14. Переселенські рухи українців у межах Російської імперії у хіх ст.: причини, наслідки.

Східна Україна. В українському селі в останні десятиліття ХІХ ст. залишалася  безліч вільних рук. У пошуках джерел існування українські селяни почали залишати рідні місця і переселятися на малозаселені землі імперії. Почався рух. Формувалася східна українська діаспора на землях Російської імперії. Причини переселення: 1. Нестерпний соціально-економічний та політичний гніт, що панував на Україні в період утвердження ринкових відносин; 2. Процес утвердження ринкових відносин в Україні супроводжувався малоземеллям і повним збезземелюванням селян. Селяни почали шукати вільні землі для сільськогосподарської обробки; 3. Після реформ 60-70-х років ХІХ ст. в масах зростало почуття громадянської свободи, і вони шукали її на нових землях; 4. В другій половині ХІХ ст. відбувся демографічний вибух. Чисельність населення за 40 років зросла на 40 %. Напрямки Східної української діаспори – Сибір, Далекий Схід (225 тис. чол.), Нижнє Поволжя (400 тис. чол.), Казахстан, Середня Азія (100 тис. чол.), Кавказ (1 млн. 300 тис. чол.). Східна українська діаспора складала в 1858 р. – 2 млн. 299 тис чол., а в 1900 р. – 4 млн. 370 тис. чол. Українці зробили значний внесок в освоєння нових районів Російської імперії: освоювали цілинні землі, викорчовували ліси, привносили свій господарський досвід, упроваджували нові культури (гречку, кукурудзу, цукрові буряки тощо).

15. Північна війна 1700-1721 рр. Та її вплив на Україну.

Із 1700 р. Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Ця війна жодним чином не торкалася інтересів України. Образно висловлюючись, у той час, як росіяни «прорубували вікно до Європи», вони «закривали двері» в Україні, через які в попереднє століття в Росію проникали європейські впливи. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на території Московської держави, Прибалтики, Речі Посполитої, відстоюючи інтереси царя. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, доріг, фортець та інших укріплень. Із 1706 р. Гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб та інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями старшина тиснула на гетьмана. Та й сам І. Мазепа почав розуміти згубність існуючих відносин України з Московською державою. Перехід І. Мазепи на бік Карла XII.4 листопада 1708 р. На старшинській раді в Глухові новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708— 1722 рр У квітні 1709 р. російські війська під командуванням П. Яковлева здійснили каральний похід на Січ, у результаті якого вона була знищена.

( 16)Зміни в соціальній структурі сільського населення після скасування кріпацтва. Традиційний світогляд українського селянства в умовах модернізації суспільства.

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу.Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти неповні душові наділи. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб.Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 мли ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші. МОРАЛЬ. українське селянство Наддніпрянщини втрачало свою “тотальну стереотипність” лише фрагментарно. У широкому розумінні традиція тут виявилася сильнішою за виклики модернізації. Слабкість ринкового проникнення, однобічність урбанізаційних процесів та інші “вади” були спричинені браком привабливіших, історично авторитетніших чинників, здатних комплексно оновити притаманні хліборобам цінності й уявлення, манери (звички, способи) поводження. Власне тому кілька поколінь посткріпосних селян розглянуто в контексті близької до статичної, але водночас і суттєво активізованої зовнішніми впливами еволюції. У такій історичній якості та динаміці вони зустрічали перші десятиліття ХХ ст., на свій лад брали в них участь, принагідно ориґінально оцінювали все пережите.

(17)Особливості економічного і політичного розвитку Слобожанщини у ХVІІІ – ХІХ ст.

В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.У другій половині XVIII ст. основою економіки Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно.. Землю обробляли переважно, на півночі — сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах. Розширювалися площі під тютюном, коноплями, кавунами й динями.Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції (збільшилася кількість млинів, олійниць, броварень, ґуралень, сукновалень (фолюшів), шкіряних «заводів» та ін.).У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. Як і раніше, козацька старшина, займаючи керівні пости в усіх військово-адміністративних установах, продовжувала різними способами — за гетьманськими універсалами й царськими грамотами, шляхом перетворення рангових маєтностей на спадкові, захопленням громадських земель і угідь, через боргове закабалення селян і рядових козаків, прямим зігнанням їх з земельних наділів, купівлею — розширювати свої володіння, нагромаджувати багатства й ставити в залежність від себе дедалі більшу кількість селян і козаків. Унаслідок цього з кожним роком зменшувалася кількість вільних військових і рангових маєтностей, громадських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закріпачених селянських дворів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих Дворів залишилося менше 2 тис. проти більш ніж 5 тис. у 1752 р. і 28 тис. у 1730 р. На Україні створилися величезні земельні володіння як українських феодалів (Розумовських, Кочубеїв, Полуботків та ін На Лівобережжі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина становила вже здебільшого чотири, а іноді й п'ять днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо), а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом, птицею і т. п.).

(18)Масонство України першої чверті ХІХ ст. Масони-українці.

У другій половині XVIII ст. на українських землях почало поширюватися безпосередньо із Західної Європи, а також через Польщу і Росію масонство. При цьому Правобережжя було польською «сферою впливів», а Лівобережжя і Південь – російською. Це був наднаціональний релігійно-етичний рух, прихильники якого закликали до морального вдосконалення людей та об’єднання їх (незважаючи на різницю в релігійній та національній належності) на принципах братерства, рівності, взаємодопомоги, вірності. Хоча в теорії масони проголошували своє невтручання у політичне життя, в дійсності від кінця XVIII ст. вони відігравали помітну роль у революційних подіях і національно-визвольних рухах.Оскільки в масонському русі брали участь переважно представники суспільної еліти, центрами їхньої діяльності були міста, містечка та поміщицькі маєтки. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. масонські ложі (так масони називали свої організаційні об’єднання) діяли в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчузі, Полтаві, Немирові, Кам’янці-Подільсь­кому, Львові, Самборі тощо.Польське і російське масонство суттєво різнилося за своїм характером. Діяльність польських масонських лож була просякнута політичними мотивами, оскільки вони об’єднували тих, хто шукав засоби для боротьби проти  поневолювачів своєї батьківщини Для українського дворянства участь у діяльності масонських лож стала формою прояву власних опозиційних настроїв в умовах імперського панування.З 1817 р. відомими масонськими ложами у Наддніпрянській Україні були «Понт Евксинський» і «Три царства природи» в Одесі, «Мінерва» у Буцьківцях на Поділлі, «З’єднані слов’яни» у Києві, «Любов до істини» в Полтаві, «Озирис до пломеніючої зорі» у Кам’янці-Подільському. Саме тоді у діяльності окремих лож почали з’являтись ознаки спроб поєднання ідеалів масонства з проблемами українського національного руху.До київської ложі «З’єднані слов’яни» належали поляки, росіяни та українці.. Найбільша кількість українців була у складі полтавської ложі «Любов до істини». Її членами були І.Котляревський, В.Капніст, В.Тарновський, В.Лукашевич. Світогляд полтавських масонів відображав уподобання дворян-автономістів Лівобережжя. Їхні інтереси насамперед поширювалися на дослідження минулого України, про їхні плани на майбутнє майже невідомо. Втім, коли чутки навіть про цю досить обмежену діяльність досягли імперської столиці, Олександр І спеціальним розпорядженням 1819 р. заборонив її діяльність.Наступним кроком, який засвідчив поглиблення української спрямованості масонства, стало заснування у першій половині 20-х рр. ХІХ ст. на Лівобережжі «Малоросійського таємного товариства». Його організатором став керівник дворянства Переяславського повіту Василь Лукашевич (бл. 1783–1866). Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові, Чигирині та інших містах. України від Російської імперії та відновлення української автономії в союзі з Польщею. Ці ідеї було викладено у програмному документі «Катехізис автономіста», написаному В.Лукашевичем.

