9. Дет. про життя і діяльність Д. Вишневецького див: Винар Л. Силуети епох: Дмитро Вишневецький. Михайло Грушевський: Історичні розвідки. – Дрогобич, 1992. 10. Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – 1989. – №2. – С. 123 – 132. 11. Мельник Л. Князь Ярема Вишневецький // Київська старовина. – 1994. – №2. – С. 103 – 112. 12. Лазаревский А. Лубенщина и князья Вишневецки // Киевская старина. – 1896. – Т.1. 13. Коржиков Ю. Ієремія Вишневецький: Спроба реабілітації // Історія України. – 2000. – №9. – С. 10. 14. Трепка М. “Mąż dzielny, cudny i w wielu ekspedycyjach doświadczony” – князь Яремія Вишневецький у польських літописах і хроніці Натан Ганновера // Українсько-польські літературні контексти доби бароко: Збірник наукових праць / Відп. ред. Р. Радишевський. – К., 2004. – С. 225 – 239. 15. Сисин Ф. Вправи з політичної коректності // Критика. – 1999. – Ч. 9. – С. 28 – 30.

Юлія ВОЛИНЕЦЬ

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ХМЕЛЬНИЧЧИНА У ПРАЦЯХ

ІВАНА ФРАНКА

Тема визвольної війни українського народу 1648 – 1654 років під керівництвом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського гноблення повногранно відображена в усній народній творчості і в художній літературі. До цієї важливої, історично загадкової, часом незрозумілої і досить часто суперечливої епохи звертався неодноразово у своїй творчості чи наукових розвідках Іван Якович Франко.

Відомо, що бурхливими подіями тих часів він цікавився ще змолоду.

Так, у 1878 р. в листі до М. Драгоманова, говорячи про пересилку до Женеви десяти примірників альманаху “Дзвін”, І. Франко питає, чи отримав адресат

“Хмельницького” (йшлося про брошуру І.С. Нечуя-Левицького “Український

гетьман Богдан Хмельницький і козаччина”, що вийшла у Львові 1878 р. [1, 6]. Та й надалі І. Франко цікавиться історичними перипетіями середини

XVII ст., аналізує, заперечує, систематизує з бажанням зачерпнути з давніх глибин хоч невелику, але “прозору” краплину достовірної інформації. Такий висновок можемо зробити, лише ознайомившись із вагомим доробком статей, художніх творів, рецензій, Франкового листування і т. д.

Яким же чином І. Франко розкривав історичну добу Хмельниччини і яким з його розвідок перед читачем поставав образ великого гетьмана Зиновія Богдана Хмельницького?

Один із франкознавців зазначає, що цікавлячись історією, гортаючи і читаючи твори про різні епохи, Франко вирішив здійснити свою давню мрію – написати історичну драму-трилогію, присвячену саме постаті Б. Хмельницького і його добі. Відповідно планував і назви до кожної з частин драми: “Жовті Води”, “Берестечко”, “Смерть Богдана” [2, 45]. Згодом до вже названої трилогії вирішив приєднати драму “Іван Богун”. На жаль,

письменник лише розпочав написання запланованого: до наших днів зберігся уривок із п’єси з часів визвольної війни 1648 – 1654 років, що, мабуть, і є початком драматичної трилогії. Відомими є Франкові оповідання

“Хмельницький і ворожбит”, поема “На Святоюрській горі”, присвячені вже згаданій епосі.

Дуже важливим джерелом пізнання в означеній темі для Івана Яковича був фольклор, а також і поряд з ним писана література.

“Великий народний рух, званий Хмельниччиною, – пише Франко у статті “Пісня про Кочубая”, – викликав значне оживлення національної свідомості серед української маси, підніс давній антагонізм Русі до поляків до ступня національного і державного змагання до самостійності і мав такий немалий вплив на оживлення пісенної творчості, що була літературним висловом того антагонізму. Маємо, починаючи від самого 1648 р., досить довгий ряд українських дум і пісень про Хмельницького і його товаришів

(Перебийноса, Нечая, Богуна), про поодинокі битви (Жовті Води, Пилявці,

Берестечко і т. ін.), які добре малюють коли не самі факти, то в усякім разі настрій і надії українського народу з того часу” [3, 268].

У статті “Причинки до оцінення поезій Т. Шевченка” (1881 р.),

розглядаючи поему Шевченка “Гайдамаки”, І. Франко підкреслив спорідненість, подібність соціальної природи гайдамацького руху з масовим повстанським рухом українського народу проти польської шляхти у визвольній війні 1648 – 1654 років: гайдамацький рух, за його словами, тлів ще від часів Хмельниччини [1, 6].

