4 Птання

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу, і остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Скасувавши НЕП, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку з цим, — це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку). Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

У результаті „сталінського стрибка” в індустріалізації України, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему постачання населення міст продовольством і неврожай 1928 р. в Україні. Була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками, голодувало. Лише в січні 1935 р. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціни на хліб. Отже, головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого „соціалістичного будівництва” не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.

Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Продукція машинобудування в кінці 30-х років випередила всі інші галузі промисловості, а частка важкої промисловості в господарському виробництві становила у 1938 р. 92,5 %. Такий непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував рівень 1913 р. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки залишався низьким порівняно з розвиненими країнами світу.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих „соціалістичних перетворень” на селі. Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського господарства.

Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами, Сталін, і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти цього можна було тільки за умови насильницького об'єднання селян в колективні господарства та встановлення в сільському господарстві командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.

Отже, в ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства. Найжахливішим наслідком "перетворень" на селі був голод 1932 —1933 рр. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місцевого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р.

Усі зусилля партійних, державних, господарських органів були спрямовані на підтримання нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, зокрема зерно (між іншим, ціни на хліб на міжнародному ринку різко знизились). Проте керівництво СРСР не бажало знижувати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав.

Після таких адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських комор вимели все до зернини, взимку 1932— 1933 р. в селах України розпочався масовий голод. Жорстокість, з якою проводили зернозаготівлю в 1932 р., прирекла на голодну смерть мільйони українських селян.

Колективізація призвела до відчуження селянина від землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного занепаду. Погляди, що сформувалися у економістів-марксистів на початку НЕПу, визначили ту суперечливість його заходів, які врешті-решт прирекли цю політику на загибель під тиском командно-адміністративної системи. З одного боку, в офіційних колах визнавали, що відновлення ринку, приватної торгівлі та дрібного промислового підприємництва, бурхливий розвиток селянської кооперації, відродження фінансово-кредитної системи, госпрозрахунок державних підприємств сприяють успішній відбудові та піднесенню народного господарства. З іншого боку, економісти-марксисти шукали причини перманентно-кризового стану, з якого народне господарство в роки непу виходило лише на короткі відрізки часу, в «стихії ринку», породжуваній, за їхнім переконанням, діяльністю приватного капіталу та дрібнотоварним селянським господарством. Вони намагалися з марксистських позицій обґрунтувати необхідність посилення пресингу держави щодо ринкового механізму та його інститутів: витіснення приватника з виробництва й торгівлі, передусім оптової, посилення процесів одержавлення кооперації та усуспільнення селянських господарств тощо.

Нормування й регулювання цін, податкова політика, побудована «за класовим принципом», посилення директивності, масштабності та деталізації планування, поширення планових засад на сферу фінансово-кредитної діяльності, торгівлю тощо — основний зміст і напрям розробок П. Жигалка, К. Максимова, Е. Квірінга, Г. Гринька, Г. Окунева, О. Шліхтера, В. Чубаря, В. Введенського, П. Віткупа, С. Кузнєцова, Я. Дудника, В. Мишкіса, О. Лозового, В. Качинського, І. Клименка та багатьох інших економістів, партійних та господарських діячів того часу. Їхня діяльність у галузі створення засад соціалістичного планування, безпосереднього використання марксових схем відтворення (з ленінськими доповненнями) як методологічної його бази, розробка, балансового методу та побудови народногосподарських балансів як основи планів, вироблення принципів кредитного планування, планового ціноутворення, планування товарообігу.

Такі елементи в працях економістів-марксистів виявлялися в ході критичного аналізу практики госпрозрахунку, ефективності капіталовкладень, порівняльного аналізу застосування різних форм сільськогосподарської кооперації, критики «закону первинного соціалістичного нагромадження», сформульованого Є. Преображенським та практично втілюваного Г. П'ятаковим. Були вони й у висновках про необхідність дотримання пропорційності в розвитку різних сфер і галузей народного господарства, передусім промисловості й сільського господарства, попиту й пропозицій, про неприпустимість встановлення державою довільних цін, не рахуючися з реальними міновими еквівалентами тощо. Проте розв'язання цих проблем і суперечностей економісти-марксисти пов'язували не з посиленням природних регулюючих засад і функцій ринку, а навпаки, з підпорядкуванням його плану, позбавленням ринкових відносин та їх інститутів — ціни, прибутку, госпрозрахунку, кредиту тощо — їх природного змісту.

