2. Краса і щирість любовного почуття в ліриці Василя Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у історію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, ліричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до циклу "Тиша і грім", частково - до циклу "Земне тяжіння".

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють ліричного героя поезій "Люди різні між нас бувають ." та "Пригадую усе до слова .". Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає "совістю і душею" і "щасливим щастям". Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші "Ображайся на мене,як хочеш". У цьому творі лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії "Ти знаєш, що ти - людина" вона виражена відомою поетичною формулою.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші "Вона прийшла". Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.

Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.

Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захоплення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати ліричному героєві. Такими є вірші "Розвели нас дороги похмурі .", "Дотліває холод мій у ватрі", "Я тобі галантно не вклонюся". У них поезіях багато тривоги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона "крихітна", "мила" і "прозора, мов ранкова тінь". До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вогнищі життя (ватрі) "дотліває холод".

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, "не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль", але можна обійти незначні життєві незгоди. Вчасно сказане: "Пробач, моя вина" (вірш "Моя вина") рятує кохання, допомагає подолати кризу.

У вірші "Є в кохання і будні, і свята ." ліричний герой впевнений, що "дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас". Метафоричні "хмарки", "сонце" та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон ("ненаглядна, злюща, чудова"), використаний в останній строфі вірша, підкреслюють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь.

Варіант 8

1. Творчість письменників рідного краю: чільність постаті й найвизначніші набутки.

2. Морольно – фільсовька проблематика романістики Олеся Гончара (на прикладі вивченого твору) «Собор»

Активний учасник його живої історії, пам'ятаючи, що історія — « .це не тільки сива ми¬нувшина, а й суперечлива, сповнена драматизму сучасність і що цю історію ни¬нішнього дня маємо творити вдумливо, з відповідальністю перед майбутніми поколіннями».

Опублікований уперше 1968 року «Собор» своїм публіцистичним, пристрас¬ним пафосом закликав читачів замислитися над значенням духовних начал у людському житті, історичної пам'яті, культурної спадщини народу. В той же час роман привертав увагу до таких серйозних негативних явищ у нашому жит¬ті, як бездуховність, моральне браконьєрство, бюрократизм. «Собор» — це ро¬ман запитань, шукати відповіді на які письменник і закликає читачів. Як бути справжнім? Чи збагачується духовно сучасна людина? Як жити, щоб не втрати¬ти собори своїх душ? Хоче автор дізнатися, звідки у деяких сучасників невміння поважати свій народ, любити своїх близьких, чому зник дух вольності й патріо¬тизму, що був властивий борцям за свободу й щастя українського народу.

У «Соборі» є кілька образних явищ, що виростають до рівня символу. Це мо¬нумент Титану, урочище Скарбне і, звичайно ж, козацький собор, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас є і втіленням високого духу народного. Собор постає у романі як диво довершеності народної архітектури, як пам'ятка історичного минулого народу. У романі собор став епіцентром кон¬флікту між людьми, між духовністю і бездуховністю.

Про що б не писав Олесь Гончар, він бачить собор передусім як велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. В уяві Миколи Баглая собор постає в одному ряду з нерукотворними цінностями, бо хлопець вважав, що є в соборі вільний дух, любов, нескореність. А це ті людські риси характеру, без яких не можна зберегти, неможливо збудувати державу, стати вільною і не¬залежною країною. Недаремно, письменник закликає берегти собори своїх душ. Такі, як брати Баглаї, Ізот Лобода, бережуть їх, не дозволяють їх нівечити.

Вважаю, що роман «Собор» — це заповіт нам, сучасникам, цінувати красу, бути духовно багатими і щедрими на добрі вчинки.

