zbirnuk-11

Наступна очна зустріч між Франком і Коцюбинським відбулася влітку 1909 р. у Львові. «М. Коцюбинський приїхав до Львова в дорозі до Берліна, перед сами Великоднем. Бажаючи показати наше село, виїхав я з ним і д-ром І. Франком на самі свята до Яйковець, до тамошного пароха,

о. Сев Борачка, де провели ми час дуже приємно. – згадує В. Гнатюк. – При повороті до Львова чекали ми довший час у Кохавині на поїзд, під час чого др. Франко написав своїх «Конкістадорів»» [2, 185] Ось як згадує про зустріч Михайло Коцюбинський: «У Львові був один день, бачився з людьми, гарно мене приймали, але Франко розстроїв мене дуже. Він зовсім хорий психічно»

[2, 98], «За цей короткий час, як я бачив його переїздом у Львові, він значно змінився на гірше: якийсь він став жовтий, прозорий, аж світиться, і вже зовсім заговорюється. У мене аж серце заболіло, коли я дивився, як тане, як догоряє Франко. Я й досі під тяжким впливом тої стрічі і не можу її забути»

[2, 149]

У Львові окремий комітет, що заснувався тоді, видав відозву до публіки з пропозицією зібрати хроші на допомогу хворому Франкові і його родині, яка лишилася без засобів існування. На прохання В. Гнатюка М. Коцюбинський організував збирання грошей у земстві серед співробітників та в різних містах (на той час Коцюбинський працював у земстві Чернігова), розіслав листи до провідних діячів культури з метою залучення їх до складки, про що він сам говорить: «Тепер, коли стала перед очі можливість катастрофи, – тепер ще яскравіше зарисувалась могутня постать Франка і всі його заслуги, ще дорожчим став нам той чоловік. Звісно,

постараюся, що тільки зможу, зробити для грошової запомоги, але в цьому мала потіха – ні за які гроші Франка не купиш» [2, 89], «Мене дивує наша преса: здається, Франко заслужив на те, щоб ним більше цікавились, – можна щодня подавати звістки про стан його здоров’я» [2, 90] У Чернігові було влаштовано лотерею з картин С. Бутника, М. Жука, П. Циганка. За картини було зібрано 73 крб. 20 коп., а з усієї України – біля 85 крб.

Наступні зустрічі Франка і Коцюбинського відбулися у серпні

1910 р., у липні 1911 р., і у липні 1912 р., про останню з яких Коцюбинський згадує: «Приїхав Франко з синами, але я стараюся менше бачити його, бо з ним тяжко. Він ще гірше виглядає, ніж досі» [3, 246].

У жовтні 1912 р. Коцюбинський звертається до письменників з проханням надіслали свої твори до ювілейного збірника на честь 40-літньої діяльності Франка «Привіт Іванові Франкові в сорокалітє його письменницької праці. 1874-1914» (книга вийшла 1916 р. у Львові), хоча сам,

як і до попереднього збірника «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної діяльності», не встиг подати твори. В першому випадку не встиг написати оповідання, в другому – написав оповідання «В путах шайтана»,

але не встиг надіслати.

Не можна залишити поза увагою творчі взаємини двох письменників.

У цій царині в більшій мірі виявляється І. Франко. «Літератрознавчі дослідження І. Франка – це справжній університет і академія в одній особі»

[5, 118]. Доволі цікавим є прослідкувати еволюцію методології І. Франка, що й виявилося у його висловлюваннях щодо творчості ряду письменників.

Звернімося до дослідження погляду Франка на творчість М. Коцюбинського.

Описуючи літературне життя 1892 року у праці «Наше літературне життя в 1892 році (листи до редактора «Зорі»)», Франко згадує Коцюбинського, як письменника що ще не здужає дати таких речей «котрі б виявили якусь належну літературну фізіономію» [том 29, 14]. Тут критик не надає належної цінності його творчості. Хоча, розглядаючи літературний процес 1899 року (стаття «Українська [літ. за 1899 рік]), уже вказує на приналежність Коцюбинського до найкращих українських новелістів: «... від його новели віє спокоєм і злагодою, є в них і обережна, уміла рука і сюжет зовсім не ідеалістичний; він звертає увагу передусім на шкідливий вплив бюрократії на народне життя і змальовує місця, куди не досягало українське письменство: Мултенію і Бессарабію з її напівукраїнським та напіврумунським населенням, Крим і його татар тощо. Шкода, що у 1899 р.

