Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
История экономики и экономич мысли лекции.doc
Скачиваний:
33
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
1.7 Mб
Скачать

6.6 Розвиток класичної школи політичної економії у період становлення національних держав

З ім’ям Адама Сміта (1723-1790 р.р.) пов’язано завершення процесу становлення політичної економії як особливої галузі знань і розківт цієї школи в Англії. Головна його праця – „Дослідження про природу й причини багатства народів” (1776 р.).

Сміт спостерігав капіталізм епохи мануфактурного виробництва, тобто того періоду, коли капіталізм ще не розкрив достатньо об’ємно своїх потенцій і протиріч, тому А. Сміт неоднозначно підійшов до аналізу одних і тих самих категорій.

Однією з особливостей методології А.Сміта є дуалізм (від лат. duo – два), двоїстість. Це проявляється у використанні:

  • екзотеричного (від грец. еxo – ззовні), методу описання. А. Сміт описує капіталізм і категорії політичної економії такими, якими він їх бачить в зовнішніх формах прояву;

  • езотеричного (від грец. оisophagos – стравохід) методу проникнення вглиб явищ, пізнання їхньої внутрішньої сутності. Саме двоїстість методології зумовлює неоднозначність визначення А. Смітом одних і тих самих категорій.

Іншою особливістю методології А. Сміта був метафізичний (від грец. meta ta physika – після фізики) підхід до аналізу економічних явищ. Метафізика – це ототожнювання законів суспільства з законами природи. Значною мірою метафізичний підхід спостерігається у вченні про розподіл праці і обмін, а також у вченні про розподіл капіталу на основний та оборотний.

Третьою особливістю методології А. Сміта є антиісторичний підхід до аналізу економічних явищ і категорій. Проте, не можна повністю заперечувати історизм А. Сміта. Він вірно підкреслював природність, „об’єктивність” капіталізму, говорив про те, що капіталізм виник на певному ступені розвитку суспільства. Водночас, він розглядав капіталізм як кінцевий етап цього розвитку.

А. Сміт розпочав своє учення з аналізу розподілу праці й обміну, що само по собі є геніальним, оскільки історія товарного виробництва починається з розподілу праці. Однак, він помилково вважав, що обмін передує розподілу праці, тому що, на його думку, люди народжуються зі схильністю до обміну (в цьому і проявляється метафізичність підходу А. Сміта до вирішення питання про розподіл праці й обмін). В реальній же дійсності, історично і логічно, обмін може бути лише наслідком розподілу праці, оскільки він має сенс лише тоді, коли обмінюються різні продукти, тобто результати розподіленої праці.

А. Сміт зводить сутність грошей до їх функції як засобу обігу: „Гроші – величне колесо обігу, це величне знаряддя обміну і торгівлі”. Виникнення грошей А. Сміт пояснював технічними утрудненнями безпосереднього обміну товару на товар, але при цьому показав, що гроші – це особливий товар, який стихійно виділився зі всієї маси товарів.

В теорії вартості А.Сміт просунувся набагато вперед порівняно з У. Петті та фізіократами. Він вважав, що вартість створюється працею в усіх галузях виробництва.

Однак у визначенні вартості А. Смітом були допущені й помилки:

  • по-перше, він визначав вартість тільки витратами живої праці;

  • по-друге, він вважав, що при капіталізмі вартість визначається працею, яка купується, а не витрачається;

  • по-третє, він визначав вартість сумою доходів трьох класів суспільства – заробітної плати робітників, прибутку капіталістів й земельної ренти землевласників.

Учення про доходи (заробітну плату, прибуток, ренту) витікає з учення А. Сміта про вартість, а тому воно також є суперечливим. А. Сміт виділив три форми доходів у відповідності до трьох класів суспільства: заробітну плату, прибуток і ренту.

Заробітну плату А. Сміт визначив як частину вартості, яка створена працею робітника.

Далі А. Сміт намагався з’ясувати, як визначається частка робітника в створеному продукті. При вирішенні цієї проблеми він пов’язував заробітну плату з вартістю коштів існування робітників.

Вивчаючи фактори, що визначають величину заробітної плати, А. Сміт виділив фізіологічну її межу (мінімум коштів існування) і моральну (ту, яка забезпечує розвиток людини). До факторів підвищення заробітної плати він відносив ступінь важкості праці, рівень кваліфікації робітників тощо. А. Сміт підкреслив стимулюючу функцію заробітної плати: щедра винагорода за працю збільшує працелюбність, а надія на забезпечену старість спонукає робітника до напруження своїх сил. Таким чином, А. Сміт був прибічником підвищення заробітної плати. Однак, він пов’язував рівень заробітної плати з динамікою народонаселення і вважав, що в кінцевому підсумку заробітна плата завжди тяжіє до мінімуму, тому що її збільшення призводить до зростання народжуваності і пропозиції робочих рук, що й зумовлює зниження ціни на товар, який пропонується (працю).

Прибуток він вважав відрахуванням від продукту праці робітника. На його думку, прибуток утворюється внаслідок того, що робітник працював понад час, який необхідний для створення еквіваленту його заробітної плати. А. Сміт аналізував прибуток як форму доходу, що створюється неоплаченою працею в будь-якій галузі, де застосовуються витрати праці. В той же час він розглядав прибуток як складову вартості, як підприємницький доход, який пов’язаний із винагородою за ризик і є результатом продуктивності капіталу.

Рента у А. Сміта – результат неоплаченої праці сільськогосподарських робітників. Він вважав, що рента пов’язана з приватною власністю на землю.

Однак, у А. Сміта є й інші погляди на ренту. Він характеризував її як складову частину вартості та як результат дії природи.

Учення про капітал і його розподіл на основний та оборотний. З одного боку, А. Сміт історично підійшов до аналізу капіталу, підкресливши, що капітал виникає на тому етапі розвитку, коли запаси, які спрямовані у виробництво, приносять доход. З іншого боку А. Сміт розумів капітал тільки як запас, тобто розглядав не суспільну сторону капіталу, а лише натурально-речову, і, таким чином, увіковічнив капітал, тобто припустився антиісторичного підходу до його аналізу.

А. Сміт розвинув вчення фізіократів про розподіл капіталу на основний та оборотний. Розвиток полягав у тому, що цей розподіл А. Сміт не обмежував лише сільським господарством, а розповсюдив його на капітал, який функціонує в будь-якій галузі виробництва. Разом з тим, критерієм розподілу капіталу на основний та оборотний А. Сміт вважав фізичне переміщення його частин (в цьому проявляється метафізичний підхід). На його думку, основний капітал не обертається (не рухається і залишається у певній формі), а оборотний – обертається (йде від володаря в одній формі і повертається до нього в іншій).

Учення А. Сміта про продуктивну і непродуктивну працю розкриває, що під продуктивною працею він розумів працю, яка створює прибуток, а непродуктивна праця прибутку не створює.

У А. Сміта є й інше визначення продуктивної і непродуктивної праці. Продуктивною він вважав будь-яку працю, результатом якої є товар, а непродуктивною – працю з надання послуг.

Закінчуючи аналіз поглядів А. Сміта, необхідно звернути увагу на практичний бік його теорії. Він сформулював низку положень щодо економічної політики держави. В цьому він був прихильником свободи економічної діяльності господарюючих суб’єктів, вважав свободу головною умовою зростання багатства суспільства. Державі відводив функції охорони країни від зовнішніх ворогів і турботи про безпеку громадян, здійснення правосуддя та створення суспільних організацій.

Епоха Давида Рікардо (1772-1823 р.р.) була епохою промислового перевороту, тому він чітко сформулював інтереси промислової буржуазії: відкрито виступав за високі темпи нагромадження капіталу, розглядав робітничий клас як клас, що виробляє багатство.

Головна праця Д. Рікардо „Начала політичної економії й оподаткування” (1817р.) тричі перевидавалася за життя автора.

Основним завданням політичної економії і метою свого дослідження Д. Рікардо вважав вивчення законів розподілу створеного продукту між класами суспільства.

Перевагою методології Д. Рікардо було використання езотеричного методу пізнання, тобто методу проникнення в сутність явищ. Це є метод абстракцій. Д. Рікардо відкинув екзотеричний метод А. Сміта, тому його теорія виглядає більш завершеною й цілісною.

Д. Рікардо розглядав капіталізм як єдиний можливий стан суспільства. Навіть засоб праці первісної людини він вважав капіталом, тому його метод характеризується як антиісторичний.

Перевагою методології Д. Рікардо порівняно з методологією А. Сміта був системний аналіз економічних категорій. Рікардо виділив працю як системоутворюючий фактор: вартість він визначив виключно працею, а всі категорії розглядав як похідні від вартості.

Заслугою Д. Рікардо було усвідомлення того, що величина вартості не може визначатися індивідуальними витратами праці.

Д. Рікардо підкреслював, що вартість товарів визначається не тільки результатами живої праці, але включає і вартість використаних засобів праці.

На відміну від А. Сміта, який вважав, що вартість складається з доходів, Д. Рікардо підкреслював, що вартість не складається, а розпадається на доходи, і є первісною щодо доходів: спочатку необхідно створити багатство, а тільки потім розподіляти його між класами суспільства. З цього положення логічно випливає, що зі збільшенням заробітної плати робітників вартість не змінюється, а зменшуються лише інші форми доходів, зменшується прибуток капіталістів.

В ученні про заробітну плату та прибуток Д.Рікардо зробив важливий висновок про протилежність руху заробітної плати і прибутку (чим більша заробітна плата, тим менший прибуток в межах створеної працею вартості), а також висновок щодо протистояння капіталістів і робітників та суперечливість їхніх інтересів.

Під заробітною платою Д. Рікардо розумів доход найманих працівників, що створюється їхньою працею. Однак, він вважав, що робітники продають капіталістам свою працю, а тому заробітна плата виступає як ціна праці. Але ціну праці він, як і А. Сміт, пов’язував з вартістю життєвих коштів робітників. Д. Рікардо поставив питання про співвідношення заробітної плати й прибутку.

Прибуток Д. Рікардо характеризував як надлишок вартості над заробітною платою, як продукт неоплаченої праці.

Учення про земельну ренту є досягненням Д.Рікардо. Він підкреслював, що єдиним підґрунтям ренти є праця сільськогосподарських робітників, і що рента утворюється у відповідності до закону вартості, а не є наслідком сил природи. Д. Рікардо вважав, що єдиною підставою для отримання ренти є власність на землю.

Здобуток Д. Рікардо – аналіз диференціальної ренти. Він правильно зазначив різницю в родючості і розташуванні земель відносно ринку, що зумовлює виникнення ренти. Д. Рікардо розкрив механізм утворення диференціальної ренти, характеризував ренту як надлишок вартості над середнім прибутком, пояснив діалектику ціни на сільськогосподарські продукти та ренти.

Проблема грошей й грошового обігу також розглядалась ним. Д. Рікардо підкреслив, що основою грошової системи є золото. Вартість золота він визначав як і вартість всіх інших товарів – витратами праці. Д. Рікардо розрізняв вартість і ціну товарів, як вираження вартості в грошах, і підкреслював взаємозв’язок кількості грошей в обігу із сумою товарних цін. Однак, як і його попередники, він так і не розкрив до кінця природу й сутність грошей. Як і А. Сміт, він фактично визнавав тільки одну функцію грошей – як засобу обігу.

Місце Д.Рікардо в історії економіки та економічної думки обумовлено наступними здобутками:

- розвитком теорії трудової вартості;

- визначенням вартості витратами праці;

- вимірюванням витрат праці робочим часом;

- аналізом економічних категорій як похідних від вартості;

- постановкою питання про суперечливість класових інтересів.

В цілому, місце класичної школи політичної економії визначається тим, що вона досліджувала виробництво, визначила вартість працею, визнала об’єктивність економічних законів, а також обумовила подальшу еволюцію буржуазної економічної науки і стала однією з теоретичних основ марксизму.

За умов економічної відсталості держави та аграрного характеру господарства з елементами феодальних пережитків, формувалась класична школа політичної економії у Франції, засновником якої став П’єр Буагільбер (1646-1714 р.р.).

Головна праця П. Буагільбера „Трактат про природу багатства” (1707 р.). Він сформулював положення про об’єктивність законів господарського життя, підкреслив, що ці закони не можна безкарно порушувати. На відміну від меркантилістів, П. Буагільбер вважав джерелом багатства виробництво, а не обмін. Торгівлю ж він розглядав, як умову розвитку виробництва.

Вважається, що П. Буагільбер, незалежно від У. Петті, в буржуазній політекономії поклав початок теорії трудової вартості. Він розрізняв „істинну вартість”, яку визначав витратами праці, і ринкову ціну.

П. Бугальбер вважав метою капіталістичного виробництва – споживання. А обмін він розглядав як механізм, за допомогою якого відбувається задоволення потреб, що і вплинуло на його трактування грошей. Оскільки для задоволення потреб, на думку П. Буагільбера, достатньо обміну продукту на продукт, то обмін можна здійснювати без грошей. Гроші ж порушують природну рівновагу товарного обміну, тобто обміну за „істинною вартістю”. Вони полегшують обмін, але він з успіхом може відбуватись без участі золота і срібла.

Фізіократизм – це течія в класичній школі політичної економії. Термін „фізіократизм” походить від латинських слів: physis – природа, crates – влада. Автором цього терміну є французький вчений Франсуа Кене (1694-1774 р.р.).

Як класики, фізіократи відповідають основним критеріям класичної школи.

Особливостями фізіократизму, як течії класичної школи політичної економії, є:

  • визнання сільського господарства єдиною сферою створення багатства;

  • визначення вартості працею лише в сільському господарстві;

  • визнання єдиної форми прибуткового продукту – земельної ренти.

Отже, фізіократи вважали, що багатство створюється працею тільки в сільському господарстві. Промисловість, на їхню думку, нічого нового не створює, а лише видозмінює речовину природи.

Головна праця Ф.Кене - „Економічна таблиця” (1758 р.).

Заслуги Ф.Кене полягають у наступному:

  1. Він вперше використовує термін „капіталізм”. Під капіталізмом Ф. Кене розумів „природний порядок” – закони постійного відтворення і розподілу матеріальних благ. Тим самим він підкреслив об’єктивний характер капіталізму.

  2. Він вперше використовує термін „капітал”. В аналізі капіталу фізіократи зробили крок вперед порівняно з меркантилістами. Вони не ототожнювали капітал з грошима, а розглядали його у формі, якої він набуває в процесі виробництва. Під капіталом фізіократи розуміли виключно засоби виробництва.

  3. Вперше Ф. Кене поставив питання про розподіл капіталу на основний і оборотний. Під основним він розумів першопочаткові аванси, тобто витрати на обладнання, яке обертається тривалий час (на думку Ф. Кене – 10 років). Під оборотним капіталом розуміються щорічні аванси. Ф. Кене правильно усвідомив саму ідею: розбіжності між основним і оборотним капіталом він пояснив, виходячи з розбіжностей способів обігу вартості цих елементів капіталу.

  4. Ф. Кене підкреслив, що економічні закони об’єктивні, і що люди повинні їх пізнавати та користуватись ними в практичній діяльності.

  5. Заслугою Ф.Кене є перша спроба розділити суспільство на класи на економічному підґрунті. Він виділяв три класи:

  • виробники (в цей клас він включав всіх робітників, зайнятих в сільському господарстві);

  • власники землі (охоплює землевласників);

  • безплідний клас (або клас промислових робітників).

Критерії розподілу на виробників і безплідних очевидні – участь у створенні прибуткового продукту. І в класі виробників, і в безплідному класі Ф. Кене не розділяв капіталістів й найманих робочих.

  1. Заслугою Ф. Кене є перша й єдина до часів Маркса спроба дати аналіз відтворення суспільного продукту і відобразити цей процес схематично. Він побудував таблицю руху сукупного продукту між класами суспільства і його (продукту) розподілу без залишків, що є основою безкризового розвитку й забезпечує безперервність виробництва.

  2. Вперше в економічній науці Ф. Кене застосував метод абстракцій.

Ідеї фізіократів набули подальшого розвитку у творах французького вченого Анна Робера Жака Тюрго (1727-1781 р.р.). Головна його праця – „Роздуми про створення й розподіл багатств” (1776 р.).

В ученні про класи він розділив підприємців-капіталістів і найманих працівників. Заслугою Ж. Тюрго є вірне пояснення процесу утворення класу найманих працівників, як людей, відокремлених від умов праці, позбавлених власності на засоби виробництва.

