Типи ландшафтів і природні райони області

При всій різноманітності природних комплексів вони групуються у певні типи ландшафтів, яких у Хмельницькій області є два: поліський на півночі, і лісостеповий, що займає більшу частину області.

І. Поліський тип подільських ландшафтів характеризується такими ознаками: по-перше, в ньому переважають рівнинні форми рельєфу з незначним, неглибоким розчленуванням поверхні, практично без ярів, без балок, які якщо і трапляються, то як виняток; по-друге, внаслідок рівнинності поверхні у цих ландшафтах утруднений стік природних вод, тобто дренаж, і як наслідок, певна надмірна зволоженість території, особливо деяких природних комплексів, розташованих у пониженнях поверхні; по-третє, тут досить поширені піщані пухкі наноси, переважно водного походження, що зумовило специфічну рослинність і, передовсім, соснові ліси та болота, а також характерні грунти (дерново-підзолисті, дернові, лучні тощо).

Наявність досить обширних масивів лісів і боліт впливає на клімат поліських ландшафтів. Для них характерна більш затяжна весна, оскільки значна частина тепла витрачається на випарування перезволожених ПТК, менші суми активних температур.

До поліського типу ландшафтів належать такі природні райони (рис. 20):

1. Ганнопільський, який займає північно-західну частину Славутського району на захід від р.Корчик і на північ від сіл Кривин-Коломиє-Перемишль-Миньківці-Корчик. Найбільш поширені у цьому районі місцевості з легкими лесовидними суглинками на осадових крейдово-неогенових породах з трохи підвищеним рельєфом, вкритих сірими та темно-сірими опідзоленими грунтами, зайнятими орними землями. Більш високі місцевості з близькими заляганнями карбонатних порід вкриті темно-сірими опідзоленими грунтами, а місцями навіть опідзоленими чорноземами. Проте тут, ніби нагадуючи про навколишнє Полісся, трапляються невеликі масиви пісків з дерново-підзолистими та дерновими грунтами, а по зниженнях, створених р.Жариха та її притоками, є також заболочені луки та низинні торфовища. Ганнопільський ландшафт – це східний форпост лісостепових ландшафтів Волинської височини, в якому переплітаються риси лісостепової природи з поліською.

2. Берездівський природний район поширюється на східну частину Славутського та північні частини Шепетівського і Полонського адміністративних районів і продовжується у Житомирській області. Відрізняється він від Ганнопільського тим, що тут поширені кристалічні породи, які зверху прикриті лише пісками та суглинками, місцями лесовидного характеру. Внаслідок цього у Берездівському ландшафті більші масиви дерново-підзолистих грунтів, часто оглеєних і глеюватих. Однак і в цьо­му природному районі трапляються порівняно невеликі масиви легких лесовидних суглинків з ясно-сірими і сірими глеюватими грунтами. Ча­сті пониження, зайняті болотистими луками і торфовищами, а також пониження з лучно-чорноземними та чорноземно-лучними грунтами.

Збереглися тут невеликі масиви дубово-соснових лісів з вільхою клейкою, осикою та іншими вологолюбивими чагарниками та кущами. Південна межа району проходить приблизно від с.Корчик на села Михайлючку-Буртин і смт.Понінка.

3. Славутський район має найбільш типову поліську природу, мабуть, тому, що здебільшого вкритий дубово-сосновими та сосновими лісами, болотами та луками і через те малозаселений, отже, і мало орних земель. Причина цього – геолого-геоморфологічна будова. Він вкритий майже суцільним покривом пісків і має менші абсолютні внески, ніж Ганнопільський і Берездівський райони. Славутський ландшафт поширюється і на Ізяславський адміністративний район, приблизно до сіл Кунів–М'якоти–Плужне–Борисів–Мокрець–Михля–Пліщин–м.Шепетівка–Судилків–Хролин–Поляна–м.Полонне, тобто до орографічного уступу Кунів–Шепетівка–Полонне.