Ці найдосконаліші інститути капіталістичного господарства, які, за виразом П. Жигалка, «мають виключно службове значення» в нових умовах, розглядалися як «технічні засоби експлуатації підприємств», розвитку господарства в потрібному напрямі”. Таку думку поділяла абсолютна більшість економістів-марксистів. Завершений вираз вона одержала в марксистській літературі наприкінці 20-х років, коли процеси одержавлення охопили майже весь товарообіг, кредитну систему й тим самим підпорядкували державному впливу значну частину селянського обороту, звівши до мінімуму сферу ринкових відносин. Це не могло не вести до модифікації сутності товарно-грошових і ринкових відносин та інститутів у напрямі перетворення їх на обліково-розрахункові та планові важелі держави й відповідно до зміни розуміння змісту цих категорій.

Про небезпечність такого перетворення ринку та ринкових інститутів попереджали вчені-економісти дореволюційної школи ще на початку непу. Негативні наслідки адміністративного впливу на ціни як такого, що викликає кризові потрясіння в економіці, глибоко аналізували М. Соболєв, Я. Діманштейн, К. Клопотов, Л. Діц, А. Золотарьов, В. Зейлінгер, П. Покорський тощо. Довільне нормування цін на продукти сільського господарства (як і промисловості), попереджали вони, може призвести тільки до розриву зв'язків між цими галузями господарства. Вчені наголошували на перевагах ринкового механізму регулювання цін для відновлення нормального господарського обороту, а не адміністративних розпоряджень знизити ціну, які віддаються тресту. Такі розпорядження, зазначав зокрема М. Соболєв, завжди суб'єктивні. Особливу увагу вчені дореволюційної школи звертали на процеси деформації кредиту, який із самого початку його відновлення при непі будувався як знаряддя планового централізованого керівництва економікою. Виразно це виявилося вже у принципах відродження системи кредитної кооперації переважно на державних засадах.

Досліджуючи засади і функції кредиту в умовах НЕПу, вчені попереджали про негативний вплив його якісного, переродження яка ефективність народногосподарського розвитку. Введення планових засад у кредитування промисловості, вважав Я. Діманштейн, може призвести до повного усунення межі, між банківським кредитуванням та державно-бюджетним фінансуванням. На цьому шляху втрачаються ті економічні, комерційні засади, на яких кредит будується і дає можливість, враховуючи кон'юнктуру, впливати на ефективний розвиток господарства.

З визнанням у 30-ті роки політичної економії у широкому смислі економістами-марксистами стали визнаватися так звані економічні закони соціалізму, які, відповідно до практики будівництва нового суспільства, тлумачилися суб'єктивістськи — як плановані і конструйовані волею суспільства, держави. Цілий ряд марксистських положень про економічну роль диктатури пролетаріату та пролетарської держави, про соціалістичне усуспільнення та єдину соціалістичну (державну) форму власності, розширене відтворення, планування знайшли своєрідне завершення в тлумаченні цих економічних процесів і явищ, включаючи і соціалістичну індустріалізацію та колективізацію сільського господарства, як економічних «законів руху» перехідної економіки і соціалізму. При цьому той чи інший з них навперемінно трактувався як «основний закон руху» перехідної економіки. Таке тлумачення економічних законів відкрило шлях догматизму в теорії і волюнтаризму в практиці.

Характер трактування товарно-грошових відносин і проблем планомірності в 20-ті роки визначив і рівень подальшого розвитку уявлень про соціалістичну власність. В офіційній економічній літературі міцно утвердилися розуміння державної власності як соціалістичної, котра, тільки й може бути основою для формування нових виробничих відносин, переконання, що соціалістичний лад базується на цій одній, державній формі власності. Останнє пояснює той парадокс, що шляхи до визнання кооперативної власності як ще однієї форми соціалістичної власності лежав через її фактичне скасування в результаті суцільної колективізації та знищення селянської кооперації.

Сам підхід до теоретичних досліджень — перенесення основної уваги на розробку конкретних економічних проблем, превалювання політики над економікою .-— призводило до того, що уявлення, які абсолютизували існуючі на практиці форми організації суспільства, ототожнювалися з сутнісними характеристиками уявного соціалізму і догматизувалися. Це вело до апології створюваних суспільних відносин, перекривало шляхи до об'єктивного наукового їх аналізу.

У галузі теорії економічної науки здобутком світової економічної думки стали праці, виконані в 20-ті роки Є. Є. Слуцьким. Одна з них — «Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки» — обґрунтовувала необхідність створення особливої науки — праксеології, змістом якої є розробка принципів раціональної поведінки людини при різних комбінаціях умов. Праця була видана в 1926 р. німецькою (в оригіналі) та українською (в перекладі) мовами.