Він вважав, що заробітна плата повинна наближатись до фізіологічного мінімуму, тому що серед робітників завжди знайдеться той, хто погодиться працювати за низьку платню.

Ж. Тюрго виділив прибуток на капітал як особливий вид доходу та самостійну економічну категорію. Крім того, підприємець має отримувати прибуток як винагороду за турботу, талант і ризик.

Історичне місце учення фізіократів визначається тим, що фізіократи висунули вимогу перенести податки на сільське господарство, яке створює додатковий продукт, і звільнити від податків промисловість, яка не створює його. Це дало змогу весь додатковий продукт залишати в промисловості і, таким чином, забезпечило розвиток її продуктивних сил. Тому фізіократів називають батьками буржуазного виробництва у Франції.

Трансформація класичної політичної економії припадає на період кінця XVIII ст.-20-30-х років XIX ст. і зумовлена декількома моментами. На той час завершився процес формування капіталізму в Англії і Франції. Буржуазія завоювала не тільки економічну, але й політичну владу, що значно змінило її цілі й інтереси. Змінився і сам капіталізм, його соціально-економічне середовище. Все це й спричинило трансформацію поглядів буржуазії на економічні процеси, які відбуваються в суспільстві.

Передусім, трансформувалась методологія аналізу соціально-економічних явищ. На відміну від класичної школи, представники якої досліджували процес виробництва, „внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва”, представники економічної науки кінця XVIII – першої половини XIX ст. в якості предмету аналізу обрали сферу обміну і розподілу, що й зумовило зовнішнє, зверхнє трактування категорій політичної економії. Відхід від аналізу виробництва як основи всієї системи відносин, в тому числі відносин обміну і розподілу, зумовив відмову від теорії трудової вартості – основного висновку класичної школи. На підставі трудової теорії вартості класики відкрили джерело прибутку – неоплачену працю робітника, а також зробили висновок про суперечливість класових інтересів буржуазії і пролетаріату. З виникненням відкритих форм класової боротьби (повстання сілезьких й ліонських ткачів, чартизму) теорія трудової вартості перестала відповідати інтересам буржуазії.

На трансформацію економічних поглядів буржуазії вплинули й економічні кризи. Перша промислова криза в Англії у 1825 р. розвіяла ілюзію про капіталізм як ідеальне суспільство, що саморегулюється й безперешкодно розвивається.

Найсуттєвішим чинником трансформації класичної політичної економії стала зміна соціально-економічного положення буржуазії. В той час, коли вона прагнула до економічного і політичного панування, її інтереси були спрямовані не проти робітників, а проти феодалів. Буржуазія, яка є прогресивнішою за феодалів, об’єктивно була носієм прогресу в розвитку суспільства. Боротьба з феодалами примушувала її стати на позиції наукового пошуку шляхів і методів досягнення мети – забезпечення панування в економіці й політиці. А забезпечивши панування, буржуазія прагнула зберегти його за будь якої ціни. Об’єктивно змінилась її соціально-економічна мета, що спричинило трансформацію методології.

Ступінь відходу від висновків класичної школи політичної економії нерівнозначна у різних теоретиків. Одні визнають науковість положень А. Сміта й Д. Рікардо, не коментуючи їх, помиляються і приходять до протилежних висновків. Інші стають на шлях відвертої апологетики капіталізму. Зрозуміти шлях трансформації класичної школи можна лише на підставі вивчення конкретних систем поглядів.

Томас Роберт Мальтус (1766-1834 р.р.) увійшов в історію англійської й світової науки завдяки декільком моментам:

- як автор першої спроби створити теорію народонаселення, що має економічний зміст;

- як захисник інтересів землевласників;

- як критик-помічник і супротивник-друг Д.Рікардо.

Найбільшу відомість Т. Мальтусу принесли книги „Досвід про закон народонаселення в зв’язку з майбутнім вдосконаленням суспільства” (1798 р.), „Принципи політичної економії” (1820 р.) ощо.

Основна теза роботи „Досвід про закон народонаселення” полягає в наступному: стан рівноваги в суспільстві досягається за умов відповідності населення кількості предметів споживання (головним чином продуктів сільського господарства); при порушенні рівноваги все одно виникають сили, що врівноважують дане співвідношення (біологічна здатність людини до розмноження перевищує її здатність збільшувати кількість продовольчих ресурсів, разом з тим здатність до відтворення обмежується наявними продовольчими ресурсами).

Економічний зміст „закону народонаселення” полягає не в тому, що Т. Мальтус вважав неможливим економічне зростання. Навпроти, він розділяв точку зору А. Сміта про необмежені можливості розвитку виробничих сил, що забезпечить людям їжу і одяг. Проблема, на думку Т. Мальтуса, в тому, що економічне зростання обмежене безпекою надмірного розмноження людей, порівняно зі збільшенням предметів споживання. Т. Мальтус неодноразово підкреслював, що метою його дослідження є встановлення рівноваги між населенням і матеріальними благами, тобто такого стану, який зможе запобігти злиденності.

Мету суспільства він вбачав в „щасті, багатстві, могутності і розмноженні населення”, яке витікає, на його думку, з добробуту окремих осіб. Для досягнення суспільного добробуту „кожен повинен турбуватись передусім сам за себе”.

Т. Мальтус був принциповим супротивником рівності. Він вважав, що рівність вбиває стимули до праці, а заробітну плату визначав як мінімум коштів для існування.

