zbirnuk-11
.pdfгнаних і голодних, гноблених і експлуатованих, але нескорених і могутніх.
Письменник не ідеалізує побратимства, показує не тільки його сильні, а й слабкі сторони [4, 35]. Це ж саме можна з певністю сказати і про робітничий люд, змальований у романі французького автора. У центрі роману – шахтарі,
що працюють на вугільних копальнях акціонерного товариства в Монсу.
Серед шахтарів письменник виділяє найбільш яскраві і типові образи, які дають конкретне уявлення про всіх робітників селища Варе [2, 49]. Власне,
справжня назва селища – селище Двохсот Сорока – свідчить про узагальнення, велику типовість таких селищ і таких робітників – з
жахливими умовами праці і жалюгідним існуванням.
Бенедьо Синиця – Етьєн Лантьє. Найбільш діяльними і яскравими героями “Борислава сміється” та “Жерміналя” є відповідно Бенедьо Синиця та Етьєн Лантьє. Обидва твори починаються згадкою саме про цих героїв.
Вже в зовнішності герої мають чимало спільного: обидва молоді, худорляві,
невисокі. Бенедьо: “Скулений, нужденний, схорований; зроду утлий і хоровитий” [5, 53, 63]; Етьєн: “Чорнявий вродливий хлопець; він видавав років на двадцять або трохи більше, і в його тонкому, сухорлявому тілі почувалася велика сила, дарма, що на зріст він був не дуже високий” [6, 287].
Але Етьєн переважає Бенедя силою, він войовничий – може відкрито виступити проти кривдника, тоді як Бенедьо краще відійде вбік, подалі від гріха: “Я… як скоро би-м хтось повидів недоброго, то най мя жид і цілого озолотить, я му й години довше при роботі не буду” [5, 58]. Етьєн же залишив попереднє місце роботи через те, що “дав ляпаса начальникові”.
І Бенедьо Синиця, і Етьєн Лантьє найповніше змальовані як представники робітничої маси, люди, під чиїм керівництвом велася страйкова боротьба. Обидва рано задумуються над соціальною несправедливістю, міркують про кращу долю не тільки для себе, а й для всього робочого люду. Бенедьо: “Як же се так, що тілько тисяч народа день поза день терпить таку неволю, а ще другі тисячі раз у раз прибувають на такий самий празник? Правда, тим по селах ще гірше, бо хоть ніхто над ними
не збиткується, ніхто їх так не обдирає, то зате голод. Господи, і як же помочи такій купі народа? Ніхто не в силі їм помочи!” [5, 64]; Етьєн: “Чому одні нидіють у злиднях, а другі живуть у достатках, розкошують? Чому одні ходять у ярмі у других і не мають надії скинути його з себе й коли-небудь зайняти їхнє місце?” [6, 419].
Досі робітники покірно терпіли: карбували кривди на палицях,
влаштовували невеликі страйки, в результаті чого капіталісти йшли на невеликі поступки. З приходом Синиці та Лантьє на нове місце роботи все змінилося. За цими молодими чоловіками чулася сила, і що головне – правда.
Обидва – і Етьєн, і Бенедьо розуміють, що добитися вагомих поступок з боку власників можна лише страйком, але не короткоденним, а дуже довгим – можливо, й кількамісячним. Думку про касу взаємодопомоги, яка б допомогла їм у скрутний час страйку, висловлюють саме ці нові ватажки робітництва. Бенедьо: “На те треба зробити складки, щоби забезпечитися на пригоду. Аж якби з тих складок набралася вже сума порядна, така, щоби вистачила на тиждень або на дві неділі, то тоді мож робити змову. Таким способом ми швидко зламали би тоту жидівську пиху і добилися певно ліпшої плати” [5, 158]. Але Бенедьо розуміє, що така ухвала купки побратимів не може бути дієвою, треба це поширювати й поміж іншими робітниками: “Головна річ тепер – вербувати людей до нашої кумпанії” [5, 139]. Подібно міркує й Етьєн Лантьє: “Спочатку треба закласти тут касу взаємодопомоги; в слушний час ми могли б перетворити на страйковий фонд… Пора вже подумати про це” [6, 402]. Етьєн переконаний у необхідності такої каси і в розмовах з іншими шахтарями обов’язково говорить про це: “Було б дуже розумно закласти товариську касу взаємодопомоги; трапилася потреба, ніде грошей взяти, вона б і допомогла;
це була б наша єдина підпора” [6, 409].