(19) Освіта в Україні у другій половині ХІХ ст..

У другій половині ХІХ ст., як і перше, розвиток української культури відбувався в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували в Україні. Найбільше вони дошкуляли народній освіті. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта в Україні, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім усунувся від матеріального утримання початкових шкіл.В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них провадилося українською мовою, видано було букварі й підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано. Становище стало поліпшуватись після проведення реформ. У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. Вони збільшували асигнування на утримання та будівництво шкіл. В одних (класичних гімназіях) перевага надавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їх випускники отримували право вступати до університетів, в інших (реальних) – сучасним європейським мовам, математиці, природничим наукам. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію..Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Чернівецький університетиУ Російській імперії після відносної лібералізації в 60–70‑х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їх прав.Отже, у другій половині ХІХ ст. в системі освіти на українських землях стались позитивні зрушення, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Було зроблено крок у розвиткові загальної початкової освіти. Проте імперські уряди Російської імперії та Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвої української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас.На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

(20)Освоєння земель Півдня України в останні десятиліття ХVІІІ ст.

Освоєння земель Півдня України відбувалося головним чином за рахунок переселенців з різних районів Лівобережжя та Правобережжя. Це обумовило переважання українців у цьому регіоні. На потужність української колонізації вказує те, що дві третини населення краю складали українці, а інші етнічні групи, які переселилися на південь, природно асимілювалися українцями. Більшість населення краю складало селянство. Найчисельнішою була група державних селян, які сиділи на землі, що належала державі, й відбували на її користь повинності. Окрему категорію сільського населення становили адміралтейські поселенці, які пов’язували життя з неземлеробськими заняттями, характерними для міста. На території Півдня України проживало особисто вільне воєнізоване населення, яке поряд із заняттям сільським господарством час від часу залучалося до військової служби. Але 1857 р. уряд ліквідував військові поселення, а поселенців перевели в розряд державних селян, що суттєво поліпшило їх становище.Дещо меншою в Херсонській губернії порівняно з губерніями Лівобережної та Правобережної України була група поміщицьких селян, які складали біля 31 % населення краю. Вони зазнавали феодальної експлуатації, виконували різноманітні повинності на користь поміщиків.У першій половині XIX ст. серед переселенців у Новоросійському краї найбільше було вихідців з Чернігівщини та Полтавщини. Протягом півстоліття, від початку колонізації краю до 40-х років XIX ст., сюди переселилося 120 тисяч селян.

(21) Реформи 1860–1870-х рр. та їхнє історичне значення.(1)

Неефективність кріпосницької системи,Поразка в Кримській війні (1853-1856) показало вже всьому суспільств, господарський застій, слабкість системи. Росія могла втратити статус імперії. Завдання полягало в тому, щоб твердо стати на шлях модернізації - відмови від кріпацтва, розвитку промисловості, створення основ індустріального суспільства. Затверджені Державним радою «Положення» лягли на стіл імператора і були ним підписані 19 лютого 1861 Маніфест про скасування кріпосного права влада оприлюднила двома тижнями пізніше - 5 березня в умовах підвищених заходів безопасності.Крепостное право скасовувалося, селяни отримували особисту свободу і громадянські права. Вони звільнялися з землею, але за викуп і на певних умовах. Розмір селянського наділу не міг перевищувати встановленої норми. Якщо селянин до реформи мав у користуванні наділ більший, ніж той, що йому покладався, надлишки землі «відрізалися» на користь поміщика («відрізки»). За землю потрібно було виплатити певну суму поміщику. Викупна вартість землі обчислювалася наступним чином. За основу був узятий розмір оброку, який кріпак платив поміщику. Викуп повинен був дорівнювати такій сумі, яка, будучи покладеною в банк, давала б у вигляді відсотків з неї вартість колишнього оброку («капіталізація з 6% річних»). Реформа 1861р. отримала назву «великої», Олександр II-почесне звання «царя-визволителя». Значення реформи надзвичайно велике. Найважливішими з них були земська, судова і військова реформи.

Земская реформа 1864 засновувала органи місцевого самоврядування - земства. Земства створювалися в повітах і губерніях, мали розпорядчі (земські зібрання) та виконавчі органи (земські управи), вони формувалися на основі виборів, які наділяли переважними правами дворян. Земства займалися питаннями місцевого господарства, охорони здоров'я, освіти, статистики. Вони підпорядковувалися губернаторам, центрального земського органу засновано не було. Значення земської реформи очевидно: вперше в історії Росії з'являлася система місцевого самоврядування, навколо якої могли формуватися елементи незалежного від влади громадянського суспільства. Очевидна і її незавершеність: повноваження земств були суворо обмежені, брати участь у вирішенні загальнодержавних питань вони не могли. Судова реформу 1864 р. була найбільш послідовною. Старі станові суди ліквідовувалися, створювалися світові і коронні суди, єдині для всіх станів. Військова реформа розтягнулася на півтора десятка років (1862-1874). У процесі її проведення країна була поділена на військові округи, якісно покращено і оновлений офіцерський корпус, створено систему військової освіти, здійснено технічне переозброєння армії. Як і селянська реформа 1861 р., реформи 60-70-х рр.. мали першорядне історичне значення. Вони охопили практично всі сфери суспільства (крім названих, були проведені шкільна, університетська, фінансова та інші реформи), вносили принципові зміни в його життя. Реформи, безперечно, йшли назустріч вимогам часу, вони давали шанс успішно вирішити стояли перед країною завдання модернізаціі.Да і суспільство або виявляло нетерпіння, прагнучи отримати все й відразу, або глухо нарікали, насилу пристосовуючись до нових віянь. Економічні та політичні перетворення 60 - 70-х рр.. XIX в. в цілому залишилися незавершеними.