З учення Т. Мальтуса про вартість (прийняв визначення, яке дав А.Сміт, згідно якого вартість дорівнює кількості праці, на яку товар обмінюється) і прибуток (прибуток закладено в вартість товару як надлишок над працею, тобто прибуток це надбавка до витрат виробництва, яка реалізується під час продажу товару за ціною, вищою за його вартість) витікає його теорія реалізації, теорія „третіх осіб”. На думку Т. Мальтуса, в суспільстві існують „треті особи”, які нічого не виробляють, але багато купують, і тим самим реалізують прибуток промисловим капіталістам. Такими „третіми особами” є, передусім, землевласники, лендлорди. До них належать також соціальні групи, що не займаються виробництвом, духовенство тощо. Купуючи товар, предмети споживання, предмети розкоші, „треті особи”, на думку Т. Мальтуса, не тільки реалізують прибуток, але й сприяють безкризовому розвитку економіки.

Нассау Уільям Сеніор (1790-1864 р.р.) відомий роботою „Основні начала політичної економії” (1836 р.), яка увійшла в історію економічної думки як „теорія утримання”. Головною проблемою роботи була проблема відсотку на капітал, яку Н. Сеніор вирішував, заперечуючи теорію трудової вартості.

Вартість товару Н. Сеніор ототожнював з ціною, яку визначав як результат попиту і пропозиції.

Капітал він розглядав як результат утримання капіталістів від споживання. Капітал народжує прибуток, який Сеніор ділив на дві частини: одна – відсоток, як винагорода капіталіста за те, що він утримувався від споживання поточного доходу з вартості, перетворюючи цей доход в засоби виробництва; друга – підприємницький доход, як винагорода капіталіста за працю з організації та управління виробництвом.

Н. Сеніор відомий і своєю ідеєю, згідно якої прибуток створюється в останню годину роботи робітника, а отже скорочувати робочий день не можна, тому що втрачається прибуток.

Джеймс Мілль (1773-1836 р.р.) і Джон Рамсей Мак-Куллох (1789-1864 р.р.) – професори Лондонського університету, філософи й економісти, популяризатори економічного вчення Д.Рікардо. Вони розробляли ідею трудової вартості, але трактували її по-своєму. Головна праця Д.Мілля „Елементарний курс політичної економії” (1821 р.).

Д.Мілль і Д.Мак-Куллох стверджували, що в створенні вартості приймає участь не тільки праця, а й капітал. Це положення стало підставою для їхніх висновків щодо прибутку і заробітної плати. Якщо капітал „працює”, то прибуток – результат роботи капіталу. Працює й сам капіталіст, отже, прибуток заробітна плата капіталіста.

Заробітну плату вони пов’язували з працею найманих робітників, при цьому вважали, що вони одержують повний продукт їхньої праці. Ці твердження обґрунтовували на ідеї „фонду заробітної плати”: розмір заробітної плати визначається фондом, що є у капіталіста, таким чином, заробітна плата окремих робітників є часткою в цьому загальному фонді, а фонд, у свою чергу, є сумою заробітної плати всіх робітників. Цей висновок повністю закреслив ідею Д. Рікардо про суперечності між заробітною платою і прибутком, між прибутком і земельною рентою, а також скасував постановку питання про економічну боротьбу робітників за підвищення заробітної плати.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873 р.р.) посідає особливе місце в історії політичної економії періоду трансформації класичної школи. Він найглибше занурився в систему класичної школи і намагався системно викласти проблеми й категорії економічної науки.

Він відомий працею Досвід про деякі невирішені питання політичної економії” (1844 р.), в якій дав визначення предмету й методу політичної економії, поставив питання про продуктивну й непродуктивну працю, про вплив споживання на виробництво і розглянув питання про розподіл прибутку в міжнародній торгівлі.

Широку відомість вченому принесла його фундаментальна праця „Основи політичної економії” (1848 р.) (повна назва – „Основи політичної економії з деякими їх додатками до соціальної філософії”). Ця книга тривалий час служила підручником для студентів Європи. Вона складається з п’яти книг, в яких в логічній послідовності Дж.С.Мілль розглянув проблеми виробництва, розподілу, обміну, впливу суспільного розвитку на виробництво й розподіл, а також проблему державного втручання в економіку.

Аналізуючи виробництво, Дж.С.Мілль говорив про всезагальні умови, підкреслював, що цими умовами виробництва є праця й природні сили. Спочатку стверджував, що праця є основою вартості. Однак, розвиваючи ідею трудової вартості, перейшов на позиції визначення вартості витратами виробництва і навіть заробітною платою.

Окрім праці й природних сил, як факторів і загальних умов виробництва, Міль виявив „ще одну умову, без якої неможливо здійснення виробничої діяльності... Йдеться про завчасно нагромаджений запас продуктів минулої праці. Цей запас продуктів праці називається капіталом”. В цьому визначенні капіталу Міль стояв на позиціях А.Сміта. Під капіталом він розумів запаси, що в виробництві приносять доход.

Аналізуючи проблему грошей, Дж.С.Мілль підкреслив, що гроші – це товар, що підпорядковується тим же законам, що й інші предмети виробництва. Вчений розкрив функції грошей як міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження і розподілу доходів між членами суспільства. Крім того, розкрив гроші як міру вартості і як всезагальну споживчу вартість.

Розглядаючи проблему розподілу, Дж.С.Мілль виходив з передумови розмежування законів виробництва й розподілу: характеризував закони розподілу як результат людських рішень, тобто надавав їм суб’єктивного характеру. Він дійшов висновку про те, що характер розподілу зумовлений характером власності: відповідно історичній зміні інституту приватної власності змінюються й основні принципи розподілу.

