zbirnuk-11

зробити свого колегу більш доступним українському читачеві. Для цього він задумав перекласти „Мертві душі”.

У листі до І.М. Белея Франко пише: „Драгоманов написав про Гоголя багато і гарно. Тільки до його висказу, буцімто Гоголь і для українства більше зробив, ніж ціла укр[аїнська] література враз із Шевченком, додати би примітку, що хоть Гоголь і зробив багато для прояснення думок української інтелігенції, то

1)проясняв сі думки в напрямі загальнолюдськім, без згляду на народність, а пишучи по-вел[ико]руськи, радше відводив українців від українства, ніж приводив до нього,

2)задля тої ж причини його писання не дійшли до рук укр[аїнського]

люду, як дійшли і доходять твори Шевч[енка]...” [4, 291].

Так перекладач коментує ідеалістичне ставлення М. Драгоманова до земляка-письменника і в той же час дає свою власну оцінку. З цього ми можемо зробити висновок, що, хоч Іван Якович захоплювався Гоголем, проте не малював його надто яскраво і не приписував йому того, чого насправді не було. Публіцист писав, що хоч Гоголь і українець за народженням, але великорос за вихованням. Взагалі він не вважав, що Гоголь має талант. Про це свідчить лист до Олени Пчілки: „Коли б моя рада не показалась Вам невмісною, то я совітував би Вам зовсім кинути перекладання з Гоголя: після перекладу „Тараса Бульби” і „Мертвих душ” Гоголь нічого нового нам не дасть... Дармо гроші викидаєте на друк „Вечерниць” ” [5, 563].

В іншому листі до А.Ю. Кримського Іван Якович зазначає: „Нема у мене дару (хоч є зусилля) викликати в читателю те, що називається настрій,

вирисувати фігуру „во весь рост”, з її окруженням, підхопити і передати наглядно процес її розвою, як се вміють такі великі майстри, як Золя та Діккенс (чи Ви замітили, що й Гоголь сього не вмів?)” [6, 334].

З цих листів припускаємо, що Іван Франко не вважає Гоголя великим письменником, а лише письменником, який хворів на так звану „зіркову” хворобу, притаманну для багатьох письменників того часу. Здається, цією

хворобою хворіють і ті письменники нашого часу, що вважають себе Суперлюдьми.

Франкові було дуже боляче знати, що ще один талант служить не Батьківщині, а чужорідній Росії. Він не відчував українського духу автора ні

в„Тарасі Бульбі”, ні в „Вечорах на хуторі біля Диканьки”.

Усвоєму дослідженні „Поза межами можливого” І. Франко зазначає: „Українська література – популярна, для домашнього вжитку; все, що понад те, повинні українці за приміром Гоголя й Костомарова писати по-російськи,

наповняючи здобутками свойого духа спільну всеросійську скарбівню” [3, 282].

Іван Франко часто порівнює М.В. Гоголя з іншим великим російським сатириком М. Салтиковим-Щедріним: „Талант Щедріна зовсім оригінальний і дуже різнообразний. Часто у його оповіданні проблискує ярко їдка, майже демонська іронія, властива великоруському племені, і тому-то, хоч так подібний барвою (не силою) до таланту Гоголя, він зробить зовсім не таке враження, як наш геніальний земляк-поет. Впрочім, з другого боку, Щедрін тим йде дальше Гоголя, що його погляди ясно вироблені новішою наукою,

що він ясно бачить перед собою дорогу наперед і безпечною ходою ступає нею, коли Гоголь тільки часами, в сильних проблисках свого таланту, майже мимовільно захвачував подібні сторони життя” [2, 48].

Передова російська суспільна думка і література відіграли винятково велику роль у формуванні світогляду, естетичних поглядів і реалістичного методу І.Я. Франка. У творчості російських майстрів він вбачав зразки для розвитку української культури.

Звичайно, І. Франко несе велику заслугу в питанні М. Гоголя для українського літературного процесу. Він цінував його художню майстерність, цінував як одного з найбільших письменників, розумів його великий вклад як у російську, так і в українську літературу.

Література

1. Горак Р. І. Франко про М. Гоголя // Дзвін. – 2004. – №7. – С. 119 – 126.

2. Франко І.Я. Супокійне життя: Примітки перекладача / І.Я. Франко. Зібрання творів у 50ти томах: Т. 25. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 47 – 48. 3. Франко І.Я. Поза межами можливого / І.Я. Франко. Зібрання творів у 50-ти томах: Т. 45. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 276 – 285. 4. Франко І.Я. До І.М. Белея /І.Я. Франко. Зібрання творів у 50-ти томах: Т. 48.

– К.: Наукова думка, 1986. – С. 290 – 293. 5. Франко І.Я. До Олени Пчілки / І.Я. Франко. Зібрання творів у 50-ти томах: Т. 48. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 559 – 56. 6. Франко І.Я.

До А.Ю. Кримського / І.Я. Франко. Зібрання творів у 50-ти томах: Т. 49. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 334 – 336.

Ольга КНИЖОВА

ШЕВЧЕНКОЗНАВЧА СПАДЩИНА ІВАНА ФРАНКА

Творчість Тараса Шевченка справила величезний вплив на І. Франка.

Письменник ще в дитинстві прочитав “Кобзаря”, і з того часу він став для

нього дороговказом. Згадуючи останні роки свого друга,

Михайло Мочульський пише: “Франко захоплювався його [Шевченковим]

генієм переді мною, кажучи при тім, що знає “Кобзаря” напам’ять та що

1

дуже часто, читаючи його не може поздержатися від сліз” . Саме такий

критично-захоплений підхід і використовував він, аналізуючи творчість Т.Г. Шевченка.

І. Франко став одним з найкращих інтерпретаторів його творів. За своє життя він написав понад 50 наукових праць про нього: “Темне царство”,

“Тарас Шевченко”, “Наймичка” Т.Г. Шевченка”, “Новонайдені твори

Т. Шевченка”, “Тарас Шевченко та його заповіт”, “Шевченко в німецькім одязі”, “Шевченкова “Марія” та ін. У 70 — 80 рр. І. Франко ще перебував під впливом Михайла Драгоманова і саме від нього перейняв неґативізм до

“Гайдамаків” і “Послання…” Т.Г. Шевченка.

У статті “Причинники для оцінення поезій Тараса Шевченка”,

присвяченій “Гайдамакам”, І. Франко вступив в жорстку полеміку з

О. Огоновським. Ця праця пронизана наскрізним несхваленням поеми. На думку вченого, “Гайдамаки” — один з найслабших поміж творами Шевченка2. Досить дивно, що за найбільшу вину Т. Шевченкові І. Франко ставить те, що поет недостатньо вивчив історичних документів, тому його поема слабує вигадками, забуваючи про романтизм ранніх творів “Кобзаря”,

на чому ж сам пізніше буде наголошувати. Але причина такої гострої критики стає зрозумілою зі свідчень самого І. Франка. У листі до М. Драгоманова він зізнавався: “Розбір “Гайдамаків” мусів бути слабкий, бо мені головно йшло о сокрушеньє Огоновського”3. Пізніше погляд на

“Гайдамаки” у І. Франка змінився, як бачимо з його розвідки про

“Наймичку”.

Схожа ситуація була і з “Посланням” Т. Шевченка. С. Єфремов згадує,

що одного разу І. Франко запросив його на шевченківський вечір у Стрий, де мав виступати на тему Шевченкового “Послання…”. С. Єфремова це дуже здивувало, бо він добре пам’ятав ранні Франкові статті. Але під час доповіді почув “… тонкий аналіз громадського значення Шевченкового твору з дотепними екскурсами в сферу поетики, і ні тіні колишньої загонистості.