(22)Адміністративний устрій Лівобережної України на початку ХVІІІ ст.(1)

на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні і Слобожанщині зберігався козацько-старшинський адміністративно-політичний устрій. Після поділу цієї території на губернії у 1708 р., Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київської губернії, де були підпорядковані київському губернаторові. Там, як і раніше, існував автономний гетьманський устрій. Але царський уряд постійно здійснював пильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміністрації, обмежував автономію і посилював гноблення українського народу.Іван Скоропадський (1708 – 1722 рр.) після обрання його гетьманом Лівобережжя звернувся до Петра І з проханням підтвердити традиційні права і вільності Гетьманщини. Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після Полтавської битви Скоропадський знову звернувся до Петра з такими проханнями:1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів (було відмовлено);2) щоб повернути Україні гармати, що їх взято в Батурині (було відмовлено);3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України (обіцяно наказати воєводам);4) щоб не обтяжувати населення постоями московських військ (було відмовлено).Петро І замість затвердження «Статей» видав «Решительный» указ 1709 р. – це вже була не двостороння угода між рівними сторонами, а однобічний акт, царський наказ. Почався форсований наступ на українську автономію.. Гетьманську столицю було перенесено на самий кордон з Московською державою до Глухова. За сенаторським указом 1720 р. в Україні заборонялося друкувати ніяких книг, окрім «церковних давніх видань».Важливо підкреслити, що Петро І вживав всіх заходів, щоб ослабити Україну.

Десятки тисяч людей – козаків та селян – відряджалося на спорудження фортець, копання каналів, будування нової російської столиці. 1722 р.).Після смерті Скоропадського цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управління Павлу Полуботку (1722 – 1724 рр.).. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Колегія з Вільяміновим, і між ними почалася боротьба. Малоросійська колегія почала прибирати до своїх рук фінанси і все правління Лівобережжям, обмежуючи цим владу старшини. Були обкладені податками й повинностями маєтності старшини, церква та монастирі, посилений тиск на полкову й сотенну адміністрацію. Дійшло до того, що царський уряд став призначати полковниками козацьких полків російських та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова, Милорадовича та ін.).Належить відзначити, що Малоросійська колегія, Вільямінов, царські офіцери, посилюючи гноблення українського народу, зачіпали й життєві інтереси козацької старшини8 грудня 1724 р. у Петропавловській фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І.В пам'яті українського народу П. Полуботок залишився як один з улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. Після смерті Полуботка, а потім і Петра, гетьмана не було, Лівобережною Україною управляла Малоросійська колегія, що підлягала Сенатові й цариці Катерині І. Після смерті Катерини І престол перейшов до Петра II. Негайно було скасовано податки, накладені на маєтки Колегією, відкликано Вільямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Малоросійська колегія була ліквідованаЧасткове повернення Україні її прав і свобод були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури, стратегічний же наступ не припинявся. Про це свідчить такий факт: у 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман Д. Апостол (1728 – 1734 рр.) подав петицію про повернення Україні старих прав. Відповіддю царя були так звані «Решительние пункты», згідно з якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за фінансами вводилися посади двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти в царську казну та ін.Другий приклад – після смерті Д. Апостола у Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати новому державному органу, що дістало назву «Правління гетьманського уряду» (1734 – 1750). До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління стояв князь О. Шаховський. Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання у всі сфери суспільного життя російських чиновників, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Таким чином, знову суспільне життя України перебувало під контролем російської сторони

(23)Микола Костомаров у громадському житті України.

Костомаров Микола Іванович 1817 —.1885), український і російський історик, етнограф, письменник, критик.. Кипуча історико-літературна діяльність, відданість науці змушують низько схилити чоло перед світлим ім’ям цієї людини — професора історії, видатного етнографа, поета, драматурга, громадського діяча.Він залишив після себе багатогранну спадщину: понад 300 історичних досліджень, критичних і полемічних статей..Разом з Т. Г. Шевченком та іншими кирило-мефодіївцями М. І. Костомаров був покараний і відбув десятирічну висилку в Саратов. Тут він почав вивчати історичне минуле краю. Потім йому дозволили жити в Петербурзі, і він працював в університеті. Але власті завжди з підозрою ставилися до діяльності Костомарова. Його бажання працювати на Україні, в Києві, не здійснилось. І. Костомаров прилучився до української етнографії переважно завдяки працям полтавських фольклористів М. Цертелєва, М. Максимовича, П. Лукашевича, О. Бодянського. Саме вони стали джерелом його першої значної розвідки «Про історичне значення російської народної поезії» (1843), надихнули на важливіші етнографічні праці: «Слов’янська міфологія», «Історичне значення південноросійської пісенної творчості» та ін.Пізніше, в середині 40-х років, Костомаров близько зійшовся з молодими полтавцями М. Гулаком, О. Навроцьким, І. Пасядою. Вони увійшли в таємне товариство і стали його однодумцями.Особиста доля М. Костомарова була дещо подібна до Шевченкової. Незадовго до арешту молодий професор заручився з Аліною Крагельською. Арешт, ув’язнення в Петропавловську фортецю, заслання зірвали план сімейного життя..Помер у Петербурзі, похований на так званих «Літературних містках» Волкового цвинтаря

(24)Еміграція українського населення з Західної України: причини, наслідки (друга половина ХІХ ст).

Злиденні заробітки або повна їх відсутність, страх іще не розорених селян перед майбутніми злиднями, зубожіння більшості селянства, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті, тягар національного гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами масової трудової еміграції західноукраїнських селян до країн Європи, Північної та Південної Америки.  Вона була прямим наслідком політики віденського уряду, спрямованої на висмоктування життєдайних соків із національних окраїн на користь розвиненого центру імперії.Масова еміграція західноукраїнського селянства розпочалася у 80-х рр. ХІХ ст., а найбільших розмірів досягла на початку ХХ ст. Відбувалася вона у формах постійної переселенської й тимчасової заробіткової еміграції. Постійна переселенська еміграція відбувалася переважно до Бразилії, Аргентини, США і Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн – Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції та інших країн.Основна маса постійних емігрантів вирушала за океан. Для організації набору й перевезення переселенців існували спеціальні компанії. Їхні агенти розповсюджували листівки, у яких змальовували принадні умови переїзду та поселення на нових землях, обіцяли селянам можливість безкоштовного отримання землі, добру платню у промисловому та сільськогосподарському виробництві. Агенти компаній були зацікавлені у збільшенні кількості емігрантів, оскільки отримували за кожного завербованого гроші: за дорослого – 5 доларів і 2 долари за дитину. При цьому умови перевезення через океан більшості західноукраїнських селян вельми нагадували транспортування африканських рабів у минулі часи. За другу половину ХІХ ст. зі Східної Галичини й Північної Буковини виїхало в пошуках кращої долі за океан близько 250 тис. осіб. Закарпаття упродовж 1871–1900 рр. залишили 170 тис. переселенців.На нових місцях українські емігранти опинялись у тяжких і незвичних умовах. Для пристосування до нових умов економічного, соціального й культурного життя потрібен був певний час. Для переважної більшості українців він був тяжким і тривалим.Перша хвиля трудової еміграції з західноукраїнських земель тривала до початку першої світової війни. У цілому вона була частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на зламі ХІХ–ХХ ст. За масштабами вона переважала всі наступні хвилі української еміграції. Її вислідом стала поява на Американському континенті значної української діаспори. 

