Тема 4. Входження українських земель до складу князівства Литовського та їхнє правове становище.

1. Захоплення українських земель іноземними державами у 14 ст.

У XIV—XV ст. Україна стала об'єктом уваги іноземних держав — Литви, Польщі та Угорщини, які прагнули територіального розширення за рахунок українських земель. Ще у 30-х pp. XIII ст. Литва в умовах важкої боротьби слов'ян із монголо-татарськими та німецькими хрестоносцями почала захоплення Західної Русі (Гродно, Берестя, Пінськ тощо). Литовському князю Міндовгу (1230—1263) вдалося розбити монголо-татар, що намагалися вдертися в Литву. Він також підкорив інших литовських князів, захопив західноруські землі по верхній течії р. Німан. Формування Литовської держави диктувалося як інтересами феодалів, які намагалися укріпити свою владу у західних землях Русі, так і боротьбою з агресією Тевтонського ордену у Прибалтиці. У 1262 р. Міндовг розбив хрестоносців біля озера Дурбе. Після загибелі Міндовга тривала 30-літня боротьба між князями за владу, що тимчасово загальмувало об'єднання литовських земель у єдину державу, послабило боротьбу Литви проти німецької агресії. У 1293—1316 pp. у Литві правив князь Вітень, який продовжив об'єднавчу політику. Відновивши боротьбу з Орденом, він у 1307 р. зайняв Полоцьк. За князювання Гедиміна (1316—1341) — брата Вітеня — Литва поширила свою владу на всю територію між Західною Двіною, Дніпром та Прип'яттю, тобто на всі сучасні білоруські землі. Оволодіння Литвою руськими землями часто здійснювалося без застосування військової сили, шляхом «ряду» — договору. Литовці майже не змінили господарську та адміністративну системи, форми самоврядування, місцевого суду українських земель. У таких умовах знать України, як і Білорусії, намагалася союзом з Литвою забезпечити безпеку своїх земель від хрестоносців та Золотої Орди. За Ольгерда (1345—1377) у 1359 р. було захоплено Брянськ, що створило загрозу Московському князівству. Це призвело до литовсько-московської війни, яка стала початком довготривалої боротьби між двома князівствами. У період князювання Ольгерда Литва приєднала також значну частину українських земель, а на початку 1362 р. литовські війська зайняли Київ. Розширення литовських володінь викликало занепокоєння у ханів Золотої Орди. Але процес роздробленості та боротьба за владу в Орді створювали сприятливі умови для звільнення українських земель від влади ординців. У 1362 р. Ольгерд, об'єднавши литовсько-українські війська, переміг татар у битві на р. Сині Води (ліва притока Південного Бугу). Найбільших розмірів Литовське князівство досягло за Вітовта (1392— 1430). У1404 р. він приєднав до своїх володінь Смоленськ, що призвело до нової війни з Московським князівством (1406—1408), результатом якої було включення до складу Литви Вязьми та Козельська. Взагалі Велике князівство Литовське у першій половині XV ст. простяглося від Чорного моря на півдні (від гирла Дніпра до гирла Дністра) до верхів'їв Оки на сході. Розширення Литви було зупинено у серпні 1399 p., коли війська Вітовта у битві на р. Ворскла зазнали поразки від татар. Вітовт, продовжуючи політику централізації, яку почали його попередники, намагався закріпити єдність Литви. З цією метою він почав ліквідацію автономії українських князівств (Київського, Новгород-Сіверського, Волинського та інших). Централізація Литви, як і інших держав, в цілому була історично прогресивною, але суперечила інтересам української знаті Великого князівства Литовського, яка усувалася від вирішення державних справ, продовжуючи боротьбу за збереження елементів української державності. Велике князівство Литовське являло собою федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких великий князь практично не втручався. Місця князів з дому Рюриковичів зайняли представники литовської династії Гедиміновичів. Але невеликі князівства зберігали свою внутрішню самостійність та своїх місцевих князів. Литва стояла на порівняно низькому щаблі суспільного і культурного розвитку, тому зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій українських та білоруських земель. Значну частину у Великому князівстві Литовському становив слов'янський етнос (9/10 населення), що мало великий вплив на розвиток князівства. Державною мовою Литви була давньоруська, закони базувалися на «Руській Правді», більшість населення сповідувала православ'я. На цій підставі М. Грушевський вважав, що Велике князівство Литовське більшою мірою, ніж Московська держава, зберегло традиції Київської Русі. Іншою державою, яка почала захоплення українських земель, було Польське королівство. За Мешка І (963—992) у Польщі було запроваджене християнство римського обряду. За його наступника Болеслава І Хороброго (967— 1025) відбувався процес об'єднання польських земель. Якщо на заході Польща вела важку боротьбу з Німецькою імперією за Помор'я, то на сході — з Київською Руссю, яка об'єднувала східнослов'янські племена. У хід міжусобної боротьби польських князів після Болеслава І часто втручалися руські князі, особливо галицькі. Правління Владислава І Локетка (1260—1333) та його сина Казимира III Великого (1333—1370) характеризувалося подоланням феодальної роздробленості та об'єднанням Польського королівства, яке посилило експансію на Галицько-Волинські землі. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської держави, Литва у 1340 р. захопила Волинь, а Польща у 1349 р. — Галичину (у 1370—1386 pp. Галичиною тимчасово володіла Угорщина). Польська експансія в українські землі відрізнялася від литовської, мала інший характер. Польські правлячі кола намагалися зробити Галичину своєю провінцією, встановити тут польську адміністративну та судову систему, розповсюдити польську мову та католицизм.