4

Зовсім інше, навіть навпаки” . С. Єфремов поспішив сказати про свої враження від почутого, зважаючи на ті давні статті. На що І. Франко відповів: “А то пуста річ. Молоді ми тоді, вважайте були дуже, зелені,

чужими очима на речі дивилися. Драгоманов не любив “Послання”, — ну, то за ним вже і ми всі. Я зумисне оце вибирав таку тему, щоб той давній свій

5

блуд публічно виправдати” .

На Галичині, яка тоді була під Австрією, культурно-наукова праця

Т.Г. Шевченка реформувати в наукове. На загальних зборах 13 березня 1892

р. рішення це прийняли, але не було кому тепер вже Наукове товариство очолити. Таких людей як М. Драгоманов, І. Франко навіть у члени Товариства не приймали. І тому у 1894 р. О. Кониський та В. Антонович

масштабу, І. Франко зараховував Ст. Руданського, Олександра Кониського,

Леоніда Глібова, Василя Мову, Павла Чубинського. Взагалі, І. Франко українську літературу 1862 – 1872 рр. вважав “десятиліттям страшного і фатального застою, млявості в публічнім і літературнім житті,

продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом, а в

8

найліпшім разі збиранням сирих етнографічних матеріалів” .

Апеляція до своїх попередників притаманна багатьом письменникам.

Т.Г. Шевченко не став винятком: він звертався до І. Котляревського ( поезія

“На вічну пам’ять Котляревському”), до Г. Квітки-Основ’яненка (вірш “До Основ’яненка”), до М. Гоголя ( твір “Гоголю”, 1844 р.), до М. Вілінської (

посвята і поезія “Марку Вовчку”.). А І. Франко, безумовно не міг оминути своєю поезією Т.Г. Шевченка. Він лишив нам небагатий спадок — всього декілька віршів: «Шевченко і поклонники», «В 23-ті роковини смерті Тараса Шевченка», «В 25-ті роковини смерті Тараса Шевченка», «Могила Тарасова» та збірка «Листочки до вінка на могилу Шевченку», яку він упорядкував на честь 29-х роковин смерті поета.

Праця над перекладами, на думку самого І. Франка, — це річ кропітка і дуже відповідальна. Потрібно не лише передати іншою мовою зміст, але й відтворити поетичну форму, передати красу авторського слова. У своїй статті

“Тарас Шевченко в німецькім одязі” І. Франко аналізує переклади творів Тараса Шевченка різними мовами. На його думку, перекладачі Великого Кобзаря йшли двома шляхами: або неримовано, без дотримання ритму переказували текст, як Каверау (що переклав німецькою “Кавказ”), Енс

(переклав французькою “Катерину”), М. Драгоманов (переклав російською

“Марію”); або дбали про ритм і розмір, але неправильно передавали зміст поезій Тараса Шевченка і не справляли належного враження на читача (як Шпойнаровський, що видав книжечку німецьких перекладів Т. Шевченка).

Серед найбільш вдалих перекладів І. Франко називав збірку Рушени Єсенської, якій, на його думку, вдалося донести до чеського читача твори Тараса Шевченка близько до оригіналу9.

І. Франко, як перекладач творів на німецьку мову, спробував поєднати ці два прийоми: передавати зміст і форму, не втрачаючи при цьому краси думки. Хоч сам зізнавався у своїх працях, що це нелегко: “Надзвичайна простота Шевченкового вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, але заразом доводять його до розпуки, коли він хоче своїми перекладами передати не лише механічно значення українських віршів, але хоч приблизно українську мелодійність, враження, яке робить

10

оригінал” . З листування І. Франка і М. Драгоманова відомо, що вже у 1883

р. перший переклав десять поезій Тараса Шевченка та його поеми “Кавказ”, “Перебендя” і (не повністю) “Марія”. У доробку І. Франка лишилося 22

твори Т. Шевченка, перекладені ним на німецьку мову, серед них “Єретик”, “Не женися на багатій”, “І день іде…”, “Ой маю я оченята” та ін., хоч за життя письменника друком з’явилося лише три: “Заповіт”, “І небо невмите”, “Світе ясний”.