Після поразки страйкового повстання їхні поводирі теж ведуть себе по-
різному. Бенедьо розуміє і визнає, що поразка – це, певною мірою, і його поразка, він залишається з побратимами: “А вже ж найдужче подався
Бенедьо. Робітницьке нещастя вбило, роздавило його”, “Палити з вами не піду, але останусь тут на місці. Може, вам зможу в чім іншим порадити або помогчи, – то гріх би був, коли б я в таку гарячу пору втікав з-поміж вас для власного безпеченства” [5, 235, 242]. Синиця проявляє себе як відповідальна людина, вірний побратим. Зовсім по-іншому поводить себе Етьєн. Відразу після розстрілу робітничої демонстрації Лантьє знімає з себе будь-яку відповідальність, із зневагою ставиться до переможених: “Кров шугнула йому в голову; тепер він ставився до товаришів як до бидла. Які дурні, які дикуни” [6, 656]. “Етьєн виправдовував себе, як міг, перед собою.
Силкувався побороти докори сумління. І якась огида наростала в ньому й ставала стіною між ними і товаришами; йому було неприємно з ними, вони вражали його витонченіші смаки, і все його єство тяглося вгору, до вищого класу” [6, 659]. Врешті-решт Етьєн не придумує нічого кращого, як піти з
“Воре”, попросту втекти – зробити те, чого найбільше боявся Бенедьо.
Але не треба забувати, що шахтарі у романі в переважній своїй більшості – це сліпа маса, вони йдуть за сильним вожаком, проте коли їхні надії не справджуються, вони готові роздерти того, кому ще вчора вірили: “Знявся дикий галас, кожне хапало цеглину і кидало її в Етьєна, готове роздерти його на шматки” [6, 657]. Шахтарі поклали на Етьєна Лантьє тягар відповідальності дійсно непосильний для нього одного. Побратими у
“Бориславі сміється” не звинуватили у всьому Бенедя, а поділили відповідальність за поразку порівну. Шахтарям з “Воре” все одно, хто вожак:
вчора вони із захопленням слухали Етьєна, сьогодні, після поразки, вони оплесками вітають солодкі промови Расснера. Ця юрба непослідовна, живе сьогоднішнім днем, аплодує тому, хто гарно говорить. Вони обертають всю свою лють на Етьєна, проганяють його камінням, як собаку, як свого найгіршого ворога. Тож не дивно, що Лантьє найкращим шляхом обирає шлях втечі.
Отже, як бачимо, обидва герої – і Етьєн, і Бенедьо – наділені багатьма позитивними якостями: чесністю, працелюбством, благородством, братньою
любов’ю до робітників. Головна “біда” обох – молодість, брак досвіду,
незрілість їх як керівників. Бенедьо і Етьєн – цільні особистості, сильні,
впевнені в собі, в ідеях, які пропагують. Бенедьо – м’який, завжди ототожнює себе з побратимом; Етьєн же войовничий, відчуваючи свою моральну перевагу, підноситься над іншими робітниками.
Матій, Стасюра – родина Мае. Матій і Стасюра з “Борислава сміється” та сім’я Мае разом з іншими сім’ями шахтарів із “Жерміналя” – це не прямі художні відповідники, але між ними є багато спільного. Матій і Стасюра у страйковій боротьбі найближче стоять до Бенедя, а сім’я Мае – до Етьєна. Матій і Стасюра – старі кадрові робітники; так само і сім’я Мае – від найстаршого, діда Безсмертного, до наймолодшого, Жанлена, – скільки себе пам’ятає, віддавала сили й здоров’я на шахті: “П’ятдесят літ на шахті, а з них сорок п’ять під землею!” – хвалиться Етьєнові старий Безсмертний [6, 361].
