zbirnuk-11
.pdfфундаментальній роботі “Студії над українськими народними піснями”,
котра за широтою залученого матеріалу і глибиною наукового аналізу не має собі рівних у вітчизняній фольклористиці. Значну увагу в ній приділено ґрунтовному аналізу історичної пісні про Байду, прагненню підтвердити чи спростувати особу Вишневецького як прототип легендарного героя минулого. Власне, розвідка і складається з двох нерівномірних частин, перша з яких присвячена безпосередньому аналізові пісні та її численних варіантів,
у другій частині (більшій і послідовнішій) подано всі відомі Франкові свідчення про діяльність і смерть Вишневецького як з українських, так і з польських джерел.
Дослідник неодноразово звертав увагу на те, що пісня про гордого і відважного лицаря Байду була дуже популярною в ХVІ ст. на теренах Центрально-Східної Європи: насамперед в українців, а крім того, і в інших народів, які так чи інакше потерпали від турецького гніту – поляків, болгар,
словаків, сербів, чехів. “До кінця ХVІ віку належать також три пісні, в яких малюється нова течія в суспільнім житті південноруського народу – козацтво. Сі найстарші пісні про козацтво ... Маю тут на думці пісню про козака Байду, що в’яжеться традиційно з особою князя Дмитра Вишневецького і його трагічною смертю в Константинополі”, –
зазначає Франко в “Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р”
[5, 248]. Пісня поширювалася в багатьох варіантах, однак сюжет її залишався фактично незмінним. Герой потрапляє у Царгород, де “п’є мед-горілочку” в
своєму товаристві. Бажаючи пояснити нелогічну присутність Байди у ворожому місті, Франко доповнює текст кількома віршами, в яких оповідається про напад Байди зі своїми козаками на Царгород. Напад був настільки вдалим, що злякані турки змушені були просити в нього примирення і дозволити погуляти в означеному місці до завершення переговорів. “На ці мирові переговори натякає один рядок тексту Гліщинського, по якому “Турки к ньому ідуть з дарами” [Т. 42, 175].
Можливо, на цей епізод пісні вплинув дійсний факт із життя Вишневецького:
поїздка у 1553 р. з нечисленним підрозділом козаків до Царгорода-Стамбула з метою домовитися із султаном про припинення нападів татарських орд. У
Польщі не вірили у щасливе повернення князя з Туреччини. І справді, треба бути надзвичайно мужньою і сміливою людиною, аби відважитися на таку поїздку до Блискучої Порти – туди, звідки протягом 1548 – 1553 років не раз у грізних листах до польського короля султан вимагав покарати українського князя за розправи над ординськими нападниками. Через відсутність у науковому обігу конкретних документів важко пояснити, чому вдалося Вишневецькому живим і неушкодженим повернутися в рідні краї. Можливо,
його захистила Роксолана, дружина тодішнього султана Сулеймана І? До речі, цю версію майстерно використав П. Загребельний у своєму романі
“Роксолана”. На жаль, повторюємо, документальних свідчень про це поки що немає. Чим закінчилися переговори, невідомо. Однак досить красномовним є той факт, який знаємо лише з розповіді самого “Дмитрашки” (так його називають турецькі документи), що в Порті був обдарований і вільно відпущений [6, 2]. Очевидно, саме зазначені вище події народною уявою були перетворені на пісенний епізод, коли сам султан називає Байду
“славнесеньким, вірнесеньким лицарем” і пропонує йому одружитися з
“царівночкою”, проте до пісенної й історичної розв’язки залишалося ще ціле десятиліття.
Франко погоджується з думкою В. Антоновича щодо порушення хронології в тексті пісні, вважаючи, що “коли не вся пісня про Байду, то значна часть її подробиць давніша від Дмитра Вишневецького, до котрого пісня приспособилася, правдоподібно, в початку ХVІІ, а може, ще й у кінці ХVІ віку” [Т. 42, 188]. Тобто ще в першій половині ХVІ століття на Україні побутувала пісня про Байду, створена на основі поширеної оповіді про повішеного на гакові героя і побиття ним з лука султана, його жінки та дочки. Згодом на цю пісню і наклалася історія трагічної смерті Вишневецького.