(25)Російсько-турецькі війни другої половини ХVІІІ ст. й Україна.

У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було визволення споконвічних слов’янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної борони південних українських і російських земель. Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря. Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 p. почала війну проти Росії. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.10 липня 1774 p. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір.Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Дуже важливе значення мали статті договору, спрямовані на захисг поневолених Туреччиною балканських народів, що створювало більш сприятливі умови для розгортанняними визвольної боротьби і завоювання національної незалежності. На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищемнебезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область.Приєднання Криму до Росії мало велике історичне значення. Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збудовані великі міста й порти, через які розпочалася жвава торгівля з різними країнами. У другій половині XVIII ст. ця боротьба вступила у завершальну фазу. Вона ознаменувалася двома виснажливими війнами — 1768—1774 та 1787—1791 pp. Обидві сторони готувались до вирішальної битви. У планах підготовки до війни Росії значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси продовольства та фуражу, велися оборонні роботи, готувались транспортні засоби.Після ліквідації Січі (1775 р.) царський уряд продовжував використовувати колишніх запорожців у війні. Відомо, наприклад, що в другій російсько-турецькій війні 1787—1791 pp. взяло участь 12,5 тис. козаків з Чорноморського козачого війська.Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі народу України. Тисячі людей залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. За умовами Кючук-Кайнарджійського (1774 р.) та Ясського (1791 р.) мирних договорів Російська держава здобула великі території Північного Причорномор'я та Приазов'я. У 1783 р. до її складу увійшов Крим. Протягом останньої чверті XVIII ст. адміністративно-територіальний устрій Південної України зазнав неодноразових змін. Утворювались губернії, які пізніше реорганізовувались у намісництва. Нарешті, відповідно до указу Павла І від 1796 p. замість Катеринославського та Вознесенського намісництв і Таврійської області (створена на землях колишнього Кримського ханства з центром у Сімферополі) була організована Новоросійська губернія.

(26) Суспільно-політичний рух у Західній Україні у другій половині ХІХ ст. Москвофіли. Народовці.

Так, на західноукраїнських землях посилилась течія прибічників Москви – москвофілів або як їх ще називали русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення свого впливу на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхніх культур. Проте, незнання російської мови, ігнорування мови української призводило до поширення сфери застосування польської мови. Хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов’янській мові вони мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. У 1870 р. вони заснували політичну організацію – Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов’янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю.Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури. Їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно-освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло". 1885 р. народовці заснували представницький орган – Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.

(27)Суть кріпосницької системи та основні ознаки її розкладу у першій половині ХІХ ст.

На початку XIX ст. в Російській Україні проживало 7.7 млн. людей. Основну масу населення (приблизно 93%) становили селяни, більше половини яких були кріпаками Решта являла собою колишніх козаків, державних селян і переселенців. Поміщики долеюсвоїх кріпаків фактично розпоряджались безконтрольно. Ще наприкінці XVIII ст. була введена рекрутчина (насильницька віддача кріпаків в солдати). Служити в армії селяни повинні були 25 років. Рідко хто повертався здоровим і неушкодженим. Знущання над солдатами, мордобій, виснажлива муштра, погане харчування, різні хвороби і часті війни, що вів царизм, призводили до загибелі і каліцтва солдат. Цар Олександр (1801-1825 рр.) розквартирував на Україні 50-тисячне військо, утримання якого в значній мірі лягло на селян.Панщина за законами Російської імперії мала бути не більше трьох днів на тиждень. Проте свавілля поміщиків над кріпаками не знало меж. Наявна свобода Інших селян була теж обмежена. На державних селян і козаків підвищили податки і повинності на 15%. Феодальне ведення господарства базувалось на примітивних ручних знаряддях праці. Майже всюди на Україні домінувала трьохпільна система землеробства. Відстале малоефективне сільське господарство знаходилось у глибокому кризовому стані. Намагаючись підвищити його продуктивність, поміщики в 30-40-х роках збільшували панщину до 5-6 днів на тиждень, вводили так звану "місячину", але стан сільського господарства і життя селян не поліпшувались. Вся система феодального господарювання все більше і більше приходила в протиріччя з потребами розвитку суспільства, переживаючи глибоку кризу. В 1860 р. в промисловості вільнонаймані працівники вже складали 74%. В промисловості розвивалися галузі, пов'язані з переробкою сільськогосподарської сировини, з видобутком корисних копалин. У 20-х роках в Україні були збудовані перші цукрові заводи. Виникають нові підприємства по переробці шкіри, виробництву мила, свічок, цегли, черепиці, виробів з металу, механічні заводи. Якщо на Україні в 1825 р. діяло 650 підприємств, то на кінець 50-х років їх кількість перевищила 2300. На середину ХІХ ст. виникають кам'яновугільна і металургійна промисловість. З розвитком промисловості, торгівлі і диференціації селянства серед населення України в першій половині ХІХ ст. формується і прошарок торговельно-промислової і сільськогосподарської буржуазії Модернізуються старі і виникають нові міста, зростають ринки, посилюється товаризація як поміщицького, так і селянського господарства. Внутрішня торгівля на Україні здійснювалась в основному на ярмарках, яких в середині ХІХ ст. налічувалось близько 12 тис. Але розвиток торгівлі і товаро-грошових відносин гальмувався низьким рівнем транспорту. І все-таки найхарактернішою ознакою цього періоду є поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і народження капіталістичних відносин.Однак відзначаючи це, треба знати, що феодально-кріпосницька система в першій половині ХІХ ст. залишалась ще панівною, все більш гальмуючи подальший соціально-економічний і політичний розвиток.

(28)Українське “національне відродження”: суть, етапи, особливості, соціальна база.

