58. Поділи Речі Посполитої та їхнє значення для України.

Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись з ослаблення Польщі, ділять її.

За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія захопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину.

У 1793 р. Прусія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.

У 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині та Литва, Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.

Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією й Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

59. Опришківський рух. Олекса Довбуш

Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх ватаги називалися опришками. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами, вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. А награбоване добро роздавали бідним. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Він народився у селі Печеніжині (тепер Коломийський район Івано-Франківської обл.) в сім'ї бідного селянина. З дитинства пізнав злидні, безправ'я, несправедливість. Разом з вірними побратимами Олекса стає на шлях боротьби проти панів. Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся з сільськими глитаями. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста.

Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився грішми, що їх обіцяла шляхта. Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша — Василя Баюрака, кілька років громив шляхту у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Значні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Це був протест проти запровадження нових податей і сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що місцева австрійська адміністрація змушена була направляти в села й містечка військові команди.

60.Гетьман Іван Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика

Діяльність І. Мазепи як гетьмана припадає на складний період. У Росії в цей час, за правління Петра І, відбувається зміцнення абсолютизму і посилюється наступ на автономні права України. І. Мазепа, як талановитий дипломат і державний діяч, намагався запобігти цьому, тому проводив хитру, обережну, гнучку політику. Він завойовував довіру Петра І, використовуючи це для забезпечення інтересів Гетьманщини та своїх власних. Він ревно виконував накази царя, особливо надаючи активну допомогу у війні з Туреччиною під час Азовських походів.

Одночасно І. Мазепа проводив політику зміцнення влади козацької старшини, роздає їй земельні володіння. Не забуває й про себе і стає одним з найбагатших людей в Європі, володіючи 100 тисячами кріпаків.

Також І. Мазепа виступає і як меценат. Він виділяє багато грошей на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво - Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається її розквіт, кількість студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому, внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

3. У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує Правобережжя.

У 1700-1721 рр. тривала Північна війна Росії зі Швецією, під час якої політика І. Мазепи починає змінюватись. В умовах війни Петро І посилює вимоги до Гетьманщини, практично ігноруючи її автономний статус, а саме : вимагаючи участі козацьких полків у бойових діях за межами України, встановлюючи нові повинності, вимагаючи людей на будівництво каналів та фортець. Також царем виношувалися плани про перетворення козацьких полків на регулярні частини російського війська, про позбавлення Гетьманщини автономного статусу. Усе це викликало занепокоєння козацької старшини та гетьмана, бо створювало загрозу втрати влади та й самої державності. За таких умов, спираючись на підтримку частини старшини, з 1705 р. І. Мазепа починає таємні переговори з противниками Петра І - шведами та королем Речі Посполитої, ставлеником шведів, Станіславом Лещинським. Усе це в глибокій таємниці тривало кілька років.

Восени 1708 р. армія шведів прямує до Гетьманщини, що ставить І. Мазепу перед вибором І він його робить. У жовтні 1708 р. І. Мазепа відкрито переходить на бік Карла ХІІ. Реакція Петра І була адекватною. Відразу ж з'являється маніфест про зраду гетьмана, а сам він піддається церковній анафемі. У листопаді 1708 р. російські війська, очолювані Меншиковим, захопили та знищили Батурин, столицю І. Мазепи, де були приготовлені великі запаси для шведської армії. У Гетьманщині російські війська розгорнули жорстокий терор проти прихильників І. Мазепи. Народ же насторожено поставився до шведів, які були іновірцями і до того ж скоро змушені були силою здобувати собі продовольство та ін. Єдиним визначним успіхом І. Мазепи став перехід у березні 1709 р. на бік Карла ХІІ Запорозької Січі, коли до шведів прийшли кілька тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костєм Гордієнко. У відповідь у травні 1709 р. російські війська захопили та зруйнували Запорозьку Січ.

Нарешті, 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка закінчилася поразкою шведів. Карл ХІІ із залишками армії та І. Мазепа з кількома тисячами козаків втекли на територію Туреччини. У цьому ж році І. Мазепа помер у Бендерах.

