Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
istUkr_vse_vmeste.docx
Скачиваний:
111
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
205.48 Кб
Скачать

66.Джерела та особливості формування робітничого класу та його становище у другій половині хіх ст.

Скасування кріпац. та низка буржуаз. реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Непослідовність, незавершеність реф. 60—70-х років та особливості соц.-екон. становища різних регіонів Укр. в складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіт. здійснювався водночас 2 шляхами — прусським та американським. Пр. шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького землеволод., ам. відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.

У пореформений період прус. шляхом до кап. йшли правоб. та лівоб. губернії Укр. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду зем. у пом. сел. відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщ. землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси сел.. Правоб. я завдяки розв. цукрової пром. дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Пд. Укр. набув поширення амер. спосіб переходу до капіт. — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства ферм. типу.Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері землеволод. та землекористув. Поряд із спадковими крупними землевласник. Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хвилі — Симиренки,Терещенки, Харитоненки.

Капіталізація поміщ. та селян. госп. сприяла форм. ринку вільнонайманої праці. Наприк. XIX ст. кіл-сть поденних та постійних найманих роб., зайнятих у землероб. Укр., становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Київській, Подольській та Волинській губерніях. Вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки, — залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна.Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, ставлять перед суспільством три проблеми — робочої сили, капіталів, сировини. Для їх вирішення в пореформений період виникли сприятливі умови. Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демограф. вибух зумовили появу значної кіль-і роб. сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали. Розгортанню промис. перевороту сприяла і урядова політ., зміст якої полягав у наданні підприєм. пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні пром. і держав. банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Р. і. паровозів, металовиробів, чавуну тощо.Своєрідним каталізатор. Модернізац. процесів у економ. стало залізничне будівництво (багато робє рук). Отже, модернізація промисловості України в другій половині XIX ст. суттєво змінила місце та роль українського регіону в імперській економіці. Робітничий клас України формувався як складова загальноросійського пролетаріату. Порівняно із західноєвроп. Роб. класом він мав свої особливості: більш пізній час формє та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; вкрай важке екон. становище та політичне безправ'я; багатонац. склад; значний % молоді в пролетар. середовищі.

67.Громадівський рух 1860–1890-х рр. у Наддніпрянській Україні.Після ударів, яких царизм завдав укр. рухові на початку 60-х років XIX ст., рос. урядовим колам здавалося, що укр. питання вирішене назавжди. Проте дух укр. інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах Укр. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру.Володимир Антонович зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х - на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду»(«СГ») за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громад. руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «СГ» зосередилася на неполітичній діяльності.Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «СГ» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом.Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.Київська «СГ» налагодила тісні зв'язки з подібними громадами в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. Як і раніше, вона трималася осторонь від політичної діяльності та зв'язків із революційними організаціями. Разом із тим «СГ» перебувала в центрі тогочасного громад. життя Укр. завдяки тому, що значна частина її членів працювала в установах земського та міського самоврядування й активно обороняла потреби українства.Історичний факт. Незважаючи на те, що царський уряд позбавив громадівців можливості займатися справою освіти, вони, як викладачі, узяли активну участь у відкритті в 1871 р. колегії Г. Ґалаґана й перетворили її на найкращий навчальний заклад Києва.Проте найбільшого значення «СГ» надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої Укр. У січні 1873р. частина старогромадівців увійшла до утвореного на базі істор.-філолог.факультету Київ. універ. Істор. товариства Н. Літописця. Діячі «СГ» продовжували свою культурницьку діяльність і протягом 80-90-х років. Як і раніше, вони вважали за неможливе займатися політикою, щоб не «дратувати царський уряд і не накликати з його боку на себе та укр. культуру нових утисків». Проте все більше нових учасників націонал. руху і насамперед члени «молодих громад» не бажали більше вдовольнятися лише культурницькою, неполітичною діяльністю. Адже, як доводило життя, така діяльність не могла докорінно поліпшити соц.-економ. становище народу, визволити його з-під націонал. гноблення.За таких умов у націонал.русі виокремилася нова радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники відмовилися від старої назви «українофіли» і стали називати себе «свідомими українцями»(«СУ»).