В питаннях заробітної плати Мілль, з одного боку, висловив низку цікавих положень, а з іншого – зробив крок назад порівняно зі А.Смітом й Д.Рікардо. Під заробітною платою він розумів частину капіталу, „яку використовують безпосередньо на купівлю робочої сили”, характеризував її як плату за працю. Основну увагу він приділив кількісній оцінці заробітної плати і факторам, що визначають її величину. В цих питаннях Міль був прихильником теорії „фонду заробітної плати”.

В питаннях прибутку Дж.С.Мілль зовсім відійшов від позиції Д.Рікардо: прибуток на капітал у нього виступає результатом трьох факторів – утримування, ризику і праці з управління виробництвом.

Ренту він пов’язував з власністю на землю і вважав її наслідком монополії, але дав аналіз лише диференційної ренти.

З приводу державного регулювання економіки вчений вважав, що ідеальним є принцип вільної конкуренції і невтручання держави в економіку. Разом з тим, визнавав необхідність виконання державою низки економічних функцій, зокрема захист інтересів особистості й власності, розробка правових норм відносин, політика оподаткування й боротьба з діями урядових чиновників, які нищать майстерність, працелюбність і заощадливість.

Жан-Батист Сей (1767-1832 р.р.) – прихильник економічних ідей А.Сміта і послідовний захисник принципу свободи конкуренції і невтручання держави в економіку, тобто економічного лібералізму. Головні праці – Трактат політичної економії, або Просте викладення способу, яким створюється, розподіляється і споживається багатство” (1803 р.) й „Повний курс практичної політичної економії” (1830 р.). В першій половині XIX ст.. школа Ж.Б.Сея представляла офіційну економічну науку Франції, а сам учений вважав себе пропагандистом і коментатором вчення А.Сміта.

Предметом політичної економії Сей вважав просте викладення „законів, що управляють економією людських суспільств”, а політичну економію – наукою, що дає знання достовірної природи багатства і шляхів його придбання. Він розрізняв у політичній економії чотири частини: виробництво, обмін, розподіл і споживання. В кінцевому підсумку під виробництвом Сей розумів виробництво послуг.

Учений висунув декілька варіантів оцінки категорії вартості. В їх основі лежало:

по-перше, ототожнювання вартості з споживчою вартістю;

по-друге, ототожнювання вартості з міновою вартістю і мінової вартості з ціною. Ціна виступала у нього не як грошовий вираз вартості, а як вираження корисності.

На відміну від висновків представників класичної школи політичної економії про те, що вартість визначається працею, Сей висунув ідею трьох факторів виробництва”, згідно якої в створенні вартості беруть участь капітал, земля і праця – відповідно факторам, що створюють три форми доходів: прибуток, ренту і заробітну плату. Величина внеску кожного з факторів визначається на ринку попитом і пропозицією. Крім того, Сей розвивав ще й „теорію витрат виробництва”.

Характеризуючи заробітну плату, Сей вважав, що її рівень сягає величини, достатньої не тільки для того, щоб існувати, а й для розмноження, і залежить від стану економіки країни. Заробітна плата у Сея визначається взаємною угодою робітників і капіталістів.

Прибуток Сей ділив на дві частини: підприємницький доход, як винагорода капіталіста за участь в виробництві, й відсоток, як результат продуктивних послуг капіталу.

Особливе місце в системі Сея посідає його теорія реалізації, або за визначенням автора, теорія збуту”. ЇЇ методологічною основою є ототожнювання капіталістичного товарного обігу з натуральним обігом. Сей вважав, що створюючи товар, виробник сподівається на його продаж, оскільки збут забезпечується самим виробництвом, і продаж здійснюється не заради грошей, а заради придбання інших цінностей. Гроші ж є тільки посередниками в обміні. З цього положення Сей зробив висновки, спрямовані на захист капіталізму:

  • про неможливість криз в капіталістичному суспільстві;

  • - мета капіталістичного суспільства полягає у виробництві не заради прибутку, а заради задоволення потреб.

Таким чином, погляди Сея свідчать про його відхід від класичної школи політичної економії.

Фредерік Бастіа (1801-1850 р.р.) в історії економічних учень відомий як автор теорії послуг” і „теорії економічної гармонії”. Головна праця – „Економічні гармонії” (1850 р.) – ґрунтується на ідеях Ж.Б.Сея, Н.У.Сеніора та інших економістів.

Характеризуючи суспільство, Ф.Бастіа представляв його як „сукупність послуг”, які люди добровільно або примусово надають один одному. Послуги повинні винагороджуватись, а винагорода міститься в обміні послугами, тобто одна послуга є винагородою за іншу. На цій підставі він заперечував будь-який об’єктивний зміст вартості, пов’язаний з процесом виробництва матеріальних благ, визначав вартість (у Бастіа – цінність) як „відношення між двома обмінними послугами”. Все це свідчить про відрив автора від відносин між капіталістами і найманими робітниками та їх специфічно капіталістичної форми. Ці відносини він уявляв як „взаємні послуги”, на підставі чого зробив висновок про те, що при капіталізмі немає класових антагонізмів, що капіталістичне суспільство – це гармонійне суспільство, що ґрунтується на взаємному наданні послуг. Ф.Бастіа впевнений, що єдиним порушником гармонії може бути державне втручання в стосунки між членами суспільства. Тому він проголосив гасло необмеженої свободи конкуренції і підприємницької діяльності.

Органічною частиною теорії „економічної гармонії” є обґрунтування „закону розподілу”, згідно якого абсолютна і відносна частка робітників в створеному продукті зростає. Бастіа навіть стверджував, що перестає існувати поняття прибутку. Прибуток він підмінив поняттям „доход”, який звів до відсотка за капітал. Відсоток, на думку Бастіа, це всезагальна форма доходу капіталістів і землевласників.

