Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

zbirnuk-11

.pdf
Скачиваний:
23
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.08 Mб
Скачать

Через своєрідну вдачу, гордість, пиху поляки не могли усвідомити (вже після декількох поразок), що можуть програти війну, і тому шукали пояснення природних речей у надприродних явищах. Зачепившись за відомості, що з Б. Хмельницьким у походи завжди їздила ворожка, яка після спілкування з вищою силою і радила гетьманові, вступати в бій чи ні, поляки вважали, що саме ворожки допомагали козакам у здобутті перемог,

використовуючи задля цього свою надприродну (чи особливу) силу.

І. Франко досить іронічно ставиться до таких гіпотез. Він не заперечував існування певних забобонів і тих же ворожок, але разом з тим заперечував якусь їхню роль, тим паче – вирішальну для війська Запорізького і самого ходу визвольного руху українців.

Розглядаючи й аналізуючи близько 42 “осібних творів”, І. Франко в розвідці “Хмельниччина 1648 – 1654 років у сучасних віршах” показав, що народно-визвольна війна проти Речі Посполитої була не “бунтом черні”, а

боротьбою українського народу за свою честь, гідність, волю; це була історично закономірна боротьба за національне визволення і незалежність.

Автор високо підносить постать Б. Хмельницького і його роль у визволенні

українського народу.

Значне місце визвольній війні 1648 – 1654 років і постаті

Б. Хмельницького надано І. Франком у “Студіях над українськими народними піснями”. Тут Іван Якович означує і власну методологію: “Кладучи в основу студій поперед усього українські пісні, думи та вірші, я

користуюся для провірення їх історичної та літературної вартості також історичними джерелами, писаними та друкованими на різних мовах, і

працями новочасних істориків” [Т.43, 7].

Як і в попередній розвідці, автор також звертається до польських віршів (тих, що не були опубліковані). Та все ж акцент робиться на українських віршах, думах і їх детальному аналізові. Чільне місце відводиться літописам (Самовидця, Грабянки), в яких чітко простежується історичний шлях виникнення Хмельниччини, а також деякі відомості з життя

гетьмана Б. Хмельницького і багатьох інших козаків. Але вважати літописи джерелами достовірної інформації також не можна, тому що в них присутня і досить велика міра домислів, прояву авторської фантазії.

Розглядаючи одну з найстаріших дум періоду народно-визвольної війни “Хмельницький і Барабаш”, а також думу про Корсунську перемогу та інші, І. Франко показує, що народ возвеличує і шанує Б. Хмельницького як народного героя і висміює зрадника Барабаша, засуджує Потоцького – ворога українського народу. І. Франко стверджує те, що визвольний рух 1648-1654

років як героїчна боротьба за незалежність українського народу спричинив створення величезної кількості поетичних творів різних жанрів (дум,

історичних пісень, історичних віршів тощо), які оспівували дії народних ватажків – Б. Хмельницького і його побратимів Нечая, Богуна, Кривоноса, а

також змальовували окремі битви – під Жовтими Водами, Пилявцями,

Берестечком тощо.

Отже, І. Франко створив свою наукову й художню концепцію постаті Хмельницького і всієї Хмельниччини, яка майже повністю корелювалася із заявленою в українському фольклорі й художній літературі концепцією,

базувалася на ній.

Література

1. Каспру А. Богдан Хмельницький у творчості І. Франка // Радянське літературознавство.

– 1978. – №12. – С.6 – 14. 2. Скоць А. Поеми Івана Франка: Монографія – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002. – 252с. 3. Франко І. Пісня про Кочубая // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.42. – С.268 – 273. Посилаючись далі на це видання в тексті, вказуватимемо в дужках лише том і сторінку.

4. Франко І. Твори: У 20 т. – К.: Держлітвидав, 1955. – Т.17. – С.183 – 184. 5. Дей О.

І. Франко про народно-визвольну війну 1648-1654 р. р. під проводом Б. Хмельницького // Навіки з тобою, Росіє. – Львів, 1954. – С.341 – 360.