Першою організацією «СУ» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Улітку 1891 р. кілька студентів із Київського і Харківського університетів приїхали до Канева й на могилі Т.Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія.- схильність до рішучих методів і засобів вирішення суспільних справ.Засновники братства відразу ж приступили до створення таємної організації й вироблення програми. Окрім Харкова, гуртки тарасівців виникли в Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, та інших містах. До гуртків насамперед ішла молодь-студенти, дрібні службовці, інтелігенти, які мали середню й вищу освіту. Ідейними натхненниками організації стали Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський.У 1893 р. у львівському часописі «Правда» тарасівці опублікували свою програму. У ній наголошувалося, що укр. є самобутнім народом і мають право на незалежне існування. Тому своїм обов'язком тарасівці вважали «віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з гніту, у якому вона зараз перебуває».Оскільки переважна більшість тарасівців дійшла висновку, що за тодішніх умов ідея самостійної Укр. є нереальною, то керівники погодилися, що кінцевою політичною метою організації має бути цілковите визнання укр. як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.Своїм завданням вони вважали також утілення в життя ідеї соборності - нерозривної єдності всіх укр. земель - незалежно від їхнього перебування в складі А-Угор. чи Рос. імперій. Вагоме місце відводили вирішенню економічних питань. Що ж стосується самих тарасівців, то вони зобов'язувалися «бути в усьому послідовними українцями», розмовляти тільки укр. мовою, «в укр. дусі» виховувати своїх дітей, вимагати викладання укр. мовою в школах, за кожної нагоди боронити укр. справу.Проголошення тарасівцями мети своєї діяльності допомогло поліції визначити їх як небезпечну групу й установити за ними пильний нагляд. І тільки-но, того ж 1893 p., гуртківці Харкова й Херсона отримали зі Львова великі партії забороненої літератури, поліція провела серед тарасівців масові арешти, через що братство припинило своє існування.