Олесь Гончар - один із найвидатніших українських письменників. У своїх творах він порушує пекучі проблеми життя, а найбільше - проблему духовності. Адже тільки тоді людина є людиною, коли вона любить свій край, почуває відповідальність за збереження природи, історичної та національної пам’яті, коли вона працьовита, добра і щедра, чутлива до краси. Все це віднайшло своє повне вираження в образах героїв роману «Собор». Цей твір звернений як до сучасників, там і до прийдешніх поколінь із закликом зберегти «собори душ ваших!» Зачіплянський собор - центральний об’єкт роману. Собор - суддя, і навітм не в метафоричному значенні. Дивлячись на людей, так чи інакше пов’язаних із цією історичною пам’яткою, читач може аналізувати їхні характери, мрії, прагнення, вчинки тощо. Найбільш яскравим образом роману, на мою думку, є Єлька Че-чіль. її доля дуже складна: сирітство, колгоспна каторга, приниження, жахливе тавро «збитої роси», але тим сильнішою й духовно прекраснішою є героїня.

Чи була б нона щаслива, будучи інакшою? Гадаю, що ні! Сила ж її духу вражає, як і розум. Н умовах цілковитого тоталітаризму (навіть не маючи паспорта) Єлька знаходить сили, щоб втекти до іншого життя. А що чекало на неї у рідному селі Вовчугах? Лише повна самотність, принизливе глузування, важка праця «до сивих кіс», деградація. А, може, висока честь - доглядати призову корову”? Звісно, дівчина це розуміла і, будучи наполегливою, сильною, духовно багатою, освіченою, прагнула іншого. Серце Єльки пережило багато тяжких випробувань, але вона все подолала. Було й добре в її житті, й підступне. Це і допомога дядька Ягора, який зрозумів і прийняв до себе жити бідну дівчину, і кохання Миколи Батлая, і навіть залицяння Володь-ки Лободи. Єлька спочатку симпатизує йому - він здасться уважним, дружелюбним. Але згодом вона розуміє, що його «солодкі слова» - лише принада. Бо молодому кар’єристу потрібна передова дружина, бо це - шлях до безхмарного життя.

Справжнім ідеалом, про який мріяла дівчина, став для неї Микола - чесний, розумний, працьовитий хлопець, який прагне допомогти односельцям врятувати собор та захистити їх від екологічного забруднення. Як пі прагнення народилися у цього синьоокого, чорночубого юнака? Адже довелося йому побачити світ в окопі, під свист снарядів і вибухи бомб, а потім пізнати голод, скруту, бо, допомагаючи матері, ходив по селах «міняти» й трохи не замерз. Мабуть, оті сонячні степи, що «змалку входили в свідомість дітей», та край козацької слави, сиві могили та отой собор - «…шедевр, поема степового козацького зодчества» - виплекали в нього почуття прекрасного. І не тільки в нього, стежину до свого Щастя знайшла і Єлька. її зустріч з Миколою наповнюють життя іншим, зовсім новим світлим сенсом. Гадаю, що такий образ парубка не застарів за сорок років, бо роман О. Гончарем був написаний у 1968 ропі. Чесність, розум і духовна краса ніколи не стануть «зайвими» - вони потрібні завжди будь-якому хлопцеві й дівчині.

Єлька і Микола приваблюють нас щирістю й скромністю, світлими поривами своїх молодих сердець, ясними думками і чистими ідеалами. Від щирого серця їм симпатизує і сам письменник.

Що допомогло героям вистояти і зберегти свою гідність? Саме духовність - стверджує автор усім змістом роману. Отже, О. Гончар створив прекрасну галерею духовно багатих, щедрих на добро людей і вивів проблему збереження високої духовності на перше місце. Письменник закликає нас, молоде покоління, берегти свою духовну культуру, бо історичне і культурне безпам’ятство перетворює людину на перекоти поле, що не тримається корінням за рідну землю і лише засмічує її, а душу її з величного храму перетворює на руїну - купу цегли. Письменник-громадянин закликає кожного з нас не допустити такої руйнації, збагачувати красу свого духовного світу, бо ми «козацькі діти», як святиню маємо берегти пам’ять, дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії.