13. Планувальна структура і розвиток міста

14. Поняття каркасу містобудівної системи

Функціональне зонування відображає перш за все відмінності в характері використання і просторової організації різних частин міста, а планувальна структура 3.3 характеризує міський організм в єдності взаємозв'язку різних його частин (елементів), тобто в сукупності функціональних зон і транспортних магістралей.

Планувальна структура найнаочніше виражена в розміщенні основних функціональних вузлів і конфігурації транспортних зв'язків між функціональними зонами міста. Транспортна структура не тільки фіксує планувальну структуру, але багато в чому визначає її подальший розвиток, оскільки об'єкти транспортного будівництва – міські магістралі, шляхопроводи, лінії суспільного транспорту (особливо метрополітен в «містах-мільйонерах») – дорого коштують і тому є найбільш стабільними елементами міського планування. Крім цього території, прилеглі до головних вузлів і осей транспортної інфраструктури, найбільш вигідні, комфортні з погляду умов транспортної доступності. Це робить їх переважними для розміщення найважливіших об'єктів міського будівництва – місць прикладання праці, унікальних установ обслуговування.

Таким чином конфігурація транспортної інфраструктури закріплюється в плануванні міста тяжіючими до неї ділянками з найбільш високою інтенсивністю освоєння міського простору. Разом вони складають відносно незмінну, стійку в часі основу просторово-планувальної організації міста, для позначення якої в сучасній містобудівній літературі використовують термін планувальний каркас 1.18

Каркас містобудівної системи 4.1 – втілення багатьох найважливіших властивостей планувальної структури. В узагальненому вигляді він фіксує геометрію плану і тим самим зумовлює тенденції подальшого територіального розвитку міста. Одночасно каркас фіксує найбільш значущі з погляду соціальних комунікацій зони високої концентрації міських функцій і населення. Завдяки цьому виділення каркаса істотно доповнює функціональне зонування, схеми якого фіксують наявність зон безвідносно до інтенсивності освоєння простору. Каркас, навпаки, виділяє міські простори за інтенсивністю їх освоєння і зручністю транспортної доступності, безвідносно до типу функціонального зонування території.

Можна сказати, що схема функціонального зонування і диференціація території за інтенсивністю її освоєння (виділення планувального каркаса) є двома доповнюючими моделями міського планування.

Виділення каркасу стає важливим завданням містобудівного дослідження, що має практичне значення для ефективного управління розвитком міста.

Реальне різноманіття планувальних структур міст безмежно. Проте існують деякі стереотипні прийоми і загальні закономірності їх розвитку, для виявлення яких доцільно використовувати відмінності між містами у взаємозв'язаних характеристиках територіального розвитку міської структури і організації внутрішньо міських комунікацій.

15. Типологія і умови формування планувальної структури населених місць

Просторовий розвиток міста залежно від історичних умов і еволюції його функцій можна звести до трьох основних просторово-планувальних форм:

• ущільнення міської забудови, інтенсифікація використання території (рис. 5.4);

• розширення меж міста і освоєння прилеглих територій (рис. 5.5);

• відгалуження від міста нових приміських самостійних районів або міст-супутників, територіально не дотичних один з одним (рис. 5.6).

Рис. 5.4 .Етапи розвитку найбільшої агломерації за принципом ущільнення забудови

1 – сельбищні зони, 2 – промислові території, 3 – шахти (за Ю. Бочаровим)

Рис. 5.5. Розширення меж міста і освоєння прилеглих територій:

1 – сельбищні території; 2 – виробничі території; 3 – міський центр; 4 – центри житлових районів; 5 – автомобільні дороги; 6 – залізниці; 7 – водоймища

Рис.5.6. Територіально-просторове перетворення міста в групову систему населених місць

Стійкість, життєздатність містобудівної системи 4.1 в процесі її розвитку залежать від планувальної структури і її відповідності характеру територіального зростання міста.

З цих позицій можна диференціювати структурні схеми міст як:

- компактні (центричні);

- лінійні;

- сітьові (розосереджені).

Центричні схеми характеризують найбільшу поляризацію в освоєнні простору та компактність зв'язків.

Лінійні структури менш компактні й ущільнюються по відношенню до головної формуючої їх транспортної магістралі. Сітьові схеми відображають відносно рівномірне освоєння території, проте і в них фіксуються головні центри і осі, що дозволяє побачити елементи перших двох структур.

Компактна (центрична) структура - найбільш поширений тип міста ще з до промислової епохи. ІЇ головні достоїнства – компактна форма плану, доступність центру, найменший ступінь порушення природного оточення при точковій концентрації населення. Все це може бути реалізоване повною мірою лише при обмежених розмірах поселення.

При збільшенні цих розмірів переваги швидко втрачаються. Периферійні райони міста виявляються віддаленими від центру, а центральні - відрізаними від природного оточення. Центр міста зазнає функціональних перевантажень і припиняє справлятися з роллю єдиного центру комунікаційної системи. Територіальне зростання міст такого типу у формі концентричного нарощування по периметру нових зон освоєння вимагає на певному етапі перетворення структурного каркасу міста, введення в концентричну структуру лінійних і решітчасто-сітьових елементів.

У масштабах сучасних крупних міст в умовах формування на їх основі агломерації 1.13 периферійне концентричне зростання міст стає неефективним і економічно недоцільним.

Як нова стратегія пропонується переривчастий, дискретний розвиток міста. Після досягнення визначеного, «оптимального» розміру міста подальший його розвиток повинен продовжитися на новому місці, в наступному місті до тих пір, поки він не досягне свого «оптимуму». Тоді виникає ціла система міст або групова система розселення 3.9.

З розвитком механічного транспорту підвищується інтерес до лінійних планувальних структур. Важлива перевага концентрації забудови уздовж транспортної магістралі – економія витрат часу на пересування, а також можливість забезпечити кожному жителю порівняно вузької смуги розселення близькість до природного оточення. При цьому із зростанням лінійної містобудівної освіти названі властивості не втрачаються – принцип близькості до природного оточення і транспортної магістралі зберігається в лінійних структурах будь-якого розміру.

Але і лінійні структури мають свої вразливі місця.

По-перше, суцільні смуги забудови створюють небезпеку штучного розчленовування природних ландшафтів, обриву важливих екологічних зв'язків.

По-друге, в рамках лінійної структури важко досягти рівноцінних умов доступності центрів різних рангів, тому зона їх безпосереднього впливу освоюється не повністю.

Сучасне трактування лінійного плану припускає поєднання загальної лінійної орієнтації розвитку з компактною формою міських районів, ускладнення загальної конфігурації лінійного плану за рахунок розвитку поперечних зв'язків, «згортання» і взаємного накладання смуг розселення.

Отже, із зростанням міста закономірне перетворення як центричних, так і лінійних структур в структури сітьового (решітчастого) типу. Останні припускають відносно рівномірне освоєння території, що необхідно великомасштабним територіальним системам. Складні форми сітьової структури включають елементи центричних, лінійних і прямокутно-решітчастих структур.

Усі три форми організації міста взаємно доповнюють одна одну і зберігають своє значення на різних рівнях проектування.

У практиці містобудування застосовуються різні прийоми вибору напрямів розвитку міста (рис. 5. 7).

Рис. 5.7. Територіально-просторовий розвиток основних зон міста: а) секторний; б) паралельний; в) двома виробничо-сельбищними комплексами

Напрями розвитку основних зон міст, які входять у групову систему населених місць, вибирають і резервують з урахуванням загальної схеми планувальної і функціональної організації системи з таким розрахунком, щоб виключити можливі перешкоди і перешкоди в розширенні сусідніх міст і не допустити їх територіального зрощення один з одним, забезпечивши при цьому гнучкість у використанні територій окремих міст.

Аналіз практики містобудування дозволяє узагальнено представити наступні основні види територіально-планувального розвитку (Рис. 5.8):

• безперервний розвиток всіх зон (місто росте як єдиний компактний комплекс);

• дискретний (переривчастий) розвиток зон міста (місто росте розосереджено);

• комбінований розвиток, що поєднує обидва вказані види.

Рис. 5.8. Схема функціонального зонування і варіанти розвитку міста

При безперервному розвитку міста із збільшенням відстані між житловими і промисловими районами, що розширюються, виникає проблема забезпечення зручних і швидких трудових зв'язків. Вона розв'язується створенням функціональних резервів у вигляді відповідних магістралей і видів транспорту, які можуть забезпечити інтенсифікацію і прискорення сполучення на подальших етапах розвитку міста.

Схема розвитку міста має особливості в тому випадку, якщо розвиток однієї із зон не носить безперервного характеру. Наприклад, при безперервному розвитку виробничої зони нерідко можливі два або декілька варіантів розвитку сельбищної зони, у тому числі і дискретне.

Безперервний розвиток функціональних зон не завжди можливий у конкретних містобудівних умовах. Його переваги зберігаються тільки при зростанні міста до певних розмірів (населення не більше 150 тис. жителів). Після цього розвиток у багатьох випадках стає дискретним і вимагає рішення питань пропорційного розвитку місць прикладання праці та розселення в кожному районі міста, розвитку міжрайонних зв'язків, подолання проблеми дисбалансу архітектурно-планувальної цілісності міста і труднощів його просторової роз'єднаності.

У ряді випадків найбільш правильним виявляється комбінований шлях розвитку. Як правило, на перших етапах територіального зростання і функціонального розвитку міста доцільне безперервне формування планувальної структури. Зрештою, у зв'язку з появою нового профілю промисловості, з подоланням територіального порогу в розвитку, необхідно перейти до підготовки формування нового міського району, залишаючи резерв для завершення основного масиву міста.

Отже, розвиток міст повинен розглядатися як можливі поперемінні переходи від однієї структурної форми до іншої, коли певні форми планувальної структури досягають «критичної відмітки» - межі, тобто достоїнства їх стають мінімальними, а недоліки гіпертрофованими. Це вимагає визначення нових радикальних заходів з перетворення форми в крупніших масштабах і на більш високому рівні структурної складності (Рис. 5.9 – 5.16.)