68.Періодизація українського національного «відродження» довгого в сучасній історіографії.Ця проблема є дискусійною!!! Американський дослідник укр. іст. Шпорлюк виділяє три фази в укр. націонал. відродженні: 1) академічну; 2) культурну; 3) політичну. Перший етап почався в 1780 рр. після скасування автономного устрою, коли освічені укр., вважаючи, що укр. національність вмерла, почали збирати для майбутності істор. документи, народні пісні, легенди, різні народні вироби тощо. Другий етап в східних укр. землях почав бурхливо розвиватися після 1905р., і навіть 1917р. основної мети не було досягнуто. В Галичині друга фаза почалася у 1830-1840 рр. «і дуже швидко, бо вже 1848-49 рр. «наклалася» на неї фаза політична». Канадський дослідник Магочий передбачає три етапи процесу відродження у східнослов'янських народів: 1) доба збирання спадщини; 2) організаційна доба, коли виникають культурні установи, 3) політична стадія, на якій з'являються масові організації, партії, течії, активні в політичному процесі. Як Шпорлюк, Магочий розрізняє етапи націонал. відродж. в СХ і ЗХ укр. землях. Щодо Наддніпрянської Укр., дослідник називає такі етапи: 1) збирання спадщини, 1780-1840 рр.; 2) організаційний, 1840-1900 рр.; 3) політичний, 1900-1917 рр. Перший етап почався з шукання істор. минулого, але стимулом було не бажання знання, а соціально-економічні потреби - узаконення дворянського статусу нащадків козацької старшини. Важливу роль на другому етапі націонал. відродж. в підросійських землях відіграв центральний уряд, за ініціативою якого був відкритий універ. у Києві, створена Археографічна комісія, з'явилися наукові видання в Укр. і за її межами («Киевлянин»). Працю нового покоління культ. діячів репрезентувала нова трійця - М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. З огляду на те, що до кінця XIX ст. політика уряду коливалася між періодами толерантності та репресій, укр. націонал. відродж. не пішло далі організаційного етапу. Незважаючи на «неповність організаційного етапу», політич. етап почався на початку XX ст. внаслідок зростання нелегальних політич. рухів та революційних подій 1905 р. Завершилася політич. стадія подіями 1917-1918 рр. і конкретними спробами здобути автономію. Націонал. відродж. в підавстрійській Укр. почалось з організаційної стадії. Цей етап, «накинутий згори», був ініційований політикою австр. імперського уряду в останні десятиліття XVIII ст. Згодом політика австрійського уряду змінилася, і укр. націонал. відродж. довелося починати наново: 1) етап збирання спадщини, 1816-1847; 2)організаційний етап, 1848-1860; 3)політичний етап, 1861-1918. Інтерпретація загальних схем східнослов'янських відроджень на матеріалах укр. історії не завжди є виправданою і на практиці ускладнює визначення специфіки та закономірностей націонал. руху на укр. СХ та ЗХ. Осібно в цьому переліку стоїть схема І. Лисяка-Рудницького, згідно з якою укр. націонал. відродж. проходить три стадії: 1) шляхетську (з кінця XVIII ст. до 1840 рр.) 2) народницьку (1840-1880 рр.) 3) модерністичну (від 1890 рр. до ПСВ). Рушійна сила першої доби - дворянська верства – плекала занепадницькі настрої, що віддзеркалювало невідрадне становище укр. дворянства, яке було знесилено миколаївським режимом, кризою кріпацької системи, моральним відчуженням від народу. Незважаючи на дворянський декаданс, місце шляхетської доби в процесі відродження І. Лисяк-Руд-ницький бачив у формуванні укр. націонал. свідомості. Щодо народницької доби, то дослідник вирізняє в її межах два підперіоди (етапи): «романтичний» (покоління кирило-мефодіївців) та «позитивістичний» (покоління Старої Громади). Для означення третьої доби процесу відродження автору довелося запозичити поняття «модернізму» з іст. літ-ри. Для цієї доби характерним було послаблення системи самодержавства, розклад рос. державної машини, економічний розквіт підросійської Укр., швидка індустріалізація та піднесення життєвого стандарту населення.