Побратим Стасюра мудрий і досвідчений, він вслід за Синицею визнає недоцільність карбування: “Пора би нам найти собі яку іншу, ліпшу роботу,
аніж тото карбування… Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобі,
певно, сили не приросте” [5, 133]. Старий ріпник навіть у скрутній ситуації не втрачає надії: “Як то нема ради, – на кожну слабість зілля є, треба тілько пошукати”, закликає до злагоди і єднання: “Громада – великий чоловік; де оден своїм розумом нічого не вистачить, там громада все-таки борше до ладу дійде” [5, 150]. Стасюру, як наймудрішого з-поміж побратимів було обрано на “переговори” із Германом Голькремером. Старий ріпник послідовно виклав бажання робітників, все обґрунтував, так що навіть Герман був змушений признати: “Добре ви то кажете і мудро то ви кажете” [5, 218]. Так само як найбільш шанованого і досвідченого шахтаря робітники обрали Мае за делегата на переговорах з паном Енбо. Шахтарі знають, що Мае – “чоловік спокійний, тихий, ніколи ніякої каверзи не робив”, отже, і їхнє діло таке – справедливе, законне.
Андрусь і Сень Басараби – Суварін. Брати Басараби – Андрусь і Сень з
“Борислава сміється” та Суварін з “Жерміналя” стали символами руйнівного
начала. Басараби й Суварін відрізняються зовнішністю: брати – “високі, рослі та крепкі, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями і невеликими сірими очима, – вони виглядали в тій маленькій хатині, мов два велети” [5, 69]; Суварін же зовсім інший: “З лиця був білий, сам худий,
кучерява борідка й довге русяве волосся облямовували його ніжне, бліде лице. Він скидався на дівчину своїми білими гострими зубами, тонким носом та ніжно-рожевим рум’янцем” [6, 399]. Але за зовнішньою несхожістю криється внутрішня тотожність. І Басараби, і Суварін переконані в тому, що тільки сила, тільки помста є дієвим знаряддям у боротьбі з гнобителями.
Сень про це прямо і заявляє: “Моя гадка: у кого міцні кулаки, той сам собі вимірить правду” [5, 242]. Російський емігрант так само вважає, що лише
“розбійник – справжній герой, народний месник” і “треба вчинити низку кривавих замахів, це налякає владарів і збудить народ” [6, 487]. Ці герої вважають, що тільки докорінне знищення всього ворожого є шляхом до покращення життя робітництва. Андрусь впевнений: “Одна нам тепер дорога осталася – підпалити се прокляте гніздо на всі штири роги” [5, 237]. Суварін пропонує: “Все знищити… Щоб не було ні націй, ні влади, ні власності, ні Бога, ні культу. Вогнем, отрутою, кинджалом” [6, 487]. Як і Андрусь та Сень,
він – прихильник пожеж і руйнацій: “Попідпалюйте з чотирьох кінців міста,
винищуйте цілі народи, плюндруйте, руйнуйте все, і коли від цього гнилого світу не лишиться й сліду, отоді, може, й виросте замість нього новий,
кращий” [6, 401].
Брати і Суварін – індивідуалісти, нікому не довіряють, ні з ким не входять у спілку. Сень і Андрусь хоч і входять до товариства побратимів,
тримаються тут осібно. Поки до побратимства не вступив Бенедьо, Андрусь тут був за головного, з приходом Синиці брати втрачають владу і відходять з Прийдеволею вбік. Сень навіть обурився, коли робітники надумали обрати його касиром: “Я мав би бути вашим касієром? Ніколи! Я віднині й зовсім не хочу належати до вас! Ані я, ані мій брат!” [6, 140]. Андрусь нікому не довіряє, навіть тим, хто входить до побратимської спілки. Він відверто
збиткується над Бенедем, звинувачуючи його в продажності: “Гм, майстром?
