Тема 14. Боротьба України-Гетьманщини за збереження своєї політичної автономії (перша половина 18 ст).

1. Політичний проект І. Мазепи, його зміст та наслідки.

5 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині. І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою успішної діяльності на гетьманській посаді. На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману. Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією. Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури.

2. Ліквідація інституту гетьманства Петром 1 та утворення 1 малоросійської колегії 1722 р.

Друге десятиліття XVIII ст. позначилось посиленим наступом царизму на автономію України. Це було наслідком здійснюваної царським урядом централізаторської політики. Влада гетьмана обмежувалась спочатку царськими резидентами, а потім Малоросійською колегією і комендантами, призначуваними до українських міст. Значно посилилось втручання царизму в усі галузі управління в Україні.

У 1708-1709 роках царизм вперше здійснив два радикальних заходи щодо різкого обмеження автономії України та влади гетьмана. Петро І призначив до гетьмана І. Скоропадського свого резидента, фактично співправителя.

Однак Петро І на цьому не зупинився. Логічним продовженням політики уряду Петра І, спрямованої на обмеження автономії України та гетьманських прерогатив, було створення 16 травня 1722 року Малоросійської колегії з резиденцією у Глухові. Про утворення Малоросійської колегії під 1723 р. згадується в Чернігівському літописі: „1723. Президент колегії Малої Росії бригадир Стефан Лукич Велямінов їздив в Москву і Петербург до государя, і звідти, повернувшися у Глухів, привіз указ з сенату полковнику Павлу Полуботку про утворення колегії”

Російська владна структура, штат якої складався виключно з російських чиновників, а діяльність ґрунтувалася на законах та нормативних актах Російської імперії, мала приймати від населення скарги на українські суди, контролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків. У грамоті до українського народу Петро I заявив, що Малоросійську колегію засновано для того, щоб „народ український не був ні від кого обтяжений – ані неправими судами, ані утисками старшин” .

Підписанню указу про утворення Малоросійської колегії передував приїзд гетьмана І.Скоропадського до Петербурга на поклін до царя. Гетьман приїхав з візитом, щоб укласти новий договір між Гетьманщиною і Російською імперією, оскільки такий звичай був запроваджений ще з 1654 р. Подібні договори укладали всі попередні гетьмани України.

Гетьманські „Пункти” було подано Петрові І 28 квітня, а напередодні цар ознайомився з редакцією указу царського сенату щодо створення Малоросійської колегії і схвалив її. 29 квітня Петро І підписав указ про створення Малоросійської колегії .

Таким чином, І. Скоропадський зі своїм візитом дещо запізнився. Оскільки указ про утворення Малоросійської колегії вже був підписаний.

Підписуючи указ про створення Колегії, Петро І апелював до договору, 1654 р., підписаного між Україною і Росією. Опираючись на цю угоду, російський цар обґрунтував закономірність утворення Малоросійської колегії.

Однак апелювання до договору 1654 р. було лише формальністю і прикриттям справжньої політики царизму. Насправді Петро І виношував думку винищення українського народу як окремої нації, стерти з свідомості народу спогади про козацькі часи.

11 травня засідання Сенату обговорювало інструкцію, за якою повинна була діяти Колегія. 16 травня, не дочекавшись переробленої інструкції, Петро І дав бригадиру Вельямінову власну інструкцію .

Через кілька днів Вельямінов подав до Сенату пропозиції щодо складу Колегії, її повноважень, утримання та розміщення служб. На початку червня він вже склав присягу як президент Колегії і одразу приступив до виконання своїх службових обов’язків, які зовсім не відповідали інтересам України.

Більш повно і конкретно компетенція Малоросійської колегії визначалась інструкцією Петра І від 16 травня.

Основні напрями діяльності Колегії:

• вирішувати всі судові справи, які подавались на апеляцію в Колегію;

• встановлювати розмір податків для українського населення, а такожслідкувати за їх збором;

• вести звіт перед Сенатом за видатки;

• забороняти старшині використовувати працю козаків на свою користь;

• слідкувати за розміщенням російських військ в Україні, дбати про їх належне утримання;

• проводити розслідування і суди за позовами українців на росіян інавпаки;

• контролювати всі дії гетьмана і Генеральної військової канцелярії.

Відповідно до інструкції Петра І від 16 травня 1722 р. колегія складалась з президента, заступника та канцелярських чиновників.