він видав дуже мало» [т. 33, 14]. Подібну думку ми спостерігаємо в праці

«Южнорусская литература», де Франко ставить Коцюбинського на перше місце серед новелістів і вказує на подібність ліризму його творів до творчості російського поета Тургенєва.

Така оцінка ранньої творчості Коцюбинського є наслідком того, що: «На ранньому літературно-критичному етапі його [І. Франка] діяльності позначились захоплення суто ідеологічним трактуванням літератури як художнього відповідника життю, що несе в собі весь спектр соціальних мотивів» [5, 118], та не потрібно забувати, що рання творчість М. Коцюбинського (80 – 90-х р.р.) була призначена для народу, це зумовлювало дещо спрощену композицію творів, строго хронологічну послідовність подій, докладні описи села, обстановки, побуту, портретів,

оголена тенденційність, моралізаторство.

У 90-х роках Франко частіше починає звертатися до осмислення літературних явищ і до пошуку нових потенцій в історичній школі. Етапним став трактат «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.) Надалі Франко зовсім відходить від партійно-класової тенденційності і переосмислює природу творчості і завдання літературознавства. Остаточна еволюція Франка відбувається «... у часи створення статті «Про поступ», та поеми «Мойсей»» [5, 119], критик слідує до психологічного методу.

Вже у статті «Старе й нове в сучасній українській літературі» (1904

рік) Франко дає визначення «новому», «... що вносять у літературу наші молоді письменники, головно такі як Стефаник і Коцюбинський, лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше – в способові, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти» [т. 38, 114], але в той же час Коцюбинський «... якось не поступає наперед, не зважується на ширший твір, який дав би змогу розвинутися його талантові, але станувши від першого разу високо в ряді інших новелістів, так і держиться на сьому становищі» [т. 38, 105]

У статті «З остатніх десятиліть ХІХ в.» І. Франко дає аналіз особливостям літературного руху рубежу ХІХ – ХХ ст. Критик проводить чітку межу між письменниками вище згаданого періоду, зокрема, в окрему групу виділяє Б. Грінченка, А. Кримського, Г. Хоткевича, які, як наголошує Франко,: «Продуктивні, роботящі... гаряче віддані справі просвіти і піддвигнення рідного народу, вони вміють сполучити гарячий запал із холодною критикою...» [т. 41, 514]. Зовсім іншими критик бачить так званих

«людей перехідної формації», людей європейського зразка, які наділені новочасними суспільними і політичними поглядами, європейським розумінням літератури. На думку Франка, вони: «... пізнали мету, рвуться до неї всією силою душі, чують її наближення, але їм не судилося дійти до неї,

бо інертна сучасність занадто сильно держить їх у своїх пазурах» [т. 41, 514].

До цієї генерації письменник зараховує М. Драгоманова. Цій групі автор статті протиставляє «артистичні натури», які «малюють нам життя з його горем і радощами, з його рухом і тишею, але самі не сходять на арену, не беруть участь в боротьбі» [т. 41, 515]. Тут критив виділяє стару і нову генерацію, до першої належить Панас Мирний і Іван Нечуй-Левицький, до другої – В. Самійленко, М. Коцюбинський, В. Потапенко, П. Грабовський,

Катренко та ін.

У статті дещо ширшого і оновленого аналізу зазнає з-поміж письменників нової генерації постать М. Коцюбинського, якого автор зараховує до «найкращих новелістів» цього періоду, твори якого, як зазначає І. Франко, «репродукція голої дійсності», але в той же час: «Він наскрізь новочасний чоловік, перейнятий високими гуманними чуттями і ясним поглядом на життя. От тим-то його оповідання, даючи нам образи не торканих досі українським пером околиць і відносин, дають нам разом із тим високе естетичне вдоволення як твори справжнього таланту і як випливи симпатичної і високо розритої душі» [т. 41, 519]. Наголошуючи на

«спеціальній душевній організації» М. Коцюбинського, Франко говорить про

«психологічні основи модерної творчості» письменника.