А за яку то ласку? Певно, вмієте добре доповідати жидови на своїх товаришів?”, “Ну, а що ж ви, як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них що мочи і виганяти з роботи за леда слово?.. Розуміється, що так!” [5, 72]. Російський емігрант так само тримається осторонь: “Хоч бачилися вони й розмовляли щодня, Суварін завжди був якийсь чужий, далекий” [6, 403]. Він не переймається загальним настроєм робітників-страйкарів.
Суварін, вбачаючи зло у функціонуванні самої шахти, спричинюється до її руйнації. При цьому йому байдуже, що можуть загинути під землею десятки, а то й сотні людей: “Він уб’є її нарешті, цю люту потвору “Воре” з
неситою, завжди роззявленою пащею, що поглинула вже стільки людського м’яса!” [6, 666]. Якщо ще поведінку братів Басарабів можна якось пояснити – врешті, вони ніколи не виступають проти своїх же товаришів, то дії Суваріна не можна пояснити логічно. Не виключено, що агресивні дії росіянина спричинені якоюсь душевною надтріснутістю, зламом. Адже російський емігрант як людина загалом був вже не таким і поганим: “Суварін був такий щирий, такий простий, так охоче роздавав шахтарській малечі злиденні свої су на гостинці”, “Жінка йому – товариш, друг, якщо вона здатна бути вірним,
мужнім товаришем. А коли ні, то навіщо чинити зайву підлоту?” [6, 400].
Отже, спільного у братів Басарабів та Суваріна багато: це прості робітники, які страждають так само, як і інші; вони переконані прихильники насильницьких дій, вважають, що тільки в силі правда. Брати і російський емігрант – індивідуалісти, одноосібники, які нікому не довіряють, ні з ким по-справжньому не зближуються. Негайна й докорінна руйнація всього злого
– ось їхній девіз. Брати Басараби і Суварін мають нещасливе минуле, яке і наклало відбиток на вдачу цих героїв.
Герман Гольдкремер – пан Енбо. Герман Годкремер із “Борислава сміється” і пан Енбо із “Жерміналя” представляють сторону тих, з ким борються робітники – сторону власників. Гольдкремер – “найповажніший,
т.є. найбагатший з усіх” підприємців Борислава, а пан Енбо – головний директор шахти “Воре” – отже, всі робітники у нього в жмені. Для обох підприємців головне – фінансова нажива, якнайбільший визиск робітників: “Герман увесь віддався погоні за багатством” [5, 43]. Минуле двох капіталістів дуже схоже: Герман Гольдкремер був замолоду “бідним либаком”, а Енбо “лишився бідним сиротою мало не на вулиці в Парижі”.
Згодом обидва одружилися, чим трохи підправили своє хитке фінансове становище: Герман “сквапно оженився з нею (Рифкою. – А.С.), підрятував тим віном своє діло і добився великих зисків” [5, 42], а пан Енбо “одружився з дочкою багатого власника прядильні в Аррасі” [6, 449]. А це вже само по собі передбачало обов’язкове збагачення – пані Енбо “з молоком матері всмоктала пошану до грошей”, тож вона б не дозволила, щоб її чоловік був незаможним.