Кількісний склад членів присутності Малоросійської колегії визначеним в імператорській грамоті, яка була дана П.Скоропадському 29 квітня. Відповідне до цього документа кількісний склад колегії становив сім чоловік – президент, 4 радники та 2 асесори [ 4, с. 72 ].

Оскільки Петро І будував свою державу за пруським зразком, тобто всі ключові позиції займали військовики, то саме за цим принципом і була побудована Колегія. Всі обов’язки в Колегії були розподілені між її чинами для кращої і швидшої роботи установи.

Також вводилась посада колезького прокурора. Він знаходився в аудієнц-камері разом з іншими членами установи і контролював їх діяльність. Поряд з цим в обов’язки прокурора входило також і арешт підозрілих у сепаратизмі козаків тощо. Першим прокурором було призначено І.С.Хрущова .

Російський цар звинуватив всіх суддів Гетьманщини у зловживаннях. Незабаром головним суддею України призначено С.Вельямінова. Останній видав універсал, який суворо забороняв українським старшинам і урядовцям чинити зловживання й передбачав реформування судочинства. (Вельямінов розіслав по полках агентів для збирання скарг на утиски козацтву й поспільству від старшин і урядовців) .

Сенат, розробляючи комплекс превентивних заходів щодо можливих виступів автономістів у непевних умовах між гетьманства та проголошення акту про заснування Малоросійської колегії, ухвалив рішення про запровадження в деяких полкових містах України (Полтаві, Ніжині, Чернігові та Переяславі) комендантської форми правління. Прерогативи комендантів визначалися сенатською інструкцією від 16 липня 1722 р. і передбачали організацію політичного нагляду; налагодження контролю за адміністративною та судовою діяльністю української адміністрації; охорону кордонів, збирання розвідувальних даних, функції контррозвідки. Комендантам підпорядковувалася козацька адміністрація ввіреного полку. Для реалізації влади нової державної структури російський уряд виділив своїм представникам певні військові контингенти .

Наказний гетьман Павло Полуботок звернувся до Сенату зі скаргою на зловживання Колегії, посилаючись при цьому на договір з Московією Б. Хмельницького, а наприкінці року порушив клопотання про обрання гетьмана «вільними голосами». Розлючений цим опором П.Полуботка, С. Вельямінов викликав його до себе й накинувся з відвертими погрозами: „Я бригадир і президент, а ти що таке переді мною? Ніщо. Ось я вас зігну так, що й інші луснуть. Государ наказав перемінити ваші давнини і вчинити з вами по-новому!” .

Таким чином, з вище викладеного матеріалу випливає наступний висновок. Утворення Малоросійської колегії на території Гетьманщини було протиправним в юридичному питанні актом. Оскільки це суперечило усім укладеним українсько-російським договорам. За своїм складом і підпорядкуванням Малоросійська колегія являла собою чисто бюрократичну імперську установу петровського часу. Вона утворювалась як контролюючий орган над економічним і політичним життям Гетьманщини. Щодо всіх інших питань колегія мала звертатись за наказом до Сенату, якому вона підпорядковувалась.

Найважливіші зміни та дії, до яких прагнула колегія, були викладені в „Пунктах, поданих президентом Малоросійської колегії С.Вельяміновим цареві Петрові І” від 31 березня 1723 року. Більшість з них були затверджені царем і Сенатом і містяться в „Промеморії”, надісланої з Малоросійської колегії до генеральної військової канцелярії від 3 червня 1723 року.

Основні пункти цього документу передбачали:

• з малоросійських старшин, знатних козаків, монастирських та церковних власників, які мають казни, бджіл, тютюн, млин та інше збирати побори, не виключаючи нікого;

• з малоросійських жителів, які продають вино, потрібно брати податок такий самий як із шинкарів;

• якщо люди посполиті скаржились на те, що вони були виписані із списку посполитих козаків, тоді як вони або їх батьки та діди служили в козаках та брали участь у походах, колегії слід було віднайти давні і сучасні козацькі реєстрові списки, а якщо таких не буде, то опитати місцевих жителів і якщо по будь - якому з цих джерел з’ясується, що і справді скаржники або їх пращури були на козацькій службі, то їх знову слід записати в козацький стан;

• якщо генеральна старшина та полковник Полуботок будуть заважати одержанню інформації про малоросійські збори, іменні списки козаків тощо, цю інформацію колегії слід здобувати таємно;

• всі накази та універсали полковника Полуботка і генеральноїстаршини не можуть бути надіслані нікуди без колегіального підпису [6,с.56].

