Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
IGPU_2_semestr_IPS.doc
Скачиваний:
587
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
994.82 Кб
Скачать

Пануючі верстви населення

Найвищу верству населення в Литовсько-Руській державі складали нащадки українських удільних князів, що зберегли великі земельні маєтки. Разом з литовськими князями вони утворили соціальний стан магнатів — своєрідну аристократію. Найбільше магнатів було на Волині. Це, зокрема, аристократичні роди Острозьких, Слуцьких, Радзівіллів. Слід підкреслити, що на Київщині і на Брацлавщині таких сімейних кланів не було. Українські магнати не мали права займати державні посади. Вищі урядові посади зайняли литовські аристократи. Вони підлягали суду самого князя.

Нижче магнатів стояла шляхта, що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основну частину збройних сил. Князь звільняв її від податків, підлеглості місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою. За певні заслуги шляхетство могли одержати селяни, міщани і особи духовної належності.

Бояри в Литовсько-Руській державі складали нижчий соціальний прошарок. Вони виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли "подорожну" повинність, "путну" службу.

Найнижчий служивий стан складали "панцирні слуги", що жили на землях, одержаних від уряду. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Городельська унія 1413 року ускладнила можливість попасти до тієї чи іншої верстви: шляхтичем міг бути тільки католик, він обов'язково повинен був мати свій герб тощо.

Правда, в 1563 році ці пункти унії були скасовані, а Люблінська унія з усіх пануючих груп утворила єдину шляхетську верству.

Селянство

Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш обездоленим ставало селянство.

На початку періоду серед селянства України були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни мали власну землю, вели своє господарство, платили податок — "тягло", могли переходити з одного місця на інше.

За вбивство вільного селянина закон карав, як за вбивство шляхтича, хоча насправді кара за це була меншою. Вільний міг виступати в суді як свідок. Він розпоряджався своєю землею: міг її продати, подарувати, передати в спадщину. Придбання шляхтичем маєтку не позбавляло селян, що жили в його межах, права на землю.

Жили селяни дворищами, в кожне з яких входило кілька хат. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дворищ об'єднувалися у село, а кілька сел — у волость, яка була нижчою адміністративною одиницею.

У селах існували громади. їх очолював староста, при якому була громадська рада — "добрі люди". Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Староста з "добрими людьми" мав право суду на громадському вічі, яке мало назву "копа" (тому цей суд називали "копним"). Як бачимо, громади продовжили традиції общин Київської Русі.

З XVI ст. з посиленням польської влади в українських землях спостерігається еволюція землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Цю практику остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто до запровадження господарства, заснованого на постійній щотижневій барщині. Ця реформа була здійснена на державних землях виданою в 1557 році Великим князем Литовським і королем Польським Сігізмундом II Августом "Уставом на волоки". Відповідно до цього акта великокнязівські та селянські землі перемірювалися й поділялися на волоки — ділянки землі площею до 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводились кращі землі, зведені докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства. Тут особливо слід зазначити, що селянин прикріплявся до земельного наділу, тобто був закріпачений. "Устава на волоки" звела нанівець право переходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Бояри та "панцирні" слуги отримували по дві волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Волока становила ту одиницю, з якої селянське дворище мусило виконувати всі феодальні повинності.

Залежно від характеру повинностей вільні селяни поділялися на три категорії.

1. Тяглові селяни, для яких визначалася панщина — спочатку 8—10 днів на рік, згодом 2—4 дні на тиждень з тривалістю роботи від сходу до заходу сонця.

Крім панщини, тяглові селяни виконували різні додаткові роботи ("ґвалти", "толоки") та сплачували державі податок, який в Україні називався "подимшина". Пани платили податок державі, який називався "стація", з населення, що відбувало на них панщину. З переданням прав на селян панам вони стали збирати "стації" щорічно: гусей, качок, курей, яйця, мед тощо. Селяни відбували також мостову, вартову й підводну повинності.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села ковалів, колісників, пекарів. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, здебільшого жили біля замків і повинні були обслуговувати їх.

3. Чиншові селяни — платили чинш (податок) медом, зерном, шкірою, тощо із своєї власної землі. Ці селяни зустрічались там, де пани не потребували барщини на їхні землі. З ростом фільваркової системи вони поволі зникають.

Напіввільні селяни, або закупи, брали в позику купу. На відміну від закупів Київської Русі тепер в купу входили тільки гроші. Закупами селяни залишалися до того часу, поки не повертали борг.

До невільних селян належали колишні холопи, челядь княжої доби. Одні з них залишалися в попередньому правовому становищі, інші мали власне майно, працювали уланів.

Джерела невільництва не змінились: полон, продаж, крадіжка. На початку XVII ст. ця група селян злилася з селянами-кріпаками.

Окрему групу невільних селян становили "непохожі селяни", що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прив'язані до ґрунту (проте особисто не належали тому чи іншому панові). На підставі волочної реформи їх об'єднали з вільними селянами.

Заходи, зумовлені аграрною реформою, згодом поширилися і на шляхетські землі

Внаслідок формування фільваркової системи становище українського селянства значно погіршилось. Треба зауважити, що панщина поширювалась в різних районах України неоднаково інтенсивно. Особливого розвитку вона набула в Галичині і на Волині, наприклад, на початку XVII ст. панщина досягала 4—5 днів, тоді як на Київщині — 2—3 дні на тиждень. На Брацлавщині пан шина майже не застосовувалася.

Внаслідок Люблінської унії становище селян ще більш погіршилось. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного селянського двору, збільшилися натуральні повинності. Поступово селянство закріплюється за землею.

Кріпацтво проявлялось насамперед у позбавленні селян права на землю: вся земля стала вважатись державною або шляхетською, чи церковною і монастирською. Поступово повинності, що їх змушені бувай виконувати селяни, перейшли на особу.

Селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цього права ще в XV ст., на інших землях Литовсько-Руської держави—в XVI ст. Єдине, що залишилося від волі селянина, це те, що його не можна було продати без землі й безкарно вбити. Він все ще залишався суб'єктом права, а не його об'єктом.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валу а 1573 року запроваджували з волі пана" необмежену панщину в маєтках.

У другій половині XVI ст. феодали почали масово ліквідувати громади, їхнє самоврядування, копні суди.

За Статутом 1566 року вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на "свободі", міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував на "свободі". Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на "отчича" (невільного), тобто на селянина, який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.

Статут 1588 року закріпачив селянство остаточно. Селянин, який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річний термін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власник регламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям, отримав нероздільне право суда та кари, міг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю.

Під кінець XVI ст. майже все селянство України було закріпачене.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]