Варто звернути увагу на полеміку Франка з Михайлом Грушевським,
яка має давню основу. 1912 року Франко видав значну за обсягом працю
“Причинки до історії України-Руси”, яка була задумана як коментар-
доповнення до розвідок Грушевського, проте перетворилася фактично на самостійне, досить глибоке історичне дослідження. Одинадцятий розділ цього дослідження “Козаччина” по суті є неприхованою полемікою автора з професором Грушевським стосовно початків козацтва і мотивів виступу Богдана Хмельницького проти поляків. Франко також не погоджується з прагненням історика абсолютно ототожнювати Вишневецького з Байдою,
стверджуючи, що “між історичним Дмитром Вишневецьким і пісенним Байдою бачимо дуже мало спільного”. І далі: “Історична фігура Вишневецького, основателя замку на Хортиці, власника помістя з ласки московського царя та московського воєводи в війні з черкесами, довіреної й недовіреної особи в польського короля й нефортунного кандидата на волоське господарство, майже нічого свого не внесла в поетичну традицію нашого народу, коли, навпаки, поетична традиція про козацького ватажка
Байду, мов золотою хмарою, закрила непочесний кінець
Дмитра Вишневецького й окружила його ореолом святості й героїзму в очах високо заслуженого історика України-Русі, який тому героєві віщує славу “во віки і віки” [Т. 42, 185]. Дійсно, професор Грушевський присвятив Байді ґрунтовну статтю “Байда-Вишневецький в поезії й історії” [7], яка й викликала спротив Франка. Проте в ранніх працях Івана Яковича також знаходимо суголосні з Грушевським погляди. Для прикладу наведемо уривок з його “Історії української літератури. Часть перша”: “В тім віці (ХVІ ст. –
В.М.) постала також популярна й досі пісня про Байду
(Дмитра Вишневецького), що був 1563 р. ув’язнений волохами, висланий до Константинополя і там повішений за ребро на гак, а коли султан і інші турки прийшли дивитися на його муки, почав стріляти до них із лука, так що султан велів його тут же добити” [Т. 40, С. 247]. Таких прикладів із праць Франка можна навести багато, тобто з часом дослідник змінював свої погляди на
прототип Байди. Тим часом зовсім не Грушевський перший ототожнив князя Дмитра Вишневецького з фольклорним образом Байди. Це раніше визнавав,
наприклад, авторитетний історик другої половини ХІХ століття М. Костомаров. А інший знавець козацької старовини й усної народної творчості Д. Яворницький прямо твердив, що заснування Запорозької Січі пов’язане з “історією та подвигами знаменитого вождя запорізьких і українських козаків князя Д. Вишневецького, відомого в козацьких народних думах під ім’ям козака Байди” [7, 57].
Несправедливим видається також применшення Франком, якщо не приниження, місця й ролі Дмитра Вишневецького в українській історії,
зокрема історії козацтва. Адже періодом зародження козацької держави з гетьманом Вишневецьким на чолі умовно можна вважати 1556 рік. У цей час князь почувався вільним від будь-яких зобов’язань, пануючи над територією,
що мала надійний захист від зовнішніх ворогів. Його діяльність знайшла належну підтримку серед запорозьких козаків. Припущення щодо появи козацької держави вже за часів гетьмана Вишневецького підтверджує вся подальша історія українського козацтва. “Політична ситуація, що складалася в тогочасній Східній Європі, – зазначає сучасний дослідник, – вимагала від князя-гетьмана виважених кроків у справі захисту українських земель від ворогів. Він вдається до спроб створити щось на штиб союзу держав у боротьбі з татарсько-турецькою агресією – союзу, в якому Хортицька вольниця відігравала б роль своєрідного буфера між Польсько-Литовською державою і татарами. Вишневецький, очевидно, усвідомлював, що агресивні південні сусіди не залишать вільні українські терени у спокої. Відтак він стає на шлях непримиренної конфронтації з турками й татарами. Обираючи таку позицію, він, імовірно, прагнув піднести імідж керівника-полководця,
здатного захистити Україну” [8, 42]. Під руїнами замку-фортеці на Малій Хортиці 1562 р. загинуло, певна річ, все, що могло б документально оповісти про Хортицьку державу Дмитра Вишневецького. Князь знову продовжував боротьбу, сподіваючись відновити козацьку вольницю. Доля,
однак, вела його складними шляхами: невдячна служба в Івана ІV, військові походи проти татар і турків, повернення до польського короля під радісні вітання краківчан тощо. Врешті – фатальний молдавський похід, котрий закінчився для Вишневецького мученицькою смертю в Стамбулі 1563 року – гаком, оспіваним пізніше в українському фольклорі [9]. Тут, зрештою, і
розгортаються знайомі нам із середньовічної пісні події – страта Вишневецького, численні свідчення якої подає Франко у розвідці. Вважаємо,
що найточніше описав страту польський історик-хроніст ХVІ ст.
