Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

zbirnuk-11

.pdf
Скачиваний:
11
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.08 Mб
Скачать

Франко називає цей твір “зовсім безвартісним фальсифікатом, якого автор не мав найменшого поняття про події 1637-9 р.р. ...” і фактично критикує Максимовича, котрий цю думу називав “превосходною” [т. 38, с. 497].

Франко знаходить привід для аргументованої заочної полеміки з Максимовичем у цілому ряді інших своїх статей, зокрема – “Пісня про битву під Варною (1444)” [див.: т. 42, с. 218], “Пісня про смерть Струсів (1506 р.)” [див.: т. 42, с. 460], “Козаки і Хмельницький перед р. 1648” [див.: т. 43, с. 35 – 36, 47 – 48] тощо. У цьому контексті можна, мабуть, говорити, що Франкова фольклористика, продовжуючи й розвиваючи фольклористику попередників,

зокрема й Максимовичеву, була своєрідним наступним із наукового погляду етапом, за якого фольклорні джерела не тільки записувалися й популяризувалися, але й отримували різнобічний аналіз; власне, вироблялася й утверджувалася теорія фольклору. Для ілюстрації цього міркування маємо кілька Франкових суджень, де й Максимовичу знаходиться видне місце. “І

справді – пише Франко у праці “Проба систематики укр[аїнських] пісень ХУІІ в.”,– прибравши всі пісні наших найбагатших збірок пісень, головно Вацлава з Олеська, Жеготи Паулі, Цертелева, Максимовича, Метлинського..,

а надто беручи до помочі досить значну збірку рукописних збірників з різних літ, яка була мені доступна, я зробив інвентар пісень сих трьох ритмічних типів і подаю тут його головні здобутки” [т.42, с. 302 – 303]. Деякі теоретичні міркування про фольклор висловлює Франко й у згаданій статті „Пісні та думи про Серп’ягу (І. Підкова) (1578)”, де звісно ж, кількаразово фігурує прізвище Максимовича [див.: т. 42, с. 487] та ін.

Дещо менше пише І. Франко про Максимовича-літературознавця чи спогадує останнього у відповідному – власне літературному – контексті. Але

із цих доволі стислих згадок можна бодай окреслити обшири зробленого Максимовичем у літературознавстві. Відомі заслуги Максимовича в системному дослідженні вітчизняного письменства княжої доби. Більше того,

іФранко це зазначає в рецензії на „Историю русской литературы" О. Пипіна,

Максимович фактично першим визначив належність києворуської

літератури, вплинувши й на погляди пізніших авторитетних учених: „Сказавши коректно, Пипін схиляється до тої думки, яку здавна боронять українсько-руські вчені (Максимович, Костомаров, Антонович, Драгоманов,

Житецький, Потебня), що староруська література домонгольської доби була в головній мірі витвором того самого племені, що тепер називається українсько-руським, що творчому генієві того племені належить також зложення первісної форми князівсько-лицарського епосу, що завмер з часом у пам’яті укр[аїнського] народу а заховався, хоч значно виблідлий,

пожовклий і протягом віків підмішаний іншими, християнсько-

апокрифічними, орієнтально-степовими або західними лицарськими елементами, в пам’яті під назвою „старин”, або „билин” [т. 31, с. 343]”.

Вкотре зауважимо: щоб висловити таке оціночне, узагальнене і водночас конкретне судження, необхідно було глибоко знати предмет оцінки. Це про Івана Франка.

Що ж до Максимовича і його студій над літературою княжої доби, то Франко передовсім звертає увагу на знамените „Слово о полку Ігоревім”,

текст якого Михайло Олександрович першим переклав українською мовою

(„Максимович був автором дуже гарного перекладу „Слова о полку Ігореве” на українські вірші, виданого в Києві 1857 р.; перекладав також деякі псалми на українську мову” [т.41, с.264]). Саме цей Максимовичів переклад „Слова” в різних контекстах згадує Франко. У статті „Галицько-руський відпис

„Слова о полку Ігоревім” із першої половини XIX в.” Іван Якович висловлює мотивовану тезу про те, що для згаданого в заголовку статті „відпису”

„Слова” були „як можливі взірці... переклади Шишкова з р. 1805,

Пожарського з р. 1819, Вельтмана з р. 1834 та Максимовича з р. 1837” [т. 39,

с. 296]. З тої самої статті видно, що Франко дуже добре знав історію перекладів „Слова о полку Ігоревім”, передовсім у російському письменстві,

знав особливості практично кожного з них [див. про це: т. 39, с 295], аби висловлювати компетентні міркування. Що ж до стилю „Слова”, то

Максимович проводив паралель між ним і стилем українських народних дум і пісень. А Франко знав про такі судження свого попередника.