Підсумовуючи характери­стику поліських ландшафтів Хмельниччини, необхідно підкреслити, що їх найбільш суттєві ознаки визначаються не кліматом, який не дуже відрізняється від сусідніх лісостепових, а перш за все відмінами у геологічній будові та рельєфі, що створюють основні риси природи Полісся: рівнинність, поширення пісків і заболоченість. Виходячи саме з цього, можна розробляти обгрунтовані рекомендації по їх поліпшенню та оптимізації. Серед них, мабуть, на перше місце слід поставити водну меліорацію, під якою треба розуміти не просто осушення перезволожених земель, а регулювання водного ре­жиму системами двосторонньої дії. Необхідна також хімічна меліорація дерново-підзолистих і дернових грунтів для пониження високої кислотності (вапнування, внесення торфо-мінеральних компостів тощо). Нарешті, впровадження відповідних систем землеробства з посівами багаторічних трав і люпину є завершальною ланкою в роботах по оптимізації ландшафтів, охороні та раціональному використанню їх ресурсів.

ІІ. Лісостеповий тип подільських ландшафтів поширюється більше ніж на чотири п`ятих території області і характеризується такими основними рисами: по-перше, суцільним покривом лесовидних суглинків, які мають колосальний вплив на природні умови, оскільки вони є материнською природою грунтів переважно чорноземного типу, тобто тим основним субстратом, на якому росте переважна більшість рослин, диких і культурних, в яких живуть тварини-землериї, а люди будують дороги та різні будівлі; по-друге, у лісостепових ландшафтах дуже поширені ерозійні форми рельєфу – яри, промоїни, балки, зсуви тощо, які сильно ускладнюють поверхню, перерозподіляють тепло і вологу по цих нерівностях і диференціюють рослинний та грунтовий покриви у природних комплексах; по-третє, внаслідок розчленування рельєфу в лісостепових ландшафтах швидко стікають дощові і талі снігові води, чому на ріках виникають високі, часом катастрофічні повені та паводки; по-четверте, у лісостепових ландшафтах в описаних умовах формується відповідний тип природної рослинності: дубові ліси з домішкою граба, липи, ліщини, черешні тощо на горбистих місцевостях і лучні степи з багатим різнотрав'ям і бобовими – на плоских ділянках; нарешті, під цією рослинністю і на карбонатних лесовидних суглинках утворюються різноманітні грунти чорноземного типу: чорноземи звичайні, чорноземи потужні, чорноземи опідзолені, темно-сірі опідзолені грунти, а в найбільш високих і лісистих місцях також сірі, а часом і ясно-сірі опідзолені грунти.

Проте лісостепові ландшафти Хмельницької області мають і відмінні риси. Їх поділяють на три групи (підтипи): північну, центральну і придністровську.

А. Група ландшафтів північноподільського підтипу розташована у басейні Горині, її допливів Случі та Хомори, тобто на північному схилі Подільського плато, абсолютні висоти якого поступово знижуються від Верхньобузької височини до Шепетівського полісся. Характерні риси цього підтипу ландшафтів такі: а) значна подрібненість всього Північного Поділля на окремі ландшафти; б) наявність в окремих місцях природних комплексів поліського типу з сосновими лісами і дерново-підзолистими грунтами; в) близьке до поверхні залягання кристалічних порід на значних площах (східніше лінії Шепетівка–Гриців–Старокостянтинів); г) значне поширення рівнинних місцевостей з глибокими малогумусними чорноземами на них. Група північноподільських ландшафтів складається з таких районів:

4. Білогірський район розташований на південь від Славутського і простягається до Горині, яка є його південною та східною межею, а західною – Вілія та межа з Тернопільською областю. Значні абсолютні висоти (280...300м), поширення легких лесовидних суглинків на пухких неогенових відкладах, підстелених крейдовими мергелями, сприяли утворенню тут розчленованого ярково-балочного рельєфу з поширенням сірих і ясно-сірих опідзолених грунтів загалом невисокої потенціальної родючості. На вершинах і схилах горбів досить поширені масиви дубових лісів, грунти і рештки лісів свідчать про те, що цей ландшафт в доісторичні часи був вкритий широколистяними лісами. Заплави Горині та Вілії тут заболочені. Вони то розширюються як між Ямполем і Сушенцями, то звужуються, як біля Білогір'я, то знову розширюються. Такі розширення заплав здавна використовувались для будівництва ставів. У долині Горині є декілька досить великих ставів (Мислятинський, Ізяславський загальною площею понад 500га), але їх можна набагато розширити, що сприятиме збільшенню рибного балансу області. Стави також можна було б побудувати на Вілії, але цьому, мабуть, перешкоджає відомча неузгодженість, оскільки ця ріка тече на межі двох областей. На менших ріках можна ще побудувати багаті ставків колгоспного користування.

5. Скрипівський природний район є східним продовженням Білогірського ландшафту. Він також межує на півночі з Шепетівським поліссям, але південною його межею є Хомора. Межу між Скрипівським і Білогірським ландшафтом зручно проводити по Горині від Радошівки до Іклубівки і далі на села Топори і Сахнівці на Хоморі.

Скрипівський ландшафт теж балочний, але з менш глибоким розчленуванням, ніж Білогірський, а тому більш рівнинний. Цьому сприяють також і менші абсолютні висоти цього району. Крім того, на більшій частині Скрипівського району близько до поверхні залягають кристалічні породи, незначні нерівності поверхні яких нівелюють четвертинні відклади лесовидних порід.

Такі особливості геологічної будови і рельєфу описуваного району зумовили поширення в доагрикультурну епоху просторів з лучно-степовою рослинністю, під якою утворилися глибокі малогумусні чорноземи високої природної родючості при майже повній відсутності лісів. Тільки західна частина цього ландшафту горбиста, має острови дібровних лісів на опідзолених чорноземах.

6. Случ-Хоморський природний район лежить між Хоморою на півночі і Случчю на півдні. Це район, що відзначається значними абсолютними висотами, від 270...280м на півночі до 320...330м на півдні, ближче до Случі. Ріки глибоко врізались у підстелюючі породи, на 50...70м, але оскільки породи пухкі (четвертинні лесовидні суглинки і піщано-глинисті відклади неогену), то тут немає скелястих долин з високими урвищами, як у Придністров'ї. Скелясті ділянки у долинах річок з'являються лише там, де ріки досягли кристалічних порід (нижче Грицева і Старокостянтинова), але скелі тут невисокі.

Значна розчленованість поверхні Случ-Хоморського ландшафту сприяла поширенню дубових лісів, під яким сформувалися грунти опідзоленого типу: опідзолені чорноземи, темно-сірі і сірі опідзолені грунти, а місцями, наприклад біля сіл Онацьківці, Бражинці, навіть утворилися дерново-підзолисті грунти на пісках. Однак більша частина лісових масивів була знищена до революції, а землі перетворені на орні угіддя, що посилило процеси площинної ерозії на полях. Отже, розробка диференційованих заходів боротьби з ерозією є одним із найважливіших завдань раціонального природокористування у цьому районі. Ще одним завданням перспективного природокористування є будівництво ставків і водосховищ як для регулювання водного стоку річок, так і для риборозведення. Переважну частину цього ландшафту займають Шепетівський і Полонський райони.

7. Полквинський природний район виділяється серед ландшафтів всього Хмельницького Поділля найбільшою рівнинністю. У центрі цієї рівнини, нахиленої на північ до Горині, знаходиться смт.Теофіполь, і весь Теофіпольський адміністративний район майже точно вписується в Полквинську рівнину. Тут дуже мало лісів. В доагрикультурні часи це був лучний високотравний степ, під яким утворилися глибокі малогумусні чорноземи – найродючіша відміна чорноземних грунтів області. Тільки місцями невеликими островами піднімаються останці крейдових і неогенових порід часом з малими масивами дібров на опідзолених чорноземах. Завдяки рівнинності поверхні на ній утворилося чимало неглибоких западинок, так званих «блюдець», як правило замочарених і з оглеєними грунтами. У Полквинському природному районі ріки Полква, Жердь мають широкі заболочені заплави, на яких доцільне будівництво великих водосховищ для риборозведення типу існуючого Теофіпольського, що займає понад 160га.

8. Ікопотьський район розташований на схід від Полквинського і на досить значній площі рівнинний (наприклад, околиці сіл Антоніни, Малі Пузирки, Велика Салиха та ін.). Проте рівнинним можна назвати тільки центральну частину цього району в верхів'ях Ікопоті. Північна та південна частини досить горбисті. Горбиста з балочним рельєфом і його західна частина, яка є вододілом між верхів'ями Случі та верхів'ями Жерді і Полкви. Тут поширені яри та зсуви, збереглися невеликі масиви дібров, які займали у минулому значні площі. Під ними утворилися опідзолені чорноземи, темно-сірі опідзолені грунти. Тут необхідно боротися з кислотністю та площинною ерозією.