Зацікавленість творчістю І. Франка виявляємо і у М. Коцюбинського.

Належної оцінки з боку Коцюбинського зазнають літературознавчі праці критика: ««Вісник» дістав цими днями ... Стаття Франка незвичайно подобалась мені. Я просто подивляю розум та талант того чоловіка. Так ясно,

просто і дотепно ледве чи хто потрапив би у нас вивечти тоту гнилятину на чисту воду. Дай йому боже здоров’я, тому Франкові! Я незвичайно люблю і поважаю оту світлу людину» [4, 34], йдеться про статтю «Двоязичність і дволичність» Франка. Також вказує на цінність статей Франка «З

інтернаціональних конгресів минулого літа», «Із секретів поетичної творчості», про останню з яких він говорить: «... в которой он, со свойственной ему глубиной мысли и блестящей эрудицией, рассматривает роль сознания в процессе поэтического творчества» [4, 122].

Захоплюється Коцюбинський творчістю Франка. Особливе враження справила на першого поема «Мойсей», частини якої Коцюбинський слухав у виконанні автора під час подорожі до Львова. Ось, як згадує письменник: «В

своїй убогій хаті сидів він [Франко] за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті і писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою» [4, 39]. Коцюбинський запропонував надрукувати поему у «Киевськой старине»

Десь наприкінці 1898 р. у зв’язку з 25-річчям літературної діяльності Івана Франка М. Коцюбинський розпочав писати статтю про нього, що й стала попереднім варіантом цієї біографічної замітки, яка вийшла, як припускають, у 1900 році. Пізніше Коцюбинський пише працю життєписного характеру «Іван Франко». У грудні 1906 року в Чернігові організувалося товариство «Просвіта», головою якого було обрано М. Коцюбинського.

Письменник прагнув використати «Просвіту» як рупор прогресивних ідей та поглядів. В кінці 1907 року на одному з засідань Коцюбинський прочитав реферат про життя і діяльність Франка, що був яскравим зразком демократичної критики і пропаганди.

Отже, проаналізувавши листування та літературно-критичні праці двох видатних діячів української культури, можна зробити висновок, що між Франком і Коцюбинським існували дружні взаємини, творча співпраця, хоча,

слід зауважити, що дружнього контакту та співпраці прагнув більше Коцюбинський, що можна побачити і з кількості листів, написаних до Франка, і постійна увага до його особистості і творчості. Але, незважаючи на це, їх спільна співпраця залишила вагомий слід у літературному процесі.

Література

1. Коцюбинський М. Листи (1886 – 1904): Твори в 7 т. – К.: Наукова думка, 1975. – Т.5. – 426 с. 2. Коцюбинський М. Листи (1905 – 1909): Твори в 7 т. – К.: Наукова думка, 1975. –

Т.6. – 310 с. 3. Коцюбинський М. Лсти (1910 – 1913): Твори в 7 т. – К.: Наукова думка, 1975. – Т.7. – 401 с. 4. Коцюбинський М. Статті та нариси. Інші редакції. Нотатки.

Преклади. Фольклорні записи: Твори в 7 т. – К.: Наукова думка, 1975. – Т.4. – 385 с.

5.Наєнко М. Історія українського літературознавства. – К.: Академвидав, 2001. – 359 с.

6.Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – Київ: Либідь, 1999. – 438 с.

7.Франко І. Зібрання творів в 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1982.

Лідія КАВУН

ІДЕЯ “ГРОМАДІВСТВА” ІВАНА ФРАНКА ТА ДИСКУРС

“ЗАГІРНОЇ КОМУНИ” МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Мрія про ідеальний стан суспільства завжди непокоїла людство й нерідко здобувала в літературі художнє втілення з дискурсом соціально-

моралістичної утопії. Першим відомим утопістом був великий давньогрецький філософ Платон. Він сформулював основи ідеального державного устрою, якого ще нема, але який має бути. Протягом багатьох віків його ідеї трансформувалися в цілому ряді утопійних проектів (Т. Мор

“Утопія”, Т. Кампанелли “Місто Сонця”, “Історія севарамбів” Д. Вераса й ін.). Людська візія громадсько-буттєвого ідеалу знаходиться в центрі більшості філософських систем як Заходу, так і Сходу. Не став винятком й

український естетично-художній дискурс рубежу ХІХ – ХХ століть.