На першому етапі національного відродження в Україні промотором національної ідеї та руху виступала культурна і соціальна еліта українського суспільства -дворянство. Лівобережне панство постає носієм традицій політичного автономізму, який творить ланку тяглості між козацькою та новою добою української історії. З його лав вийшли відомі державні і громадські діячі, літератори, публіцисти, збирачі та аматори української старовини, антикварії та меценати, як-от: О. Безбородько, Д. Трощинський, В. Кочубей, В. та І. Капністи, , М. Гоголь, І. Котляревський та ін. Представники українського нобілітету - нащадки гетьманів, верхівки козацької старшини, які здобули освіту в кращих російських та європейських університетах, відіграли активну роль у пробудженні національних почуттів, місцевого патріотизму. Разом з тим національна свідомість українського дворянства мала здебільшого аполітичний характер. Це було радше «культурне обласництво», що знаменувало «прив'язаність до історичних і побутових особливостей рідного краю, при рівночасному пасивному сприйнятті наявного політичного та соціально-економічного устрою» В західноукраїнських землях на чолі національного руху стояло духовенство. Справа в тому, що у так званих селянських народів, які не мали своєї аристократії та буржуазії, роль проводу відігравала інтелігенція. Традиційно для «селянських народів» інтелігенція ототожнювалася з духовенством. Галичина, за словами австрійського дослідника А. Каппелера, являла класичну картину населення з культурною елітою в особі священиків: «хлопи й попи» - так з погордою називали їх поляки2. Ініціатором культурно-громадського руху на Галичині виступало греко-католицьке духовенство, від епіскопів до сільських священиків. За підрахунками А. Каппелера, священики становлять одну чверть від загальної кількості діячів українського національного руху у 1880 р. Втім значення представників цієї верстви як національних активістів дещо зменшується наприкінці XIX ст. Натомість світська інтелігенція цілком домінувала серед активістів національного руху з другої чверті XIX ст. до першої світової війни. Три чверті з них мали незавершену вищу освіту, а понад 90% — середню. Наприкінці XIX століття зростає кількість так званої нижчої інтелігенції на селі — вчителів, лікарів, агрономів3. Ідейний та організаційний провід у відродженському русі належав інтелектуалам з Наддніпрянщини, навіть на рубежі ХІХ-ХХ ст., коли осередок національного руху перемістився до Східної Галичини. Визнаними авторитетами серед українства по обидва боки російсько-австрійського кордону були М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Гру-шевський. Ряди національно свідомої української інтелігенції постійно поповнювалися вихідцями з різних станів українського суспільства - дідичів, колишніх кріпаків, селян, духовенства, дрібної буржуазії, міщан тощо. Той факт, що більшість української інтелігенції становлять учителі, урядовці, лікарі, представники вільних професій, тобто люди службово і матеріально залежні, наперед визначив слабку відпорність українського руху супроти урядових утисків і репресій. На зламі ХІХ-ХХ ст. спостерігається поширення соціальної бази українського національного руху. Прихильно до нього ставилися заможні верстви селянства, сільська інтелігенція, міська дрібна буржуазія.

(29)Політика Катерини ІІ щодо України.(1)

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. Катерина II(роки царювання 1762—1796)Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.Друга Малоросійська колегія (1774—1786 pp.)Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф Петро Рум'янцев.У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала:• знищити всі залишки української автономії;• закріпачити селян;• здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; • усіляко збільшувати збір податків з населення. П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. Так, за його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:· 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;· протягом 1781-1783 pp. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;· замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;· 1783 року остаточно покріпачено українських селян;· 1785 року на Україну поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству»;· 1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків.Згідно з новою системою оподаткування замість колишньої данини натурою запроваджувався податок грішми (спершу це був податок на двір, пізніше — на одну людську душу).

Російська імперія перетворила Україну на об'єкт колоніального пограбування.Закріпачення селянЗ часів правління Катерини II Лівобережна Україна стала називатися Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а південна частина України — Новоросією. За указами імператриці 1775 року була остаточно знищена легендарна козацька вольниця — Запорізька Січ. 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, до яких згодом приєдналися Харківське та Катеринославське. У новостворених адміністративних підрозділах була запроваджена єдина для всієї Російської імперії система управління. Щоб остаточно заспокоїти й наблизити до себе колишню козацьку старшину, 1785 року Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству» — царський документ, який, за влучним виразом українського історика М. Брайчевського, фактично дарував українській шляхті та старшині дворянські права як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена українська еліта, отримавши довгоочікуване дворянство, фактично погодилася з остаточним знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималися її попередники протягом більш ніж столітнього періоду протидії наступу царату. Отже, завдяки впровадженим на українських землях реформам Україна повністю втратила залишки державності й перетворилася на звичайну провінцію Російської імперії, тому 1786 року була ліквідована друга Малоросійська колегія. 

(30)Адміністративно-територіальний устрій українських земель (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.)

На підвладні Росії українські території було поширено загальнодержавний адміністративний устрій, започаткований указом імператора Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва»; Слобожанщина, Лівобережжя(хар-ка,черн-ка,пол.-ка губернії= Малоросій­ське-генералгубернаторство)Правобережжя(київке,подільска,волинська=київське генерал-губернаторство );Степова Україна, Північне Причо­рномор'я і приазов'я,Крим(катеринославське,херсонська, таврійська= Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство ) Визначаючи кордони губерній, влада не враховувала географію національного розселення: частина заселених переважно українцями земель опинилася за межами дев'яти українських губерній.У губерніях необмежену владу над усім населенням мали губернатори. За рахунок значної частини податків утримувалися тисячі чиновників. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очолювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Саме за допомогою військової сили й поліцейського апарату утримувалася недемократична самодержавна влада. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму на місцях. Щодо більшості населення — кріпосних селян, то вся судова й адміністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації.Для запобігання виникненню руху за відокремлення з боку численних підлеглих народів Російська імперія проводила політику придушення національної окремішності. Неповноправне становище формувало у неросіян відчуття неповноцінності, другорядності по відношенню до панівної російської нації. Це породжувало антиросійські настрої серед національно свідомої частини українського населення

31. Пантелеймон Куліш та його роль у громадському житті України.

[1819-1897] (псевдоніми: Вешняк Т., кірок П., Нікола М., Роман П. та ін) — відомий український письменник, критик-публіцист, історик і громадсько-культурний діяч.

З 1847р. Куліш — вчитель петербурзької гімназії, викладач університету і кандидат на кафедру славістики.

У 1861 почав виходити український журнал «Основа», де Пантелеймон бере активну участь.

На сторінках цього журналу з’являються його відомі роботи : «Огляд української словесності» та інші, що поклали початок українській критиці. У цих критичних роботах Куліш встановлює залежність письменника від етнографічних умов і читачів, що його оточують.