Горбиста також і північна частина Ікопотьського природного району, вздовж правого берега Хомори між селами Криворудка, Нове Село, Старі Бейзими тощо. Ікопотьський район розташований між Случчю, Ікопотью і Хоморою, тому основна його частина знаходиться у межах Красилівського адміністративного району; північна – у межах Ізяславського району, а південно-західна – у межах Теофіпольського району. Отже, рівнинна частина цього ландшафту з багатими глибокими чорноземами знаходиться у Красилівському районі, а горбиста з опідзоленими чорноземами і ерозійно небезпечними землями – Ізяславському та Теофіпольському.

9. Старокостянтинівський природний район теж відзначається рівнинністю, оскільки він розташований на надзаплавних терасах Случі, які тягнуться широкою смугою вздовж правого берега цієї ріки, що протирічить закону К. Бера, за яким правий берег мусить бути високим, а не низьким, як у Случі. Таку аномалію в симетрії берегів мож­на пояснити тільки однією причиною: тектонічним підняттям Случ-Хоморського блоку кристалічного фундаменту, а отже, наявністю розлому цього фундаменту, по якому заклалася Случ.

Рівнинність поверхні – дуже характерна риса цього ландшафту, що нагадує певною мірою Полквинський ландшафт. Він такий же безлісний і вкритий глибокими чорноземами теж деякою мірою оглеєні особливо у пониженнях поверхні, утворених неглибокими ерозійними просадочними формами. Якщо північну межу цього природного району утворює Случ, то південну – підніжжя Ікво-Бужоцької височини.

Отже, для ландшафтів Північного Поділля характерні такі особливості: а) тісний зв'язок між поширенням глибоких чорноземів і рівнинних місцевостей і, навпаки, опідзолених грунтів з горбистими місцевостями; б) зв'язок поширення дібров з горбистими місцевостями і сутність їх у рівнинних ландшафтах; в) наявність широких заболочених заплав на ріках, що дає змогу будувати стави та водосховища, яких поки що недостатньо у межах Північного Поділля.

Б. Група ландшафтів центральноподільського підтипу займає Верхньобузьку височину, яка відзначається найбільшими абсолютними висотами у Хмельницькій області, є вододілом між басейном Горині та Дністра. Досить багато подібності у будові центральноподільських та північноподільських ландшафтів і перш за все в поширенні балочної структури ПТК, наявності рівнинних місцевостей, хоча останніх у центрі Поділля менше, ніж на півночі. На більшій частині центрального Поділля кристалічний фундамент залягає неглибоко, приблизно 100 м і менше від поверхні, а на сході височини, у Летичівському і Старосинявському районах, виходить на денну поверхню. Група центральноподільських ландшафтів поділяється на такі райони:

10. Авратинський займає досить плоску вододільну височину, з якої починаються витоки Південного Бугу, Случі та Збруча. Це вододільна височина, хоч дуже невиразна, бо на ній немає ні вершин гребенів, яка поділяє басейни Дністра, Прип'яті та Південного Буга. Як і на інших подільських плоских височинах, вкритих лесовидними породами, у цьому ландшафті переважають глибокі малогумусні чорноземи, дещо оглеєні, навіть заболочені по невиразних пониженнях і «блюдцях». Район безлісний (за винятком лісосмуг вздовж доріг). Тільки по периферійних частинах ландшафту, куди заходять своїми балочними верхів'ями притоки Дністра (Смотрича, Збруча, Ушиці), поверхня стає складнішою, з'являються опідзолені чорноземи. Більша частина цього ландшафту знаходиться у Волочиському районі.

11. Вовчко-Бужоцькій природний район найбільший за територією у Хмельницькій області. Він розкинувся між Іквою та Случчю півночі та р.Вовчок. На його площі розмістилися такі адміністративні райони: Хмельницький повністю, південна частина Красилівського, частини Летичівського, Старосинявського і Старокостянтинівського районів. Цей природний район майже не має рівнинних місцевостей, за винятком хіба що річкових заплав; він весь горбисто-балочний з максимальними для області абсолютними висотами. Переважають у районі опідзолені чорноземи, а в багатьох місцях сірі та ясно-сірі опідзолені грунти. На горбах збереглись і масиви дубово-грабових лісів.