Гармонія, порядок, краса, достаток. досконалість лежать в основі візій суспільного ідеалу, що виявляє себе у творчості Івана Франка й Миколи Хвильового.

З багатогранної і чисельної спадщини обох митців я вибираю, на перший погляд, вузький аспект. Однак він уможливлює осягнення утопійних візій І. Франка і М. Хвильового в річищі великої суспільної драми, яку пережив український народ на початку минулого століття. Будучи носіями

“колективного підсвідомого” (за термінологією К.-Г. Юнга), причому вже соціалістичного підсвідомого, І. Франко та М. Хвильовий свої дискурси майбутнього грунтують на добре виваженій і вивченій історичній еволюції,

основою якої є боротьба за існування. Через своїх героїв, через пібліцистику та епістолярну спадщину письменники намагаються зазирнути у “будучину” України.

Мотив утопійної громади помітне місце посідає у статті “Мислі о еволюції в історії людськості” (1881), в історичній повісті “Захар Беркут”

(1882) й у романі “Основи суспільності” (1894). Проект авторського ідеального світоустрою адекватний утопійним уявленням. В його основі лежить рівність як гарант свободи і запорука щасливого життя.: “Без свободи нема ні рівності, ні братерства; без рівності нема свободи; без братерства дружності – рівність і свобода на нінащо зведуться” [1, 135], – наголошує І. Франко. Авторська естетична концепція світу зумовлює добір героїв,

ситуацій, художніх деталей зображуваного буття. Взірець бездоганного суспільного упорядкування письменник представляє у творі “Захар Беркут” в

образі громади Карпатської Русі ХІІІ ст, зокрема зображуючи вільне громадське життя Тухольщини. Справжньою суттю утопійної громади Франка є міцність і гуманізм, що інспірує ідеальні стосунки між людьми: “Порядки ті святі, але не для того, що давні, що батьками нашими уладжені,

тільки для того, що свобідні, що не в’яжуть нікого доброго в добрім діланню,

а в’яжуть лиш злого, що хотів би шкодити громаді” [16, 50].

Письменники доби українського відродження також мріють про гармонійну світобудову і художньо втілюють її в образах “загірної комуни”

(М. Хвильовий), “голубої далі”, “новітньої Мекки” (М. Куліш),

машинізованої комуни “з новим кодексом правди”(О. Слісаренко) тощо. Ці метафори-символи актуалізують приховані міфопоетичні нашарування – так звані семантичні прапервні, що прочитуються як одвічна мрія про щастя і благодать, про рай на землі. М. Хвильовий здійснює спробу матеріалізувати у слові мрію про “загірну комуну”. Його візія України ґрунтується на ідеї

універсальної цілісності, що містить в собі людину, природу, Всесвіт.

Хвильовістська “романтика вітаїзму” – здатність і схильність до сакралізації національного світу – стала основою творення України,

актуалізації думки про неї, актуалізації історичної пам’яті. Водночас хвильовістська візія азіатського ренесансу (“голубої Савойї”, “синьої далечіні” тощо) вкорінена в універсальну проблематику, в таємниці

людського буття – в усю незглибиму матерію життя.

Письменник не тільки моделює риси буття, що створюють зміст гармонійності, а й те, якими шляхами йти до неї і, що особливо важливо,

показує ті перешкоди, що стоять на цьому шляху. Яку б тему, що безпосередньо зв’язана зі найтрагічнішими сторінками життя українського

стосунки між людьми (“Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія”) – яку б із цих тем не розробляв Хвильовий, ніде у нього безвихідь, розпука, зневіра не лежать в основі творів. Навпаки, головне у трактуванні письменника незламна віра в українську людину, у непоборність національного духу.