Мартін Бєльський, хоча Франко і ставить їх під сумнів: “Вишневецький і Пясецький (соратник князя. – В.М.) були скинуті з башти на гаки, вмуровані у стіни біля морської затоки дорогою з Константинополя в Галату ...
Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні,
поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру” [183]. Інший сучасник і, головне, свідок тих подій, генуезький дипломат Гріло стверджував, що перед тим, як повісити Вишневецького, йому відтяли руку й ногу, а потім, “оскільки князь Дмитрій безперестанно проклинав магометанську віру, убили стрілою”. Лише в 1632 р. К. Семак у своїх праці
“Civis bonus” романтизував мученицьку смерть князя, приписуючи йому спробу вбити султана з лука [6, 4]. Як не дивно, але розповідь Бєльського про три дні перебування українського князя на гаку, його проклинання мусульманської віри дослідники інколи вважають “сказочными подробностями”, а подібна смерть словацького опришка Яношека, котрий
“висел на крючке семь дней, выкурив за это время семь фунтов табаку и выпив полтора ведра воды”, таких асоціацій в них не викликає [10, 132].
Для сучасників і нащадків героїчна смерть Дмитра Вишневецького стала символом незламності християнського духу та його перемоги.
Підтвердженням є те, що вже через кілька тижнів після смерті князя була створена латинська елегія, присвячена загибелі християнського лицаря Дмитра Вишневецького. Її автором став німець Зоммер, який проживав на той час у молдавському місті. Наприкінці 60-х років ХVІ ст. відомий збирач
народних пісень, професор Краківської академії Матвій Пійонтек записав до свого збірника жалібну версію пісні про козака Байду. “Цей трагічний кінець і героїчна смерть Вишневецького, – відзначав Михайло Грушевський, – як образ перемоги ідеально настроєного духу над грубою фізичною силою,
символ безсилля хижого бусурманського світу подолати морально світ український, взагалі християнський – зробили сильне враження. ... Але хоч широкі замисли Вишневецького не здійснилися, вони, одначе, не зважаючи на свій реальний крах, внесли в українське життя багато нового, тривкого змісту і дуже сильно вплинули на дальший розвій його. ... Самий факт, що на чолі її став не в ролі припадкового учасника набігу, а як її провідник і репрезентант український магнат, родовитий князь, мусило сильно піднести престиж козаччини – в очах своїх і чужих. Український магнат, князь,
спадкоємець староруських традицій князівсько-дружинного укладу – стає духовним батьком вогнища нової української плебейської республіки. Член і репрезентант владущої аристократії став фундатором гнізда запорізької вольниці, – завзятущого, непримиренного ворога дуків-срібляників,
владущих і маючих, в яку б шкуру, національну, чужу чи свою, вони не прибиралися б!” [7, 60 – 61].
Через кілька десятків років по смерті Дмитра Вишневецького на терені української історії з’явився князь Ярема Михайлович Корибут-
Вишневецький, нащадок славного роду українських князів-гедиминовичів.
Батько Яреми, князь Михайло Михайлович Корибут-Вишневецький, староста овруцький, був щиро відданий православній вірі та традиціям свого роду і Руси-України (недаремно останній відомий нам твір Івана Вишенського
“Позорище мысленное...” адресований саме йому [Т. 30, С. 173]). Він одружився з дочкою молдавського господаря Яреми Могили – Раїні,
двоюрідній сестрі Петра Могили, який згодом став архімандритом Києво-
Печерської лаври, а відтак – митрополитом Київським, увійшов у вітчизняну історію як поборник освіти й культури. Мати Яреми залишила по собі добру пам’ять, оскільки була відомою благодійницею, на власні кошти заснувала
три православні монастирі. Саме визначному церковному і культурному діячеві Ісайї Копинському вона доручила завідувати всіма парафіяльними православними церквами у володіннях Вишневецьких. При цьому, як стверджують сучасники, княгиня Раїна наклала клятву на порушників її волі: “А хто бы мел тую фундацію нашу нарушати і касовати в потомные часы и одыймовати…, тоди нехай нем будет клятва свт. Отець… и раз(с)удится тот со мной перед маестатом Божіим!” [11, 104]. На жаль, першим, хто “нарушив й касовав” заповіт княгині Раїни, став її син, “пожаданная ея утеха” – князь Ярема Вишневецький, який усупереч її волі й заповіту перейшов у католицтво і став ширити католицизм у Вишневеччині. Та це станеться згодом.