Ще одна характерна ознака цього ландшафту: в ньому багато водосховищ і ставів. Щедрівське водосховище площею понад 1250га, Анаставські стави (понад 1100га), Моломолинецький став (330га) та багато інших. Загальна площа крупніших ставів понад 5500га. Дуже серйозною природоохоронною проблемою цього ландшафту є розробка і здійснення раціональних заходів в боротьбі з ерозією на по­лях, яка характерна майже для чвертей орних земель.

12. Летичівський ландшафт належить до природних районів складної будови, в яких поряд з комплексами на кристалічній основі, з чорноземами на лесових породах і з ерозійними формами поширені також піщані масиви з дерново-підзолистими грунтами і значними масивами на них сосново-дубових лісів. Є в цьому ландшафті також і екзотичні, але невисокі рифові пагорби, вкриті лесовидними суглинками з опідзоленими чорноземами. У межах Хмельницької області знаходиться лише західна частина Летичівського ландшафту; східна ж його частина – у Вінницькій області.

13. Вовковинецький природний район теж тільки частиною, і то меншою, знаходиться у Хмельницькій області; більша ж його ча­стина лежить у Вінницькій області. Характерними відмінами цього ландшафту є його почленованість балочно-зсувними формами рельєфу, який тут утворився внаслідок балтських глин, дуже схильних до осування. Лесовий покрив у цьому районі незначний і на ньому утворилися переважно сірі опідзолені грунти під дубово-грабовими лісами, які тут досить поширені. Боротьба з процесами площинної і зсувної ерозії є дуже складним завданням і потребує спеціальних досліджень для розробки раціональних прийомів інженерної техніки і агротехніки.

В. Група ландшафтів придністровського (східноподільського) типу. Загальні ознаки цього типу такі: а) рівномірний загальний нахил поверхні на південь, до Дністра; б) глибокі скелясті каньйоноподібні долини з вузькими заплавами і значними похилами русел; в) дещо більша лісистість території, яка в доагрикультурні часи досягала 70%; г) значне поширення опідзолених чорноземів, темно-сірих і сірих опідзолених грунтів; д) древні долини на межиріччях; е) загалом тепліший клімат, особливо у долині Дністра та його лівих допливів; е) значно глибше залягання кристалічного фундаменту (400...1000м), перекритого досить повною серією палеозойських, мезозойських і кайнозойських відкладів.

У цій групі ми розрізняємо такі райони:

14. Городоцький, що займає північну частину Придністров'я, поширюючись на верхів'я притоків Дністра (Збруч, Смотрич, Тернаву, Студеницю, Ушицю). Межує з центральноподільською групою ландшафтів по маловиразній і тому досить умовній лінії тих населених пунктів, біля яких долини допливів Дністра стають скелястими, урвистими, тобто там, де ріки врізуються у тверді силурійські вапняки (села Тарноруда на Збручі, Кузьмин на Смотричі. Ярмолинці на Ушиці, смт.Віньківці на Калюсі). Характерними особливостями природи Городоцького району є: а) неглибокі коливання поверхні, в середньому 20...40м; б) досить рівнинні межиріччя з численними древніми долинами на них; в) поширення поряд з опідзоленими чорноземами глибоких чорноземів, приурочених до древніх долин. Багато у районі великих ставів і водосховищ (Тарнорудські стави загальною площею 300га, Мартинівське водосховище площею майже 200га, стави у смт.Гвардійському, Сутківцях тощо), але, на жаль, вони досить запущені.

15. Ушицький природний район займає південну частину Хмельницького Придністров'я у межах Віньковецького, Дунаєвецького і Новоушицького адміністративних районів. Його межа з Городоцьким районом проходить по лінії смт.Смотрич на м.Дунаївці і смт.Віньківці. Характерна ознака цього району – глибока і часта почленованість поверхні каньйоноподібними долинами у всьому Придністров'ї. До річкових долин прив'язана густа сітка балок і ярів, по яких розвивається глибинна ерозія, а на обезліснених схилах, зайнятих орними землями інтенсивна площинна ерозія. Щодо ерозійних процесів, то Ушицький район є одним з найнебезпечніших в області. Внаслідок інтенсивної розчленованості у цьому районі поширені переважно сірі опідзолені і еродовані грунти. На значних площах цих земель грунтовий покрив змитий до корінних порід, на яких почали формуватися специфічні маловрожайні дернові грунти па карбонатних породах – дерново-карбонатні грунти.

