zbirnuk-11

попросила: “Якби нам хоч стосу…”, Грегуар “рішуче відмовив, так ніби виконував свій найсвятіший обов’язок: “Ні, ніяк не можна, ми цього ніколи не робимо, у нас інші погляди” [6, 363].

Отже, спільне і відмінне між Леоном Гаммершлягом та Леоном Грегуаром: обидва – багаті капіталісти, батьки єдиних доньок.

Гаммершляг – моторний ділок, метушливий, активний, діяльний; Грегуар – ні про що не турбується; люблячий батько, добрий сім’янин. Бориславський підприємець дуже лицемірний, надзвичайно користолюбний, пожадливий,

амбітний, практичний. Всі ці негативні риси відсутні у Леона Грегуара; він навіть намагається бути добродійником, хоч це йому не завжди вдається.

Таким чином, обрана система повісті І.Франка “Борислав сміється” і

роману Е. Золя “Жерміналь” мають багато спільного. Розходження і відмінності, що теж є, обумовлені як специфікою життєвого матеріалу

(національними й історичними особливостями розвитку робітничого руху в різних країнах), так і їхньою належністю до тих чи інших літературних напрямів і течій, до різних естетико-художніх систем.

Література

1. Кіліченко Л., Гайдучок М. “Громада – великий чоловік”: Повість Івана Франка “Борислав сміється” // Франкова криниця. – К., 1998. – С. 177 – 209. 2. Соловьёва О.

Эмиль Золя // История зарубежной литературы ХХ века (1871 – 1917) / Под ред. В. Богословского, З. Гражданской. – М.: Просвещение, 1989. – С. 37 – 59.

3.Градовський А. І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь. – К.: Софія, 1998. – 255с.

4.Скоць А. У художньому світі роману “Борислав сміється” І.Франка // Українська мова і література в школі. – 1991. – № 9. – С. 32 – 38. 5. Франко І. Борислав сміється. – Львів: Каменяр, 1975. – 247 с. 6. Золя Е. Жерміналь // Золя Е. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1988. – Т.

2.– 724 с.

Деякі питання історії, фольклору, освіти у спадщині

Івана Франка

Наталія ЯРМОЛЕНКО

ПИТАННЯ ГЕНЕЗИ УКРАЇНСЬКОГО ГЕРОЇЧНОГО ЕПОСУ В

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИХ РОЗВІДКАХ ІВАНА ФРАНКА

На Україні історичні думи забуваються і замінюються сатиричними піснями, Франко, на відміну від Старицького, не бачив у цьому негативу,

вважав цю закономірність не виродженням традиції, а «вищим розвоєм народного самопізнання», критичним спрямуванням та гумористично-

іронічним Розглядаючи фундаментальні питання теорії фольклору,

Іван Франко як справжній дослідник не наполягав на своїх висновках як істині в останній інстанції, пульсація його думки черговий раз засвідчує, що наука – то сумніви і постійне їх подолання, яке призводить до нових відкриттів. Цікавим і неоднозначним є підхід Франка до розв’язання проблем генези героїчного епосу українців.

Аналізуючи висновок відомого представника філологічної школи В.М. Перетца, що джерелом народної лірики українців була старовинна віршова поезія південно-західної Русі ХV ст., Франко логічно зауважує, що з давніх віршів, «деревляних, незугарних та важих творів» не могли постати

«такі чудові, граціозні та високо-поетичні перли, як більшина наших народних пісень». Разом з тим у іншій своїй праці Франко говорить про ймовірність пізнього виникнення ліричної необрядової пісні як індивідуальної творчості, бо «чисто індивідуальна лірика… являється не на початку, а в кінці еволюції, рівночасно з тим, як і сама людська індивідуальність робиться самостійною, одержує певну ціну і почуває свою вартість супроти переможного зв’язку громади, роду, сім’ї». [7, 248] Тому

«лірична (не обрядова, а індивідуальна)» пісня, на його думку, виникає значно пізніше, в епоху середньовіччя.

Історія поетичних форм, – засвідчує дослідник, – доводить, що ритм,

рима і мелодія не природжені властивості людини, вони розвинулися в процесі цивілізації. Рима, наприклад, з’явилася в пізньолатинській і розвинулася в арабській поезії, а від арабів перейшла через Іспанію до

провансальців, італійців та французів, а через них у європейські літератури.