В політичному аспекті Малоросійська колегія встановлювала жорсткий контроль над діями генеральної старшини і наказного гетьмана Павла Полуботка. Петро І так і не затвердив його як повноправного гетьмана. Всі закони, які видавав козацький уряд, повинні були пройти затвердження в колегії. Гетьманові заборонялося листуватись з іншими державами без відома Колегії і царя, старшину російським воєводам дозволялось карати на смерть

Таким чином, Перша Малоросійська колегія значно обмежувала автономію Гетьманщини. Поразка І. Мазепи розв’язала руки цареві, який давно вже мріяв про Гетьманщину як про частину своєї імперії. Однак наказний гетьман Павло Полуботок намагався протидіяти колегії.

Зі смертю Катерини І в 1727 р. Малоросійська колегія була скасована. В цьому ж році новий уряд Петра II дозволив обрання нового гетьмана . В Гетьманській Україні утворилося двовладдя, коли державою одночасно правило два уряди: з одного боку Генеральна канцелярія, а з другого - Малоросійська колегія. Після смерті І. Скоропадського колегія стала офіційною урядовою установою в Україні.

Отже, головною функцією Першої Малоросійської колегії був повний контроль над діями генеральної старшини і гетьмана та забезпечення найбільш корисного для царської влади упорядкування і використання малоросійських земель. Малоросійська колегія не лише встановлювала нагляд над старшиною і гетьманом, але і намагалась якнайповніше використати економічні ресурси Гетьманщини.

3. «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького…» П. орлика 1717 р., їх зміст та значення.

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції). Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи. Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу. Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам. Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів. Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад. Подальші дії Пилипа Орлика спрямовані на створення антимосковської коаліції. Він укладає угоду з кримським ханом Девлет-Гіреєм, шведським королем Карлом XII, Польщею. Угоди передбачали спільне визволення Гетьманщини й Слобожанщини. До цієї коаліції приєдналась Туреччина, яка 20 листопада 1710 р. оголосила війну Московській державі. За спільним планом союзників передбачалось здійснити військову експедицію по звільненню Правобережної України. Об'єднані сили кримського хана, поляків і козаків на чолі з Орликом мали примусити московські війська відійти з Правобережжя. Завершити операцію повинна була турецька армія. Проте плани Орлика не здійснилися. Петро І з великим військом перейшов Дніпро і примусив П. Орлика з татарськими військами відступити. Московська армія вирушила через українські землі на Молдавію, де її володар підняв антитурецьке повстання. Вступивши на територію Правобережної України, царські війська за наказом Петра нищили українські міста й села, катували місцеве населення, десятки тисяч людей переганяли в Лівобережну Україну. 8—9 липня 1711 р. відбулася вирішальна битва над Прутом. Армія Петра І була оточена турецьким військом, і їй загрожувала капітуляція. Петро І вирвався з оточення, лише дякуючи підкупу та великим політичним поступкам. Він відмовився від своїх зазіхань на Правобережну Україну і Чорноморське узбережжя. 5 березня 1712 року вийшов фірман (указ) султана, згідно з яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада П. Орлика. Наступного місяця Туреччина підписала угоду з Московією щодо Лівобережної України: Лівобережжя з Києвом та його околицями лишалося за Московською державою. Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася знову розділеною. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана згідно з султанським указом, через непоступливість Польщі була надто примарною. А в квітні 1714 р. між Туреччиною й Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею. Таким чином, сподівання Орлика щодо швидкого звільнення України виявилися нездійсненними. У червні 1714 р. Орлик виїхав з Бендер у подорож до країн Європи. Він намагається сколотити нову антимосковську коаліцію. На запрошення Карла XII Пилип Орлик з частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Усі його дипломатичні зусилля виявились марними. Поява нової держави на карті Європи не входила в плани тодішніх володарів Європи.

4. Соціальна диференціація українського козацтва і його правове становище у першій половині 18 ст.

