2. Зображення в прозових творах Миколи Хвильового боротьби добра і зла в душі людини та житті суспільства.

Мико́ла Хвильови́й (*13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

ПЛАН до твору «Я (Романтика)» Новела «Я (Романтика)» – найсильніший твір у прозовому поросну письменнина.

І. Тематична сутність твору. У цій новелі автор розглядає колізію гуманізму і фанатизму, розкриває суперечності між ідеалом синівської любові і фанатичним служінням згубній доктрині, яка вимагає зречення від усього людяного.

II. Проблематика новели, М. Хвильовий розвінчує фальшиву романтику,-що заступає собою людські цінності, штовхає на злочин, веде до руйнації душ головного героя. Герой твору (єство – «Я») опиняється перед неминучим вибором, зазнає роздвоєння, яке розкривається у повсякчасних спробах самовиправдан-ня. Зіткнення почуттів синівської любові і революційного обов’язку, служіння найдорожчій ідеї обумовлюють трагічну розв’язку. В ім’я примарної «загірної комуни», абстрактного марева «Я» приносить найбільшу жертву – власну матір. Марія – Божа і вселюдська мати – виступає головним гуманістичним символом.

Ш. Своєрідність стилю М. Хвильового. Новелу «Я (Романтика)» вважають рубіжною між ранньою романтичною творчістю Хвильового та його пізнішими викривально-сатиричними творами. Розповідь у новелі ведеться від першої особи, повністю відсутнє пряме авторське втручання. Своєрідністю стилю є внутрішні монологи, акцентування на символічні деталі, які несуть величезні смислові навантаження, допомагають усвідомити життєві принципи письменника.

Психологізм новели. М. Хвильовий був переконаний, шо свята мета, заради якої проливалася кров, творилася насильно. Вона починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних жертв. Поступово відбувається зіткнення психології Добра і Зла в душі людини, боротьба між обов’язком і природним людським почуттям. Але головною залишається проблема людяності й сліпої відданості абстрактній ідеї. Син підносить руку-на Матір, котра породила його і прощає йому цей смертний гріх.Композиційно-жанрова специфіка твору. Автор використовує прийом контрасту як засіб передачі всієї повноти трагедії, змальованої у творі. Показана перехресна характеристика персонажів через власні сприйняття головного героя «Я». Використані різноманітні художні засоби, панорамність у зображенні інших героїв новели, щоб досягти найбільшого напруження, правдивості та вмотивованості

Варіант 22

1.Людина, сім*я та суспільство в психологічному й моральному аспектах за повістю Івана-Нечуя Левицького «Кайдашева сім*я»

Соціально-побутова проблематика повісті Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"

Повість "Кайдашева сім'я" вражає глибокою правдивістю, живими, виразними образами героїв, поєднаними з глибинним реалістичним відтворенням селянського життя в часи після скасування кріпацтва. Бажання мати землю якомога більше перетворює молоде покоління Кайдашів на сварливих, егоїстичних і обмежених людей, якими були і їхні батьки. Дійові особи повісті - це надзвичайно обмежені люди, які, крім своїх суперечок, не бачать нічого іншого в житті.

Обмеженість Кайдашів і всього їхнього оточення зображує Нечуй-Левицький у такий спосіб. Кайдашам, як і їх односельчанам, доводить ся возити снопи через круту гору, де осі ламаються. Якби трохи розкопати дорогу, проїзд був би не важким. Але ніхто не хоче братись за цю справу. Кум пропонує старому Кайдашеві, щоб дорогу полагодили його сини. "А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже і ти возиш. Чом би пак і тобі не розкопати?" - відповідає Кайдаш. Кум відмовляється. Відмовляється й син Карпо: " .цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать? Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів". І все залишається, як було: вози ламаються, а хазяї або лаються, або волають до Бога. Були пани - шляху не розкопали, "настала волость", а шлях все так і не розкопаний. "Не буду ж і я його копати. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у цьому смак", - бубонить сам до себе Кайдаш.

Так у кожній описовій чи розповідній подробиці розкривається обмеженість, егоїзм дрібних власників, які живуть у колі своїх обмежених інтересів, не маючи змоги вирватися з нього.

Тяжко переймаючись родинним безладдям, Мелашка тікає до Києва, в якому бажає залишитися, незважаючи на палке кохання до свого чоловіка Лавріна. Але її розшукують, приводять додому, і в кожній наступній війні за "моє" і "твоє" вона також бере участь, але вже на боці свекрухи.

Немає "променя світла в темному царстві" - не в царстві, а в тому гнітючому середовищі, де старі Кайдаші є головами родини, а баба Палажка, так би мовити, - "ідеологом". Баба Палажка - це яскраве узагальнення глибокої темноти, що панує на селі. Вона дуже набожна людина. Палажка "з'їла двадцять пасок у Києві" - цьому центрі всілякої святості - і гадає, що цим звільнила себе від минулих гріхів і запобігла майбутнім. Баба Палажка - також знавець "замовлянь", важливого засобу народної медицини. Над ліжком хворого Кайдаша вона бурмоче заклинання - нісенітницю, де переплутано імена, назви церковних книжок, перекручено уривки з молитов. Оце така "релігія" баби Палажки та й усіх Кайдашів.

Ні характери персонажів твору, ні їхня поведінка ніколи не приведуть до мирного співіснування в одному селі. І. Нечуй-Левицький крізь усю повість проніс ідею про те, що доки існуватиме "своє" і "чуже", не буде краю суперечкам між людьми. Жадоба до власності вносить цілковитий розлад у сім'ю Кайдашів. Кумедні та безглузді їхні суперечки. Замість картин природи, письменник змальовує картини хатнього побуту, де неживі речі немов протестують проти безладдя людських стосунків.

Смішними здаються нам суперечки Кайдашів, так само як і ворожнеча баби Параски і баби Палажки, але сміх цей, зрештою, не безтурботний, не безхмарний: сміх Нечуя-Левицького у цій повісті - це "сміх крізь сльози", як у Гоголя.

Письменник любить свій народ, вбачає у ньому великі можливості для розвитку, але бачить і те, що в тогочасних соціальних умовах для цих можливостей ще немає реального грунту. Він має надію на те, що освіта народу рідною мовою, реформи, які б піднесли народний добробут і обмежили експлуататорів, змінять сучасне становище.

У своїх повістях та оповіданнях Іван Нечуй-Левицький створив цілу галерею глибоко правдивих образів, яскраво відобразив різні сторони й моменти життя народу, до того ж Івана зумів охопити це життя ширше й усебічніше, ніж його попередники.