До Польщі римована поезія дійшла у XIV ст., а до України – у XV. Франко зауважує, що на той час українці вже мали пісні, про них зустрічаються свідоцтва у літописах, «Слові о полку Ігоревім», спогадах з XV ст.

Сарницького, який вже тоді називав стародавні українські пісні думами.

І.Я. Франко відзначає невизначеність самого терміну «дума». «Старі думи», що збереглися на лівому березі Дніпра – це «пісні, твори співані, іноді при акомпанементі такого чи іншого інструмента, іноді навіть хором», а

козацькі думи – це речитативні твори «при більш-менш монотоннім брязканні в струни кобзи». [5, 31] Дослідження засвідчують, що думи,

складені нерівноскладовими віршами, але римовані, з’явилися у Польщі у

XV – XVI ст., а потім на Вкраїні «ті нерівноскладові вірші швидко ввійшли в

народ і, даючи широкий простір імпровізаторові, зробилися улюбленими у складачів і співаків народних дум». [8, 250] Таким чином, Франко бачить два шляхи ймовірного розвитку думової епіки: або нерівноскладові вірші дали початок думам, а рівноскладові – українським необрядовим пісням ліричного й історичного змісту, або думи започаткували подібну до них авторську поезію. Дослідник не відкидає можливості, що перший український автор,

форма віршів якого подібна до дум, Транквіліон Ставровецький, який творив на початку XVII ст., наслідував готові вже форми. Також, на думку Франка,

розвиток міг відбуватися і зворотним шляхом, при якому творці дум наслідували Ставровецького, бо «коли раз була витворена така вигідна форма, то українські кобзарі, адаптувавши її, перелили в неї давніші пісні та думи, зложені в іншій формі». [8, 250] Франко зазначає, що прикладів переходу твору зі старої, невигідної форми в нову, вигіднішу, у фольклорі можна знайти немало.

Іван Франко визнавав, що економічний поділ на окремі спільноти призводив до поділу культурного, а в процесі постійного культурного обміну

«те, що сьогодні є предметом вірування, переконання й звичаїв тих вищих верств, по якімось часі може стати власністю нижчих верств, а тим самим і

предметом народознавства». [10, 144] Досліджуючи зразки героїчного епосу,

Франко не раз звертає увагу на «попсування старшого тексту, попсування строфічної будови, версифікації, вводження більше цинічних та брутальних мотивів у зміст»,[8, 279] яке часто складає враження, що твір з вищого поетичного рівня сходить на нижчий. Аналіз окремих епічних пісень наштовхує письменника на думку про недосконалість теорії колективної народної творчості і раціональність думки італійського вченого Доменіка Компаретті про індивідуальний характер навіть безіменних творів. Франко також висловлює припущення, що, можливо, «річ, утворена талановитою одиницею, пішовши з рук до рук, обтовклась, стратила первісні якісні контури».[8, 278] Таких змін зазнали українські думи, які, на думку письменника, «не мають ані козацького, ані воєнного характеру», [5, 75] а

зберігають пам’ять про культурні зносини України з Сербією у ХV – XVII вв.

та «мають сильну закраску селянського елементу». [3, 215] Франко зазначав,

що «козацькі думи з кінця XV і першої половини XVII в. зовсім не історичні,

себто не описують ані одного історичного факту, не представляють правдиво ані одної історичної особи з тих часів. Не маємо історичних дум, ані пісень ані про Наливайка, ані про Сагайдачного, ані про Павлюка, Острянина та Гуню, ані про жадну важнішу битву з тих часів. Що ж до дум про Хмельницького, то їх історичність, як показано в моїх «Студіях», зовсім не високої вартості». [7, 75].

Приклади справді історичних дум Франко знаходив у сербів. Високо поціновуючи сербську епічну поезію у статті «Сербські народні думи і пісні.