Франко апелює до імені Максимовича і в своєму дослідженні ще одного „слова” – анонімної пам’ятки рубежу XIII – XIV століть „Слова о Лазаревім воскресінні”, зокрема розміру й ритміки пам’ятки. Тут Франко порівнює студії росіянина Полевого й українця Максимовича над згаданим апокрифічним твором: „...перший (Полевой – В.П.) зближував розмір

„Слова” з розміром великоруських билин і пісень, другий (Максимович – В.П.) з розміром козацьких дум. Проби Полевого – ділити текст „Слова” на вірші, по моїй думці, – пише Франко, – найбільш вдатні з усіх роблених досі,

та що Полевой не вмів дати їм наукового мотивування, то вони були забуті.

Максимович, а за ним Куліш, Антонович і Драгоманов і в кінці Житецький, –

продовжує думку Франко, – порівнюючи „Слово” з козацькими думами,

висловили багато розумних і вірних думок про зміст сього твору, але питання про розмір не посунули вперед. ...Максимович і Житецький бачили дійсні вірші тільки в таких місцях, що були подібні до теперішніх пісень” [т. 32, с. 84]. До речі, саме ІванФранко зробив розбивку тексту „Слова о Лазаровім вознесінні” на поетичні рядки.³

Власні студії над письменами княжої доби Максимович своєрідно виклав на сторінках спеціального підручника, доволі високо оціненому Франком, котрий відзначав, що „між російськими писаннями Максимовича важне місце займає, без сумніву, його „История древней русской словесности, книга первая”, видана в Києві 1839 р. Ся книжка не була оцінена відповідно до своєї вартості ані сучасниками, ані пізнішими вченими... Щоправда, праця Максимовича має більше філологічний, ніж літературно-історичний характер, та, проте, зарівно у вступі, як і в спеціальних розділах „О развитии русской жизни и просвещении Руси в древнем периоде” та „Общее обозрение русских писателей и памятников в словесності древнего периода”, знаходимо багато цінних уваг, які можуть остоятися ще й супроти новітнього поступу науки” [т. 41, с. 264].

З приводу інших явищ давньої української літератури Франко згадує Максимовича зовсім зрідка й лише принагідно, зокрема як публікатора чи бібліографа тих чи інших видань. У такому сенсі Максимович згадується у статті „Життя і характеристика Івана Вишенського” [див.: т. 30, с. 182] і з приводу видань „Зерцала богословия” Кирила Транквіліона-Ставровецького

[див.: т. 46, кн. 2. – с. 59]. З окремих праць Івана Франка (напр., „Козаки і Хмельницький перед р. 1648” ) видно, що Максимович був добре обізнаний з козацькими літописами Грабянки і Величка, з деякими іншими творами давнього письменства.

Щодо зацікавлень Максимовича явищами нової української літератури,

що тоді тільки народжувалась, то Іван Франко означує всього лише кілька моментальних згадок про свого відомого попередника і його – Максимовича – деякі справи на цім полі. Скажімо, веде мову про полеміку навколо оригінальності чи неоригінальності балади Левка Боровиковського

„Маруся”, котру сам автор балади в листі до Максимовича назвав „своїм власними складаннями, „плодами своєї праці”, основаними на його

(Боровиковського – В.П.) власному студіюванні українських народних вірувань та балад” [т. 33, с. 405]. Листовно відраджує Франко Олену Пчілку займатися перекладами псалмів, оскільки їх перекладали „і Шевченко, і

Куліш, і Максимович” [т .49, с. 10]. А найбільше ж зацікавила Франка стаття Максимовича про Адама Міцкевича (ідеться про „Воспоминание о пребывании в Москве Мицкевича”). Кількаразово в листах до Агатангела Кримського Франко просить розшукати згадану статтю Максимовича, „переписати або перекласти її дослівно для „Житє і слово”.