Ф.Бастіа виступав проти будь-якої критики на адресу капіталізму і його суперечностей.

Чарльз Генрі Кері (1793-1879 р.р.) – засновник американської буржуазної політичної економії, створювач її методології, яка широко використовується в сучасній економічній науці США. Найвідоміші його роботи – „Принцип політичної економії” (1837 р.) і „Керівництво до соціальної науки” (1865р.).

Особливість методології Кері – метафізичний підхід до аналізу економічних відносин. Це проявляється в ототожнені ним законів розвитку суспільства з законами природи, соціальних законів з природними. Предметом політичної економії, на думку Кері, є не закономірності суспільного розвитку, а людина і її поведінка, спрямована на покращення свого положення. Вчений абстрагується від специфічно суспільної форми виробництва, розглядає виробництво взагалі, що підтверджує факт аналізу ним Робінзона Крузо й П’ятниці, які живуть на безлюдному острові, стосунки між якими стали основою для формулювання Кері законів політичної економії.

Місце Г.Ч.Кері в історії економічної науки визначається тим, що він є засновником американської школи політичної економії і виступає проти трудової вартості класичної школи політичної економії, обґрунтувавши „теорію гармонії класових інтересів”.

Завершуючи аналіз еволюції класичної школи політичної економії в першій половині XIX ст., слід підкреслити, що її представники не прийняли визначення вартості працею; висновку Д.Рікардо про суперечливість класових інтересів протиставили ідею „гармонії класових інтересів”; не визнавали об’єктивний характер економічних законів; відхиляли загальні закономірності в господарських системах, віддавши пріоритет національним особливостям соціально-економічного розвитку держави.

На початку ХІХ ст. відокремлюється критичний напрям у класичній політекономії. Економічні й соціологічні погляди французького вченого П’єра Жозефа Прудона (1809-1865 р.р.) стали основою доктрини дрібнобуржуазного соціалізму. В історії економічних учень вона одержала назву прудонізм. Головна його праця – „Філософія злиденності” (1846 р.).

Характеризуючи економічну систему П. Прудона, слід мати на увазі, що він, як і Сісмонді, захищав інтереси дрібних власників, однак, якщо Сісмонді аналізував суспільство, в якому крупний капітал тільки зароджувався, і він ще сподівався на можливість запобігання цьому процесу шляхом державного втручання, то Прудон мав можливість спостерігати вже крупний капітал, тому його реформаторські ідеї представляються не такими утопічними (як ідеї Сісмонді), а скоріше теоретично необґрунтованими і навіть реакційними.

Розуміння П. Прудоном предмету політичної економії полягає уйого визначенні: політекономія – це „наука про вічні закони розуму”. Стверджуючи, що „праця людини продовжує справу бога”, П. Прудон оцінював політекономію А. Сміта і Д. Рікардо як безглузду добірку теорій, як зачатки економічної науки й протиставляв класичній школі політекономії свою економічну теорію.

Методології П. Прудона притаманні практично всі елементи методології Сісмонді (що й об’єднує цих теоретиків в один критичний напрям політичної економії):

  • ідеалізм. Він вважав, що будь-яке суспільство утворюється й змінюється за допомогою ідеї та стверджував, що експлуатація людини людиною і власність народжені „правом сильного”, а негативні сторони капіталізму (прибуток, обман під час торговельних угод тощо) мають за причину хитрість людей. Чинником же економічної нерівності людей він називав жадібність, невігластво й навіть „почуття власної гідності й значення”;

  • антиісторичний підхід до аналізу суспільства й економічних категорій. В умовах, коли вже існував крупний капітал, П. Прудон не помічав впливу промислового перевороту, вважав створення фабрик хворобою століття й закликав до реформування суспільства на дрібнобуржуазних засадах. Це свідчить і про іншу особливість методології – утопізм;

  • використання гегелівської діалектики. Однак, він своєрідно розумів її сутність і розглядав економічні категорії не в їх історичній послідовності, а в послідовності, що відповідає розвитку думки. У Прудона економічні категорії й виробничі відносини – прояв „абсолютного розуму”. Стверджував, що категорії виникають в результаті руху абсолютного розуму за гегелівським принципом.

Аналізуючи економічні категорії, Прудон велику увагу приділяв розподілу праці. Стверджував, що негативним проявом розподілу праці є те, що він став „джерелом злиднів”. Проблема розподілу праці цікавила Прудона і в зв’язку з процесом розвитку машинного виробництва. Він розглядав машину як антитезу розподілу праці й не зрозумів, що в результаті застосування машин розподіл праці набуває подальшого розвитку. Виступаючи за цей розвиток, він вимагав знищення машин, фабрики.

Захищаючи інтереси дрібної буржуазії, П. Прудон не міг не зупинитись на аналізі категорії „власність”. Прудон визначив її як „крадіжку”. Виступав проти крупної власності, намагався довести, що в суспільстві немає умов для отримання одними особами доходів більших, за ті, що мають інші. Вважав, що власність приречена на загибель, вона зникне, оскільки нічого не виробляє, а лише потребує доходу у відповідності з капіталом. Власність, на його думку, є правом, що суперечить природі й розуму.

Особливе місце в економічній концепції П. Прудона посідає теорія конституйованої вартості. Розуміння вартості ним вельми суперечливе: з одного боку він стверджував, що „праця, і тільки вона, створює всі елементи багатства”, з іншого, вважав вартість результатом обміну. Товари продаються відповідно конституйованої вартості, яку Прудон визначав як результат торгу покупця й продавця товару.