Переклав М. Старицький. Чиста виручка на користь братів-слов’ян» І.Я. Франко зауважував, що мирний період, «коли Сербія тішилася найбільшою свободою, жила великим та потужним політичним життям… досить слабо відображають народні думи» [9, 15] Думи, які оспівують відносно мирні часи – «життя і межиусобні свари князьків та воєводів між собою», на його думку, навіяні міфічними переказами і тому не представляють інтересу для історії. Для нього значення цих творів невелике,

оскільки «елемент містично-легендарний та релігійний більше-менше спільний у всіх слов’янських племен і мало містить такого, що виключно ціхувало би сербів». [9, 14] Особливо цікавими називав Франко думи, що відображають період останньої доби сербської свободи перед турецькою неволею. Аналізуючи думу «Банович Страхиня» письменник передусім підкреслював «історичну вірність оповідання», правдиве відображення часу, «коли народ свобідний, лицарський, молодий мав нараз впасти в страшенну безодню гніту й неволі». [9, 15] Франко не акцентував уваги на типовому епічному сюжеті твору: «зрада дружини з ворогом під час відсутності чоловіка», його насамперед цікавили пізніші за походженням деталі сербської історії, які наповнюють сюжетну схему. Думу «Косове поле» Іван Франко назвав «Іліадою сербів», бо «в слов’янській історії годі найти величнішого предмета до епосу, як битва на Косовім полі». [9, 17].

Іван Франко не мислив дослідження того чи іншого фольклорного жанру і навіть твору без широкого історичного контексту. Порівнюючи сербські думи і російські билини, Франко прийшов до висновку, що за історичним значенням сербські думи ближчі до українських козацьких дум,

аніж до билин. Вони мають подібний предмет зображення, що становить боротьбу за віру, волю і народність; час написання – «Як у Сербії, так і в нас поставали епічні думи або під час самих походів у ворожий край, або по них»

[9, 21]; призначення – виховувати молоді покоління, вливати в них геройський дух. Серед відмінностей дослідник вирізнив форму (сербські складені п’ятистопним хореєм, а українські не мають сталого розміру),

наспів (у сербських дум сталий, спокійний, «однолитий тон», а в козацьких думах постійно змінюється від «тужного, сумного в жартівливий, а то й їдко несмішливий, чого в сербських думах ніколи не стрічаємо») [9, 21] та середовище творення – «тихе супокійне життя родинне» у сербів і козацьке, «воїне», «розгульне» в українців.

Щодо «великоруських билин», то Франко піддавав сумніву їх міфологічне походження, «прастару, дохристиянську традицію» і розділяв

думку, що більшість їх змальовує «побутовий колорит не дохристиянської,

не вічеудільної Русі, а Московщини XVI або й XVII ст.» [4, 427], а їх мотиви вміщують мішанину неясних історичних традицій з темами популярних апокрифів та фінно-тюркської поезії. Всупереч усталеній думці про виникнення значної частини епосу ще в Київській Русі, український вчений у своєму рукописі «Історія української літератури» (1907) висловлює переконання, що «того великоруського епоса на Україні ніколи не було, що він повстав [у] північній Русі в ХIV і XV віках, довкола московських володарів або в шумі новгородського життя, повстав із книжкових,

літописних джерел, які дали для нього лиш імена князів та невеличкі натяки про історичні факти, із зайшлого, мандрованого легендового та повістевого матеріалу, були уложені фаховими співаками, скоморохами, що їх співанням заробляли собі на життя.» [1, 34] Він ще раз підкреслює досліджену вже істину, що описи побуту, убору, звичаїв у билинах відповідають не Х – ХІІІ ст, а XV–XVI ст., а «в описах терену, на якім діються билинні пригоди,

нема ані сліду української природи, а щонайбільше донські та надволжанські степи…» [1, 34].

Осмислюючи загальний розвиток людства, законам якого підлягає народне мистецтво, Франко приходить до висновку, що «не весь рід людський поступає наперед», що «поступ йде не рівно, а якось хвилями:

бувають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір’я, потім хвиля знов підіймається, знов по якімсь часі опадає і так далі» і що «поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад». [10, 163] Він наводить приклади того, що «поступ не все будує, але часто руйнує». [10, 159]

Київська Русь по 400 роках державного життя втрачає державність: «коли у нас почало заноситися і на витворення власної просвіти, школи, письменства

івсього того, що робить купу людей цивілізованим народом, на нас спадає грім із ясного неба, монгольські орди, і розбивають зачатки нашої цивілізації

ікидають нас на довгі століття в кут, у пітьму, в неволю та залежність» [10,

160]. У сербській історії «свободний, лицарський народ, независиме царство,

слава і сила і початки розквітаючої просвіти, – все гине-пропадає на довгі століття, все запропащується в одній кривавій, рішучій битві!» [9, 17]

Руйнація культури народу призводить до кардинальних змін у його усній літературі. І.Я. Франко розділяє думку Якова Головацького, що «в минулих часах пісенний скарб Малої Русі був багатий і не обмежився тими немногими думками, що лишилися в пам’яті вимираючого покоління бандуристів і лірників». [7, 198].