Аркадій Любченко зазначав: “Невдачі й труднощі ніколи його не зупиняли, –

навпаки, спонукували до активнішої дії. Досить притомлений тяжким життям, він, проте, не розчаровувався. Він твердо вірив у соняшне майбутнє

України, лише намагався не обдурювати себе й іншого щодо сучасного її

“хождіння по муках” [2 , 433].

М. Хвильовий. як і його великий предтеча, джерело морального відродження особи вбачав також у “принципах народного життя, в

працелюбстві, альтруїзмі хлібороба” [3, 275]. При цьому обидва письменники усвідомлюють, що майбутній устрій не може гарантувати особисту волю людини, її незалежність від обов’язків перед громадою.

Франко не лише репрезентує прийдешній ідеальний світоустрій, але і вказує апріорні шляхи його досягнення. До досконалого суспільства – громадівства, можна прийти через гармоніювання віками налагодженого ладу. Основою його повинна стати економічна рівність, без якої, зауважує письменник, не може бути правдивої свободи й братерства.

Мріючи про громадівство, Франко висміює “золотий вік”, створений грецькою і римською міфологією, коли “мед капав з дубів, ріки текли чистим молоком, а люди жили жолудею та корінцями” [45, 80]. Натомість свій дискурс громадівства він грунтує на соціалістичних засадах. Концепція великого майбутнього України і Франка, і Хвильового просякнута духом вітаїзму й базується не лише на новій онтології, некласичного типу філософічності, що актуалізує питання людського буття, але й живлена насамперед національною філософською традицією. Тому утопічний образ

“загірної комуни” прочитується у річищі філософського дискурсу

“громадівства” Франка. Проза Хвильового пройнята вірою в блакитну

“заозерну” казку, “прекрасний загоризонтний край”, де панують гармонія,

порядок, достаток, досконалість. Митець і людина з певними ідеалами і моральними обов’язками – духовний феномен своєї доби – він стає творцем української перспективи, що прочитується у світлі потреб епохи національного відродження.

При цьому українські митці 20-х років минулого століття вірять у міф земного раю. І тому здійснюють спробу створити нову, більш досконалу,

сучасну, практичну естетику. Насправді ж, виплекана ними ідея

соціалістичного світоустрою призводила до роздвоєння людської душі,

“вимріяні ідеали якої мусили постійно зіштовхуватися із отрутою грубої і страшної дійсності, цинічної за своєю суттю, яка жах своєї екзистенції обтуляла на позір світлими ідеалами”[4, 40]. Хвильовий пророкує “золотий вік” України і мріє, щоб вона діждалася свого Наполеона, Петра Великого,

спроможних вивести націю “з того зачарованого кругу

дичавини”(“Сентиментальна історія”), і Україна стане питомою часткою світової спільноти, вселюдської духовної парадигми. Як відомо, Франко також вірив у мудрого, справедливого керманича, який зуміє створити державу, сформувати її закони і порядки. Таким засновником нового життя є зокрема Захар Беркут, що виявляє себе в художньому тексті правдивим образом “тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази” [16, 39].

Уявлення утопістів про ідеал знайшли своє втілення в образі

звеличеного, зідеалізованого образу надособистості, “надлюдини” (за

Ф. Ніцше). Зовнішній вигляд такого керівника їх не цікавив. Вони змальовують його абстрактно. Так, Хвильовий глибоко переймався творенням “вищого” культурного типу і чоловіка, і жінки. Оскільки людина

“приречена” на життєтворчі зусилля, то одним із завдань української літератури, вважав письменник, є виховання вольової цілеспрямованої особистості, людської одиниці, яка лише й може скерувати націю до творчої еволюції. В широкому суспільно-політичному сенсі ця тема стає моделлю

художнього дискурсу О. Довженка, Ю. Яновського, О. Слісаренка,

А. Любченка та інших “романтиків вітаїзму”. “Вищий” тип людини вони співвідносили з ідеалом Краси, естетизуючи його.

Покоління кінця 20-х років минулого століття до свого ідеалу соціалістичного суспільства йде не лише через “реформу людини” (її проголошує герой трагікомедії “Народний Малахій” М. Куліша), але й через братовбивчу війну, через кривавий терор: “Ну що з того, що всесвіт кров