62. Польські повстання на Правобережжі в ХІХ ст. та їхні наслідки для України. Польське повстання 1830—1831 у Правобережній Україні. Передумови повстання: 17 листопада 1830 у Варшаві вибухнуло визвольне повстання. Царський намісник та його війська змушені були залишити Польщу. Повстання перемогло. Проте серед повстанців, що мали різні політичні переконання, не було єдності. Революційна частина їх, об'єднана навколо «Патріотичного товариства», виступала за продовження боротьби, з тим щоб здобути повну незалежність і провести соціальні реформи в Польщі; консервативна - прагнула до угоди з царизмом при умові додержання ним конституції 1815 р. Незрілість польської буржуазії зумовила гегемонію шляхти у повстанні. 23 листопада 1830 р. ставленик шляхетсько-аристократичних верств генерал Ю. Хлопіцький став головнокомандуючим повсталих військ, а 5 грудня оголосив себе диктатором і заборонив діяльність «Патріотичного товариства». Однак диктатура існувала недовго. Під тиском повстанців Хлопицький змушений був 5 січня 1831 р. піти у відставку. Відновилася діяльність «Патріотичного товариства». У ці дні народився знаменитий лозунг польських демократів, звернений до населення правобережної України: «За нашу і вашу свободу!». 17 січня польський сейм утворив Національний уряд (Жонд Народовий), що висунув програму боротьби за відновлення Польщі в межах 1772 р. (тобто Польщі, до складу якої входила б і частина українських, литовські та білоруські землі). Керівники повстання зробили спробу поширити його за межі Польщі - на територію Литви, Білорусі і Правобережної України. Повстання: За пропозицією члена уряду, голови «Патріотичного товариства» Й. Лелевеля сейм звернувся до населення Правобережжя з закликом взяти участь у повстанні. На Правобережжя було послано кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверницького. Тим часом на Київщині в лютому 1831 р. відбулася нарада польських поміщиків та шляхти, яка теж прийняла ухвалу про підготовку до збройного повстання і висловила побажання, щоб поміщики «дали селянам безумовну свободу». Хоч цей пункт на практиці не здійснювався, він свідчив про те, що найдалекоглядніші представники руху розуміли вирішальне значення для перемоги повстання участі в ньому селянства. Інші пункти ухвали зобов'язували поміщиків давати кошти на утримання повстанського війська, містили план організації повстання, пропаганди серед народних мас, встановлення зв'язку між повстанськими силами і Жондом Народовим тощо.Відсутність єдиного керівництва негативно позначилася на організації сил для боротьби. Тому 10 березня 1831 р. на нараді шляхти Київщини і Поділля у с. Михайлівка Вінницького повіту було вирішено обрати шляхтича В. Тишкевича головним керівником повстання, виробити реальний план спільних дій та негайно розпочати формування військових загонів. Але поміщики все ж побоювалися залучати до цих загонів селян, щоб вони не повернули зброї проти своїх гнобителів. Важливе значення для координації повстання на Поділлі й Київщині мала нарада, що відбулася 19 березня в с. Глинянка Брацлавського повіту. В цей час уже стало відомо про рух корпусу Дверницького на Волинь. Тому учасники наради вирішили, що повстання повинно розпочатися насамперед у південних повітах Поділля, розташованих між Південним Бугом і Дністром. Головнокомандувачем повстанським військом обрали відставного генерала Б. Колишка, який ще в 1794 р. брав участь у повстанні під проводом Т. Костюшка.