цей період припадає і пролетаризація селянства, і початки політичних рухів та партійної диференціації. Схема укр. націонал. відродж., запропонована укр. істор. В. Сарбеєм, враховує історико-територіальний і політич. чинники. Перший період він характеризує як «дворянсько-шляхетський» (з кінця XVIII ст. до середини 40-х років XIX ст.), коли на передній край висувались Слобожанщина і Лівобережжя. Найвиразніше укр. націонал. рух виявлявся у Харкові, Полтаві, Ніжині. Другий -«різночинсько-народницький» етап (з др. пол. 40-х до 80-х років XIX ст.) пов'язаний з Наддніпрянською Укр. На третьому етапі (з 90-х років XIX ст. до 1917 р.) найвпливовішим регіоном стає СХ Галичина з центром у Львові. Конкретним результатом першого періоду було зародження нової укр. літ-ри, наукового українознавства, укр. преси, театру тощо. Другий період характеризувався політизацією націонал. відродження, поширенням громадського руху. Саме в цей період укр. діячі по обидва боки російсько-австрійського кордону встановлюють і розвивають культурні і політичні зв'язки. На третьому етапі успіхи, досягнуті в культурно-освітньому і політичному житті галичан, стають «запалюючим прикладом» для українців Наддніпрянщини. Контакти між ЗХ і СХ українцями підготували, на думку дослідника, «ідеологічний ґрунт для Укр. націонал.-демократ. революції 1917 р., якою логічно завершився понад столітній період укр. націонал. відродж.» Має рацію і відновлена в сучасній літ-рі культурологічна схема укр. націонал.-культ. відродж. Йдеться про схему М.Скрипника, яку використовує О.Забужко: 1) «політичний» період означає, що остаточно перетворена на провінцію Україна, «орієнтуючись на народну мову та етнокультуру, почала виробляти культуру поки ще локального, «обласного значення»;  2) період, пов'язаний з «громадівським» рухом 70-х років XIX ст., «з його потужною культуротворчою спрямованістю», що був репрезентований мислителями загальнослов'янського рівня, як-от: М. Драгоманов, В. Антонович, П. Житецький та інші; 3) період «львівський, точніше «франківський» (за ім'ям знакової постаті цієї доби), став вирішальним «для самоусвідом лення нації, сходження її до себе самої в культурі й через культуру» 1. Саме в останній період (від 80-х років XIX ст. до рос.ї революції 1905 р.) укр. к-ра відчуває вплив не лише рос., але, більшою мірою, інших світових культур, через засвоєння яких і відбувається усвідомлення власної самобутності, самототожності нації. Одним словом, сенс третього, «львівського», періоду процесу відродження становить, на думку О. Забужко, «витворення в позадержавних умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку укр. політичної нації як окремішнього, свідомого й самосвідомого суб'єкта історії» 2. Аналіз схем націонал. відродж. в Укр. свідчить, що автори цих схем керуються самими різними критеріями періодизації «відродженського» руху: класовими, організаційними, політичними, культурологічними тощо. Отже, в ситуації розмаїття підходів проблема критеріїв періодизації укр. націонал. відродження постає як вирішальна. З нашої точки зору, суттєвою ознакою процесу укр. націонал.відродження є надмірна ідеологізація науки, культури, духовного життя Укр., політизація світогляду та мислення укр. інтелігенції. Ці процеси були типовими для жорстких політичних режимів, до яких належала Рос.імперія. Енергія укр. інтелектуалів зосереджувалася здебільшого на обороні права істор. буття свого народу, справі власної ідентифікації, націонал. самовизнання. Виходячи з цих міркувань, критерієм періодизації процесу укр. націонал. відродж. є зміна політич. ідеології, ідеологічних настанов українства. Відповідно до цього критерію можна виділити такі періоди (доби) процесу укр. відродження: 1)реставраційний (80-ті роки XVIII ст. – пер. чверть XIX ст.) 2)романтичний (20-60-ті роки XIX ст.) 3)народницько-громадівський (60-80-ті роки XIX ст.) 4)національний, або національно-політичний, який за своєю сутністю збігається з «модерністичною стадією» та «львівським» періодом (90-ті роки XIX ст. - початок XX ст.).