2. Правові основи входження українських земель до складу Литовського князівства.

Внаслідок занепаду Галицькo-Волинського князівства, зумовленого васальною залежністю від Золотої Орди, суперечками між князем і боярами, над південно-західними землями Русі нависла загроза втручання в їх справи з боку сусідів – Польщі, Угорщини, Литви, Молдови і Золотої Орди.

Успішні походи короля Казимира ІІІ завершилися підпорядкуванням в середині ХІV ст. Галичини і Холмщини, а 1387 р. їх остаточно включено до Польщі.

У 50-х роках ХІV ст. розпочалося просування литовців на Волинь і Подніпров’я. На початку 60-х років ХІV ст. до Литви були приєднані Київське, Чернігівське, Переяславське князівства, а після перемоги під Синіми Водами (1362) і Поділля.

З приєднанням колишніх земель Київської Русі Литовське князівство перетворилося на велику державу. Майже 90% населення становили українці, білоруси, росіяни; 80% території – українські, білоруські й російські землі.

Ці землі були приєднані мирним шляхом.

Руські землі зберегли свою автономію. Великий князь Литовський зобов’язувався боронити землю, а удільні князі і бояри – служити великому князю. На чолі великих князівств стояли переважно представники литовських князів (сини, племінники Ольгерда), у невеликих удільних князівствах –  українські князі, нащадки Володимира Великого.

На місцях залишалися старі органи влади. Литовці додержувалися правила: “Ми старину не рушимо, а новини не вводимо”.

Православ’я зберігало статус державної релігії. “Руська Правда” тривалий час була головним джерелом права у Великому князівстві Литовському. Прийнятий у XVI ст. Литовський статут був написаний руською мовою.

Тобто в межах литовсько-руського об’єднання українські землі зберігали важливі елементи державності: територію, органи управління,  військо, фінанси, судову систему тощо. Були збережені місцеві порядки, культура, звичаї, традиції державного життя. До того ж литовські князі вели боротьбу проти зовнішніх ворогів. Литовське князівство поступово перетворюється на Литовсько-Руську державу з офіційною назвою Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське.

В історії державного розвитку Великого князівства Литовського виділяють такі періоди: федеративно-князівський (до початку ХV ст.), федеративно-земський (до початку ХVI ст.) та єдинодержавний (XVI ст.).

Взаємовплив литовських і руських етнічних елементів спостерігався у різних галузях життя: суспільно-політичній, урядово-адміністративній, духовній, культурно-побутовій, звичаєво-правовій тощо.

Крім того, князь Ольгерд (1345-1377) ще у другій половині XІV ст. розпочав збирання руських земель під владою Литви, тоді як московські князі проголосили таку політику лише у ХV ст.

Проте в останній чверті ХIV ст. відбулися події, які суттєво вплинули на розвиток Литовсько-Руської держави. Після Куликовської битви 1380 р. послаблюється залежність Московського князівства від Золотої Орди. Внаслідок загрози з боку Тевтонського ордену і Московської держави розпочався процес зближення Литви і Польщі.

3. Характеристика суспільного ладу Великого князівства Литовського.