Тим часом корпус Дверницького 2 квітня вступив до містечка Дружкопіль, де передбачалося підписання конфедеративного акта, що мало сприяти розгортанню повстання на Волині. Однак конфедерацію утворити не вдалося. До корпусу приєдналося лише кілька дрібних шляхетських загонів. Він змушений був вести тяжкі бої з царськими військами і під Боремлем (Волинь) зазнав значних втрат.Зрозумівши, що сили повстанців на Волині слабкі й нездатні подати допомогу корпусові, Дверницький вирішив пробиватися на Поділля, але переважаючі сили царського війська перешкодили йому здійснити цей намір. 15 квітня корпус перейшов через кордон у Східну Галичину, де його роззброїли австрійські власті.Незважаючи на невдачі корпусу Дверницького, на Волині 10 квітня ватажки кількох загонів урочисто прийняли рішення продовжувати боротьбу, створити свою військову та цивільну владу. 19 квітня повстанці захопили Ковель. Царський уряд надіслав військові сили, яким вдалося розгромити повстанців і зайняти Ковель. Частина повстанців відступила в Східну Галичину, а кілька сотень, прорвавши заслони царських військ, переправилися через Західний Буг і 29 травня пробилися до фортеці Замостя. На початку травня зазнав поразки повстанський загін в Овруцькому повіті. Лише в Луцькому повіті деякий час ще діяв загін під керівництвом графа С. Ворцеля — пізніше відомого польського революціонера-демократа і соціаліста-утопіста. Однак і цей загін під тиском царських військ мусив відступити в Польщу. У середині квітня 1831 р. вибухнуло повстання в Ольгопільському та Ушицькому повітах Поділля. Збірним пунктом повстанців стало с. Красносілки Гайсинського повіту, розташоване над Південним Бугом, куди з Гайсинського, Ушицького, Балтського, Ямпільського та інших повітів зібралося близько 1200 чоловік, переважно дрібної польської шляхти. 25 квітня 1831 р. розпочалося повстання шляхти в Таращанському, Радомишльському, Махнівському, Липовецькому й Уманському повітах Київської губернії. Однак масового повстання на Правобережжі шляхті підняти не вдалося: українське селянство сприймало цю боротьбу як чужу для себе «панську справу», що не могла принести йому визволення від кріпосного рабства. У кінці квітня 1831 р. військо генерала Колишка зібралося в містечку Гранів, куди підходили нові підкріплення. Повстанці мали вже понад 3 тис. озброєних воїнів. Готуючись до боїв з царськими військами, генерал Колишко вирішив перенести свій військовий табір до містечка Дашів, що знаходилося на межі Поділля й Київщини. 2 травня повстанське військо вирушило з Трапова. У той же день під містечком Дашів і селом Городок Гайсинського повіту відбулася 5-годинна битва, в якій повстанці зазнали поразки. Останній їхній виступ під керівництвом К. Ружицького стався в Житомирському повіті 17 травня — 12 червня 1831 р. Царські каральні війська швидко придушили й це повстання. У повстанні у Правобережній Україні взяло участь 5627 чоловік, у тому числі дворян (шляхта, поміщики) - 4017 (74%) і селян - 1273 (23,4%). Розрізнені повстання, що відбулися на Волині, Поділлі й Київщині з початку квітня до середини червня 1831 р., закінчилися поразкою. 29 серпня 1831 р. царські війська зайняли Варшаву і придушили повстання в самій Польщі. Незважаючи на політичні невдачі й повну поразку, повстання 1830—1831 рр. активізувало діяльність прогресивних сил, сприяло дальшому розвитку суспільно-політичного руху в Польщі, Україні, Білорусі та Литві, створенню нових таємних товариств.