Варто згадати і його статтю “Хуторна поезія П.А. Куліша”, в якій І. Франко заперечує Кулішеву тезу про нібито “дволикість” та інші гріхи Богдана Хмельницького у великому народному повстанні: “Не один із нинішніх дипломатів, – не без іронії пише Франко, – під зглядом дволичності й десятьох Богданів заткне за пояс. Чи Хмельницький козацькими дітьми платив татарам за службу, сього ми, як не історики, не знаємо і досі не лучалось нам про те чувати. А що Хмельницький молився мощам й радився з відьмами, се, по-нашому, чей же не провина, а загальна ціна тих віків – і не такі люди тоді бували забобонні. Бачимо, отже, що завина д. Куліша якось розвівається парою… І оп’ять таки, – продовжує Франко, – задля чого прийшла д. Кулішеві охота бризнути лишній раз болотом на “козацького батька” і винуватити його переважно за такі діла, котрі не були його особистою виною, а були або загальною хибою того часу або диктувались конечністю, історичним ходом розвитку народного. Яко історик повинен же був д. Куліш дійти до порозуміння і витолкування подій історичних, а се було би довело його й до толерантності, приличної історикові” [4, 183 – 184].

Франко доволі гостро полемізує з П. Кулішем, відстоюючи, власне,

необхідність об’єктивного поцінування постаті й діяльності великого гетьмана.

Досить ґрунтовними і плідними є наукові розвідки І.Я. Франка

“Хмельниччина 1648 – 1654 років у сучасних віршах” і “Студії над

українськими народними піснями”, на аналізові яких ми детальніше й зупинимося.

І. Франко збирав і глибоко вивчав історичні вірші XVII ст., які були написані не лише українською, а й польською і латинською мовами,

досліджував думи, історичні пісні про визвольну війну, про самого Богдана Хмельницького і його козаків-побратимів. Зокрема, польськомовним і латиномовним творам і присвячена вагома наукова праця І. Франка

“Хмельниччина 1648 – 1654 років у сучасних віршах”. У ній І. Франко виступає і як історик, і як філолог-дослідник, який оперує безпосередніми свідченнями сучасників подій Хмельниччини [5, 348].

У ті часи (XVII ст., епоха бароко) в Польщі існувала традиція, “мода віршоманії”, коли майже в кожній рукописній збірці разом із прозовими творами про битви й небезпечні походи на Україну, соймовими промовами на весіллях, хрестинах, похоронах, зустрічаємо також вірші, пісні, памфлети,

сатири, епіграми, епітафії, що стосуються Хмельниччини і її героїв.

Франко ставиться до таких збірок стримано, з більшою чи меншою долею критичності, але ж віддає належне вміщеному там: “Певна річ,

першорядної історичної ваги такої як документи та урядові реляції, ті твори не мають, але вони мають свою вагу як характеристика відносин, поглядів,

настрою і уподобань того часу, позволяють нам, так сказавши, заглянути в душу тої суспільності, що бачила на власні очі, перетерпіла на власній шкурі криваву драму Хмельниччини” [Т.31, 188].

Та й історизм у цих творах своєрідно реалізувався, бо саме в них, як в жодних інших тодішніх творах, відображався своєрідний соціальний і культурний лад життя як польського, так і українського народів,

простежувалися певні історичні події, перипетії. Деякі польські історики тлумачили народно-визвольну війну в Україні 1648 – 1654 років як бунт черні проти панства. Тому відповідно більша частина творів “із польської сторони” пройнята зневагою і глибокою ненавистю до українського народу і

її ватажків, зокрема й передовсім до Богдана Хмельницького, як це спостерігаємо в ряді поем і віршів.

Франко, аналізуючи проблему, оперує творами польських авторів – Зіморовича, Бялобоцького, Твардовського, Кучваревича, Дахновського,

Одимальського та ін. Принагідно звертаємо увагу на добру Франкову обізнаність із польським письменством. “Ще до повстання, – зазначає Франко, – польські митці називали український народ “неспокійним елементом” [Т.31, 194], а потім відповідних епітетів і порівнянь щодо сутності й характеру українського народу було немало. Така ж картина простежувалася і щодо характеристики образу Б. Хмельницького. Для Польщі територія України була споконвічно їй – Польщі – належною, і тому ні про повстання українців, чи їх бажання виокремитися не могло бути й мови. Українська ж сторона на свої взаємини з Польщею (Річчю Посполитою) дивилася інакше. Франко доволі глибоко розібрався в

“революційній ситуації” середини XVII ст. і констатував: “Можна як собі хто хоче дивитися на найближчі причини вибуху Хмельниччини і на самого Хмельницького, та нам здається, що коли б не був повстав Хмельницький,

рік чи кілька літ пізніше була би вибухла пожежа з якоїсь іншої причини, а

хто знає, чи й без воєнної пожежі Польща не була би ще швидше пропала від внутрішньої гнилизни, що точила її вже 1648 р.” [Т.31, 196].