Олексій МАНУЙКІН

ІВАН ФРАНКО ПРО ЛІТЕРАТУРНУ ОСВІТУ МОЛОДІ

Франко письменник глибоко усвідомлював, що талановитий художній твір вимагає кваліфікованого читача, здатного сприймати цей твір як явище мистецтва, як естетичний феномен насамперед. Готувати такого читача, на переконання Франка, покликана школа. Та чи готова була тогочасна школа виконати таке завдання?

Саме у Франка знаходимо достатньо повну характеристику стану викладання літератури в школах Галичини, глибокий аналіз шкільних програм і підручників з літератури. Показовою у цьому відношенні є стаття

“Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах”[1]. Ось яка картина стану викладання літератури постає перед читачем: “На науку руської мови й літератури випадає звичайно дві години тижнево; науку ту, особливо в вищих гімназіях, поручається людям в рідких тільки случаях до неї кваліфікованим, звичайно суплєнтам, з професії своєї філологам або історикам, чого не буває з наукою польської мови і літератури.

Чи ж диво, що під таким проводом молодіж руська не то що не робить ніяких поступів в тій науці, котра для неї повинна бути найближчою, але противно,

не раз навіть набирає для неї відрази?.. І як же при такому стані речей учать вони тої руської літератури в школі? Це легко собі представити, але страшно подумати”[1, 322].

У статті “Задачі і метод історії літератури”, виступаючи проти “голого естетизовання” і “догматичної поетики”, І. Франко дає таку характеристику літературної освіти і виховання в тодішній галицькій школі:”Ми виховані в наскрізь фальшивих естетичних поглядах, котрі скривлюють і на фальшиві дороги зводять не тільки нашу критику, не тільки смак публіки, але й творчість самих писателів, котрим не раз ставиться естетичним гріхом таке,

що в великих літературах європейських перестало бути “каменем преткновенія” сто, двісті літ тому назад…” [2, 16]. Цим, на думку Франка,

пояснюється головна причина “тої безплодності, ба бездарності нашої(галицької) літератури, тої немочі малювати дійсних людей в цілому їх рості”[2, 16].

І. Франко з гіркотою констатував, що навіть галицька інтелігенція після закінчення навчання у середній школі здебільшого не знала як слід рідної літератури і рідної історії, своєї мови. У статті “Ученицька бібліотека в Дрогобичі” Франко додавав до вже сказаного:”Здавалося б, що за даних умов учневі нічого більше робити, а тільки схилити голову та лізти дедалі глибше у багно, приписане шкільною системою. Але ні! Людська природа, а

особливо молода, незіпсована, хоч і недосвідчена та мало знаюча, не піддається так легко. Глухий, несвідомий опір зводить найздібніших учнів докупи в учнівське товариство, каже їм єднатися разом, створювати бібліотеку, шукати способів до сякого-такого розвитку поза системою… Ніяка система, ніяка суворість не зможе позамикати всіх доріг живій думці,

не може заборонити їй проникнути і в наші школи і збудити новий, більш реальний, більш науковий рух, якого зав’язки та початки бачимо вже й тепер” [3].

Франко неодноразово наголошував, що метою викладання літератури в середніх школах має бути ознайомлення учнів з “живою мовою і живою

(народною і артистичною) літературою” [1, 330]. Пам’ятки ж старовини

(літопис Нестора “Повість врем’яних літ”, “Руська Правда” тощо), які не є художніми творами, мусять бути предметом зацікавлення істориків і лінгвістів. Виняток робить лише для “Слова о полку Ігоревім”, вважаючи його твором високопоетичним, близьким до усної народної творчості. Всі ж інші давньоруські твори, аж до кінця ХУІІІ ст., для середньої школи, на думку Франка, “не представляють майже ніякого інтересу, не дадуть учням ніякого нового знання, ніякої заохоти”, але здатні лише викликати байдужість до рідної літератури, тобто “схиблять цілковито всю ціль науки”

[1, 330].