Будучи ідеологом буржуазії, Пантелеймон Куліш у зазначених дослідженнях вперше в українській історіографії звертає увагу на роль економічних факторів і класової боротьби в історії, розцінюючи їх звичайно з буржуазної точки зору.

Cам у своїй автобіографії — «Життя Куліша», надрукованій у західно-українському журналі «Правда», підкреслює свою соціальну та психологічну близькість з козацькою старшиною української шляхти, на противагу Т. Шевченку, якого Куліш відносить до козацької голоти.

Кулішу належить ряд поем на історичні теми, зокрема українсько-турецькі («Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка»), та ін («Григорій Сковорода», «Куліш у пеклі» і т. д.), в яких виявляється концепція письменника — туркофільство, що змінила слов’янофільство і русофільство, які розчарували його.

Творчість українського письменника Пантелеймона Куліша відображає буржуазно-поміщицьку ідеологію.

Беручи до уваги різноманітну діяльність Куліша і класову загостреність його творів, неважко уявити, яку роль зіграв Пантелеймон у процесі формування думки української буржуазії.Не дарма буржуазна література вважає своїм відправним пунктом творчість і діяльність українського письменника Пантелеймона Куліша

31. Культура України першої половини ХІХ ст. (література, музика, живопис, архітектура).

Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст.формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім - ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX - на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності.

Українська література другої половини XIX ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники М. Ханенка (1691-1760 рр.) і Я. Марковича (1696- 1770 рр.).

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка.

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

31. “Братство тарасівців”, його роль в українському національному русі.

Ще у 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик). Улітку 1891р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Г. Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе "братство "тарасівців".

Першим прилюдним виступом "Братства" стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті.

У своїй промові вони стверджували:

— українці є окрема нація;— як кожна нація, українці потребують національної волі для "праці і поступу";

— повна автономія України (на той час на це гасло не відважувався ніхто);

— єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності української держави);

— негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнали його користь для національного руху;

— радикалізм і екстремізм щодо "відступників";

— необхідність українських шкіл;

— вживання української мови та ін.

Члени братства проводили, восновному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.

31. Життя і діяльність мандрівного філософа Григорія Савовича Сковороди (1722–1794).

український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Протягом навчання в Академії (Могилянка) вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних.

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкінавона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця»

Твори Сковороди за життя друкувались сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для чернецтва». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського «православ'я», спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і:

-Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.

-Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.

-Святість життя полягає в робленні добра людям».

Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана зі співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів.

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не лише своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям.

31. Зміни у чисельному, соціальному та національному складі населення України протягом ХІХ ст.

Скасування кріпацтва й бурхливий розвиток буржуазних відносин відповідним чином позначилися на соціальних і національних процесах української нації.В результаті природного приросту кількість населення України в межах Російської імперії збільшилася з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн осіб у 1897 р. На західноукраїнських землях чисельність населення в другій половині ХІХ ст. зросла з 3,9 до 5,9 млн осіб.

Народ України другої половини ХІХ ст. етнічно був досить монолітним. Незважаючи на великодержавну політику царизму й асиміляцію, кількість українців серед усього населення в сучасних межах України перебувала приблизно на одному рівні. У 1858 р. вона становила 79,8 % і в 1897 – 1900 рр. – 79,6 %.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення абсолютно переважало міське. В 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, воно дорівнювало 84,0 % на західноукраїнських землях у 1900 р. – 95,5 % усіх жителів.

Одночасно зменшувалась кількість дворян-поміщиків. Будучи неспроможними пристосувати свої господарства до нових умов, частина їх збувала землі, реманент і переселялася до міст, поповнюючи в основному ряди чиновництва та інтелігенції.

Суттєво змінився соціальний склад інтелігенції. Якщо раніше вона формувалася переважно вихідцями з дворян, то на початку ХХ ст. їх відсоток зменшився до 20-25. Більше стало вихідців із різночинців, що відповідним чином позначалося на соціальній позиції інтелігенції.

Поряд з українцями жили й працювали представники інших народів. Найбільшу групу національних меншин становили росіяни. В Україну примусово чи добровільно з Росії направлялися солдати, селяни, робітники, старовіри, поміщики-дворяни та чиновники.

В Україні жили представники й інших національних меншин. На Закарпатті – мадяри (6,0 %), словаки (понад 2,0 %), німці (понад 1,0 %).

Розвиток товарно-грошових відносин виштовхував із насиджених місць масу розореного селянства, яке намагалося поліпшити своє становище шляхом міграції на слабо заселені землі.

31. Становлення національного руху на західноукраїнських землях. “Руська трійця” та її роль у поширенні національної ідеї.

Напочатку 30-х рр. український національний рух у Східній Галичині активізувався. Основними причинами цього були вплив українського відродження в Наддніпрянщині та розгортання в краю польського визвольного руху у зв’язку з повстанням 1830–1831 рр. Цілковите ігнорування поляками прав корінного населення Галичини спонукало галицьких українців боротися за свої права.

У 30–х роках ХІХ ст. український національний рух на західноукраїнських землях став поступово переходити у наступний, культурницький етап. Його уособленням стала утворена у Львові «Руська трійця» – громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування зі студентів семінарії та університету. Саме діяльність трійчан спричинила те, що народна мова русинів поступово набула рис літературної української мови і стала впроваджуватись у повсякденний вжиток.

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угрупування, очолюване Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на західних українських землях національно-культурне відродження.

У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (Будин (зараз Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель.

«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 200 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

31. “Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства” та його діяльність.

Південно-західний відділ імператорського Російського географічного товариства — наукова інституція, частина імператорського Російського географічного товариства, що був офіційно відкритий 13 лютого 1873 року та існував до 1876 року. Коло інтересів його членів склали статистичні, географічні, українознавчі, історичні, етнографічні, лінгвістичні та ін. дослідження.

Значним досягненням членів Відділу у напрямку статистико-економічного дослідження Південно-Західного краю та його населення стало проведення в Києві одноденного перепису 2 березня 1874 року, який засвідчив, що, число жителів у м. Києві становить 127251 чол. Це, за словами П.Чубинського, «на 50% почти больше, чем считалось официально». Такі результати були схвально оцінені передовими вченими Російської імперії та самим царським урядом, що підтверджувало високий науковий статус Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного Товариства.

Найвидатнішою подією в науковому житті ПЗВ ІРГТ, новим етапом у його діяльності, стала участь у ІІІ Археологічному з'їзді, який був проведений у Києві в 1874 році. На цьому з'їзді Відділ, як говорить А.Кобилянський, «розгорнув перед усім вченим світом величезні духовні скарби українського народу».

В березні 1875 р. Товариство взяло участь у геогр. конгресі та виставці в Парижі.

