3.Україна у планах Наполеона та участь українців у франко-російській війні 1812 р.

12(24) червня 1812 р. Наполеон напав на Росію. Його армія, що налічувала 640 тис. чол. і 1372 гармати, спрямувала свій головний удар на Москву. Їй протистояла російська армія чисельністю 597 тис. чол. Але вона була розділена на три частини: 1-а, яку очолював генерал Барклай-де-Толлі, захищала шлях на Петербург, ІІ-а, яку очолював генерал Багратіон, захищала шлях на Москву, ІІІ-я, яку очолював генерал Тормасов, захищала шлях на Київ.

У своїх планах Наполеон значне місце приділяв Україні, яку він планував перетворити в осередок антиросійського руху. Правобережжя він обіцяв повернути польському королю, Галичину та Волинь – передати австрійському імператорові, Крим і Північне Причорномор’я – турецькому султану. Решта території мала ділитися на військово-адміністративні колоніальні області (наполеоніди, Чернігівщина і Полтавщина, Катеринославщина,Донеччина, Херсонщина.) і стати джерелом постачання французької армії продовольством, фуражем, конями, волами і навіть солдатами.У регулярній російській армії українці складали значний відсоток. Так, серед рядового складу він дорівнював 50%, серед молодшого офіцерського складу – 80%, старшого офіцерського складу – 20%. 25 тис. осіб. 75 тис. ополченців з україни. Вісім українських козацьких полків брали участь у так званій “битві народів” восени 1813 р. під Лейпцігом. Це була ще одна нищівна поразка наполеонівської армії, завдана їй коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Прусії, Саксонії, Швейцарії, Іспанії та Португалії. Переможцям відкривався прямий шлях на Париж. У березні 1814 р. шість українських козацьких полків у складі російської армії вступили до столиці Франції. Так війну було завершено

4.Попередні проекти скасування кріпацтва (1855-1861), їхня оцінка.(1)

Уперше цар Олександр II про необхідність звільнити селян «згори» сказав 30 березня 1856 р. у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. З січня 1857 р. почав засідати Таємний комітет «для обговорення заходів по влаштуванню побуту поміщицьких селян», який складався з міністрів та інших сановників-кріпосників і в якому головував цар. Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Головний комітет у селянській справі, на який 8 січня 1858 р. був перейменований Таємний комітет. При ньому у березні 1859 р. почали працювати дві редакційні комісії, що мали зібрати матеріали губернських комітетів і виробити проекти документів для проведення реформи.

Серед дворянства взагалі і в губернських комітетах зокрема в питанні про характер реформи не було повної єдності. Більшість поміщиків, передусім чорноземних губерній, — відверті кріпосники — намагалися залишити в своїх руках усю землю й зберегти право на селянську працю. Інші, ліберальні поміщики, переважно нечорноземних місцевостей, погоджувалися на звільнення селян із землею, але при обов'язковій сплаті викупу як за земельні наділи, так і за особисту волю селян. Але всі поміщики сходилися на тому, щоб реформа проводилася без ущемлення їх інтересів, за рахунок селянства. Типовим був проект багатого полтавського поміщика М. Позена, схвалений Полтавським губернським комітетом. Він передбачав наділення селян лише маленькими садибними ділянками, а вся інша земля мала залишатися в руках поміщиків. І тільки протягом перехідного періоду селяни могли користуватися невеликими наділами польової землі не більше 1,5 дес. на ревізьку душу, за що мусили відбувати повинності. За поміщиками зберігалася вотчинна влада над селянами, останні повинні були сплатити викуп як за садиби, так і за будівлі. Отже, полтавські поміщики, намагаючись обезземелити селян і, в той же час, прив'язати їх до садиб, планували забезпечити себе дешевою робочою силою по вільному найму або за оренду землі.