У Франковій художній спадщині маємо оповідання “Малий Мирон”, “Оловець”, “Schonschreiben”, “Грицева шкільна наука” твори, написані на основі авторських спогадів з дитячих літ. Як зазначав сам Франко, ці оповідання “показують у загальних рисах хід виховання сільського хлопчини перед 40-30 роками, починаючи від перших проблисків власного думання, а

кінчаючи найвищими ступнями середньої школи. Матеріалом послужили всюди мої особисті спомини, які в оповіданнях “Отець гуморист” та

“Гірчичне зерно” переходять майже зовсім у мемуари”[4, 412 – 413] . Вислів

“туман вісімнадцятий”, що прозвучав у оповіданні “Малий Мирон”, а потім і в оповіданні “Грицева шкільна наука”, це й оцінка стану викладання мови та літератури в сучасній Франкові школі.

Позитивний ідеал викладання літератури в школі І. Франко втілив у оповіданні “Борис Граб”(Франко називав його “маленьким виривком повісті

“Не спитавши броду”, яку автор не завершив). Вчитель Міхонський через естетичне сприймання учнем високохудожнього твору (“Одіссея” Гомера)

сприяв формуванню у юного читача найкращих людських рис і громадянських почуттів. Уже в цьому оповіданні Франко реалізував ідею,

висловлену майже через сто років потому лауреатом Нобелівської премії Йосипом Бродським: “Естетика мати етики”.

В оповіданні “Борис Граб” знайшли своє відображення такі важливі вимоги методики викладання літератури, як:

1.Грунтовний аналіз твору письменника після попереднього уважного читання тексту й обмірковування його змісту.

2.Оцінка літературних образів і явищ у зв’язку з конкретними історичними обставинами.

3.Розвиток самостійного мислення учня, критичного ставлення до підручників і посібників.

4.Актуалізація виховного потенціалу художнього твору.

Ушколах Галичини саме перша вимога, сформульована Франком,

взагалі ігнорувалась учителями. До чого це призводило, Франко показав на

конкретних прикладах у статті “Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах”, наголосивши на цілковитій зневазі до художнього слова на уроках літератури. Тому так послідовно письменник відстоював принципи критичного аналізу, при якому вчитель прагне до з’ясування змісту і форми, ідеї й образу в їх органічній єдності та історичній обумовленості.

І в своїй практиці, і в теоретичних положеннях Франко розподіляв аналіз художнього твору, як і всієї творчості письменника, на “дві галузі”,

які, на його думку, ведуть до однієї мети до вияснення і розуміння поетичних творів (“Тополя” Т. Шевченка”)[5, 73 – 88]. “Перша галузь”

психологічний аналіз, коли виявляється і оцінюється багатство фантазії письменника, ясність і пластика його уяви, сила його чуття а звідси і висновок про те, що вніс митець у свою творчість оригінального, що визначає його талант. Такий аналіз дозволяє простежити розвиток літературних традицій у творчості автора. “Друга галузь” історичний аналіз, коли художня творчість виступає як здобуток духовної, творчої праці цілих поколінь. Звідси ж випливає і ряд вимог, що їх мають реалізувати вчителі на уроках літератури:

1.Встановлення живого зв’язку творів з життям автора, з його поглядами й переконаннями.

2.Встановлення зв’язку з життям суспільства, в якому письменник жив і творив.

3.Оцінка суспільної вартості художнього твору і його впливу на сучасників та майбутні покоління.

Високо цінував Франко живе слово учителя на уроках літератури,

постійну увагу до тексту художнього твору.

І. Франко вів постійну боротьбу за право галицької молоді читати кращі твори прогресивних письменників, здобувати широку літературну освіту. Вміло організованим позакласним читанням письменник намагався хоч частково надолужити втрачене при проходженні курсу літератури в

рамках “слимачого горизонту” офіційної шкільної програми. У розлогій статті “Женщина мати”, вміщеній у журналі “Друг” за 1875 – 1876 р.р.,

Франко подає окремим розділом “Читання для дітей”. Автор статті писав: “Якщо читання має бути здоровою їжею для духу, то треба, щоб той, хто читає, розумів, що читає… Крім того, мусить прочитаний предмет залишитись в пам’яті, а це може лише тоді статись, якщо той, хто читає,

порівнює в думці читане з власним досвідом і обмірковує, чи це правда, чи це могло статися, чи ні?.. Всяке інше читання є непоживна страва духу і ослабляє його так само, як непоживна страва тіло” [6].