Основними соціальними групами країни були козаки, селяни, міщани та духовенство. Соціальний гніт не був знищений. На зміну шляхті прийшли українські землевласники - козацька старшина, православна церква. Вони не наважилися відновити старий лад відразу. Проте поступово наступ на права селян - посполитих - посилювався. Землю старшині роздавали гетьмани указами - універсалами, а селян зобов'язували платити податки до військової скарбниці, працювати на старшину у гарячу пору оранки, сівби та жнив. Але селян не можна було без суду карати, продавати, убивати, як це робила польська шляхта. Панщини та кріпаччини у старому її вигляді не існувало.

Царські пожалування земель з населенням старшині доповнювалися гетьманськими роздачами вільних земель. Селяни зі своїми Ґрунтами потрапляли під владу нового "пана". Крім того, старшина скуповувала і захоплювала селянські і козацькі наділи, оголошувала їх своїми, а селян - залежними людьми.

На початку XVIII ст. I. Іван Мазепа універсалом відновив дводенну панщину на Лівобережжі. Посполитих зобов'язали платити землевласнику чинш - натуральний і грошовий. Запроваджувалися закони, які забороняли селянам переходити із села в село.

Козацькі родини, які переселялися в Гетьманщину з Правобережжя, часто не знаходили вільних земель і селилися на землях старшини і ставали її підданими. Царський уряд видавав дарчі грамоти, в яких прирівнював окремих старшин до російських поміщиків-дворян. Відтак розпочалося випрошування таких грамот, пошук у старих законах і документах прав на привілеї. Старшинські родини почали доводити свій "благородний" родовід та оформляти шляхетське звання. Старшина заговорила про підданські обов'язки людей, які жили на її землях. Так відбувалося узалежнення селян та козаків, знову заводилися кріпацькі порядки.

На початку XVIII ст. деякі козаки перетворилися у прошарок під-помічників, які працювали нарівні з простими селянами, але змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків. Козаки, які не потрапили до реєстрів, переводились на становище державних селян і платили податки.

Міщани вважалися особисто вільними. Багато міст мали самоврядування - магістрат, куди здебільшого входили багаті купці, ремісники, промисловці. Вони обирали бургомістра і війта. Ремісники об'єднувалися за спеціальностями у цехи. Державні або приватні міста управлялися ратушами. Духовенство традиційно поділялося на біле і чорне і теж входило до категорії землевласників.

5. Процес закріпачення селян України з кінця 17- першої половини 18 ст.

Становище селян у різних районах Правобережної України було неоднаковим. На Волині та північній частині Поділля вони були закріпачені і мусили виконувати панщину та інші повинності. На Правобережному Подніпров'ї спочатку панщини не було. Землевласники обмежувалися тут лише грошовими і натуральними податями, а селяни мали «слободи» (пільги) на 10—25 років. Але з поширенням у цьому районі фільварків тут зростала кількість різних форм соціального гноблення. У тяжкому становищі перебувало населення Західної України, де кріпосницька система була більш міцною. Селяни жили в злиднях. Близько 80 % міст були в приватному володінні магнатів і шляхти, які грабували міщан, примушуючи їх відбувати панщину. Тільки великі міста — Львів і Кам'янець-Подільський мали самоуправління.

Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60— 70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво. Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином, на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.

6. Правове положення міського населення в Україні з кінця 17- першої половини 18 ст.

Міське населення України в другій половині XVI— XVII ст. було дуже строкатим. Значну його частину, навіть у великих містах, становили селяни, які повністю або частково вели сільське господарство. Інша група населення — міщани — заробляла на життя промислами, ремеслом, торгівлею, як, зрештою, і козаки, що осіли в містах. Ремісники об'єднували­ся в цехи, а купці, що займалися оптовою і великою роздріб-. ною торгівлею,— в гільдії. Ці дві групи населення були привілейованими. Кожна з них ще поділялася на окремі про­шарки, підгрупи. Ремісники міста збиралися на свій сход, який обирав на три роки спільну для всіх цехів ремісницьку управу — ремісничого старосту й двох його товаришів (за­ступників). Система цехового управління підлягала магістра­там і ратушам. Ремісники сплачували податки й виконували повинності. Увесь тягар цих податків і повинностей лежав на плечах підмайстрів, учнів і наймитів (робітників), які підпо­рядковувалися майстрам, що керували цехами. Подібне ста­новище склалося і в купецькому середовищі. Поряд з пред­ставниками зазначених груп проживали козацька старшина, шляхта й духівництво — нечисельна група, що завершувала соціальну піраміду міщан і багато в чому визначала поведінку всього міського населення.