Варіант 19

1. Ідея єдності людини і природи в драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки.

Люди повинні пам'ятати, що природа — це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям.

Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину — і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя.

Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з'явилась «Лісова пісня» — твір, що викликав подив і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків.

Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера. Русалка, почувши, що «тута мають хижку будувати», висловлює свій гнів і погрожує ідея гармонiї людини й природи (за драмою-феєрiєю Лесi Українки "Лiсова пiсня")

Усi ми: квiти, трави, дерева, люди - дiти великої, могутньої Природи. Дихаємо одним повiтрям, грiємося пiд одним сонцем, пускаємо корiння в одну землю. I все життя тягнемось до висот небесних - гiлками-руками, думами-мрiями, душами-квiтами. Приходимо ненадовго в цей свiт, прокладаємо в ньому свою стежку i назавжди вiдходимо в iнший, неземний. Який же сенс у цьому вiчному круговоротi життя? Чи не в тому, щоб, пройшовши складний шлях пiзнання, стати на вищий щабель духовностi, вiдчути свою єднiсть з усiма формами космiчного буття, свою спорiдненiсть з билинкою, пташкою, сонячним променем, краплинкою вранiшньої роси? I тодi свiт теж стане мудрiшим, покращає, бо все в ньому взаємопов'язано i взаємозумовлено. Чи зумiє людина своїм життям органiчно влитися в цю свiтову гармонiю, чи порушить її, не знайшовши свого мiсця в нiй? Фiлософськi роздуми над цiєю та iншими загальнолюдськими проблемами завжди хвилювали видатну дочку нашого народу Лесю Українку. Створюючи свiй шедевр - драму-феєрiю "Лiсова пiсня", поетеса добре знала цiну багатьом життєвим iстинам, бо тернистий шлях пiзнання було вже пройдено, життя догоряло, а попереду чекала вiчнiсть.

Пiд впливом цього свiтлого почуття розпускається "цвiт душi" людського хлопця Лукаша. Це Мавка i весна пробудили в ньому сили, що досi дрiмали, i зробили його душу зрячою на красу. Ось вона, гармонiя! Весна в природi i в серцях, у мрiях i в життi. Оновлення i просвiтлення, очищення i причастя вселенською красою i любов'ю.

Та все минає. Пiзнє лiто вносить свої змiни в лiсовi пейзажi i в людське життя. Покошено i складено в стiжки буйнi трави, перша сивина впала на скронi дерев, а кохання Мавки й Лукаша торкнув перший холод. Природа разом з героями проходить їхнiми нелегкими, плутаними стежками, вiдтiняє їхнiй душевний стан. Вона не просто спiвiснує з людиною, а спiвпереживає з нею. Тяжко на серцi у Мавки: воно вiщує зраду, розлуку. У цей час "починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галявину, хату й гай". Кохання Лукаша не витримало випробування буденними клопотами, дрiб'язковими турботами. I душа його змiлiла, втратила свiй цвiт. Вiн зрадив не лише Мавку - зрадив себе, свою спiвучу душу, свою високу мрiю. I за це тяжко карається, втративши людську подобу. Та навiть доля непiдвладна великiй любовi. I Мавка чарiвним словом рятує свого коханого. Образ лiсової красунi - це вимрiяний поетесою iдеал гармонiйної людини, яка живе вiльним, духовним життям, у повнiй злагодi з природою. Саме тому їй не судилося нi забуття, нi смерть. Мавка - це втiлення краси, а краса невмируща.

Близький до природи i дядько Лев. Вiн добре знає всяку лiсову, польову та водяну силу, вмiє розумно з нею обiйтися. Своєю любов'ю до лiсу, добротою, мудрiстю вiн заслужив глибоку повагу Лiсовика.

У драмi-феєрiї дiйовими особами нарiвнi з людьми виступають i сили природи, що виросли на фольклорному грунтi: Русалка, Водяник, Лiсовик, Перелесник та iншi. Серед них теж є добрi й злi, та це не порушує рiвноваги у навколишньому свiтi. На кожному кроцi природа вступає у взаємини з людиною, допомагає чи шкодить їй, вiдгукується на кожен порух її душi. Вона завжди за все вiддячує взаємнiстю. Любов може народитися лише з любовi.

На жаль, люди часто забувають цю iстину. Хто дав їм право пiдкоряти собi природу, руйнувати її величний храм своєю безжалiсною рукою? Ми всi рiвнi перед Богом. Свiт не повинен жити за законами жорстокостi i насилля. Лише краса й любов врятують нас вiд фiзичної й духовної смертi. Тiльки тодi нашi душi будуть урiвноваженi, коли настане гармонiя в наших взаєминах з могутньою й величною Природою.

Ви схибили в життi, втомилися буденнiстю, втратили сенс свого буття? Залиште все, пiдiть до неї, до Природи. Послухайте її велику тишу, i вона вiдкриє вам свої таємницi, залiкує душевнi рани. Придивiться пильнiше: можливо, серед пишного гiлля перед вами з'явиться прекрасна зеленоока дiвчина з довгим розплетеним волоссям, заквiтча ним яскравим вiнком, i поманить вас за собою. Не бiйтеся, iдiть! То ваша Доля.

2. Краса і щирість любовного почуття в ліриці Василя Симоненка.

Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці Василя Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у історію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, ліричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до циклу "Тиша і грім", частково - до циклу "Земне тяжіння".

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють ліричного героя поезій "Люди різні між нас бувають ." та "Пригадую усе до слова .". Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає "совістю і душею" і "щасливим щастям". Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші "Ображайся на мене,як хочеш". У цьому творі лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії "Ти знаєш, що ти - людина" вона виражена відомою поетичною формулою.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші "Вона прийшла". Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.

Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.

Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захоплення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати ліричному героєві. Такими є вірші "Розвели нас дороги похмурі .", "Дотліває холод мій у ватрі", "Я тобі галантно не вклонюся". У них поезіях багато тривоги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона "крихітна", "мила" і "прозора, мов ранкова тінь". До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вогнищі життя (ватрі) "дотліває холод".

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, "не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль", але можна обійти незначні життєві незгоди. Вчасно сказане: "Пробач, моя вина" (вірш "Моя вина") рятує кохання, допомагає подолати кризу.

У вірші "Є в кохання і будні, і свята ." ліричний герой впевнений, що "дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас". Метафоричні "хмарки", "сонце" та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон ("ненаглядна, злюща, чудова"), використаний в останній строфі вірша, підкреслюють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь.