Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
IGPU_2_semestr_IPS.doc
Скачиваний:
587
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
994.82 Кб
Скачать

Тема 16. Суспільно-політичній лад і право на етнічних українських землях у складі Російської імперії (кінець 18-початок 20 ст.).

  1. Ліквідація залишків української автономії.

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів: 1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав; 2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію; 3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску; 4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії. Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення в Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2 царські полки. Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з б офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні не порядки в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали признача ти неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Бог дана Хмельницького до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», і не дозволив цього. Полуботка заарештували і він помер у в'язниці в Петербурзі у 1724 р. Згодом помер Петро І, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім'ї полковника і сам у 28 років став полковником, обіймаючи цю посаду 45 років. Д. Апостол був досить багатою людиною. У 1724 р. йому належало 4 містечка, 16 сіл, 3 сільця, 1 слобідка, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав замок, пасіки, млини, цегельні, сукняні, килимові, винокурні, пивоварний заводи. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б. Хмельницького. Йому відповіли «Решительными пунктами» 1728 p., зміст яких свідчив, що йдеться не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади козацької старшини, прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман прирівнювався до генерал-аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до генерал-майора, інша генеральська старшина — до російських полковників, тобто українські чини у цілому знижувалися (український полковник не дорівнював російському полковнику). Та й то полковники в Україні тепер призначалися тільки російським урядом. При Д. Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями. При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс — «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив його. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: ба гаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників. У 1750 p., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фавори та імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 p.): її, територія поділялася на 20 судових повітів, де були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України. З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд застановив контроль над наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено листуватися з іншими державами. К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності й хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі на військові одиниці, у цивільну, шляхетську. Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла». У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності. У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів. 4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ — останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ уже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.

  1. Центральні та місцеві органи влади й управління на українських землях.

а чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеже­ною владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его императорского величества канцелярия». Вже у 1812 р. вона сфор­мувалася як орган загальнодержавного значення. У другій чверті XIX ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню влас­ного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над дер­жавою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них — третє, політична поліція. Це був орган політичного розшу­ку і слідства, утворений у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус — воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган III відділення.

З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.

У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого уп­равління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпоряд­ковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імпера­тора.

Діяльність міністерств направляло і контролювало перше від­ділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству — Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція. Тривалий час це міністерство очолював вірний цар­ський служака В. Кочубей.

Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну ін­станцію для судів губерній.

Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян.

Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпоряд­ковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.

Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову.

У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву «нижчий земський суд») на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судо­вим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолював становий пристав — поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські.

Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магде­бурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора.

У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градона­чальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширю­валася також на військові та морські органи.

Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чи­новники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тіль­ки деякі з них залишили по собі добру пам'ять. До освічених, гу­манних правителів належали малоросійські генерал-губернатори князі О. Куракін і М. Рєпнін (до речі, він був рідним братом декаб­риста С. Волконського, а одружений на племінниці гетьмана К. Ро-зумовського). М. Рєпнін щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Саме він допо­міг видати працю Д. Бантиш-Каменського «История Малой России». Це було перше поважне узагальнювальне дослідження, що грунтувалося на архівних матеріалах. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висуну­ти його кандидатуру на посаду гетьмана у разі її поновлення.

Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава розв'язувала на підвладних їй землях, в Україні вона виконувала і спеціальне завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це за­вдання формувалося відверто — усіма можливими засобами з'єд­нати українські землі з корінними російськими губерніями. В Укра­їні здійснювалася тотальна русифікація, їй підпорядковувалися всі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом цара­ту, була покликана слугувати русифікації. Душитель України і Ро­сії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в то­му, щоб «...поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії».

Збройні сили. Для підтримання своєї влади Росія дислокува­ла в Україні значні збройні сили. їх утримання покладалося на міс­цеве населення, переважно на селян. Кількість російської армії в Україні постійно зростала.

Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Ро­сії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825 pp. у Слобідсько-Українській, Катеринославсь­кій та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та По­дільській губерніях було створено п'ять нових округів військових поселень.

Передбачалося невпинне зростання кількості військових посе­ленців, діти яких з семи років ставали кантоністами, тобто учнями військових шкіл. З 12 років вони зараховувалися до резерву, а з 18— до військових частин.

Київ — адміністративний центр однойменного генерал-губер­наторства — перетворювався також у військовий центр. До нього передислокували з Могильова штаб першої армії, де було збудова­но могутню фортецю.

Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-на­глядові органи — жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. В Україні в 30-ті роки XIX ст. було створено Одесь­кий жандармський округ, а у великих містах збільшили чисель­ність жандармських команд. Нагадаємо, що стани, на які поділяли­ся повіти, очолювали поліцейські пристави.

Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі на­магався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді.

Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для бо­ротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі сформували чоти­ри полки (3000 козаків), а на Лівобережжі — 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 р. правобереж­ні козацькі полки були перетворені на регулярні — уланські, ліво­бережні — розформовані. Селяни, які перебували у цих полках, мусили повернутися до своїх поміщиків.

Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Ма­лоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повс­тання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було орга­нізовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.

  1. Причини та особливості проведення буржуазних реформ на українських землях у складі російської імперії

Олександр ІІ зійшов на престол в лютому 1855 року: 18-го - маніфест про сходження, в день смерті Миколи І; 19-го - присяга Державної ради новому імператорові і його спадкоємцю. Зміна царювання, на відміну від 1825 року, пройшла мирно. Проте із смертю Миколи І співпала і оголилася криза військово-поліцейської системи, яка проіснувала 30 років, як противага декабризму, прогресу.Перший глобальний удар миколаївській системі був нанесений ззовні. Поразка в Кримській війні (1853 - 1856 рр.) показала дійсний стан кріпосницької Росії. Вона не тільки вийшла з війни переможеною, але й опинилась в міжнародній ізоляції. Пройде небагато часу і новому самодержцю і його уряду стане зрозумілим те, що вихід може бути знайдений тільки в радикальному перегляді всієї політики. Серед ряду стимулів, які штовхали до зміни курсу, фактори престижу були могутньою рушійною силою.

Заборона, яка була накладена Миколою І на друковане слово, доведена в 1848 - 1855 рр. до “цензурного терору”, була знесена пристрасною, нестримною необхідністю суспільства виговоритися. Гласність виникла стихійно, знизу. Уряд ішов в хвості подій, відмовившись від надзвичайних цензурних заборон, але в подальшому взяв гласність на озброєння.

Діяв і велетенський економічний стимул. Розуміння того, що вільнонаймана праця більш вигідна ніж кріпосна, що кріпосництво, як було відомо уряду і раніше, гальмує розвиток землеробства і товарного виробництва хліба, примушувало до відміни кріпосного права.

Вже в січні 1857 р. правлячим верхам, Олександру ІІ відкрилося дійсне, вкрай тяжке, загрозливе становище фінансів. За час війни, з 1853 по 1856 роки, дефіцит бюджету на звичайні витрати виріс майже в 7, а загальна дефіциту - в 6 разів. Більш ніж на 50% зменшилася золота забезпеченість паперових грошей.

Вступивши на престол в момент кризи старої системи, пробудження суспільного думки, яка вимагала реформ, Олександр ІІ зумів це зрозуміти і почав шукати нові рішення і нових людей.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]