І хоча більшість польських дослідників, – далі зауважує Франко, –

вороже реагували на Хмельниччину, та все ж вони усвідомлювали і не заперечували надмірного знущання панів над підданими, і тому лише цей факт вважали причиною виникнення воєнних міжусобиць.

Водночас Франко вказував і на таких польських письменників, “котрі бачили і гарячим словом висказували кривди простого люду, самоволю та розпусту шляхти”. Це, зокрема, анонімний латинський вірш, в якому автор називає Хмельницького “даним від Бога бичем на розкіш і захланність магнатів, на утиски, кривди та силування підданих” [Т.31, 200]. Іван Якович зауважує, що такі думки, погляди на український народ були нетривкими, та

й авторство цього конкретного вірша поляки приписували самому Богданові Хмельницькому, вважаючи твір невідповідним і неправдоподібним для польського світогляду.

Далі у своїй праці Франко доволі детально описує польські інтерпретації подій Хмельниччини й постаті українського гетьмана.

Відповідно у віршах про 1648 – 1654 р. р. польський народ поставав хоробрим, благородним, чесним (наділеним мало не всіма земними чеснотами!), козаки ж на противагу були виписані зажерливими, зрадливими, “русинською голотою, такою ведмежою, і завжди ворожою польському народові” [Т.31, 211].

Політичні плани Б. Хмельницького – очистити Україну від поляків і здобути для православ’я рівноправність – наповнювали поляків “святим” обуренням (вірші Бялобоцького):

Що тільки не спаде на думку дурному!

Він хоче поставити на своєму і всього домогтися.

Страшне й жалюгідне видовисько,

Коли хлоп вибивається в пани [Т.31, 217].

Досить очікуваною є і сама характеристика козацького гетьмана Б. Хмельницького польськими авторами: для Зіморовича він “ганебного походження, лукавого розуму”, для автора вірша “На погром під Корсунем” – “жалюгідне сміття, гидке сміття”, для Бялобоцького – “крокодил” [Т.31, 223].

А прозова характеристика, написана, мабуть, самим Лоренцом Крассом,

кінчається ось якими реченнями: “Мав велике лице, був чорнявий, сильного тіла, бистрого ума, палкий до зрозуміння важних справ, розважний в пригодах, відданий п’янству і жорстокості, проречистий і повний хитрощів.

Крізь сутінок многих злочинів проблисла раз у нього й чеснота, а то: коли мав у себе в неволі одного шляхтича, обійшовся з ним благородно і пустив його на волю, продержавши якийсь час у себе в заперті і показуючи себе вельми людяним. Признавався до всяких релігій, аби приєднати собі їх прихильників, та не числився ані з одною, ошукуючи не тільки народи, а й

князів фальшивою правовірністю” [Т.31, 222]. Цікаво, що Франко звертає увагу й на малярське зображення Хмельницького польськими художниками,

окремі з яких творили образ українського гетьмана дуже своєрідно: “Пан Зигмунт Глогер, пам’ятний в історії польської науки автор портрета Б. Хмельницького з ослячими ушима та баранячими рогами” [Т.37, 125].

Іван Якович, подаючи такі “почесні” характеристики великого гетьмана,

утримується від зауваг, але досить тонко відчувається його насмішкувате ставлення до поглядів польських митців, які, звичайно ж, назвати об’єктивними, не можна.

Вірші про Хмельниччину були пройняті тугою, страхом, постійними песимістичними настроями, переживаннями, у зв’язку з постійними поразками і великими втратами. І лише після подій 1949 р. структура їх змінилася, образи поляків стали яскравішими, настрої змінюються у діаметрально протилежному напрямку попереднім подіям, вірші пройняті надією і вірою в перемогу польського народу, що є логічним наслідком ходу політичних подій того часу.

На противагу образові Б. Хмельницького у польських поемах з’являється образ Яреми Вишневецького як спасителя польської “Ойчизни”.

Його прославленню присвячені віршовані хроніки Бялобоцького,

Кучваревича, Твардовського.

Негативно зображеними є образи полонофіла з руського роду,

київського воєводи Адама Киселя; короля Польщі Яна Казимира, котрий, як вважалося, допомагав козакам і закликав їх до війни; канцлера Оссолінського, який на думку польських поетів, дослідників, також зрадив свій народ, підтримуючи Хмельницького. Якщо слідувати за такими

(польськими) поглядами, то складеться враження, що влада польська була зовсім “українізованою”, хоча це було далеко не так. Український народ прагнув лише до волі, і чи було виною тих демократичних діячів реальне розуміння політичної ситуації, чи ні, в кожного на це є своє бачення.