Велике б Вам за се було спасибі” [т. 49, с. 442; див. ще : т. 49, с. 456, 462, 734]. Стаття, очевидно, була потрібною й самому Франкові, котрого вельми цікавила постать і творчість Міцкевича. та знайти жадану статтю не вдалося.

Водночас Іван Франко відзначає в різних контекстах кілька, сказати б,

документальних думок Максимовича щодо історії українського письменства опріч тих, за якими, про що вище мовилося, література княжої доби

творилася у своїй переважній більшості автохтонним (власне-українським)

народом, його талановитими представниками. Франко зауважує, зокрема, що Максимовичеві належить судження “о існуванні й перед Котляревським усних і рукописних творів на укр[аїнській] народній мові,....бо не любов до свого народу і його мови, що примусила Котляревського писати по-

українськи, а публіку – читати його писання і любуватись ними, не з неба впала ані через ніч виросла, але мусила бути витвором довгої і славної історії України” [т. 27, с. 287].

Логічно і природно, що, маючи таке бачення українського письменства,

Максимович висловлював міркування про етапи чи періоди його – письменства – розвитку. Франко зі свого боку характеризує періодизацію Максимовича, яка, ”мусить у значній частині вважатися даниною духові того часу, коли учений українець міг зайняти місце “профессора русской словесности в университете св. Владимира” [т. 41, с. 265]. Звісно, Франко цим прямо вказує на зрозумілу невільність наукової думки Максимовича, її

“підцензурність”. Тут же Франко детально виписує періодизацію, вказуючи,

що “Максимович ділить історію руського письменства на три періоди:

старий, середній і новий” [т. 41, с. 265], кожен із який, у свою чергу,

поділяється Максимовичем на “відділи”. Якраз у “відділах”, що їх визначив Максимович, і помітна “данина духові часу”, на яку вказував Франко.

Та все ж Іван Якович віддає належну шану літературознавчим здобуткам Михайла Олександровича, “головно”, як пише Франко, за увагу до народних пісень і “Слова о полку Ігоревім”, якому Максимович присвятив “4

спеціальні розвідки”4. “Там само, – продовжує Франко, – подав він

(Максимович – В.П.) деякі цінні дані про початки українського друку і про деякі рідкості української бібліографії” [т. 41, с. 265]. Про бібліографічні заслуги Максимовича Франко пише і в одному з листів до А. Кримського

[див.: т. 50, с. 53].

Можна означити й певні опосередковані оцінки Франком постаті Максимовича-історика, що виявлялися через проблему історичності

фольклорних і літературних матеріалів, про які писав останній.

А от про Максимовича-мовознавця й моводослідника Франко писав не опосередковано, а прямо й неодноразово. Найпоширеніша, мабуть, у цьому контексті Франкова стаття “Етимологія і фонетика в южноруській літературі”. Сам Іван Франко у “правописному” питанні стояв на тих

позиціях, що

“нова

українська література від самого свого початку

в и р о с л а

н а

п р и н ц и п і ф о н и ч н і м (розрядка Франка –

В.П.), основанім на приноровлені букв до виговору, а не наломлюванні і фальшуванні виговору для букв” [т. 29, с. 158]. Одначе жи так писав учений з висоти свого часу. Максимовичеві же випало жити й науково працювати (у т.

ч. і в мовознавчому сенсі) в пору, коли правописні норми української мови не були вироблені. Доволі природно, що вчений такого енциклопедичного діапазону і знань, яким був Максимович, запропонував свій варіант

правописання, названий у науці ”максимовичівкою”5. Саме він

(Максимович – В.П.) – зазначається в одному з сучасних досліджень, – одним із перших окреслив історіографію цього питання та існуючий на той час

правописний еталон – етимологічні засади”6. Максимович не сприйняв

“фонетизації” українського правопису з різних причин, а його правопису, в

свою чергу, не сприйняли тогочасні українські письменники – Квітка, Гулак-

Артемовський, Гребінка, Шевченко, котрі якраз більше схилялися до фонетичного принципу правопису. Між тим Іван Франко, уважно вникнувши у правописну полеміку, прийшов до цікавого висновку: “Інтересно, – пише

він, – що й головний прихильник традиційної правописі на Україні,

М. Максимович, на котрого так люблять покликатися наші етимологи, при встановленні своєї правописі виходив також від правописі Котляревського,

котру вважав „менее других затейливою, более других подходящею к привычному и даже надлежащему правописанию малороссийскому