За зовнішнім благополуччям, фінансовими успіхами обох підприємців криється велика драма – вони дуже нещасливі у сімейному житті. Герман,
зайнятий промисловим “гешефтом”, засліплений жадобою наживи,
відцурався від сім’ї, а сім’я – від нього. І хоч любові між Германом і Рифкою ніколи не було, все ж на початку, коли ще Гольдкремери вважалися за бідних, вони бодай не були байдужі одне одному.”. Заможне життя перевело Рифку: із “здорової, крепкої, робучої дівчини” вона перетворилася на ледачу,
тупу і нудну жінку – “нуда просякла її до кості” [5, 44]. Рифка ненавидить Германа: “Розбійнику! Кровопийце! Проч мені з очей, потворо! Щоби тя Бог тяжко побив та покарав! Нічого мені від тебе слухати, кате! Не знав би ти,
що нині за день, нелюде якийсь” [5, 36]. Так само нещасливий Герман із сином: “З своїм сином Готлібом він здавна мав тільки гризоти та клопотів,
що навіть ніколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього” [5, 31]. Але Рифка дуже любить Готліба, “безумно, звірячою любов’ю” і це теж призводить до конфліктів між Германом і його дружиною.
Через сімейні негаразди Герман і додому не часто приїжджає.
Такий же нещасний у родинному житті і пан Енбо. Вони з дружиною з самого початку живуть у нелюбові, одноманітно. У подружжя немає дітей; з
часом пані Енбо починає зраджувати чоловіка, а його просто ігнорує: “до всього приєдналася ще й незвичайна фізична огида з боку дружини, що здатна остудити і найпалкішого чоловіка” [6, 449]. Пан Енбо змушений миритися із відвертою розпустою у власному домі – пані Енбо пригріла біля себе племінника Негреля. Весь трагізм ситуації посилюється тим, що пан Енбо, не зважаючи ні на які “паскудства” дружини все ж кохає її: “Енбо до нестями кохав свою дружину” [6, 449], “Якою шаленою, ганебною пристрастю кохав він її! Він ладен був упасти перед нею навколішки, щоб тільки вона згодилася віддати йому ті рештки, що лишилися ще після інших”
[6, 574].
Пан Енбо значно болісніше реагує на нещастя в сім’ї, бо “за зовнішнім холодом у душі пана Енбо крилася ніжна, лагідна вдача, і він страждав мовчки, що життя не дало йому родинного щастя, і стражданню цьому нічим було зарадити” [6, 451]. Енбо не під силу втекти від цього страждання у справи – він надто зациклений на власному горі, а Германові це вдається.
Поза домом він набирає сили і не надто переймається тим, що в сім’ї не все гаразд. Навіть так звана смерть Готліба майже не зворушила його; та й шкодувати там не було особливо за чим – навряд чи Готліб продовжив би батькову справу. Пан Енбо зовсім нещасний, він щиро заздрить бідним шахтарям: “З якою радістю проміняв би він свої великі заробітки на їхню товсту шкіру, на їхнє легке, безжурне кохання”, “Він віддав би все: свою освіту, свій добробут, свою директорську владу, всі ці розкоші, якби міг хоч на один день стати останнім з оцих бешкетників, що вільні чинити свою волю, що вільні щодо свого тіла, що по-простацькому дають ляпаси своїм жінкам і ходять розважатися до сусідок” [6, 582]. Але врешті пан Енбо зрозумів, що він нічого вже не змінить: ні дружини, ні свого життя, найкраще все залишити як є: “Він вирішив залишити біля себе небожа, щоб можна було не боятися, що на зміну йому прийде кучер” [6, 697].
Отож, багато спільного є між Геманом Гольдкремером і паном Енбо:
обидва – успішні підприємці, спритні ділки, фінансові генії; у обох схоже минуле – вибилися з бідноти; обидва прямі, одверті, в обох нещасливе сімейне життя.