Останньою і найґрунтовнішою працею І. Франка як видавця був двотомник творів Тараса Шевченка 1907 – 1908 рр., здійснений за дорученням філологічної секції НТШ. Працюючи над виданням, І. Франко листувався з Василем Доманицьким, який теж готував до друку “Кобзар” Т. Шевченка. Це листування було корисним для обох видавців, оскільки дозволяло не повторювати якихось помилок один одного. Випустивши 1 том

“Кобзаря”, І. Франко повідомляє про це В. Доманицького і водночас цікавиться: “Як з Вашим критичним виданням? Чи воно викінчено, чи Ви

11

робите ще над ним і як далеко зайшли? ” Видання І. Франка було повніше за всі попередні, оскільки тут були опубліковані дарчий напис “На пам’ять Штернбергу”, російські поеми “Сліпа”, “Тризна”. Твори “Анумо знову віршувать” і “Заспів до царів” мали дві редакції. Сам І. Франко про це видання писав: “Моєю останньою і найтяжчою працею як видавця було видання поезій Тараса Шевченка… Ця праця коштувала мені дуже багато труду, бо кожен аркуш вимагав п’ять або шість корект, також через загальне переведення наголосу слів. Однак я думаю, що зробив свою роботу сумлінно

й добре та зберіг Шевченковим поезіям свіжу, життєву і наскрізь поетичну фізіономію, не зробивши ніде хоча б одним словом насилля над його

12

текстом” . Двохтомник І. Франка не був позбавлений помилок,

невиправлених місць і невиправданих контамінацій, але у переважній частині це був критично встановлений, звірений з автографами текст.

Над спадщиною Т. Шевченка І. Франко працював все своє життя. Саме І. Франко одним із перших здійснив науковий підхід у вивченні текстів Т.Г. Шевченка, долучався до видання творів Великого Кобзаря. На перший погляд вони досить різні: Т. Шевченко — онук козака-гайдамаки, вихований його оповіданнями з любов’ю до Запорізької Січі; І. Франко — син коваля, з

його розповідями про простий народ і його працю. За словами Д. Донцова,

перший був співцем лицарства, козацької душі, другий — мужицтва,

13

селянської душі . Різні… Але обох об’єднувала нестримна, палка любов до своєї землі, свого народу і бажання служити його інтересам.

Література

1.Бойко Ю. Франко – дослідник Шевченкової творчості //Ю. Бойко. Вибране. – Т.

1.– Мюнхен, 1971. – С. 226. 2. Франко І.Я. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах /Упор. З.Т. Франко, М.Г. Василенко. – Львів: Каменяр, 2001. – С. 121.

3. Там же. – С. 113. 4. Єфремов С. Зі спогадів про І. Франка //Спогади про І. Франка. –

Львів: Каменяр, 1997. – С. 228. 5. Там же. 6.Мандрика М. Шевченко і Франко. – Вінніпеґ:

Накладом УВАН, 1957. – С. 16.7. Бернштейн М.Д. Франко і Шевченко: Спостереження над шевченкознавчою спадщиною І.Я. Франка. – К.: Дніпро, 1984. – С. 135 8. Франко І.

Твори в 20-ти томах. – К.: Держлітвидав, 1956. – Т. 17. – С. 306. 9. Там же. – С. 309.

10. Там же. – С. 133. 11. Франко І. Твори в 20-ти томах. – К.: Держлітвидав, 1956. – Т. 20.

– С. 619. 12. Франко І. Твори в 20-ти томах. – К.: Держлітвидав, 1956. – Т. 1. – С. 45.

13. Донцов Д. Туга за героїчним. – Лондон, 1953. – С. 69.

Валентина ПОНОМАРЬОВА

“ХУТОРНА ПОЕЗІЯ” ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША В

ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ІВАНА ФРАНКА

“Хуторна поезія” Куліша, за словаими Франка, є ніщо інше, як розширене Шевченкове “Посланіє”, і порівняння цих обох творів буде найкращою їх критикою.