Окремо зупиняється Франко на питанні, як бути зі “складними” або

“небезпечними” для дитячого віку місцями в загалом корисних художніх творах, Тут, на його думку, все вирішує педагогічний такт, вміле спрямування дитячої уваги:”Всі такі місця, які мати хоче сховати од уваги дитини, нехай поминає мовчанкою, нехай показує по собі, що вважає їх маловажними і які нічого не значать” [6].

У статті “Ученицька бібліотека в Дрогобичі”, докладно вивчиваши, які книжки найбільше читаються гімназистами, Франко фіксує, що протягом трьох місяців з учнівської бібліотеки взято 125 художніх книжок, 51 газету, 16 альманахів, а також від 1 до 15 статей і книжок з історії, етнографії,

літератури, філософії, естетики, природознавства, економіки тощо:”Оці цифри самі, мов дорожні палі, вказують і потребу учнів, і напрям їх мислення, показують якнайкраще, яку роль відіграє література у гімназіях і як її там розуміють” [3].

Відзначивши, що повісті Нечуя-Левицького учні брали з бібліотеки 15

разів, І. Франко зауважив:” Це дуже корисне явище, бо ці повісті більше всяких інших здібні звернути увагу на факти щоденного життя, будити роздум і критику і в усякому разі більше примушують думати, ніж такі ніби вчені, ніби поетичні дурниці, як історичні премудрості яких небудь Шараневичів або “художні” та “популярні” Ільницьких” [3].

Таким чином, Франко вважав, що до списку творів для позакласного читання мають потрапляти насамперед такі художні твори, які змушують мислити, критично ставитися до дійсності, формують високі естетичні і людські ідеали.

Отже,можемо констатувати, що рекомендації Ф. Франка щодо літературної освіти молоді і сьогодні є вагомими аргументами, до яких маємо дослухатися, вибудовуючи нову систему літературної освіти в сучасній школі.

Література

1. Франко І.Я. Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. К.: Наукова думка, 1976 1986. Т. 26. С. 320 331. 2. Франко І.Я. Задачі і метод історії літератури // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. К.: Наукова думка, 1976 1986. Т. 41. С. 7 16. 3. Франко І.Я. Ученицька бібліотека в Дрогобичі // Молот. 1878. 4. Франко І.Я. Твори: У 20 т. К., 1950 1956. Т. 1. С.412 413. 5. Франко І.Я. “Тополя” Т. Шевченка // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. К.: Наукова думка, 1976 1986. Т. 28. С. 73 88. 6. Франко І.Я. Женщина-мати // Друг. 1875. №22, 23; 1876. №2, № 4.

Валентина ТИХОЛОЗ

ПРОБЛЕМА САМООСВІТИ У ПЕДАГОГІЧНИХ ПОГЛЯДАХ

Івана ФРАНКА

Усучасних умовах одним із найважливіших залишається завдання виховати у студентської молоді прагнення до безперервного вдосконалення своїх знань і вміння самостійно поповнювати їх шляхом самоосвіти.

Утеорії і практиці самоосвіти помітно вирізняється XIX століття.

Самоосвітні ідеї отримали свій розвиток у працях І.Я. Франка, М.І. Пирогова,

Т.Г. Шевченка, К.Д. Ушинського, Лесі Українки, М.М. Коцюбинського та інших, які бачили в самоосвіті могутній засіб оволодіння істинними знаннями і прагнули, за висловом І.Я. Франка, звернути увагу трудового народу “на необхідність систематично навчатись усіма засобами, які тільки будуть їм доступні при їхньому способі життя” [6, 39].