(«Киевлянин», 1841,… т. III, 315). Що в своїх правописних реформах

Максимович стояв на о с н о в і ф о н е т и ч н о г о п р и н ц и п у

(розрядка Франка – В.П.), т. є. виходив від живої мови і її потреб, а не від

мертвої букви і тільки старався ю ж н о р у с ь к у правописну традицію

погодити з тими новими потребами, се дуже наглядно доказує його цитована стаття” [т. 29, с. 159]. Далі Франко наводить конкретні приклади й зіставлення і підсумовує: „Як бачимо, дбання о те, щоб якомога вірніше

передати ж и в у м о в у , заставляло сього етимолога (Максимовича –

В.П.) щораз робити виломи в його ж власній етимологічній системі. Оттим-

то й не диво, що система його, не консеквентна і суперечна в собі, не прийнялася на Україні. Її витиснула правопись Куліша...” [т. 29, с. 160].

Між тим „максимовичівка” знайшла часткові застосування в тоді закордонній Галичині, але й там вона не була панівною. Відголоски її застосування і вже тамтешньої правописної полеміки зафіксував Іван Франко в ряді своїх статей, зокрема в показовій – „Азбучна війна в Галичині

1859 рік”, де автор вкотре висловився і щодо давності нашої мови, і щодо правопису – „Я згадав уже, що руський (тобто – український – В.П.) язик – це людове наріччя, бо того язика вживали не лише прості люди, але також руські князі, а пізніше литовські та польські королі аж до часу Зигмунта Августа. Сей язик списувано тоді кирилицею, якою букви мусили бути докладно примінені до тодішнього виговору...

...Досить придивитися до теперішнього збірника пісень того люду,

досить переглянути словарець руських слів, поміщених при малоросійських піснях М. Максимовича, аби переконатися про сю правду” [т. 47, с. 156].

Іван Франко справді вельми високо цінував Михайла Максимовича як особистість і як ученого, цінував і широко використовував багату спадщину свого старшого колеги з-над Дніпра. А в тому, настільки глибоко,

компетентно й об’єктивно поціновував Іван Якович зроблене Максимовичем,

тільки ще раз і вкотре виявилася геніальність Франка.

Література

1. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 47. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 674.

Далі посилаємося на це видання, вказуючи в тексті том і сторінку. 2. Одна з сучасних дослідниць пише про Максимовича, що „шлях його духовного зростання від натурфілософії Шеллінга до українота слов’янофільства проходив через становлення українського романтизму як мистецького напряму” (Див.: Бовсунівська Т. Історія української естетики першої половини ХІХ століття. – К., 2001. – С. 238). Між тим І. Дзюба у відомій праці „У всякого своя доля” (К., 1989), даючи глибинний аналіз слов’янофільства – російського й українського (шевченківського) – імені Максимовича,

здається, не згадує зовсім. Правда, тут воно обов’язковим і не могло бути, адже,

фігурально кажучи, не слов’янофільство „ішло” до Максимовича, а Максимович еволюціонував до слов’янофільства. До речі, не зовсім такого слов’янофільства, яке сповідував Шевченко. І все ж... 3. Див. про це: Золоте слово: Хрестоматія літератури України-Руси епохи середньовіччя ІХ-ХV століть. – У 2-х кн. – Кн. Друга. – За ред..

В. Яременка. – К.: Аполіт, 2002. – С. 332. 4. Див. про це: Корпанюк Микола. Дзвін предківської слави („Слово про Ігорів похід” в опрацюванні Михайла Максимовича). – К., 2003. – 160 с. 5. Див. про це детальніше: Погрібний І. Вироблення норм правописної системи „максимовичівка” // Збірник праць Всеукраїнських Максимовичівських читань.

До 200-річчя з дня нар. М.О. Максимовича. – Черкаси, 2005. – С. 208 – 214. Тут автор статті пише, що „першим з українських дослідників на правопис М. Максимовича звернув увагу, хоча й оглядово, І. Огієнко”(с. 206). Одначе ж раніше свій аналітичний погляд на

„максимовичівку” кинув Іван Франко, зокрема в названій статті. 6. Видайчук Т. Проблеми становлення українського правопису в світлі праць Михайла Максимовича // Я син свого народу: Наукова спадщина Михайла Максимовича. – К.: Просвіта, 2006. – С. 143.