З перших днів свого існування Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства розгорнув активну культурно-освітницьку та науководослідницьку роботу. Важливе місце в ній посідала «широка наукова діяльність по вивченню сучасного й минулого українського народу», яка, на думку О.Лотоцького, мала «сприяти у протидії згубній колонізаторській політиці царського уряду щодо українського народу».

Відділ видав 2 томи «Записок» (1874–1875), в яких було вміщено праці О. Клосовського, В. Антоновича, О. Русова, М. Яснопольського, П. Чубинського, О. Роговича, Ф. Вовка, М. Лисенка, М. Драгоманова, М. Левченка й ін. Окремими додатками у «Записках» були опубліковані думи й пісні бандуриста О. Вересая, бібліографічний показник праць, присвячених природі Київського учбового округу (О. Роговича), матеріали Г. Купчанка про Буковину, зб. пісень тощо.

Істотним кроком на шляху розвитку національної культури стало вшанування пам'яті видатного українського етнографа та історика Михайла Олександровича Антоновича (1804—1873). Члени Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного Товариства взяли активну участь у виданні трьохтомне зібрання його творів.

Така активна культурно-освітницька, та наукова діяльність Відділу викликала постійне невдоволення з боку редакційної колегії газети «Киевлянин» — Віталія Шульгіна та Михайла Юзефовича, хвилювала царський уряд.Тому в травні 1876 року була створена спеціальна урядова комісія, яка постановила:"запретить украинские издания, спектакли и концерты, закрыть Киевский отдел Геграфического общества (который перед тем получил 2 серебяных медали от главы Петербургского общества и благодарность императора за производство однодневной переписи в Киеве и в 2/½ г. напечатал 4 тома материалов), воспретить жительство в украинских губерниях и в столицах Драгоманову и Чубинскому"

31. Контрреформи 1880–1890-х рр., їхні наслідки.

Контрреформы 1880—1890 гг. в России — это изменение внутренней политики, пересмотр ряда существенных положений, установленных в ходе буржуазных реформ 60—70-х гг. XIX в.

Эпоха контрреформ сделала существенный сдвиг "вправо" по всем направлениям социального, политического и государственного развития России. Итогами контрреформ явились события начала ХХ века.

31. Становище українського селянства у ХVІІІ ст. (проблема повторного закріпачення).

«Повторне закріпачення селянства» — то був прояв нещасливої долі селян Східної Європи. Будучи вільним у XVI ст., селянство відчуло зміну свого стано­вища протягом цього століття.

Важливо, що повторне закріпачення у XVI ст. поляками українського селянства відбулося заумов, коли це селянство вже мало досвід прямих ринкових стосунків з містом чи навіть з іноземними купцями.

31. Політика російського уряду щодо вирішення селянського питання у першій половині ХІХ ст.

Однією З найскладніших проблем внутрішньополітичного життя імперії першої половини XIX ст. було кріпосне право. Ситуація, коли більшість населення країни складали кріпосні, становище яких часто нагадувало рабське, ставала дедалі небезпечнішою. Це відчував і уряд Імперії. Але він намагався уникнути рішучих змін, оскільки не хотів зачіпати інтересів дворян - землевласників, які були опорою самодержавства.

У перші роки царювання Микола І не надавав великого значення селянському питанню. Однак поступово цар і його найближче оточення доходили думки, що кріпосне право таїть у собі небезпеку нової пугачовщини, затримує розвиток продуктивних сил країни і ставить її у невигідне становище перед іншими країнами - у тому числі у військовому аспекті.Селянський рух наприкінці 30-х- на початку 40-х років XIX ст. набув такого розмаху і ситуація в країні настільки загострилася, що навіть найвідданіші захисники кріпосного права почали говорити вголос про те, що кріпацтво містить велику небезпеку. Шеф жандармерії граф А.Х. Бенкендорф доповідав царю прямо: "Кріпосне право - це пороховий погріб під державою".

Царський уряд шукав шляхів вирішення селянського питання так, аби не торкнутись підвалин самої системи. Він створив дев'ять Таємних комітетів, які намагалися розв'язати питання, як звільнити селян від кріпацтва. Історики докоряють Миколі І за те, що він не звільнив селян. Вони визнають, що він бачив необхідність зміни відносин між поміщиками і селянами, але не знав, як це зробити. Не дали відповіді й комітети.

Єдиною серйозною спробою вирішити селянське питання стала реформа управління державними селянами 1837-1841 рр., автором і організатором проведення якої був П.Д. Кисельов

Перший указ, що започаткував реформу Кисельова, стосувався утворення Міністерства державного майна від 27 грудня 1837 р. Він чітко визначав мету створення нового відомства - управління державним майном, опікування вільним сільським населенням, відання сільським господарством країни.

Наступним кроком уряду Миколи І на шляху реформ був законодавчий акт від 30 квітня 1838 р. про зміну управління державним майном у губерніях. Якщо перший закон створив новий центральний адміністративний орган, то другий - розгалужений бюрократичний апарат для управління державним майном у 35 губерніях Росії.

31. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

Починаючи з сер. XIXст., у Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкін. 60-х — на поч. 70-х років. Та лише в 70—80-ті роки відбулося становлення фабрично-заводської промисловості, хоча й тоді з 869 підприємств Східної Галичини більшість були дрібними, на яких було зайнято по 5—10 робітників. Дрібні підприємства переважали також на Буковині та в Закарпатті. Провідними були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився промисловий переворот.

Наприкін. XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли.

Становище селянства Західної України значно погіршилося внаслідок економічної кризи 70—80-х років XIX ст. Зокрема, Галичина за смертністю населення посідала перше місце в Європі.

Важким було становище робітників. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців.

Удругій половині XIX ст. на західноукраїнських землях міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. Сто львівських друкарів провели 7-денний страйк, який закінчився їх перемогою.

Одним з не багатьох чинників, який позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство "Народна торгівля" було організовано у 1883 р. у Львові. Важливою подією стало заснування в 1899 р. товариства "Сільський господар". Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки, які надаючи 10-відсоткові позики, швидко витіснили більшість лихварів.

31. Михайло Драгоманов у національно-визвольному русі України, його діалоги з Б. Грінченком і І. Франком.