16. Товтровий район, – це, безумовно, ландшафт-унікум на території республіки. У будові товтрового ландшафту виразно розрізняються такі форми природних комплексів: а) плосковерхий масив Головного товтрового пасма, який піднімається над навколишньою рівниною на 50...60м, простягаючись від с.Іванківці на Збручі на села Кутки, Вишнівчик, Антонівку, Карачківці, Черче, Нігин, Вербку, Привороття, Кульчіївці більше ніж на 80км. Суцільність пасма Головного товтрового кряжа переривається тільки долинами річок Збруч, Жванчик, Смотрич, Мукша і Тернава, які утворюють у місцях прориву через це пасмо величні скелясті урвища. Головне пасмо переважно вкрите широколистяними лісами багатого видового складу (дуб звичайний і скельний, бук лісовий, граб, липа серцелиста і широколиста, берест, берека, клокичка периста, вишня степова, черешня тощо); б) гостроверхні гряди бічних товтр, переважно збезліснені, скелясті, з підніжжями, вкритими щебнистим делювієм і лесовидними суглинками, на яких утворилися звичайні чорноземи та перегнійно-карбонатні грунти під лучним остепненим травостоєм; в) невисокі рифові масиви, вкриті майже до самих вершин лесовидними суглинками («могилки») зі звичайними чорноземами на них; г) міжтовтрові рівнини з глибоким лесовим покривом і глибокими малогумусними чорноземами місцями оглеєними; зайняті орними землями, іноді невеликими мочарами.

Зважаючи на унікальний характер товтрового ландшафту, необхідно вжити енергійних заходів щодо його збереження, не допускати безсистемної хаотичної розробки дрібними кар'єрами. Найбільш цікаву його частину між селами Карачківці та Нігин, а також між селами Привороття та Китайгород слід було б оголосити природним парком загальносоюзного значення і відповідно впорядкувати.

17. Жванчіцький природний район лежить на захід від Товтрового кряжа. Західною його межею є Збруч. Цей ландшафт має свої досить типові риси, якими він відрізняється від сусідніх ландшафтів Придністров'я. У ньому великі площі займають древні широкі долини з глибокими чорноземами. Одна із таких долин простягається паралельно Товтрового кряжа через села Летаву, Зарічанку на Степанівку і Залуччя, Гуменці, Слобідку Кульчієвецьку; вона добре простежується в рельєфі і зафіксована смугою глибоких чорноземів. Друга така долина простягається від с.Гуків на Оринін і Голосків. Для ландшафту харак­терні також древні широкі тераси Дністра, що піднімаються над рікою на висоту 180...200м на відстані 18...20км від сучасної течії ріки. Тут трапляються карстові печери в гіпсах значної протяжності (с.Завалля, печера «Атлантида», загальною довжиною понад 2500м).

Підсумовуючи дану характеристику ландшафтів і природних районів Хмельницької області, ми вважаємо за необхідне звернути увагу на такі факти:

а) поділ території Хмельницької області на дві зони (поліську і лісостепову) абсолютно недостатній, надто загальний і тому в багатьох відношеннях помилковий. Насправді природні умови області набагато різноманітніші, і тому вимагають більш диференційованого підходу.

б) кліматичні умови області мало відмінні і майже не надаються до агрокліматичного районування, що підтверджується відповідними даними про температури, періоди активної вегетації, опади (див. розділ «Клімат»).

в) значно краще відбиває різноманітність природних умов області карта грунтів, але вона занадто диференційована, якщо мати на увазі проблеми планування заходів в обласному масштабі.

г) у найбільшій мірі завданням обласного планування заходів по раціональному використанню природних ресурсів і охороні природи відповідає ландшафтне, тобто комплексне, районування території області. Територія області поділяється принаймні на 17 природних районів (ландшафтів), які можна об'єднати в чотири групи, досить відмінних, не стільки за кліматом, скільки за рельєфом, геологічною будовою та залежними від них розподілом грунтів, водних ресурсів, процесів ерозії, характеру лісистості тощо.