Після смерті батька мати тримала Ярему при собі і, прагнучи виховати сина у православній вірі, доручила його виховання своєму духівнику – ігумену Густинського монастиря Ісайї Копинському. Та скоро княгиня захворіла і померла. Перед смертю, знаючи характер сина, помічаючи в ньому риси честолюбства, у присутності Копинського зобов’язала Ярему твердо дотримуватися батьківської віри, не перейти, як уже зробила чимала кількість українських магнатів, у католицтво під страхом материнського прокляття. Залишившись сиротою, семилітній князь опинився під опікою свого дядька князя Костянтина Вишневецького, який був ревним католиком,
під його вплив і потрапляє молодий Вишневецький. Офіційний відступ від православ’я і прийняття католицтва сталося в 1631 році. Згодом честолюбний, запальний князь Ярема став просто релігійним фанатиком. Як ревний католик, користуючись своїм правом “презенти” (право магната опікуватися церквами в своїх володіннях), Вишневецький намагався насаджувати католицизм у своїх володіннях, зокрема на Лівобережній Україні. Він улаштував у Лубнах монастир отців-бернардирів, дійшли згадки про будівництво ним католицького “кляштора” у Прилуках [12, 337].
Нині можна спостерегти спроби дослідників виправдати поведінку Яреми Вишневецького щодо українців. Так, Ю.Коржиков зазначає: “Князь
навряд чи пам’ятав клятву триматися православ’я, дану ним у шестилітньому віці помираючій матері (що з дитини, врешті, взяти?), однак цілком мирним шляхом упроваджував у своїх володіннях принципи свободи віросповідання”
[13, 10]. Далі подає розлогий опис начебто райського заможного, мирного співіснування на землях Вишневецького православних і католиків, а
жорстокість його пояснює жагою помсти за зруйновані маєтності, зокрема,
міста Лубни, щоправда, дослідник змушений визнати, що “князь надалі вже й не розбирав винних і невинних, поволі перетворюючись на паталогічного садиста” [13, 10]. Проте маємо багато свідчень жорстокості Яреми ще задовго до Визвольної війни, на які вказує і Франко. Для прикладу наведемо уривок з листа Сагайдачного до польського короля (1622), який подає Франко: “Окрім того лист містить скаргу Сагайдачного “на господ полских на Вишневецких, на Конецполских, на Потоцких, на Калиновских и на иних”
– ущемляють козаків і їхні родини, силують у кріпацтво” [Т. 43, С. 19].
Недаремно колишній наставник Вишневецького Ісайя Копинський, на той час митрополит Київський, обурений такою діяльністю князя на рідній землі, звернувся до нього з палким листом, благаючи повернутися до віри батьків, нагадував заповіт матері. Знаменно, що митрополит облишив богословські суперечки про істинність тієї чи іншої віри і ставив питання, в
силу яких обставин представники панства українського “от своей старожитной веры греческой отступают” і вважав, що визначальними є три причини: зраджують предківські віру “для славы света сего” або “для великого богатства” й, нарешті, від зневаги до своєї віри: “же то грецькая – хлопская есть вера”. Митрополит засуджував усі ці мотивації й закінчив своє звертання: “не давайся, ваша княжая милость, уводити политицкими рацнями” [Цит. за: 11, 106], вказуючи цим самим на перевагу матеріального у виборі віросповідання. Франко у статті “Дві унії” також наголошує на усвідомленому виборі Яремою католицтва заради власної вигоди: “...дворяни і земляни всіма силами стояли за унію, бо вона рівняла їх з польською шляхтою і давала їм усі ті права, які мали шляхтичі польські. ...не минуло й
50 літ, а всі вони з невеликими виємками зовсім переполячились. Одні з них,
як князі Острозькі, котрі стояли при Русі, швидко вимерли, другі, як Слуцькі,
Сапєги, Вишневецькі, Тишкевичі, перейшли по якімось часі також на польський бік” [Т. 46, С. 584]. Князь Ярема не прислухався до цих благань митрополита і продовжував усіляко утискувати православних підданих у своїх величезних маєтностях – на Поділлі, Волині й Лівобережній Україні.