Досліджуючи принцип еволюції культури, Франко стояв на тій точці зору, що культурні здобутки – це ті найкращі, найпередовіші думки, які з часом, перейшовши до масової культури, неодмінно втрачають свою актуальність. Він говорив, що «те, що ми сьогодні тавруємо назвою пересудів, забобонів і дурниць, давніше, перед віками, звалося найновішим здобутком культури» [10, 144], і «наші сьогодні найсвятіші вірування та переконання, перепущені через історичний розвиток, упадуть на дно могутнього потоку культури…» [10, 142]. Потрапляючи в народ,

фольклорний твір в процесі побутування не лише змінюється, а й розщеплюється на велику кількість варіантів, «з яких потім за відповідних умов можуть постати окремі пісні з близькими, але мало між собою схожими мотивами». [2, 65]. Тому цілком закономірно, що сприйняттям суспільного устрою. Ці сатиричні пісеньки «хто знає, чи не важніші, як історичні думи,

бо в них найбільше матеріалу до тої науки, котра тепер занімає всіх найзнаменитіших учених, до народної соціології» – заявляв він. [9, 22].

Отже, у фольклористичних розвідках Франка загалом вирізняється чітка концепція концепції ґенези та розвитку героїчного епосу, нерозривно поєднана з фазами історичного розвитку людства. Епос тісно пов’язаний з історичним підґрунтям, але він відображає загальний фон, а не конкретні історичні події, оскільки фольклорні твори не можуть бути фіксованими текстами. Форма та зміст епічних пісень в процесі історичного розвитку постійно змінюються, іноді первісний текст, що мав індивідуальний

характер, внаслідок цих змін погіршується, псується. Найціннішими є ті твори героїчного епосу, які відображають події національної історії, тому одне із найважливіших завдань фольклористики, на думку І.Я. Франка, –

досліджувати тексти в широкому історичному контексті з метою вирізнення автентичних мотивів.

Література

1. Руда Т. Іван Франко – дослідник слов’янського фольклору. – К.: «Наукова думка», 1974. 2. Франко І. Т. 27. Літературно-критичні праці (1886 – 1889). – К.: «Наукова думка», 1980. 3. Франко І. Т.31. Літературно-критичні праці (1897 – 1899). – К.: «Наукова думка», 1981. 4. Франко І. Т. 34. Літературно-критичні праці (1902 – 1905). – К.: «Наукова думка», 1987. 5. Франко І. Т. 36. Літературно-критичні праці (1905 – 1906). – К.: «Наукова думка», 1982. 6. Франко І. Т. 42. Фольклористичні праці. – К.: «Наукова думка», 1984.

7. Франко І. Т. 42 Фольклористичні та літературно-критичні праці. – К.: «Наукова думка», 1986. 8. Франко І. Т. 43. Фольклористичні та літературно-критичні праці. – К.: «Наукова думка», 1986. 9. Франко І. Т. XVI Літературно-критичні статті. – К.: «Наукова думка», 1955. 10. Франко І. Т. XIХ Філософські, економічні та історичні статті. – К.: «Наукова думка», 1956.

Вікторія МАРЦЕНІШКО

ПОСТАТЬ ВИШНЕВЕЦЬКИХ У СПАДЩИНІ ІВАНА ФРАНКА:

ДО ПРОБЛЕМИ ВАЛЛЕНРОДИЗМУ

Іван Франко, як вчений і письменник, віддав щедру данину феномену українського козацтва, проте, на відміну від інших митців і дослідників “він розглядав, зображував і оцінював козаччину тільки через призму документальності, строгої історичної реальності, відкидаючи всякий романтизм та соціальну ідеалізацію” [1, 7]. Ще в юному віці,

дев’ятнадцятилітнім юнаком, перебуваючи під значним впливом фольклорних та історичних джерел, взявся за обробку української популярної думи про Самійла Кішку, проте з невідомих причин задум автора-початківця не був доведений до завершення. В цей час також було створено невелику поему “Хрест чигиринський” (із часів повстання Северина Наливайка), пізніше надруковане оповідання “Хмельницький і ворожбит”,

поема “На Святоюрській горі”. Окрім того заслуговують належної уваги виконані Франком переклади художніх творів на козацьку тематику іноземних авторів. У полі зору Франка-вченого постійно перебували козацький фольклор і народнопоетичні твори про козаків. Передусім він звертав увагу на український героїчний епос, свідченням чого є його відомі праці “Студії над українськими народними піснями”, “Найстарша українська народна пісня”, “Розбір думи про бурю на Чорному морі”, рецензія “Козацькі часи в народній пісні, з замітками В. Будзиновського”, “Руський співаник” та ін.