Альона ГОНЧАРЕНКО

АНАЛІЗ „СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” У ПРАЦЯХ ІВАНА ФРАНКА

Найпомітніший слід в українському літературознавстві залишив Іван Франко.

Літературознавчі дослідження митця – це справжній університет і академія в одній особі [2, 118].

Він уявляв літературу як частину духовної історії нації, наголошував на єдності в ній національного та загальнолюдського, на взаємодії традицій та

новаторства. За І. Франком, література – це естетичний вияв гармоній життя,

позначений силою індивідуального обдарування митця.

І. Франко був великим знавцем давнини свого народу – історій, усної словесності. І він всі свої знання послідовно й активно спрямував на відстоювання й утвердження давності українського письменства.

Наукова спадщина літературознавця включає десятки й десятки праць,

у яких автор звертає увагу не лише на сучасну йому літературу, її завдання і секрети поетичної творчості, а й звертає увагу на наші давні пам’ятки літератури.

Переглядаючи всю історію давньої руської літератури, науковець,

побачив пробивання самостійних духовних праць, живого погляду на потреби народу, і пов'язана з цим живу мову крізь шаблони і церковні традиції. Такі прояви були найяскравіше видно „Слові о полку Ігоревім”.

У творчій спадщині дослідника, „Слово о полку Ігоревім” займає одне з найпомітніших місць. Як зазначає Франко, „Слово о полку Ігоревім” –

видатна поетична пам’ятка давньоруської літератури. Спеціальні наукові розвідки про „Слово о полку Ігоревім”, переклад, публікації і коментування перекладів інших авторів, рецензії на статті про пам’ятку могли б увійти в окремий том творів вченого. „Багато з цієї його наукової спадщини, – писав О.І. Білецький, – ще залишається й досі в рукописах, і лише тоді, коли вони будуть опубліковані, можна буде по-справжньому оцінити вклад, зроблений І. Франком в наукове вивчення „Слово о полку Ігоревім” [1, 235].

Багато з них не втратили своєї актуальності, наукового значення і в наш час.

І. Франко, говорячи про „Слово о полку Ігоревім” як важливий факт історії української літератури, звертає увагу на дослідження загальних і окремих специфічних проблем, вивчення ідейно-художньої структури твору,

багатої системи мистецьких засобів і образів, тлумачення „темних місць” і

мову твору.

Спроби визначення жанру та ритмічної будови „Слова о полку Ігоревім” робили багато дослідників, і зокрема І. Франко. Одні шукали в поемі спорідненості з українськими історичними піснями та думами, інші доводили, що „Слово о полку Ігоревім” написане билинним розміром, ще інші відшукували спільні риси з візантійськими церковними піснями тощо.

Сам автор назвав твір піснею, героїчною поемою з тісним поєднанням епічних та ліричних елементів.

І. Франко торкався здебільшого невідомих, маловивчених і спірних питань стосовно „Слова о полку Ігоревім” та висловлював свої судження відносно поеми, її зв’язку з найдавнішими літописами та уснопоетичною творчістю, тлумачення окремих „темних місць”, аналізу композиційної,

строфічної та метричної будови, автентичності тощо.

Докладну характеристику „Слова о полку Ігоревім” І. Франко подав у статті „Українці”. „Цей поетичний твір написано ритмічною прозою, з

дифірамбами, з багатьма ліричними відступами, в ньому йдеться про нещасливий похід Ігоря… Поему створено, певно, одним із очевидців або й учасника походу; вона відзначається вишуканістю стилю; особливо хвилює патріотизм автора, який вважає відчай князя основною причиною всіх лих,

що спідкали Русь, і хоче бачити рідний край об’єднаним і готовим до опору кочовим племенам. Перлиною поеми є плач Ярославни, дружини Ігоря, котра закликає сонце, вітер і старий Дніпро розрадити і врятувати її мужа, що потрапив у полон” [3; Т. 41, 164 – 165].

І. Франка не задовольняли переклади попередників, і тому він зробив два переклади „Слова о полку Ігоревім”, які за життя автора не були опубліковані.

Для відтворення оригіналу „Слова о полку Ігоревім” науковець скористався переважно п’ятитомним неримованим хореєм, тому в окремих місцях додав слова і рядки або зберігаючи архаїзми, або насичуючи переклади тропами із уснопоетичної народної творчості. Для „видовження” речень він вводить нові слова.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]