Кобзар пише своє “дружнє посланіє” до своїх земляків, “живих,

мертвих і ненароджених, в Україні і не в Україні сущих”. Ці слова можна розуміти дослівно, тобто звернення до минувших, теперішніх і будущих поколіль українського народу, чи ці слова треба розуміти алегорично, живі значать тих, котрі живуть справді самостійним духовним життям і поступають за такими думками, в яких поет покладає правдиве житя, а мертві значать духовно і морально погибші (перевертні та п’явки), ненароджені – це народ, не пробуджений ще з вікової темноти до національного і суспільного свідомого, і вільного життя. В такому дусі і Кулішева “муза хуторна незнана,

во ім’я бога озивається і до пана-ляха і до слуги його лихого, і до того, хто ситу лапу ссав у берлозі сотні років” до москаля. Рамки Кулішевого

“Послання” розширені: крім справ чисто домашніх, українських, він особливу увагу приділяє відносинам українського народу з сусідами (ляхами і москалями). Куліш написав пояснення “назвав я так на ознаку того, що коли б ні в однім городі і ні в однім селі не знайшлось уже живого зерна до засіву національної ниви, то рука божа знайде ще його в хуторах і широко позасіває навіть і жидівське поле на вкраїні, не тільки те, що підлягає нашим перевертням”. Автор не може собі уявити розбудження українського народу без чуда і руки Божої. Франко заперечує цю тезу і наголошує, що “тут, як і ніде й ніколи в світі, ані чудів, ані рук божих не потрібно, а тільки рук і розумів людських”[1, 99].

Рамки Кулішевої поезії ширші від Шевченкового “Посланія”. Він в поезії звертається до релігійно-догматичного питання. Автор називає себе “я

атеїст, що знає тільки Бога” у поезії “На сповіді”. Куліш у своїх віршах сам собі протирічить, не вірячи в чортів і святих, але признає, що вони є.

Кобзар в поезіях 40-х років ніколи не доходить до такого містицизму, а

слова “Бог”, “Божий” – на переконання І. Франка – є радше поетичною

фразою, образним реченням, і не мають ніякого догматичного, релігійного значення.

Отже, тема “хуторної поєзії” схожа з “Посланням”: промова до панів перевертнів українців, начерк основних поглядів на народ, на минуле України, на завдання освіченої верстви і письменства.

Дослідник хоче переглянути погляди Куліша на наші народні і міжнародні відносини, щоб побачити, в чому і як далеко він вийшов за коло думок Шевченкового “Посланія”.

Коли Тарас Григорович ридає, згадуючи діла незабутні наших пращурів, – Пантелеймон А. попросту плює на ті діла і на всю українську минувшість. “Народе без пуття, без честі і поваги, без правди у завітах предків диких, ти, що постав з безумної одваги гірких п’яниць та розбишак великих!” [1, 100]. Франкові дивно було це читати, як історик міг написати таку нісенітнецю.

Хмельницький у Шевченка – тільки “нерозумний син”, що пошкодив Україні не так зі злої волі, як з нерозуму; у Куліша він “паливода страшний”,

що служив магнатам проти козацтва службу. Хоча як історик він повинен був толерантніше ставитися до постаті Хмельницького.

Історик обвинувачує український народ у помилках князів,

відступництві панів, неосвіченості селян, церковних симоніях, безчинствах козаків. Хоча все це у більшості було надумано і перекручено. Не залишає у спокої і українські народні пісні і думи, “що кобзарі п’яні по бенкетах корчемні розбої, пожари. Хижацтво прославляли” [1, 100]. Дивно чути такий засуд з уст чоловіка, котрий свого часу збирав матеріали до “записок о Южной Руси”. “Се нам сором, – каже Куліш, – що ми не виробили собі під візантійщиною культури, рівноважної з римською” [1, 101].

Симпатії дослідника очевидно стоять по стороні давніх “просвітителів України”, мова польська у нього делікатна, а русин, який хоче зжитися з ляхом, передовсім покидає свої “давні простацькі норови”.