Михайло Драгоманов — визначний український мислитель і активний культурно-освітній діяч 2-ої половини XIX ст. Він надзвичайно багато зробив для національно-культурного, політичного і соціального пробудження свого народу. Продовжуючи справу своїх попередників, фундаторів ідей українського відродження кирило-мефодіївців (активними діячами якого були геніальний виразник народного духу Тарас Шевченко, історик Микола Костомаров та їхні соратники), М. П. Драгоманов, без перебільшення, став першим, хто всебічно, на науковому рівні обгрунтував об’єктивну необхідність і шлях українського національно-культурного і соціального відродження.М.Драгоманов захищав російську літературу й прагнув показати її позитивний вплив у Галичині 11. На початку 1890-х років дискусія про російсько-українські взаємини пожвавилася після появи статті А.Пипіна12, де він критикував "Історію літератури руської" О.Огоновського13, до якої автор включив період Київського князівства ("Літопис Нестора", "Слово о полку Ігоревім", "Повчання Володимира Мономаха" та ін.). Пипін вважає цей період спільним для Північної і Південної Русі та висловлює свій погляд на українську літературу й мову, які, на його думку, мали й матимуть виключно провінційне значення. Така позиція Пипіна викликала зливу протестів з боку І.Нечуя-Левицького (І.Баштового)14, І.Франка, М.Драгоманова, К.Михальчука. Наслідком цього стала й полеміка між Б.Грінченком і М.Драгомановим.

Хоча в центрі полеміки була українська література, перспективи її розвитку та її стосунки з російською літературою, дискусія не обмежувалась літературою, сягаючи також політики й намагаючися сформулювати національну програму.

Драгоманов насамперед спростовує історичні неточності у творі Грінченка, його помилкові ідеї та закидає своєму опонентові невідповідне вживання таких термінів, як рабство, демократія, українофільство та ін. Потім він стає на захист критикованих письменників — Котляревського, Квітки, Гулака, Стороженка, яким Грінченко закидає двоєдушність, кажучи , що вони мають одну душу українську, а другу російську.

Драгоманов заперечує створений Грінченком образ поетичного генія Шевченка, який мріяв про національну й незалежну літературу. Для десакралізації ролі Шевченка він намагається довести впливи на нього Куліша й Костомарова і підпирає точку зору останнього, який обмежував українську літературу "хатнім ужитком", тобто призначав її нижчим класам.

рагоманов подає позитивний підсумок українських досліджень 1870-х рр., періоду, коли панували космополітичні тенденції, і в той же час критикує літературну продукцію 1880-х рр., пройняту націоналістичними ідеями.

31. Гайдамаччина: причини, рушійні сили, форми боротьби.

Масовий соцiальний i релiгiйний гнiт на фонi зростання полiтичной анархiй та посилення впливу шляхти в Речi Посполитiй спричинив вiдчайдушний опiр украйнського населення.На правобережнiй Украйнi цей опiр проявився у формi гайдамацького руху, пiк його припав на середину XVIII ст.

Населення украйнських земель пiд владою Польщi було вкрай незадоволене полiтикою Речi Посполитой. Втрата полiтичної автономiї, економiчний i соцiальний гнiт, релiгiйнi утиски з початком ХVIII ст. рiзко посилюються. Все це i викликало розгортання гайдамацького тiiнших народних рухiв.

Виступаючи проти соцiального й нацiонального гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лiвобережною Украйною в єдине цiле.

Учасникiв руху називали гайдамаками. Як i "козак", слово "гайдамака" тюркське за походженням i означає "волоцюга".

Вiд початку XVIII ст. й надалi поляки називали так селян-утiкачiв, якi ховалися глибоко в лiсах i час вiд часу виходили грабувати шляхетськi маєтки. Основною масою гайдамакiв були селяни-крiпаки, селяни, яким загрожувало покрiпачення, сiльськi наймити, а також мiська бiднота.

Гайдамацький рух зiграв важливу роль в iсторiй Правобережнойi Захiдной Украйни. Причини йх виникнення були досить рiзноманiтними, так домiнували тут безперечно соцiально-економiчнi та релiгiйнi чинники, але в йх основi безперечно лежали i антифеодальнi мотиви.

Рух охопив практично всю Правобережну Украйну, його учасниками були селяни i козацтво. Вiн був спрямований, в першу чергу проти польськой шляхти. Але гайдамацький рух був стихiйним, слабо органiзованим i безперечно не мiг протистояти добре пiдготовленим армiям Польщi та Росiй, саме тому повстання швидко придушувались. Зiншого боку маючи в свойй основi соцiально-економiчнii релiгiйнi чинники вiн набув широкого резонансу в украйнському суспiльствi.

31. Сільськогосподарське виробництво та шляхи його розвитку в пореформений період.

Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавствоНепослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України в складі Російської імперії зумовили перехід аграрного сектору до капіталізму водночас Двома шляхами — прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання Фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу. У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися в землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання орендування землі. Половинчастість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили в перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва прогресивних тенденцій, процесів та явищ — застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Характерно, що процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до прискорення темпів та зростання масштабів.

31. Розвиток промисловості в Україні у другій половині ХІХ ст.

Друга половина XIX ст. — це також період великого промисло­вого розвитку в Україні. Як виявилося, Україна мала не тільки світової слави родючий чорнозем для сільського господарства, але також і численні мінеральні багатства у надрах землі. Вони притя­гали до себе інвестиції не тільки капіталістів Російської імперії, але також і французькі, бельгійські та німецькі капітали, які поча­ли розбудовувати головно видобуткову промисловість.

На лівому березі ріки Дінець почалася будова копалень для ви­добування багатющих покладів кам'яного вугілля (Донецький ба­сейн — Донбас). На Правобережжі, в околицях міста Кривого Ро­гу, відкрито поклади залізної руди, яка разом з вугіллям становила основу промислового розвитку. Крім залізної руди, у районі Ніко­поля 1874 р. відкрито марганцеву руду, з якої добувають марганець, потрібний у різних галузях промисловості.

Наявність високовартісного кам'яного вугілля у Донецькому кря­жі, як і залізної руди на Криворіжжі, зумовила розвиток металургійної промисловості. Першою домною, що виплавляла метал на коксі, була домна Луганського заводу. її будували п'ять років і щойно 16 жовтня 1800 р. вона почала працювати і ту дату вважають днем народження української металургії.

Сформовані промислові райони мали й загальноросійське зна­чення. Центром вугільної промисловості став Донецький басейн (Донбас), залізорудної — Кривий Ріг, марганцевої — Нікопольсь­кий басейн, металургійної — Донбас і Придніпров'я (Київ, Хер­сон, Одеса), цукрової — Правобережжя і частково Лівобережжя.

Україна з Донецьким та Криворізьким басейнами протягом останніх двох десятиліть XIX ст. перетворилася в основну кам'яно­вугільну і металургійну базу Росії.

До успішного розвитку промисловості спричинилася побудова за­лізничних шляхів, хоча вони були призначені в першу чергу на пе­ревіз збіжжя України до портів Чорного моря. Від 1860 до 1890 pp. в Україні збудовано 10 000 км залізничної сітки.

Розбудова залізничних шляхів сприяла розвиткові промислово­сті й торгівлі, а тим самим торговельних і промислових центрів.