Леон Гаммершляг – Леон Грегуар. Порівнюючи образи двох
Леонів – Гаммершляга з “Борислава сміється” та Грегуара із “Жерміналя” важко сказати, чого у них більше: спільного чи відмінного. Вони обидва – багаті люди: Гаммершляг – другий “багатир” в Бориславі після Германа Гольдкремера; Грегуари мають “мало не сорок тисяч франків ренти на рік” –
такий же дохід, як і річний заробіток директора шахти “Воре” пана Енбо. Але далі йде розбіжність: Грегуари володіють мільйонним паєм, мають акції, “нічого певнішого за які немає у цілому світі”, отримують на них дохід і більше нічим не турбуються. Впевнені у своєму сьогоденні і майбутті, вони у всі часи лише “ласкаво посміхаються”. Зовсім інший Леон Гаммершляг: він – приїжджий капіталіст, на відміну від Германа Гольдкремера у Бориславі він ще не завоював місця під сонцем, тому він аж ніяк не може бути спокійним,
впевненим. Він приїхав завоювати Борислав. Але тут вже є підприємець номер один – Герман – і з ним треба боротися або дружити. Леон Гаммершляг обирає другий варіант, бо ж “ліпше мати сильних приятелів, ніж сильних ворогів” [5, 27] . Для Леона головне – зрівнятися з Германом,
досягти його рівня статків і авторитету.
Обидва Леони мають по єдиній доньці: Гаммершляг – Фанні, Грегуар – Сесіль. Грегуар з дружиною просто обожнює її: “Батьки задовольняли всі примхи своєї пестухи і не могли ні в чому їй відмовити”, “Обоє побожно дивилися на її дівоче тіло”, “Сесіль здавалася їм справжньою красунею і не знали, чим годувати та милувати її” [6, 346]. Сесіль була дитиною довгоочікуваною, а тому особливо милою і дорогою. Справжньою трагедією для батьків стала несподівана і від того ще жахливіша смерть єдиної доньки: “Немає Сесілі – померли й вони, нащо тепер жити без неї” [6, 696]. Леон Гаммершляг теж нібито любить дочку, але інстинкт наживи переважує
почуття батьківської любові. Головна ціль Леона – багатство, визнання,
заради цього він не пожаліє і дочки: він ще і в очі не бачив Готліба і не знає,
що це за людина, а вже горить бажанням поєднати дітей: “Германів син і його Фанні – то пара; два найбільші силачі по капіталу замість боротися і підкопувати один другого, сходяться, зв’язані тісним вузлом родинним” [5, 27]. І хоч сам Леон зневажає Германа, вважаючи його “простим, невченим жидом-онучкарем”, він люб’язно посміхається йому і називає його “дорогим приятелем”, “коханим сусідом”. Леон бреше й оком не змигне: знаючи, що Рифка не надто люб’язна і інші капіталісти вважають її за ніщо, він так говорить: “Що, ваша чесна і розумна жінка мала б не хотіти щастя для свого сина і для моєї дитини?” [5, 30]. Леон міркує: “Чув я, що гадра послідня…
(про Рифку. – А.С.) Та що діяти, для інтересу треба в’язатися й з такими!” [5, 35]. Леон маніпулює донькою: треба для справи, – він віддасть її за Готліба;
образили його – хай же й Фанні не буде щаслива, а він через неї відомстить Гольдкремерам (коли Рифка прийшла говорити про одруження дітей, то Герман відмовив).
Грегуари роблять добрі діла, дають милостиню і свій дім називають домом Господнім, привчили до доброчинності і дочку Сесіль. Ясно, що Леон Гаммершляг ніяким добродійництвом не займається, хоч і в нього є “добрі наміри” – він грається у лібералізм: “А Леон вийшов радісний, почуваючи себе Бог зна яким лібералом, котрий ось, мовляв, заохочує робітників до дружності і самопомочі” [5, 170]. Але справжні наміри Леона такі ж, як і наміри “халатників” бориславських – прибуток, фінансовий зиск і то – за будь-яку ціну. І добродійництво Грегуарів не є до кінця щирим, бо вони все це роблять більше для показу, самі ж з того і пишаються: “Грегуари хотіли показати, що милосердю їхньому немає меж…” [5, 693], “Вони пишалися тим, що роблять добрі діла розсудливо і обережно” [5, 360]. А справжнє милосердя, як відомо, непомітне, непоказне, керується не розумом, а серцем.
Тож, можна сказати, що таке милосердя Грегуарів не багато важить. Вони жертвують бідним шахтарям непотрібні у домі речі, але коли Маедиха тихо