63.Наукові історичні товариства в Україні (ХІХ ст.)Брак високих шкіл певною мірою компенсували численні наук. товариства, які ставили своєю метою досліджувати минуле Укр. (археологію, істор., мис-во).1835р. в Києві засновано Тимчасовий Комітет для дослідж. старовинностей. 1843р., замість цього Комітету засновано «Тимчасову Комісію для розбору давніх актів», яка існувала до революції 1917р. Ця комісія видрукувала величезну кількість істор. док. у фундаментальному віщанні - «Архив Юго-Западной России». Крім того Комісія видала низку літописів та збірників документів.Найстаршим науковим істор. товариством Пд. Укр. було Одеське Товариство історії і старожитностей, засноване 1839р.Досліджували пам'ятники грецької колонізації Чорномор'я, скитів, Запоріжжя. 1869р. при Харків. універ. відкрито Товариство дослідників природи та ін. 1869р. в Києві засновано Товариство Природознавців. На поч. 1870-их там же засновано Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства, члени якого вивчали етнографію, фолкльор України. 1876р. при Київ. універ. засновано Історичне Товариство Н. Літописця, а при Харків. - Істор.-Філолог. Товариство. 1889р. при Новоросійському універ., в Одесі, засновано Істор.-Філолог. Товариство.1894р.в Ніжені, при Інституті ім. Безбородька, засновано Істор.-Філолог. Товариство. Крім того були: Історичне Товариство при Київ. Духовній Академії; в Житомирі - Товариство дослідників Волині, в Катеринодарі - Товариство дослідників Кубані. Наприкінці XIX ст. створено Губернські вчені архівні комісії для дослідження місцевої старовини: в Чернігові - в 1896 р., в Катеринославі, згодом - у Полтаві, Харкові, Кам'янці-Подільському і т.д.Праці всіх цих Товариств, звичайно, друкувалося російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань, в тому числі копії документів, оригінали яких загинули під час революції. Заслуги цих Товариств перед укр. наукою колосальні.

.) Багато зробило Москвоське Товариство історії та старовинностей, де секретарем був укр. патріот О. Бодянський. В органі Товариства «Чтения» надрукував він багато цінних пам'яток, зокрема «Историю Руссов».У Львові в 1873р. засновано Товариство імені Шевченка, яке спочатку мало характер літературний. В 1876 р., коли посилилася реакція в Росії й стали забороняти видання укр. мовою, вирішено перетворити це Товариство на Наукове Товариство ім. Шевченка. Кошти на це Товариство почали давати наддніпрянці: В. Семиренко, Єлисавета Милорадович-Скоропадська, П. Пелехин, петербурзький професор О. Кониський, Є. Чикаленко та інші. 1894р. на кафедру істор.Укр. Львів. універ. запросили М. Грушевського, учня В. Антоновича. М. Грушевського обрано на голову Товариства імені Шевченка.З кінця XIX ст. Львівське Наукове Товариство ім. Шевченка стало вже не місцевою, краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки, і у виданнях Товариства друкували праці українців з цілої України. НТШ розгорнуло діяльність величезного діяпазону, мало кілька секцій і видало сотні томів «Записок», «Джерел», монографій. У 90-их роках XIX ст. та на початку XX ст. воно справді відіграло ролю Укр.Академії Наук.

64.Гуманітарні та природничі науки в Україні другої половини ХІХ ст.В др. пол. XIX ст. діяли фактори, які сприяли прискоренню загального культ. розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культури. Епоха промислового капіталізму викликала потребу в спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури. На перший план виступає різночинна інтелігенція, близька до визвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас. Величезний вплив на розвиток демократичного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських. Розвиток освіти й науки. Освітня політика урядів царської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби господарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи.Під впливом визвольних ідей О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка революційно-демократична молодь почала організовувати школи для селян, робітників і ремісників. У 1859-62 рр. в Україні їх діяло понад 110. Деякі вели навчання українською мовою (Т. Шевченко склав «Букварь южнорусскій»). Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були закриті до 1864 р. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. У 1897 р. на території Східної України існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте вони могли охопити навчанням лише третину дітей, решта їх лишалася поза школою. Значна частина дітей селян і робітників не відвідувала школу або не закінчувала курсу навчання через скрутне матеріальне становище. Наприкінці 1890-х років у різних губерніях України процент письменних коливався від 15,5 до 27,9. Основними середніми освітніми закладами залишалися гімназії, однак навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, духовенства, буржуазії. Перевага віддавалася гуманітарним дисциплінам, особливо грецькій та латинській мовам, їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Друга половина XIX ст. ознаменувалася значним пожвавленням в усіх галузях наукової творчості, особливо природознавстві. В університетах України працювало чимало талановитих математиків, фізиків, хіміків, біологів, геологів тощо. Використовуючи світові відкриття у галузі фізичної науки, плідно працювали українські вчені.