Франко віддає належне Яремі як вельми здібному воєначальникові і полководцеві. До того ж князь був хоробрим, діяльним, невтомним, і, що було тоді рідкісним явищем серед польського панства, – вів простий і тверезий спосіб життя, не упадав біля жінок. Йому були притаманні патріотизм, відданість аристократичній Польщі: в листах до польських державців він постійно підкреслював свою самопожертву, готовність віддати своє життя заради вітчизни. Та через гординю, через те, що тримався надто незалежно, князь не користувався симпатією серед великого панства,
стримано ставилися до нього й обидва королі – Владислав ІV і Ян-Казимір.
Уперше свою звитяжність князь виявив у битвах проти Росії, та попри свої військові здібності князь уже тоді виявив і свою нестримну вдачу – він з такою жорстокістю розоряв міста і села, що росіяни прозвали його палієм.
Через декілька років у битві з татарами князь виявив таку лють до супротивника, що самі татари прозвали його кучук-шайтаном. Водночас князь жорстоко придушував козацькі виступи в Україні (наприклад,
повстання Якова Остряниці). Та особливу енергію князь Ярема виявив з самого початку Великого народного повстання під проводом Богдана Хмельницького. У кожному місті й селі на Вишневеччині поплічники князя Яреми ставили на ринку шибениці, пійманих повстанців вішали, садовили на палі, карали “на горло”. Князь не припускав і самої думки щодо угоди з повстанцями, дорікав шляхтичам, що схилялися до миру з козацтвом. Волав,
піднявши шаблю: “ось чим слід приборкати козаків!..”, а присланих до нього шістьох козаків від гетьмана Хмельницького, котрий пропонував Яремі укласти мирну угоду, велів негайно посадовити на палі (сцена страти яскраво
змальована у романі Сенкевича “Вогнем і мечем”). Жителі його маєтності,
Немирова, відмовилися коритися князеві, це особливо розлютило Вишневецького, який особисто був присутній на стратах й кричав катам: “мордуйте їх так, щоб вони відчували, що вмирають!”. Немирівцям виривали очі, їх розпинали, розтесували навпіл, саджали на палі, обливали окропом.
Сучасник писав: “застосовувалися такі кари, що й поганин не придумає...” [11, 108].
Наступ Вишневецького викликав гнів і обурення козацтва і поспільства в Україні. Натомість для поляків він був ідеальним воєводою, патріотом,
свідченням чого є багаточисленні польські твори часів Хмельниччини, котрі
“моделюють його постать у категоріях єдиного захисника, того, хто укріпляє серця земляків” [14, 227]. У капітальній літературознавчій роботі
“Хмельниччина 1648 – 1649 років у сучасних віршах” (1898) Франко піддає науковому аналізові 42 поетичних творів, написані впродовж ХVІІ століття польською, латинською й українською мовами під враженням від подій першого періоду Визвольної війни українського народу. Аналізується у розвідці також образ Яреми Вишневецького, зокрема у віршованій хроніці Бялобоцького. Дослідник зазначає, що першим і найбільшим із польських героїв постає Вишневецький, тому майже немає фрагментів, котрі якимось чином висміювали б князя. Його хоробрість визнавалася навіть ворогами,
козаками. Так у наведеному Франком памфлеті, складеному на початку ХVІІІ ст., в уста короля Яна Собеського до Вишневецького автор вкладає такі слова: “Я пам’ятаю 1648 р., як під час правління Владислава Річ Посполита мала чотирьох регіментарів, а вони з-під Пилявців, не обороняючись, ганебно втекли. Яких тільки наклепів про них не співали козаки, а тебе вихваляли!” Далі він цитує звісну козацьку говірку: “Дурні ляхи вирядили перину, дитину, латину”... а другу на князя Ярему Вишневецького (“А Ярема козаків як б’є, так б’є”)” [Т. 31, С. 237]. Описуючи перемоги князя, поети прославляли його мужність, а жорстокість, з якою він ставився до ворогів, ігнорувалася або ж виправдовувалася. “Нема сумніву,