У боротьбі за соціальне і національне визволення самоосвіта розглядалася як форма поширення знань серед народу. З книгою і просвітою пов’язував І.Я. Франко майбутнє народу, який “сам по селах і містах тягнеться до читалень, бажає освіти і знань, готовий пожертвувати останньою копійкою на науку”.

Цікавим є звертання просвітителя до тих сторінок в історії самоосвіти,

звідки беруть початок методичні поради, як працювати з книгою. Так,

аналізуючи “Збірник Святослава” (1076 р.), І.Я. Франко бажає “звернути увагу ширшої громади нашої суспільності, що цікавиться нашою національною традицією, на деякі пам’ятки нашого найстаршого письменства, що можуть уже тепер кинути ясне світло на такі і для нас цікаві питання, як те, що і як читали наші предки в хвилях свобідних від звичайних тоді занять у роді ловецтва, рільництва, садівництва, пчільництва, купецтва або воювання” [5, 97].

Роздумуючи над питанням: “Чим було читання книжок для наших предків?”, І.Я. Франко наголошує: “... ми відвикли від тої концентрації духа,

якої вимагає читання поважних і глибоких, продуманих і перетравлених високими душами творів чи то наукових, чи белетристичних” [5, 98]. Саме в книгах наші предки знаходили собі “любу відраду і духовну поживу”.

У “Словє нєкоєго калугєра о чєтьи книгъ”, яким починається збірник,

знаходимо самоосвітні поради: “Коли читаєш книги, не квапся швидко дочитати до другого розділу, але зрозумій, що висловлюють речення і слова,

хочби й тричі вертаючи до одної глави. <...> Не збудується корабель без гвоздів, але і праведник без читання книжок. Як невольника душа біжить до своїх родичів, так праведник до читання книжок. Прикраса воїну – оружжя, а

кораблю – вітрила, так само праведнику – читання книжок” [5, 99].

Відстоюючи самоосвітні прагнення народу, І.Я. Франко різко осуджував казенну школу і всю систему освіти Австро-Угорщини, до складу якої входила Східна Галичина. Вважаючи навчання у школі мало чим кращим за повну темноту, він з обуренням писав про сучасні йому школи, де

науку подають не для того, щоб освічувати робітника “потрібному і людському знанню, але тільки на те, щоб виховати з нього підданого, <…>

утвердити його в темноті” [6, 58].

Із усіх джерел знання (книги, життя, спілкування) І.Я. Франко відводив особливе місце систематичному самостійному читанню для засвоєння наукових знань. Сам поет, якого називають інтелектуальним показником української нації, мав велику власну бібліотеку. А почав її збирати ще з гімназійних часів. Звичайно, грошей на купівлю книжок І. Франко не мав, а

заробляв їх своєю працею. Слабим або лінивим гімназистам виконував домашні завдання і за це отримував книги. А щоб учитель не догадувався про це, то він і виконував роботу відповідно до здібностей прохача. На час закінчення гімназії він уже мав 800 томів [2, 165].

Оволодіння знаннями, на думку І.Я. Франка, невіддільне від самоосвіти, яку він розглядав у тісному зв’язку з формуванням світогляду,

загальним розвитком особистості. У статті “Ученицькі бібліотеки в Дрогобичі” він глибоко проаналізував коло читання учнівської молоді, щоб визначити напрям, за яким іде наука в гімназіях, наскільки гімназист поза школою, “поза професорським наглядом може думати і діяти самостійно і вільно, наскільки може піднятися до критики оточуючих його обставин, до супротиву тим обставинам”. Офіційна система виховання, приходить до висновку гуманіст-демократ, знищує “всякий зав’язок самостійного характеру”, проганяє “всяку охоту до самостійного мислення”. Це система одурювання, яка ніби навмисне розрахована на те, щоб “зробити і найздібнішого учня туманом, недоумком” [6, 35]. Забороняючи учням читати книги, які не передбачені навчальною програмою, шкільна система протиставляє себе самоосвіті. Тому молодь шукає способи розвитку поза цією системою і знаходить у створенні учнівських товариств, бібліотек. Це початок народження нового, більш реального, більш наукового руху за знання, вважає І.Я. Франко.