Гроші П. Прудон не розкрив як економічну категорію, не зрозумів сутності грошей, їх історичного характеру. Гроші, за Прудоном, - суб’єктивний елемент, впровадження держави. Він закликав відмінити гроші й ввести прямий обмін товарів, оцінку вартості яких здійснюватиме так званий народний банк відповідно витратам часу на виробництво товару.

В тісному зв’язку з розумінням грошей П. Прудон визначав капітал. Він не зміг зрозуміти соціально-економічної природи капіталу й ототожнював його з грошима. Прибуток промислових капіталістів він називав їх заробітною платою. А та частка капіталістів, що одержує позичковий відсоток, на думку П. Прудона, тільки і являється класом експлуататорів. Він сподівався, що достатньо державі відмінити гроші, як усунеться відсоток (а відтак і капітал), організується прямий товарообмін і відбудеться перетворення існуючого державного устрою. Прудон стверджував, що перетворення повинні відбутись мирним шляхом за умов співробітництва пролетаріїв і буржуазії.

Однією з форм доходів суспільства окрім заробітної плати, прибутку і позичкового відсотку, П. Прудон аналізував земельну ренту. Причому цю категорію він визначав, як й інші категорії, психологічними, моральними й правовими факторами. Чинником ренти, на думку П. Прудона, являється наявність землевласників і родючості земель. П. Прудон не розрізняв орендну плату і ренту.

Даючи оцінку місця П. Прудона в історії економічної думки, К.Маркс зазначав, що „пану Прудону належить заслуга бути науковим виразником французької дрібної буржуазії; це – дійсна заслуга, тому що дрібна буржуазія є складовою часткою всіх прийдешніх соціальних революцій”.

Таким чином, П.Ж.Прудон суттєво вплинув на робітничий рух в Західній Європі, і передусім, у Франції, і не тільки в силу значної частки дрібнобуржуазного населення в країні, а й в силу його видатних здібностей як пропагандиста.

Система поглядів німецького вченого й політичного діяча Карла Йогана Родбертуса-Ягецова (1805-1875 р.р.) займає особливе місце в історії економічної думки. Ця особливість визначається декількома моментами:

  • по-перше, він стверджував, що нібито К.Маркс „вкрав його теорію прибуткової вартості”;

  • по-друге, він був прибічником теорії трудової вартості в її своєрідному розумінні;

  • по-третє, він був одним з авторів ідеї „державного соціалізму”.

Найвидатнішими роботами К.Родбертуса є „Соціальні листи до фон Кірх Мана” й „До пізнання нашого державно-господарчого устрою”.

Економічні погляди К.Родбертуса відобразили проблеми теорії вартості прибутку, положення робітничого класу, норми прибутку й земельної ренти.

Родбертус був прибічником теорії трудової вартості. Однак, під вартістю розумів будь-які витрати праці (не тільки суспільно-необхідні). Він пропонував забезпечити рівність ціни й вартості шляхом встановлення державою ціни на рівні трудових витрат.

На підставі ідеї створення вартості виключно працею, Родбертус прийшов до висновку, що земельна рента й прибуток дістаються власникам землі й капіталу без витрат їхньої власної праці. Механізм присвоєння цих нетрудових доходів вчений пояснював „позитивним правом”, яке ґрунтується на насильстві і, таким чином, дає можливість вилучити додатковий продукт.

Ідея „державного соціалізму” заснована Родбертусом на ідеї „трьох епох”, згідно якої протягом першої епохи панує власність на людину; протягом другої (що охоплює феодалізм і капіталізм) панує власність на землю й капітал; потім прийде третя епоха – комунізм, основою якої буде власність, що базується на праці й заробітку.

Історичну необхідність комунізму Родбертус виводив з відносин у сфері розподілу. На його думку, держава повинна забезпечити рівноцінний обмін. Соціальні реформи мають бути спрямовані на об’єднання (одержавлення) банків, залізничних доріг і торгівлі, на формування індивідуальної власності у відповідності до повної вартості продукту праці.

Таким чином, концепція К.Родбертуса мала реформаторський характер і була спрямована на регулювання обміну з метою забезпечення робітникам доходу в обсязі повної вартості створеного ними продукту. Здійснити „соціальні реформи”, за задумом К.Родбертуса, повинна „освічена держава”, що стоїть над класами.

З ім’ям видатного діяча німецького робітничого руху Фердинанда Лассаля (1825-1864 р.р.) пов’язано формування політичної партії робітничого класу. Необхідність самостійної політичної організації Ф.Лассаль пояснював інтересами робітничого класу, які, на його думку, при капіталізмі реалізувати неможливо.

Критика капіталізму та ідея переходу до „вільної народної держави” базуються на ідеї трудової вартості представників класичної школи політичної економії - на положенні А.Сміта й Д.Рікардо про зв’язок заробітної плати з вартістю коштів існування робітників, а також на „законі народонаселення” Т.Р.Мальтуса. Лассаль є автором так званого залізного закону заробітної плати: заробітна плата при капіталізмі завжди схильна до мінімуму. Подолати такий закон, на думку Лассаля, можна лише знищівши капіталізм за допомогою політичної організації робочого класу, забезпечення більшості у парламенті й, таким чином, забезпечення робочім отримання повного продукту їх праці.

Підкреслимо, що ця теза є теоретично помилковою й практично хибною, оскільки будь-яке суспільство не може існувати без додаткового продукту (який теж є результатом праці людей).

Таким чином, представники критичного напряму політичної економії аналізували капіталізм і його суперечності з позицій дрібної буржуазії й пропонували шляхом реформ перейти до справедливого суспільства, яке у деяких мислителів асоціювалося з соціалізмом і комунізмом.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.