69.Промисловий переворот в Україні 1830/40 – 1880-і рр.: особливості, наслідки. Особливістю соціал.-економ. розв. першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання, що проявлялось: у розвитку товарно-грошових відносин і проникненні капіталістичних відносин у с/г; у руйнації селянських господарств; у занепаді кріпосницької ману-фактури, поглибленні розшарування селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому формуванні нових соціальних верств - підприємців та найманих робітників; у дальшому формуванні загальноімперського внутрішнього ринку. Наслідком кризи феодально-кріпосницької системи господарювання було зростання товарності с/г, поглиблення спеціалізації окремих районів Укр. у с/г виробництві, розшарування поміщицьких господарств, зростання долі банкрутуючих поміщицьких маєтностей і господарств, які поступово почали набувати торговельного характеру та запроваджувати використання нових сільськогосподарських технологій, техніки. Переважна більшість укр. поміщиків вбачала можливості підвищення прибутків не в поліпшенні методів господарювання, а в посиленні економічного та позаекономічного гноблення кріпаків (збільшувала панську ріллю, переселяла кріпаків з однієї маєтності до іншої, вводила нові форми відробітків та податків тощо). У 1817 p. уряд почав створювати в Укр. військові поселення, першими мешканцями яких стали селяни 13 селищ Зміївського та Волчанського повітів Слобідсько-украшської губернії. У військові поселенці призначали переважно заможних козаків та селян, а незаможних переводили за межі військових поселень або призначали до тимчасових робочих рот. Мешканці військових поселень не мали права на земельну власність та особистих прав. У поселеннях обмежувалась торгівля, робочий день поселенця регламентувався, за особистим життям здійснювався суворий нагляд. Створення військових поселень підривало зацікавленість у виробництві. Вони виявились малоефективними та невигідними. Розвиток промисловості в Укр. пер. пол. XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в 3О-40-х pp. і завершився в 60-70-х pp. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. На середину XIX ст. воно утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях. Цукрова промисловість займала перше місце у промисловому виробництві Укр. в пер. пол. XIX ст. Вона забезпечувала 80% виробництва цукру в Рос. імперії. Друге місце за обсягом виробництва займала суконна промисловість. Важливою статтею доходів дворянства Укр. було винокуріння. У першій половині XIX ст. в Укр. розвивається військова промисловість. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод "Арсенал" у Києві. Серед інших військових підприємств слід відзначити пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавуноливарний завод, канатний завод та корабельню у Миколаєві. Особливістю мануфактурного виробництва в Укр. пер. пол. XIX ст. було те, що основна кількість капіталістичних підприємств розташовувалась у селах (72%); в губернських містах їх було 10%, у повітових - 18% . Виняток становила Пд. Укр., де промислові підприємства були розташовані тільки у містах. Важливу роль у розвитку торгівлі відігравало чумакування. 75% хліба, який вивозився з Укр. через азовські та чорноморські порти за кордон, транспортували чумаки

Разом з чумакуванням розвивався водний транспорт. У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 p. вже була створена Дніпровська судноплавна компанія, в якій налічувалось наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів. В той же час на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, панував не менш жорстокий колоніально-кріпосницький режим. У пер. пол. XIX ст. значно прискорився процес обезземелення західноукраїнського селянства, збільшилися повинності, що їх виконувало селянство - панщина, данина, чинші, повинності на користь держави. Жорстока експлуатація поєднувалася з насильством й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків. Розвиток капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки розпочався після реформи 1848р., за якою було скасовано феодальні повинності селян. Скасування кріпосного права відбулося шляхом викупу, який селяни сплачували додатково до прямих податків. Важливою ознакою утвердження капіталістичних відносин на селі було зростання товарності продукції с/г, поширення нових методів землеробства. Промисловість на західноукраїнських землях розвивалась надто повільними темпами, насамперед через вузькість внутрішнього ринку, обумовлену пануванням феодально-кріпосницьких відносин. Купці, що наживали великі прибутки на лихварстві та спекуляції, не були зацікавлені у вкладанні капіталу в промисловість. В основному розвивались традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана. У 1834 р. на Буковині діяло 29 водяних лісопилень. Реформа 1848 p. створила певні умови й для розвитку капіталістичних відносин у промисловості: почалося використання механічних двигунів, відбувалося становлення фабрично-заводської промисловості, започатковувався розвиток нафтової промисловості та залізничного транспорту. Отже, основним змістом, соціально-економічного розвитку Укр. пер. пол. ХІХ ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. В с/г це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких і заможних селянських господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок із ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в с/г до 1861 p. були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст. на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталістична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому будівництві відігравали купецькі капітали. Розвиток капіталістичної промисловості супроводжувався створенням ринку найманої сили. Цьому сприяло і розшарування селянства В умовах становлення товарного виробництва відбувалося зародження нових класів - буржуазії та найманих робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва. Товарно-грошові відносини, які проникали в усі сфери виробництва, до певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом товарне виробництво починає підривати підвалини кріпосницької системи. На цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особливою силою проявилися в кінці 50-х - на початку 60-х років. Перед країною постала нагальна потреба відміни крі-посницької системи, що дедалі більше гальмувала економічний прогрес.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]