Звертаючись до легендарних козацьких постатей минулого, –

Богдана Хмельницького, Самійла Кішки, Северина Наливайка, – Франко просто не міг оминути увагою і славнозвісний (а почасти горезвісний) рід Вишневецьких, найбільших магнатів Лівобережної України, який породив дві діаметрально протилежні постаті – Дмитра і Ярему Вишневецьких [2].

Першому з них, Дмитру Вишневецькому, судилася нелегка доля стати першопрохідцем у створенні організованої оборони українців проти турецько-татарської навали, легендарна смерть на гаку в Царгороді, щоб згодом назавжди закарбуватися у народній пам’яті в образі невмирущого Байди, ще пізніше отримати різноманітні епітети від “засновника Запорізької Січі” до “найавантюрнішої постаті свого часу”. Його нащадок Ярема Вишневецький докладе всіх зусиль, щоб стати найбагатшою людиною України, але разом з величезними грошима і землею отримає від українців звання “ката батьківщини”, чиїм ім’ям довгий час (навіть по смерті!) матері лякатимуть дітей; натомість поляки прославлятимуть його і до нашого часу як єдиного, справжнього захисника Речі Посполитої в часи смути. Перший Вишневецький усе життя захищатиме православну віру, усвідомлено прийме мученицьку смерть в її обороні, щоб назавжди стати символом справжнього християнина-українця; другий Вишневецький підніме зброю проти своїх земляків, ревно захищаючи католицьку віру, щоб назавжди стати символом паталогічної жорстокості та ренегата-відступника, клятвопорушника.

Виникає запитання: чому ж так трапилося, що перетворило одного з найосвіченіших магнатів України на монстра-бузувіра, змусило стати зрадником?

Не оминає це питання у своїх працях Іван Франко, бо проблема зради хвилювала його впродовж усього життя, знайшла втілення у різноманітних художніх і наукових творах. Зрештою, і сам учений досить часто стикався зі зрадою, здавалося, найщиріших друзів та однодумців, а також отримував звинувачення у відступництві від певних ідеалів. Варто лише пригадати,

якого розголосу набула свого часу поява в 1897 році його статті “Поет зради”, що відразу викликала суперечки, спричинила появу цілої хвилі негативних відгуків. Як відомо, стаття присвячувалася неординарній особистості, польському письменникові Адаму Міцкевичу, творчістю якого Франко захоплювався (крім перекладу цілого ряду творів, написані ще й розвідки про його творчість) [3]. І до сьогодні існують різноманітні тлумачення цієї статті, причин її появи. Зокрема Оксана Забужко в розділі

“Філософія української ідеї в творчості І.Я. Франка”, розглядаючи питання про національного героя і масу, подає оригінальну інтерпретацію проблеми зради у творчості Міцкевича та розуміння цієї проблеми Франком, доводить,

що це була “етапна” стаття і не тільки через те, що автор “ознаменував нею розрив із польськими радикалами, для котрих польські національні інтереси під час виборів 1897 р. виявилися цілком у дусі Міцкевичевої етики … щодо громадянської сторони, – ширше, це був розрив із польським громадянством взагалі, зрада-бо польських колег і однодумців стала для Франка тим ударом,

після якого він сповна так до кінця життя й не оправився” [4, 94]. Не будемо вдаватися до детального аналізу суперечливої статті Франка, проте ще раз варто наголосити на важливості теми зради у творчій спадщині митця,

складовою частиною якої і виступає й осмислення роду Вишневецьких.

Згадки про Дмитра Вишневецького, засновника Запорозької Січі,

доволі часто зустрічаються в літературознавчих працях Франка. Глибоким знавцем і дослідником козацького фольклору показав себе Іван Якович у